М.С.Грушевський як реформатор журнально-видавничої справи кінця ХІХ – поч. ХХ століття. 2 страница

Поняття боротьби у публіцистичному лексиконi виникло раніше, нiж iдея державності. Преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурнi) була однією iз провiдних. Осмислення ідеї боротьби відображає інтелектуальний рівень нації, спроможність її політичної думки.

Революцiї в Росiї 1905-1907 рр. загострили не лише класовi, але й нацiональнi суперечностi. Пацифiзм вождiв української революцiї, нерозумiння ролi армiї в державотворчому процесi, а очевидно i їхнiй страх перед кривавою боротьбою були серед причин поразки українських визвольних змагань.

Українська iнтелігенцiя втратила войовничiсть (на вiдмiну, скажiмо, вiд польської), iнстинкт боротьби. Коли ми говоримо про винятки, то маємо на увазi, М. Мiхновського. Він вважав, що соцiальнi проблеми можна розв’язати лише пiсля нацiональних, що сьогоднi треба воювати за великий iдеал волi рiдного народу, iдеал воскресiння однiєї великої неподiльної України вiд Дону до Сяну. В.Винниченко писав про «прекрасну, велику силу людини, – iнстинкт боротьби», вiн же вважав, що нацiональне питання треба розглядати в парi iз соцiальним питанням. Зрозумiвши помилковiсть московської орiєнтацiї, М. Грушевський закликав дивитися вперед. Свої погляди вiн висловив у циклi статей, що вийшли пiд назвою «На порозi нової України». Утопiчнiстю позначенi його статті про армію. С. Петлюра у багатьох листах виклав свої погляди на стратегiю визвольної боротьби, обґрунтував концепцiю цiєї боротьби: «Шлях звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров’ю».

Пiсля поразки визвольних змагань починається новий етап як в осмисленнi поразки, причин цiєї поразки, так i в поглядах на суспiльнi процеси, на шляхи i способи здобуття державностi.

1921 р. вийшла друком праця В. Старосольського «Теорiя нацiї». Це була одна iз перших спроб осмислення теоретичних аспектiв нацiї, тут автор порушив i проблематику боротьби. Вiн пише про полiтичну боротьбу як про матiр нації.

1923 р. вийшла праця С. Рудницького «До основ українського нацiоналiзму». Рудницький був еволюцiонiстом, але крiм цього вiн уважав, що в людському суспiльствi, як i в природi, нема й не може бути рiвностi. Наявнiсть цiєї абсолютної нерiвностi, рiзницi i є пiдставою, чинником розвитку.

У войовничiй тональностi написано статтю О. Назарука «Чи зiйти спокiйно зi сцени?». Автор з гiркотою згадує, як у галицькому суспiльствi культивувався антимiлiтаризм, уважає, що в перiод ЗУНР не треба було вагатися, а розстрiлювати тих, хто ухилявся вiд мобiлiзацiї в армiю. О. Назарук закликав вiдмовитися вiд думок про мир i тишу, а думати про боротьбу i змусити до цього інших.

Iдеєю боротьби була перейнята уся публiцистична творчiсть Д. Донцова. В працi «Пiдстави нашої полiтики» (Вiдень, 1922). Вiн виходив iз принципу полiтичностi нації. Окреслив основнi моменти своєї концепцiї боротьби: не проти певного режиму, а проти агресивних намiрiв iнших нацiй. Доводив iсторично перспективну орiєнтацiю на Європу, а не на Москву – це, вiдповiдно було пов’язане i з пошуком союзникiв, вiн шукав соцiальну базу для боротьби за визволення. Для Д. Донцова «воля до нацiї» була синонiмом «волi до боротьби за нацiю».

У 1937 р. вiн видрукував у «Вiстнику» статтю «Filosophia militans»: «Фiлософiя мiлiтанс», не фiлософiя «миру i тишини». У статтi «Великий бенкет» (1937) Д. Донцов прямо ототожнює нацiоналiзм з бунтом – боротьбою.

З УВО починався процес формування визвольної концепцiї українського нацiоналiзму. Пропаганда iдей боротьби була одним iз завдань перiодичного органу УВО – журналу «Сурма» (ще були журнали «Січ», «Січові стрільці»).

Є.Коновалець, концепцiя визвольної боротьби: iдея державностi i соборності, що може згуртувати українцiв; державнiсть треба i можна захистити лише збройною силою; iдейно-полiтичною платформою бойової органiзацiї може бути лише український нацiоналiзм; орiєнтацiя на власнi сили; боротьба (збройна) вимагає професiйних знань, а тому готуватися потрiбно вiдповiдно, пiдготовка до майбутньої збройної боротьби не можлива не лише без професiйно вишколених кадрiв, але й без iдеологiчно-пропагандистського забезпечення. Свої погляди Є. Коновалець висловив у таких працях, як «Причинки до iсторiї української революцiї», «Причинки до iсторiї ролi Сiчових Стрiльцiв в українськiй революцiї», у статтях на сторiнках «Сурми», «Розбудови нацiї».

З утворенням ОУН iдея i проблематика боротьби дiстала на певному етапi теоретичне оформлення в концепцiї перманентної революцiї. Це чiтка i послiдовна цiлеспрямованiсть усiєї дiяльностi революцiйної органiзацiї: втягування в активну боротьбу щораз ширших кiл народних мас, плекання патрiотизму, а також і розбудова власного шкiльництва, «Просвiти» i економiки, бойовi виступи – i ця боротьба в результатi свого наростання завершується всенародним збройним повстанням. Одним iз теоретичних джерел цієї концепції була думка, висловлена в «Нацiоналiзмі» Д. Донцова, що полягала в розумiннi життя як вiчної боротьби. Преса ОУН: «Розбудова нації», «Укр. голос», «Голос», «Вісті», «Голос нації», «Наш клич», «Наш фронт», «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак», «Юнацтво», «Гомін краю», «Самоосвітник», «Наш світогляд». Перебували пiд її впливом, хоча були формально органами студентськими («Студентський шлях», «Студентський вiстник»), літературними («Дажбог», «Обрії», «Напередодні»).

Я.Стецько публiкувався на сторiнках «Студентського шляху». Стаття «Небезпечнi сугестiї» 1934 р. У статтi «Боротьба для боротьби чи змагання за вартостi» 1934 р. висловлює думку, що боротьба існує лише тодi, коли є змаганням за позитивнi, нацiонально-етичнi ідеали.

Преса легальних партiй (УНДО, УСРП, УСДП, згодом ФНЄ) постiйно критикувала як iдею збройної боротьби загалом, так i концепцiю «перманентної революцiї».

33. Ідея державності в українській пресі періоду визвольних змагань 1917-1921 рр.

Процес формування укр. нації невід’ємний від ідеї державності. Ідеологи ідеї державності: Донцов (ідеолог націоналізму), Міхновський, організації й їх видання «Молодої України», «Сокола», «Січі», «Пласту», журнал «Відгуки». На жаль, вожді укр. революції Грушевський, Петлюра, Винниченко державниками не були й України без Росії не бачили.

М. Грушевський писав про незалежність, суверенність, алея к і для І. Франка, це було для нього поза межами можливого, поза потребами дня. Як і І. Франко, він захищав ідею федерації. Про це він писав в статті «Якої ми хочемо автономії й федерації» (1917), яка свідчить про наївність М. Грушевського як політика і державного діяча. Через рік, у квітні 1918 р., у збірнику «На порозі нової України» він писав про кінець московської орієнтації через криваві уроки, що їх дали російські більшовики (Крути, захоплення Києва і розстріл українців, нищення всього українського). Але в збірці «На порозі нової України» він продовжує розвивати ідею федералізму: у статті «Нові перспективи» М. Грушевський писав: «Не вважаю, як перед тим, так і тепер, самітного державного відокремлення за політичний ідеал».

Починаючи від утворення ЗУНР ідея державності перетворилася із теоретичної в практичну, стала головною засадою діяльності національного організму, а преси зокрема. Повоєнна доба почалася створенням Української військової організації (УВО), що однозначно стояла на державницьких позиціях. Три засади діяльності УВО: державність, соборність й революційна боротьба як єдиний шлях до здобуття державності. Поява УВО свідчила про еволюцію української політичної думки і зародження ідеології українського націоналізму.

Одним із найбільш визначних ідеологів і публіцистів українського націоналізму став Д.Донцов. Українську державність він обумовив сепаратизмом, відокремленням від Росії – те, чого не могли зрозуміти вожді і лідери Центральної Ради. Ідей він висловив у «Підставах нашої політики» (Відень, 1921), у програмній праці «Націоналізм» (1926), у десятках публікацій, що появилися на сторінках «Літературно-наукового вістника» і «Вістника» міжвоєнної доби. Донцов «узгодив» ідею української державності з ідеєю боротьби, з волею нації творити, з необхідністю виховувати українця іншого, нового типу. Д.Донцов гранично чітко визначив орієнтацію України – Європа, а не Росія.

34. Ідея призначення України в західноукраїнській публіцистиці ХХ століття.

Легенда апостола Андрія (ідея призначення України)

Національне самоусвідомлення як процес відбувається швидше, якщо цей процес супроводжується усвідомленням історичного призначення свого народу, усвідомленням причетності до здійснення чогось важливого, історичного, великої ідеї.

Давньоукраїнські літописи залишили нам легенду про апостола Андрія - мандруючи на північ, він зупинився на київських горах і сказав „на цих горах засіяє благодать Божа”. Те, що укр.земля дістала благословення від учня Христа, позитивно впливало на ментальність народу, згадки про цю легенду знаходимо у публіцистиці Донцова, Липи, Ольжича.

Вірою у єдину, вільну, самостійну Україну від Карпат до Кавказу був просякнутий маніфест М. Міхновського «Самостійна Україна». М. Ганкевич бачив призначення України в тому, щоб змінити долю народів Східної Європи. Збудувати Велику Україну і цим прислужитися людству – у цьому бачив призначення України М. Грушевський у 1918 р., у відновленні зв’язків із західним світом, що зумовлено і традиціями, і давніми навиками, і духовним спорідненням. Не в гегемонії бачив М. Грушевський покликання України, а у творенні тієї Великої України, яка гідно увійде до світової федерації.

Д. Донцов бачив призначення України у тому, щоб стати державою, стати іншою, європейською, звільнившись від багатьох традиційних негативних рис. У мiжвоєнну добу, коли Д.Донцов обґрунтовував i захищав ідеологічні засади українського нацiоналiзму, вiн менше писав про iсторичну мiсiю, про месiанство України, добре розумiючи, що це за даних умов лише можливість, але вiн переконував свою аудиторію в тому, що чинно служити цiй ідеї, вiрити в неї, є обов’язком українця-патрiота.

В. Липинський вперше як історик i публіцист порушив i обґрунтував ідею нашого посланництва. На його думку, реалізація національних хотінь неможлива без ідеї посланництва, саме ця iдея відіграла величезну роль у становленні i розвитку всіх державних нацiй. Суть же цієї ідеї вiн вбачає в тому, що провiдна верства, а за нею i вся нацiя вважають себе покликаними тими вищими силами, в якi вони вiрять. Липинський вважає, що ми мали зачатки месіанства щоразу, коли поривалися до того, щоб стати реальною, державною нацiєю, – спочатку в князівські часи, потім у часи козаччини, згодом цей месіанізм вiдроджувався в ідеях Кирило-Мефодiївського братства, але потім цей месіанізм пропав. Причини цього вiдмiнного характеру месiянiстичної творчості в українцiв є цілковитий занепад державницької ідеї, державницьких традицій в українськім громадянствi ХIХ ст.

Ю. Вассиян: визнанням шляхетного, високого і трагічного призначення України є «стояти на сторожi християнської Європи». Україна була «Марсовим полем». Українi не вдалося перетворити цю боротьбу, цю роль у позитивний державотворчий чинник своєї історії. Саме свiдома особистість з її змаганням за долю, з її героїчним творенням, з її вільним виявом душi i мораллю непереможного чину творить історію, є творцем i вищої ідеї – ідеї покликання. Основні тези: констатацiя месiанства Київської Русi; Україна як захисник європейського свiту вiд навали зi Сходу (вiд давнiших часiв i до сучасностi); неможливiсть виконання будь-якої iсторичної мiсiї без вiдновлення державностi; докази усвiдомлення свого призначення i вiра у своє покликання. Ю. Вассиян одну iз своїх найбiльших фiлософсько-публiцистичних праць не випадково назвав «Степовий Сфiнкс», маючи на увазi Україну. Як філософ, вiн не розгадав до кінця загадки степового сфiнкса (а це і є Україна) про призначення України.

Ю. Липа сприймав не лише як належне провiдну роль Київської Русi на схiдних просторах Європи, але й українську iсторiю, i свiдомiсть України (праця «Призначення України») як органiчну цiлiснiсть, що формувалася упродовж тисячолiть, адже наша iсторiя почалася не вiд пророцтва апостола Андрiя на Днiпровських кручах, а значно ранiше, бо трипiльська культура – це не просто географiчний чинник, – це прямий попередник української культури i духовностi. Липа опирався i на той факт, що нiкому не вдалося знищити iсторичний iнстинкт української раси, незнищенний iнстинкт, бо вiн опирається на культурну основу i єднiсть характеру раси.

Ольжич, згадуючи пророцтво апостола Андрія у статті „Український міт” пише про призначення України - привернути їй перше місце на Сході Європи і виправдати своє почесне місце на грані двох світів, її найближче завдання - це організація боротьби поневолених народів проти Москви. Серед iдей, що зумовлюють українську iсторичну свiдомiсть, О. Ольжич називає iдею батькiвщини, а докладнiше – iдею державного самоздійснення.

35. Ідея соборності в українській публіцистиці першої половини ХХ століття.

Ідея соборності в укр. суспільстві невіддільна від укр. історичної долі, свідомості й ментальності, так само, як ідея державності й боротьби. Зародилася навіть раніше від ідеї державності, та півтораста років перекручувалася, деформувалася, спекулювалася.

Теоретичні умови для розуміння поняття соборності створив Грушевський, довів, що укр. мають свій власний, самобутній, незалежний від інших історичний розвиток. М. Грушевський вважав, що Київська Русь – це початок української державностi, а її спадкоємницею є, вiдповiдно, Україна, а не Московське царство.

Поборницьким духом була пройнята й «Руська трійця», проте згодом Вагилевич і Головацький відійшли від соборництва. «Руська Трiйця» розривала зв’язки iз церковнослов’янською мовою в лiтературi i впроваджувала мову народну. А «Русалка Днiстрова» засвiдчила, що мiж мовою галицьких українцiв i надднiпрянських українцiв нема суттєвої рiзницi, що вони один i той же народ, тобто можна говорити про соборницький дух збiрки.

Пiд час «весни народiв», 2 травня 1848 р., у Львовi було створено першу українську полiтичну партiю – Головну руську раду. У своєму манiфестi вона заявила, що галицькi русини є частиною «великого 15-мiльйонового руського народу». Цю заяву можна вважати першим офiцiйним проголошенням iдеї соборностi, соборницького iдеалу. Але соборницький дух, вiдчуття єдностi з Надднiпрянською Україною не був для «Руської Трiйцi» результатом федералiстських iдей. Соборництво не появилося пiд впливом національного вiдродження захiдних слов’ян, а було наслідком нацiональної самоiдентифiкацiї.

Не мiг бути соборником, прихильником соборницької iдеї М. Драгоманов, який заперечував iдею української державностi, пропагуючи iдею федерацiї з Росiєю, вiддавав перевагу роз­в’язанню соцiальних проблем на шкоду нацiональним iнтересам, а розподiл територiї за етнографiчними кордонами заперечував, якщо це йшло на шкоду економiчним iнтересам.

Пропагандою ідеї соборності в Галичині займалася газета народовців «Діло». На поборницьких позиція стояли перші політичні партії Галичини: Українська національно-демократична партія, Русько-укр. радикальна партія, Укр. соціал-демократична партія.

Ідеї самостійності й соборності намагався поєднати в «Ukraina irredenta» Ю.Бачинський. Франко пiсля появи працi Бачинського написав рецензiю «Ukraina irredenta». I. Франко подав змiстовний нарис еволюцiї нашої нацiональної свiдомостi в Галичинi, iронiчно вiдгукнувся про прямолiнiйно-схематичний метод «матерiалiстичного свiтогляду», але насамкінець позитивно оцiнив працю Ю. Бачинського, яка, на його думку, була, радше, проявом нацiональної свiдомості, нiж науковим викладом.

Багатий матерiал для роздумiв про змiст поняття «соборнiсть» дає вiдома дискусiя мiж I. Франком i Лесею Українкою на зламі 1896-1897 рр., яка загалом стосувалася питань тактики, стратегiї, перспектив українського полiтичного руху. Пiд час революцiї 1905 року в Росiї I. Франко пише «Отвертий лист до галицької української молодiжи». Вiн бачив те завдання, яке стояло перед українською iнтелігенцiєю – витворити з величезної етнiчної маси українського народу українську нацiю, суцiльний культурний органiзм, спроможний на самостiйне і полiтичне життя. I у зв’язку з цим I. Франко говорить про обов’язок галицьких українцiв допомогти надднiпрянськiй України.

М. Грушевський як історик не лише створив теоретичнi передумови для розумiння iдеї соборностi як методологiчної засади, а разом iз I. Франком захищав соборнiсть в українському полiтичному життi на сторiнках «Літературно-наукового вістника» та ін.видань на початку ХІХ ст. Щоправда, він при цьому відкидав, заперечував ідею українського П’ємонту, провідну роль Галичини, та закликав усіх відігріти національне почуття, а з ним і почуття національної спільності, солідарності у різних частинах українського народу.

Втiленням соборницької iдеї стало створення у Вiднi 5 травня 1915 р. Загальної української ради – нового полiтичного керiвництва українського руху. До складу ЗУ Ради увiйшов i СВУ, який незмiнно стояв на соборницьких позицiях, що вiдобразилося i в багатьох публiкацiях його офiцiйного органу – «Вiстника СВУ».

Соборниками були й Українські Січові Стрільці та УВО; друкованi видання УВО – «Наш шлях» i «Сурма».

36. Іномовлення як тип міжнародного мовлення та специфіка його функціонування.

Іномовлення – це специфічна форма діяльності, що полягає в підготовці та випуску радіопередач, призначених для слухачів інших країн з метою здійснення на них певного політико-ідеологічного впливу. Це поширення інформації про життя країни, відображення об'єктивної картини міжнародних подій. Принципи створення передач не відрізняються від узвичаєних, тих, якими керуються журналісти внутрішніх редакцій усіх демократичних країн. Але до цих принципів додається обов'язок дбати про імідж своєї держави у світі.

В Україні сьогодні здійснюють мовлення такі міжнародні радіокомпанії, як Бі-Бі-Сі, "Німецька хвиля", "Радіо Свобода" та інші станції, які постійно збільшують час присутно­сті в українському ефірі та розширюють жанрово-тематичний спектр своїх передач. Основною властивістю радіомовлення для закордонної аудиторії залишається належність до розряду державних або суспільних засобів масової інформації, а в ефірі іномовлення загалом переважають інформаційно-аналітичні та публіцистичні передачі над суто розважальними та рекламними. Аби якнайдоступніше донести до слухача свою позицію з тих чи тих пи­тань, мовлення ведеться рідною для аудиторії мовою. Паралельно використовується і мова суб'єкта міжнародного радіомовлення.

Всесвітня служба радіомовлення України за всіма ознаками відповідає визначенню "зовнішньополітичний засіб інформації" і відрізняється від світових аналогів низьким рівнем фінансового забезпечення. Звідси й незначна кількість іномовних редакцій, і часті збої чутності. Всесвітня служба радіомовлення України – єдиний представник нашої держави у світовому радіопросторі. "Радіо Україна" – державний засіб масової інформації, що входить до структури Національної радіокомпанії України. Іномовлення веде передачі англійською, німецькою, румунською та українською мовами на Північну та Південну Америку, Західну Європу, Російську Федерацію, Казахстан, Австралію (всього понад 50 країн загальним обсягом понад 30 годин на добу). Основу вітчизняного радіомовлення на закордон становить редакція мовлення українською мовою – 75% мовного часу. Українськомовні програми є вагомим чинником у справі консолідації багатомільйонної української діаспори.

Тематика: Редакція культурологічного мовлення відкриває світові українську культуру та мистецтво. Тривалість передач, що висвітлюють культурологічну тематику, – до 50 хвилин. Цей формат для внутрішнього радіомовлення є застарілим і давно вже не використовується. Однак в іномовному ефірі він себе виправдовує. Автори художніх програм розповідають закордонній аудиторії про культурно-мистецьке життя в Україні, вітчизняну історію, літературу та музику. Ці передачі відповідають духовним запитам української діаспори. Про суспільно-політичне життя України світова радіоаудиторія має змогу дізнаватися з інформаційних та інформаційно-аналітичних передач. Випуски новин звучать щогодини. В них висвітлюються події в Україні та за її межами.

На мову і стиль радіопередач на закордон якоюсь мірою впливають слухачі іномовлення. В ефірі звучать листи з-за кордону, інтерв'ю, інші передачі за участю представників української діаспори. Тому до ефіру Всесвітньої служби радіомовлення України часом потрапляють слова з лексики закордонних українців.

Перспективи: Розширення міжнародного мовлення – справа міжнародного престижу держави у світі, питання стратегічної ваги. Сьогодні ж Україна, опинившись у сфері інформаційного впливу інших країн, сама здійснює мовлення за кордон у мінімальних обсягах. Імідж нашої країни формується нині засобами масо­вої інформації інших держав. Це одна з причин того, що сьогодні Україну в світі сприймають не завжди позитивно. Україна потребує значно більшого часу присутності у світовому радіопросторі. Зокрема йдеться про необхідність поповнення мовного діапазону російською, французькою, польською та угорською мовами. Перспективними є такі напрями, як мовлення арабською мовою на країни Близького Сходу та китайською мовою на Китай.

37. Інтерактивність як ключова характеристика мережевих видань.

Інтерактивність медійна (media interactivity) — медіатексти з передбаченими авторами можливостями для прямого/живого зворотного зв'язку, діалогу з аудиторією (за допомогою телефонного, відео, супутникового чи інтернет-зв'язку, комп'ютерних і відеоігор). Гарна інтерактивність не вичерпується гіперпосиланнями і спливаючими меню - сайт повинний надавати користувачеві можливості діалогу, двостороннього обміну інформацією, як у пошукових системах, чатах, мережних іграх і ін. Тобто інтерактивні елементи дозволяють користувачеві реально відчути переваги мережі в порівнянні з іншими джерелами інформації.

Ступінь інтерактивності - це показник, що характеризує, наскільки швидко і зручно користувач може досягти своєї мети. Елементами інтерактивності є всі програмні модулі (функції сайту), за допомогою яких людина (користувач) може взаємодіяти з сайтом або іншою людиною, за допомогою цих інструментів.

Ані преса, ані радіо чи ТБ не дають людині таких можливостей вибору, такого безпосереднього відгуку, як це маємо у випадку з Інтернетом. Читачі стають СПІВАВТОРАМИ публікацій у коментарях і на форумах. Вони також мають змогу вказувати на фактичні чи мовні помилки, доповнювати, заперечувати, схвалювати чи оцінювати публікацію. Деякі коментарі можуть привернути увагу до суттєвих огріхів публікації, примусити редакцію переробити матеріал чи написати нову версію. Іноді, ці інтерактивні «танці» міняють партнерів (автора і читача) місцями, а коментар виглядає цікавішим, аніж первісна стаття. Традиційним ЗМІ з обмеженими можливостями інтерактивності або взагалі її відсутністю властива статична модель стосунків «автор -читач» з характерним однобічним впливом першого на другого.

Інтерактивність нових ЗМІ виявляється в кількох аспектах:

1. Людина - людина. Читач має розширені можливості спілкуватися з автором та з іншими читачами (е-мейл авторові, чат, форум, коментар).

2. Людино-машинний аспект можна означити в такий спосіб: користувач - машина - автор/редакція. Через лічильник відвідувачів, онлайнові опитування, реєстрацію та інші подібні інструменти автор/редакція отримує статистичну і соціологічну інформацію про характер своєї аудиторії та поведінку відвідувачів сайту, вносячи певні зміни в контентне наповнення сайту, його дизайн, систему сервісів та в редакційну політику.

3. Людина - машина - людина. Як і в попередньому пункті, відбувається автоматичний збір та узагальнення інформації спеціальними програмами, які відстежують особливості поведінки відвідувачів сайтів (обрані ними рубрики, розділи, рекламні повідомлення тощо). При цьому машина реагує на дії відвідувачів безпосередньо, автоматично формуючи підбірку або рейтинги найпопулярніших матеріалів. Сюди ж можна віднести «хмаринку теґів», де розмір ключових слів прямо залежить від кількості звертань до відповідних матеріалів. А також цілеспрямоване творення користувачем бажаного інформаційного середовища через різноманітні персоналізовані сервіси, на кшталт «Моя власна газета»: читач сам формує систему рубрик і розділів бажаної для нього інформації.

38. Інтерв'ю та його жанрові особливості у пресі, на радіо і телебаченні.

Інтерв'ю (від англ. зустріч, бесіда) - жанр публіцистики, що представляє собою розмову журналіста з політичним, громадським або іншим діячем з актуальних питань. Це інформаційний жанр. Громадський інтерес представляють відповіді конкретної особи (групи осіб) на запитання журналіста. Однак інтерв'ю називають не тільки жанром, але і методом отримання відомостей для інших матеріалів.

Інтерв'ю різноманітно у своїх видах.

• інтерв'ю-повідомлення (відповіді даються у скороченні, викладаються найбільш істотні аспекти бесіди),
• інтерв'ю-діалог (повний текст розмови),
• інтерв'ю-замальовку (окрім змісту розмови передається обстановка бесіди, її характер і т. д.),
• інтерв'ю-думку (коментар події, явища, факту),
• масові інтерв'ю (з прес-конференцій, брифінгів).

Існують кілька видів інтерв'ю, які межують з аналітичними жанрами, а саме: портретні і проблемні. Наприклад, газетне інтерв'ю ділиться на інтерв'ю інформаційне та аналітичне. Якщо інформаційне інтерв'ю несе в собі лише повідомлення про факт, відповідаючи на питання: хто? що? де? коли?, то аналітичне інтерв'ю, крім того, містить і аналіз факту, відповідаючи при цьому на питання: чому? яким чином? що це значить? і т. д. Роль автора аналітичного інтерв'ю полягає, перш за все в тому, що своїми запитаннями він задає напрямок аналізу, який зазвичай здійснює сам читач. З цією метою запитання формулюються таким чином, що вони вимагають висвітлення моментів якоїсь події, явища, процесу, ситуації.

Інтерв'ю дозволяє реципієнту отримувати інформацію як би «з перших рук», незважаючи на наявність у ньому певної частки суб'єктивізму, чим найбільше відрізняється газетне інтерв'ю. Позначений суб'єктивізм полягає в наступному: оформлюючи отриману інформацію у вигляді інтерв'ю та переносячи на папір точно те, що сказав співрозмовник, журналіст у певній мірі пропускає цю інформацію через себе. І те, що виходить потім на сторінках газет в формі питання-відповідь, не є розмовою, що проходила між інтерв'юером і співрозмовником у чистому вигляді. Тобто, інтерв’юер інформацію «перекладає». Ця риса властива в меншій - радіо і телевізійному інтерв'ю, де споживач інформації чує і бачить те ж, що і журналіст, тобто отримує інформацію не в «перекладі» інтерв'юера, а від того, хто є джерелом цієї інформації, її носієм. І в цьому випадку людина, яка безпосередньо не задіяна у процесі інтерв'ю, стає певною мірою його співучасником, оскільки все чує і бачить, а отже, пропускає через свою свідомість. Тут споживач інформації осмислює і «перекладає» почуте і побачене у відповідності до свого світогляду, світовідчуття, світорозуміння. Записані на плівку інтерв'ю зберігають риси справжнього документа, зберігають голос, стиль мовлення, інтонації тих, хто говорить.

Журналіст-газетяр обробляє і готує матеріал інтерв'ю після того, як відбудеться його розмову з співрозмовникам; радіожурналіст, навпаки, ретельно готується до самого процесу, акту взяття інтерв'ю, тобто значна частина його зусиль пов'язана з підготовкою до інтерв'ю. Газетяр може на свій розсуд змінити порядок питань у матеріалі, який він готує для друку, упустити одні запитання і відповіді, більш докладно викласти інші. Радіожурналіст у випадку, якщо інтерв'ю одразу передається в ефір, позбавлений такої можливості. Інтерв'ю неодмінний елемент багатьох складних телевізійних форм. Рідше воно використовується для створення самостійної передачі.

Важливу роль у процесі інтерв'ю грають питання.

1. питання повинні бути чіткими. Якщо співрозмовник не зрозумів питання, то винен журналіст, а НЕ співрозмовник.

2. слід уникати питань, що передбачають відповіді «так-ні».

3. задаючи питання, необхідно пам'ятати про коректність і повагу до співрозмовника.

4. питання повинні бути цікавими.

39. Інформаційна культура як показник професіоналізму ЗМІ.

Говорячи про інформаційну культуру варто розрізняти два її аспекти: культура журналіста і культура змі.

Дата добавления: 2015-05-08