Сутність освітніх реформ у країнах Європейського союзу 50-х 70-х років 20 століття

Наступний історіографічний етап (ІУ) безпосередньо пов´язаний зі сталінською кот- рреформою освітньої галузі. На створенні історико-педагогічної історіографії негативно позначилося масове знищення українських учених, освітян, які зазнали ув´язнення, заслання, розстрілу. Учені, які творили в умовах формування та утвердження тоталітарного режиму в 30-х - першій половині 50-х років, сталінської системи цензури, змушені були писати праці на засадах марксистсько-ленінської методології, партійно-класового підходу, тому вони й мали суто ідеологічне забарвлення (Бухало С. Освіта на Радянській Україні, 1945; Грищенко М.М. Розвиток народної освіти на Україні за роки радянської влади, 1948). У цих працях не згадуються державно-громадські демократичні проекти реформування, національно спрямовані реформи освітньої галузі минулих років (початку ХХ ст. - 1930 р.), українізація як їхня складова. Творців і керівників реформ проголошено «буржуазними націоналістами», «українськими фашистами», а забезпечення навчання дітей українською мовою віднесено до здобутків радянської влади та Жовтневої революції [16; 23]. Зазначимо, що в цей період перестає існувати українська та формується радянська офіційна історико-педагогічна історіографія, в т.ч. щодо шкільних реформ, що не передбачала їхнього об´єктивного висвітлення.

Певною мірою окресленої проблеми торкалися радянські вчені у працях другої половини 50-80-х років (У етап) щодо розвитку освіти і школи (М.М. Грищенко. Сорок років розвитку радянської школи в Українській РСР, 1957; Т.М. Шашло. Керівна роль Комуністичної партії в розвитку радянської школи на Україні, 1963;

A.Д. Бондар. Розвиток суспільного виховання в Українській РСР (1917-1967), 1968; А.Д. Бондар. З історії розвитку народної освіти на Україні за роки Радянської влади, 1968; В.І. Зільберштейн і

У 1966 р. побачила світ монографія М.С. Гриценка «Нариси з історії школи в Українській РСР (1917-1965)», в якій знову-таки відсутній об´єктивний аналіз реформ освіти початку ХХ ст. - 1920-х років, контрреформи 30-х - початку 50-х років, зате акцентується увага на позитивному й визначальному впливові на освіту України створення єдиної радянської шкільної системи. Зокрема, автор до помилок і хиб відносить педологічну науку, комплексну систему навчання й метод проектів тощо. Водночас він здійснює порівняльний аналіз систем освіти УСРР та РСФРР, уводить до наукового обігу передову на той час думку про те, що Наркомос УСРР, зокрема його керівники Г.Ф. Гринько, Я.П. Ряппо, намагалися довести перевагу української системи освіти над російською системою [22, с. 40]. Розвиток школи в УРСР на основі Закону «Про зміцнення зв´язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» М.С. Гриценко окреслює як новий етап в історії радянської школи, зокрема наводить різні статистичні дані про зміцнення навчально- матеріальної бази школи, характеризує нові навчальні плани і програми тощо. У зазначеній праці розвиток шкільної освіти в Україні не розглядається крізь призму реформ.

А.Д. Бондар також розкриває суть комплексної системи навчання, активних методів навчання (лабораторно-бригадний), що, на його думку, насаджувалися, викликали спротив учительства, зазнали критики. Зміни в шкільній освіті 30-50-х років, різні партійні постанови, які спричинили уніфікацію української системи освіти в радянську, аналізує виключно позитивно. Він окреслює період 1959-1967 рр. як перебудову шкільної освіти на основі рішень ХХІ і ХХІІ з´їздів КПРС та Закону про школу, а також як реформу школи. Характерно, що поряд з інформативним матеріалом про зміст «Закону про зміцнення зв´язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» А.Д. Бондар виділяє зміни в структурі, змісті й організації навчально- виховного процесу загальноосвітньої школи. Особливу увагу звертає на творчі пошуки учителями ефективних форм і методів навчання та виховання учнів (досвід липецьких педагогів раціональної організації уроків; досвід учителя математики Кіровоградської середньої школи №6 О.О. Хмури та ін.). У цілому позитивно оцінюючи реформу школи 1956-1964 рр., сучасником якої був, А.Д. Бондар визначив причини її згортання і прийняття постанови «Про часткову зміну трудової підготовки в середній загальноосвітній школі» (1966), а саме: масове запровадження виробничого навчання і передача загальноосвітній школі професійної підготовки учнів не виправдали себе; незадоволення батьків масовим запровадженням виробничого навчання [14, с. 172-173].

Утім учасники та творці шкільної реформи 1956-1964 рр. у своїх працях (І.К. Білодід. На шляху перебудови школи, 1959; К.Ф. Присяжнюк. Новий етап в розвитку радянської школи на Україні, 1966 та ін.) уже висвітлювали не тільки керівну роль комуністичної партії в розвитку освіти, зміст урядового законодавства, а й хід реформи. Водночас вони звертали увагу на реалії школи, апелюючи до громадсько-педагогічної думки [10; 65]. Зазначені праці включаємо до джерельної бази дисертації.

І.В. Коляска в монографії «Освіта в радянській Україні» (1970), спираючись лише на опубліковані джерела, розглядає освітні перетворення в «хрущовську» добу в УРСР під кутом зору глибокої, системної русифікації радянським урядом української освіти [37]. З одного боку, в такому ракурсі означена проблема за радянських часів не порушувалася, і нині вона є недослідженою. Але з іншого боку, вважаємо такий підхід до висвітлення розвитку освіти в радянську добу однобічним.

Отже, протягом 50-80-х років не було створено узагальнюючої праці про розвиток шкільної освіти в Україні у контексті реформ. Загалом у наукових розвідках радянської доби, за відсутності інтелектуальної свободи, реформування шкільної освіти об´єктивно не аналізувалося з кількох причин. По-перше, будь- які прояви боротьби за створення національної системи освіти вважалися буржуазно- націоналістичними, тому й було вилучено з науково-освітнього простору національно спрямовані демократичні проекти реформування шкільної освіти; спотворено і перекреслено здобутки реформи періоду діяльності українських урядів (1917-1920), радянської національно спрямованої реформи 20-х років ХХ ст.; охарактеризовано контрреформу 30-50-х років як переможну й успішну реформу, перебільшено її здобутки, хоча деякі з них заперечувати не можна (збільшення мережі шкіл, кількості учнів, забезпечення бази для переходу до загальної семирічної освіти та ін.) тощо. Подруге, висвітлення процесу реформування освітньої галузі передбачало критичний аналіз освітньої політики урядів, що не відповідало традиціям радянської системи. Саме тому до надбань реформ у контексті прославляння ролі КПРС віднесено такі негативні тенденції, як централізація в управлінні, регламентація, уніфікація, ідеологізація, русифікація, радянізація навчально-виховного процесу, змісту освіти та ін.

Дата добавления: 2015-05-08