Художні обрії української прози 1 страница

Отже, поезія 20-х рр. ХХ ст. характеризується модерними художніми стильовими течіями й напрямами, новаторськими засобами змалювання духовного світу людини. Оновилася проблематика й жанровий репертуар лірики, застосовуються як традиційні прийоми моделювання життя, так і новітні, авангардні, що в своєму синтезі створили неперехідні явища культури. На жаль, цей розмах модерних художніх пошуків та естетичних відкриттів з наступом культу особи Сталіна були жорстоко зупинені, а твори митців українського відродження заборонені й оголошені «шкідливими, класово ворожими».

У загальнолюдському вимірі. Перші десятиліття ХХ ст. принесли Україні мільйони смертей, жорстоку братовбивчу війну і втрату здобутої державності. Драматичній долі країні співзвучна драматична доля її літератури, яка знову піднімається на захист гуманістичних цінностей. Україна й українська література були точкою перетину загальних конфліктів і закономірностей доби. Цю тенденцію виразно змоделювала її проза. Адже крізь відбиття українських реалій постали широкі картини й узагальнення, що набули загальнолюдського звучання: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руїнницькі дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Тематичні горизонти її дуже широкі й багатогранні. Вони зумовлюються, передусім, досвідом війни 1914 — 1918 рр., революцією 1917 р. та пореволюційної доби. Саме проза намагалась, об’єктивно аналізуючи страшний пережитий час, виявити, куди прямує людство й Україна, яких нових форм набувають взаємини людини і світу.

Жахливі події першої світової війни як глобального злочину імперіалізму, її антигуманний характер знайшли своє відображення у творах О.Кобилянської, Л.Мартовича, Марка Черемшини, В.Стефаника, М.Ірчана, Ю.Смолича, але з особливою художньою силою й емоційним напруженням у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917) Осипа Турянського (1880 — 1933). Цей твір у європейському письменстві посідає таке ж вагоме місце, як «Вогонь» (1916) А.Барбюса, «На західному фронті без змін» (1929) Е.-М.Ремарка. Це один із перших творів, що порушував проблеми життя й смерті в дусі філософії екзистенціалізму і що знайде своє продовження в прозі В.Підмогильного.

О.Турянський народився на Львівщині, закінчив Львівський університет, вчителював й писав оповідання з життя селян, але його у 1914 р. було мобілізовано в австрійське військо і відправлено на сербсько-австрійський фронт. У 1915 р. він потрапив до сербського полону. Під час зимового відступу серби етапували засніженими горами шістдесят тисяч полонених, серед яких був і письменник. Від голоду й холоду масово гинули і полонені, і солдати сербської королівської армії. Цю виснажливу дорогу назвали «шляхом смерті»: тут загинуло 45 000 полонених. Товариші Турянського по недолі замерзли біля згасаючого багаття, а його, охопленого кригою і напівживого, знайшов земляк-лікар Р.Романишин і повернув до життя. Ці події й покладено в основу твору.

Повість «Поза межами болю» засуджує війну й мілітаризм, утверджує нездоланність людського духу, силу розуму й волі до життя. Твір проймає гуманістична ідея, яку автор визначив так: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть». Високу оцінку повісті дав віденський критик Роберт Плен: «В найшляхетнішому змаганні народів досягнути й розділити найвищі цінності людства в царині світової літератури рідко котрий сучасний митець такий сильний, такий ідейно глибокий і оригінальний, як автор «Поза межами болю»... Його твір — це акт душі, вицвіт людського духа — це твір світової літератури». Поетика експресіонізму зумовлює структуру й розповідь твору, його пафос - пристрасне заперечення війни. Він передає масштаб духовних і соціальних потрясінь, людських страждань і горя. Волею воєнного випадку семеро полонених опинились серед зими, в лютий мороз, у горах Албанії. Виснажені від голоду й холоду, вони один за одним вмирають, окрім автора. Жах ситуації, їх страждання і порухи затьмареної болем свідомості, смерть, що чатує на кожному кроці, стають грізним звинуваченням тим, хто розв’язав війну і повернув до варварства. Біля згасаючого багаття герої твору саморозкриваються, їх гнівні діалоги й монологи — це крик душі і заперечення антигуманного світу насильства й кровопролиття, викриття мети й безглуздя жертв воїнів Австрії у цій світовій бойні: «Яка ідея, — запитує Добровольський, — привела нас в албанські нетри? 45 000 трупів невинних батьків і дітей на шляху смерті. Якій ідеї потрібні наші муки і наша смерть?».

З глибокою психологічною напруженістю розвивається сюжет повісті, написаною ритмізованою прозою, з частим використанням інверсії, що наближає розповідь до народного епосу й надає особливої експресії. Воля до життя керує вчинками героїв твору, які постійно стоять перед проблемою вибору й смерті. Вбивши жорстокого конвоїра, полонені відходять вбік від дороги і зупиняються над проваллям. Єдиний порятунок — вогонь, а його розпалити можна в даних умовах тільки одягом когось із товаришів. Їх суперечку вирішить танець смерті: багаття запалять з одягу того, хто перший впаде і не встане. Цей танець смерті символізує споконвічний інстинкт і волю до життя. Тут ще діє закон людської моралі, бо смертники не накидаються один на одного, як звіри, а чекають смерті слабшого.

Зігрівшись біля вогню, вони зрозуміли, що їх переслідує ще страшніший ворог — голод: «вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!». Інстинкт самозбереження і затьмарений розум штовхає Сабо вгамувати голод людоїдством, до чого він намовляє товаришів, які хочуть теж вижити, адже труп Бояна лежить поруч. Проте людське начало в людині не зникає ні за яких трагічних обставин. До героїв приходить просвітлення, і вони повстають проти тваринного інстинкту, перемагають свою слабість і не виходять за межі людяного. Їх дух торжествує. Але фізичні сили покидають героїв — вони залишають цей світ. Справжнім апофеозом шляхетному й гуманному в людині стала «пісня життя», яку востаннє спромігся заграти на скрипці сліпий Штранцінгер. Волю до життя живить висока й благородна ідея. Слабкий фізично Оглядівський (прототипом якого є автор) переміг фатальну смерть тому, що у найтяжчі хвилини думав не про себе самого, а про сина і дружину, які стають символами життя. На це звернув увагу і Роберт Плен у передмові до віденського видання повісті: «Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки і дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса, яка, однак, в ідейному й артистичному зображенні Турянського є так само загальнолюдською».

Жанрова система прози. Події громадянської війни й пореволюційної доби визначили цілий тематичний ряд прозових творів 20 — 30-х рр. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово-стильовим оновленням. На початку 20-х рр. бурхливо розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, а згодом — повість і роман. Водночас й паралельно функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Г.Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (О.Турянський, І.Дніпровський, І.Сенченко), імпресіонізм (М.Івченко, М.Ірчан, Г.Косинка, А.Головко), орнаменталізм (М.Хвильовий, П.Панч), неоромантизм (Г.Епік, О.Досвітній, Ю.Яновський, О.Довженко) та ін. Неспокійна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поруч із реалістичним принципом правдоподібності, відтворення життя «у формах самого життя» проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

Новелістика. Справжнього розквіту досягає передусім новела, яка продемонструвала високу художню майстерність у змалюванні драматизму життя і долі людини. Новації митців у жанрі новели такі вагомі, що забезпечили їй європейський рівень. Ці твори були національні за духом, але модерні за формою і стилем. З’являються збірки «Новели» (1922) Г.Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М.Хвильового, «Дівчина з шляху» (1923), «Червона хустина» (1924) А.Головка, «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) Ю.Яновського, «Твори. Т.1» (1920), «Проблема хліба» (1927) В.Підмогильного, «Переможець дракона» (1925) Гео Шкурупія та ін. Серед жанрових різновидів малої прози зразу по революції найбільш поширеними були етюди, ескізи, акварелі, новелетки (А.Заливчий, Г.Михайличенко, В.Чумак, В.Еллан-Блакитний), а у 20-х рр. розвивається імпресіоністична (Головко, Косинка) й реалістична новела, сповнена проникливого аналізу непростих людських стосунків, нових конфліктів і перипетій, вчинків і розв’язків. Функціонує новела й оповідання з філософським спрямуванням (В.Підмогильний, А.Любченко, Г.Шкурупій), пригодницько-фантастичного змісту, сатирично-гумористичного спрямування. О.Вишня створює новий жанр — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетона. Новела й оповідання тепер будувалася не на штучній інтризі, а на художній правді й простоті, на увазі до долі людини й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі В.Підмогильного, П.Панча, М.Хвильового, Б.Антоненка-Давидовича з неперевершеною майстерністю змальовано образи інтелігенції на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по ній, її болі, намагання якось пристосуватися до «нового життя», яке її нищить духовно й фізично. Так виникає ряд трагічних ситуацій і світлих образів, що бентежать своїм глибоким людинознавчим змістом.

Поет у прозі. Серед талановитих новелістів Григорію Косинці (1899 — 1934) належить видатна роль. Він автор збірок новел «На золотих богів» (1922),«Заквітчаний сон» (1923), «Мати» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Циркуль» (1930), «Серце» (1933). Перо його стисле й лаконічне. Митець дотримувався принципу — нічого зайвого не має бути в новелі, не викладати подробиці — хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле; не коментувати і не оцінювати — хай говорять вчинки героя і підтекст, лексика, барви, звуки. З цією метою новеліст використовує монтажну композицію, зіштовхує чи розчленовує те, що мислиться як антитезне. Звідси — естетична виразність сюжетно-композиційних елементів (події, пейзажної деталі, душевного стану), незрівняна плинність викладу, гра словом. Цієї майстерності він навчився у «селянського Бетховена» — В.Стефаника, з яким і листувався. Школа Стефаника зміцнювала його прагнення до правди і простоти, суворого відбору головного, навчила його майстерно давати глибоко прихований у сутності речей сум.

У новелах та оповіданнях Косинка, передусім, імпресіоніст, хоча не відкидає і реалістичної поетики (особливо в другий період творчості). Уже в перших новелах «Під брамою собору», «За земельку», «Сходка», «Перед світом», «На золотих богів» автор майстерно змальовує психологічні стани героїв, використовує ліризм, виразні деталі, натяки, окремі, добре дібрані враження, щоб, звернувшись до активного сприйняття читача, змусити його доповнити й дібрати образ, з маленької деталі відтворити ціле, домислити всю картину. Якщо в новелі «На золотих богів» митець у романтично-піднесеному стилі відтворює захист селянами свого села від денікінців, то новелу «Темна ніч» проймають трагічні нотки. Деякими сюжетними мотивами вона перегукується із новелою «Злодій» В.Стефаника.

Косинка показує несприйняття українськими селянами більшовицьких ідей та радянської влади, які, захищаючи свою здобуту незалежність і землю, піднімаються на боротьбу. В новелі змальовано, як повстанці впіймали більшовицького агента Байденка, який на сходці закликав до «комуни» й «класової боротьби». Вони з’ясовують, що захоплений ними пропагандист — українець, родом із Канівського повіту, але він для них чужинець, запроданець, переконаний комуніст, а значить — ворог. Автор підкреслює менталітет українців: гостинність, альтруїзм, мирність, сердечність. У селянській хаті вони садовлять його за стіл, на почесному місці, перед іконами, й частують, як поважного гостя: «Вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку». Обпоюють його горілкою, щоб легше було йому вмирати. Але на цьому їхня сантиментальність завершується, бо «діти землі» розуміють, що такі, як цей комісар, хочуть знову поневолити український народ, «приборкати волю», тільки-но здобуту. І коли більшовицький агітатор прагне їх розчулити плачем і говорить, що і в нього є такий же маленький хлопчик, як у господаря хати, селяни спалахують гнівом («Хлопчика..! білявенького... Комуну щепить будеш?!»), ненавистю, б’ють його і женуть на розстріл.

Дбаючи про лаконізм, новеліст усовує передісторію героїв, опускає такий сюжетний компонент, як експозицію, і відразу вводить читача у хід дії. Зокрема, у новелі «Десять» селяни-повстанці захопили комуніста Рубля, що прибув у Черкаський повіт організовувати комнезами. Серед жита вони допитують його, а він «розгублено белькоче виправдання». Його ренегатська поведінка викликає огиду в отамана Божка, який, даруючи йому життя, присуджує десять шомполів. Але Рубель під ударами має співати партійний гімн, бо для комуніста важливішою є не честь і порядність, а життя. Косинка майстерно застосовує перехрещення точок зору різних персонажів, використовуючи невласне-пряме мовлення, «потік свідомості», щоб у такий спосіб окреслити героїв і полярність їх світоглядів. У цьому контексті він вдається до «штрихової» стилістики, а через цензурні умови до прийому умовчування: «А Діброва в житах не бандит, ні, це...». Тобто Косинка хотів сказати, що селянин-повстанець Діброва — це святий месник за знову поневолену Україну. Такого відкрито він не міг висловити, тому ставить багатозначні трикрапки, але вдумливий читач його зрозуміє.

Серед борців за незалежну Україну своєю монументальністю й цільністю виділяється образ Прокопа Конюшини в новелі «Фавст». У творі змальовано моторошні картини життя радянської в’язниці. У тюрмі власті тримають покидьків суспільства, вбивць, волоцюг і командира повстанського загону, борця із більшовизмом Конюшину, свідомого українця, сповненого споконвічної гідності власного народу. Обличчя цього подільського селянина нагадує портрет легендарного Фауста. Більшовицькі тюремщики знущаються над ним, завдають йому страшних мук, місяцями тримають у холодному й мокрому карцері, намагаючись живцем згноїти його у цій могилі. Але він непохитний у своїх переконаннях, свідомо йде на самопожертву. Коли його слідчий Однорогов допитував, чому він, бідняк, що важко отримав освіту, був із «самостійниками» і брав участь у повстанні, Прокіп з гідністю відповів: «Ая... Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадують, ая... мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися...». Своєю шляхетністю, добротою і водночас ненавистю до ворогів Прокіп дивує спів’язнів камери. Він каже їм: «А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь... Пам’ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби...». Це лицар ідеї незалежної України, новий тип українця, яким життям своїм стверджує правоту переконань. Перед розстрілом, поранивши руку, на камерній стіні він кров’ю пише великими літерами «Україна».

Повість. Серед оповідних жанрів новаторською була і повість, яка відбила ідейні, духовні й етичні шукання людини першої третини ХХ ст. Вона спиралася на національну традицію, адже в ХІХ ст. досягла свого розквіту в таких жанрових різновидах, як родинно-побутова, соціально-побутова, історична, пригодницька, психологічна, фольклорно-лірична повісті. Тепер письменники сміливо йшли на експеримент, застосовуючи новітні прийоми письма: монтаж, часові зміщення, асоціативне мислення, мозаїчну композицію, «потік свідомості» та ін. Про це, зокрема, засвідчує символістська повість «Блакитний роман» (1919) Г.Михайличенка, яка насичена символікою, алегоричними образами, багатою кольористикою, ліризмом, у такий спосіб моделюючи протікання революційних подій в Україні. Блакитний колір символізує загадковість душі персонажів, зосібно Інни та Ти. Інна — це Україна, а Ти — український народ. Автор тонко відтворює складну гаму почуттів своїх героїв, їх душевний світ. Вони бурхливо реагують на калейдоскопічну зміну подій, що протікають в Україні, переживають за її долю.

Така ж «ламана дія» (ретроспекції, зміщення подій, пролепсис, тобто забігання наперед) визначає структуру повісті «Байгород» (1927) Ю.Яновського, яка має ще й обрамлення — митець починає й завершує твір зверненням до буйної молодості, прославляє романтику подвигу. Герой твору, названий автором Кіханою, небожем славного Дон Кіхота, органічно не терпить рабства і покірливості. В захопленому анархісткою-отаманшою Марусею Нікіфоровою місті Байгороді (прототипом якого був Єлисаветград) він піднімає повстання і гине в бою за свободу і свою кохану. Так Яновський оригінально трактує вічну тему «дон-кіхотства» у найблагороднішому розумінні, утверджуючи гуманістичні ідеали творення добра як дії.

Серед жанрових різновидів виділяється лірична повість, у якій часто розповідь ведеться від імені ліричного «я». Тут органічно поєднується ліризм з достовірністю, конкретністю і навіть документальністю зображуваних подій. Часто така повість була написана в поетиці імпресіонізму. Цікавими були імпресіоністичні повісті «Шуми весняні» (1919), «Горіли степи» (1923) М.Івченка, написані з ліричним драматизмом і глибоким психологізмом. У біографічній повісті про Г.Сковороду «В тенетах далечини» (1924) митець порушує питання екзистенції людини, її зв’язку з вічністю і «душею» рідної землі. Чотири імпресіоністичні повісті створив А.Головко: «Можу» (1922), «Червоний роман» (1923), «Зелені серцем», «Пасинки степу» (обидві — 1924).

Повість «Можу» написана так званою «рубаною прозою», речення тут короткі, неповні, як «відрубки», називні, безособові конструкції типу: «Гарно», «Було сумно», «Так молодо пахло із степу». Вони передають відповідну емоційну атмосферу, створюють бентежний настрій. Сюжет будується не за класичним зразком, коли наявні такі його вузли, як експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка, а шляхом розвитку настроїв і переживань головного героя повісті Гордія. Проте й реальні події пореволюційного села відтворено у творі: йдеться про початки колективізації й утвердження «нового побуту» (палять ікони), нової ригористичної моралі, за якою світлі почуття кохання, альтруїзму, індивідуальний світ особи перекреслюються в ім’я суспільної моралі. Повість пройнята сонячним світлом, оптимістичним ствердженням життя вчорашнього червоноармійця, смертельно хворого на сухоти Гордія.

Імпресіоністична повість А.Головка «Червоний роман» відзначається мистецькою витонченістю, асоціативним сприйманням дійсності та модерністською (кінематографічною) композицією, яка спирається на уривчастість, швидку моментальну зміну вражень і кольористичні живописні штрихи. Важливу роль відіграють такі прийоми, як метафоричність, художня деталь та пейзаж, «потік свідомості» як основні зображальні засоби висвітлення психіки героїв. У центрі твору — образи двох безіменних героїв-селян «Я» і «Ти», що символізують за тодішніми лівацькими схемами дві сторони селянської натури — пролетарську і власницьку. Проте це одна особа з роздвоєною психікою. У кожного їх них і мрія різна, що приходить до них в образі дівчини. До «Я» — нежиттєва, примарна, що символізує абстрактність комуністичних ідей. Це революція, яка обіцяє йому «казку», спільні палаци, радісний сміх. Але шлях сюди важкий і пролягає через невинно пролиту кров, повз шибениці, через смерть прохромленої багнетом матері — відчуття Головком того, що втілення комуністичної доктрини знищить Україну.

До «Ти» з’являється мрія, втілена в образі української дівчини-хуторяночки. Герой сподівається на щасливе життя з коханою, працею на власному полі і гармонією особистого й громадського. Досягти цього він бажає тільки через безнастанну працю. Образ «Ти» уособлює кордоцентричний тип українця-хлібороба, з культом праці і сім’ї, що перегукується із поезією «Садок вишневий коло хати» Т.Шевченка. Образ «Я» персоніфікує психологію колективістську, люмпен-пролетаря, руйнівну, а не творчу. Його мрія співзвучна мрії з четвертого сну Віри Павлівни з роману «Що робити?» М.Чернишевського.

Жанрова палітра повісті цієї доби характеризується великими аналітичними й пізнавальними можливостями. Вона випробовує детективну й сатиричну поетику (Ю.Смолич, М.Хвильовий), збагачується мотивами пригодництва (О.Досвітній, Ю.Яновський) й історичного біографізму (С.Васильченко), а головне — витворює такий новий у письменстві жанр, як кіноповість. Тут поєднуються в одне ціле жанрові ознаки епосу й кіно: сюжет й авторські описи, коментарі, відступи, характеристики героїв, як і в повісті, а також кінематографічні прийоми розповіді (розбивка дії на дрібні сценки, лаконічні діалоги, монтажний принцип поєднання й чергування епізодів тощо). Творцем жанру кіноповісті був О.Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Щорс», «Земля»), А.Головко, М.Бажан, Ю.Яновський, М.Йогансен та ін.

Роман — дзеркало життя. Якісно нового рівня художнього синтезу досягнув роман, посідаючи з кінця 20-х рр. панівне місце. «Американці» (1925) О.Досвітнього, «Останній Ейджевуд» (1926) Ю.Смолича, «За плугом» (1926) Варвари Чередниченко, «Бур’ян» (1927) А.Головка — перші твори цього жанру, що змалювали історично правдивий і епічно широкий погляд на епоху і її людей. У романі «Бур’ян» Головка (особливо перше видання) образ села Обухівки, «забутої Богом глухомані», з крайньою бідністю, беззахисністю селян, виростає до символу зруйнованої війною й поневоленої більшовиками України. «Нова влада» тільки проголошує справедливість і рівність, а насправді знизу до верху її пронизує корумпованість. У селі багатії під керівництвом комуніста-переродженця, голови сільради Матюхи «звили собі гніздо», захопили владу й жорстоко експлуатують селян. Їх підтримує районне керівництво — секретар райкому партії Миронов, начальник міліції Сахновський. Радянська влада, яка в принципі покликана була по-новому організувати життя, виявилася антигуманною, жорстокою. Проголошені нею права людини цинічно нехтувалися, людина приносилася в жертву химерним, безликим і знелюдненим ідеям. Ставиться в романі і традиційна проблема особи і суспільства, висунута свого часу ще романтиками, але вже не в плані антитези людина — міщанське середовище, а незмірно в глибшому соціальному і психологічному плані, що породжений усім комплексом «нової влади». Автор майстерно будує напружений сюжет, дія в якому розгортається за принципом дихотомії (слово грецького походження і означає розчленування на дві частини), тобто тут протиставляються образи комуніста-переродженця Корнія Матюхи і комуніста Давида Мотузки, хоча й існують інші опозиційні пари. Духовна велич Мотузки, що виростає з народної етики, і моральний тупик Матюхи окреслюють характерні полюси нової доби, змушують ставити проблему антигуманності «нової влади» з неменшою глибиною і трагізмом, ніж її ставили українські романи ХІХ ст. Одним словом, «Бур’ян» був романом, де досліджувалися актуальні проблеми часу, примушуючи читача замислитись над питаннями, чи гуманною є «нова влада», чи притаманний їй рух до вищих і кращих форм, у чому гідність людини, сенс і мета її існування.

При цьому роман утверджувався в умовах, коли запанували теорії про «смерть» роману. На Заході ще у 1923 р. поет Т.Еліот писав у зв’язку з «Улісом» Дж.Джойса: «Роман помер з Г.Флобером і Г.Джеймсом». Через два роки відомий філософ Х.Отрега-і-Гассет поклав вину за «смерть» роману на Ф.Достоєвського і М.Пруста, які, мовляв, вичерпали всі його потенційні можливості і стимули для подальшого розвитку. В Україні аналогічні погляди щодо роману захищав Ф.Якубовський, твердячи, що роман і епопея уже віджили свій вік. Проте О.Білецький в огляді української прози за 1925 р. бачив перспективи роману і закликав митців створити новий роман, пророкуючи йому провідну роль в українській літературі.

У передвоєнні десятиліття романна форма досягає великих естетичних відкрить і цікавих жанрових різновидів. Романи «Майстер корабля»(1928), «Чотири шаблі» (1930), «Вершники» (1935) Ю.Яновського, «Мати» (1932) А.Головка, «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930) В.Підмогильного, «Недуга» (1928) Є.Плужника, «Вальдшнепи» (1927) М.Хвильового, «Марія» (1934), «Волинь» (1932, 1936, 1937) У.Самчука — це важливі віхи українського епосу, свідоцтво його зрілості. Він по-своєму повніше і глибше за інші жанри дав анатомію і панораму політичних, суспільних і національних відносин першої половини ХХ ст., висвітлив сам процес формування людини в її духовних пошуках і зв’язках з іншими людьми, охоплював й історичний, і філософський, і етичний матеріал. Роман стає напрочуд всеохоплюючим і гнучким: він зберіг і традиційні засоби розкриття конфлікту (боротьба героїв, діалог, авторський коментар, ясна розв’язка тощо) і набув непрямих засобів (підтекст, позафабульні компоненти, деталі, що набувають символічного лейтмотиву, використання прийомів кіно). Застосовуючи класичну композицію щодо часу і послідовності розгортання подій, романісти водночас послуговуються і сучасною, «мудрованішою», із переставленням часових шарів і «напливами», видіннями, поверненням минулого, як це робиться в кіно. Виникає новелістичний роман («Чотири шаблі» Ю.Яновського), роман-розв’язання («Майстер корабля», Ю.Яновського, «Вальдшнепи» М.Хвильового) роман-панорама («Мати» А.Головка), роман-памфлет («Сорок вісім годин» Ю.Смолича), функціонують соціально-побутовий і психологічні романи («Місто», «Невеличка драма» В.Підмогильного, «Визволення» О.Копиленка, «Чад» Я.Качури), біографічний («Аліна і Костомаров», «Романи Куліша» В.Петрова-Домонтовича), історичний («Мазепа» Б.Лепкого, «В степах» С.Божка) і сатиричний («Інтелігент» М.Скрипника, «По той бік серця» Ю.Смолича, «Голландія» Д.Бузька, «Недуга» Є.Плужника), науково-фантастичний і пригодницькі («Сонячна машина» В.Винниченка, «Прекрасні катастрофи» Ю.Смолича, «Чорний Ангел» О.Слісаренка, «Двері в день» Гео Шкурупія) епічні полотна. В.Підмогильний, В.Домонтович («Без ґрунту», «Доктор Серафікус»), культивують інтелектуальну прозу, насичуючи свої романи глибоким психологізмом, філософськими роздумами, парадоксальними судженнями, полемічністю, утверджуючи урбаністичний роман. «Мазепою» Б.Лепкий, яка складається із романів «Мотря» (1926, дві частини), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» (1928 — 1929, дві частини), «Орли», «З-під Полтави до Бендер» (написані в кінці 20-х, але побачили світ у 1934, 1955 рр.), «Волинню» (1931 — 1937) У.Самчук утвердили в українській прозі роман-епопею.

Але в умовах утвердження тоталітарного режиму в 30-х рр. роман зазнає кризи, міліє його критично-пізнавальний тонус, художня правда поступається «лакуванню» дійсності, описовості й патетичній фразі. Влада вимагає від романіста однозначно «оспівувати» соціалістичну індустріалізацію і колективізацію, культурну революцію з її пафосом «нової пролетарської моралі» і «нової людини». Внаслідок такого соціального замовлення виник «виробничий роман», в якому людинознавчий аспект поступається описові виробничих процесів, адміністративних конфліктів. Пропагується «шпигуноманія», обов’язкове викриття «буржуазних спеців», «класових ворогів». Такою ж однобічною була і проза про село і колективізацію.

Проте не ці від’ємні ознаки визначають обличчя українського роману цієї доби. У його зміст могутньо входить вся сучасність з її бурями і суперечностями. Він стає дзеркалом епохи.

Збірка «Сонячні кларнети»

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші: «Гаї шумлять...», «Десь надходила весна...», «Не дивися так привітно...», «Подивилась ясно...», «О панно Інно...», «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Пастелі» (цикл віршів) та інші. Поезії ці надзвичайно вражають красою образів і глибоким чуттям природи. Це коштовні перлини української поезії.

Тихою зажурою віє від поезії «Ой не крийся, природо...» (1915). Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає, однак, розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то, навпаки, світлий і прозорий, наче барви золотої осені. В метафоричному образі «сміялося сонце у тузі» вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача, — у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять...» (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі... Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.

Дата добавления: 2015-05-08