КК Швейцарії - Статья 39. Арест

1. Арест является самым легким видом наказания, связанным с лишением свободы.

Если в законе наряду с тюремным заключением альтернативно предусмотрен штраф, то судья может вместо тюремного заключения назначить арест.

2. Арест исполняется в особом учреждении, в любом случае в помещениях, которые не предназначены для исполнения других наказаний, связанных с лишением свободы или мерами.

3. Лицо, отбывающее арест, должно трудиться. Ему разрешается самому избрать соответствующую работу. Если он не использует это право, то он обязан выполнять работу, которая ему назначается.

Если это оправдывают обстоятельства, то лицо может быть вне учреждения занято работой, которая ему назначается.

Арест является одним из видов уголовных наказаний, который предусмотрен в современном уголовном законодательстве ряда зарубежных странах. Так, в настоящее время арест как вид уголовного наказания закреплен в Уголовном кодексе Республики Беларусь 1999 г., Грузии 1999 г., Италии 1930 г., Казахстан 1997 г., КНР 1979 г., Кыргызской Республики 1997 г., Латвийской Республики 1998 г., Литовской республики 2000 г., Республики Молдова 2002 г., Норвегии 1902 г., Республики Сан-Марино 1974 г., Республики Таджикистан 1998 г., Республики Узбекистан 1994 г., Украины 2001 г., Швейцарии 1937 г., Эстонской Республики 1992 г. и Японии 1907 г.

В настоящее время рассматриваемый вид наказания в уголовном законодательстве зарубежных стран, как правило, называется «арест». Исключением является лишь УК Японии, в котором данный вид наказания называется как «уголовный арест».

В зарубежном уголовном законодательстве арест предусматривается, как правило, в качестве основного вида уголовного наказания.

Указанное положение отражается в уголовном законодательстве ряда стран. Следует отметить, что в некоторых УК, например УК Литвы и Республики Сан-Марино, законодатель не классифицирует уголовные наказания на основные или дополнительные.

Отличительным является положение ст. 42 УК Литвы, согласно которой арест как вид уголовного наказания предусматривается не только к лицу, совершившему преступление, но и к лицу, совершившему уголовный проступок.

В отдельных УК зарубежных стран указывается, что арест заключается в содержании лица в условиях строгой изоляции. На данный признак ареста как вида уголовного наказания указывается в семи УК зарубежных стран (в ч. 1 ст. 48 УК Грузии, ч. 1 ст. 54 УК Беларусь, ч. 1 ст. 46 УК Казахстана, ч. 1 ст. 48 УК Кыргызской Республики, ч. 1 ст. 55 УК Таджикистана, ст. 48 УК Узбекистана, ч. 1 ст. 60 УК Украины).

Несколько иное положение указывается в ст. 43 УК КНР, согласно которой «осужденные к аресту преступники находятся под непосредственным контролем органов общественной безопасности».

В соответствии с зарубежным уголовным законодательством арест назначается на определенный срок.

Согласно некоторых зарубежных УК арест назначается судом на срок от одного до шести месяцев. (ч. 1 ст. 54 УК Беларусь, ч. 2 ст. 48 УК Грузии, ч. 2 ст. 46 УК Казахстана, ч. 1 ст. 42 УК КНР, ч. 2 ст. 48 УК Кыргызской республики, ч. 2 ст. 55 УК Таджикистана, ст. 48 УК Узбекистана и ч. 1 ст. 60 УК Украины).

Иной срок ареста предусматривается в УК Италии, Латвии, Литвы, Молдовы, Республики Сан-Марино, Эстонии и Японии.

Так, в УК Италии закрепляется положение о том, что арест назначается на срок от 5 дней до 3 лет.

Часть 2 ст. 39 УК Латвии гласит о том, что арест устанавливается на срок от трех дней до шести месяцев. В ч. 2 ст. 49 К Литвы отмечается, что срок ареста исчисляется в сутках, а в ч. 3 данной статьи законодатель закрепляет положение о том, что «арест назначается на срок от пятнадцати до девяносто суток за преступление, от десяти до сорока суток - за уголовный проступок».

В ч. 1 ст. 68 УК Молдовы указывается, что арест состоит в лишении свободы от 3 до 6 месяцев8.

Статья 16 УК Японии гласит, что уголовный арест устанавливается на срок от одного дня до тридцати дней.

В Эстонском УК устанавливается, что арест может быть назначен на срок до трех месяцев.

В УК Швейцарии в ст. 39 собственно регламентирующей уголовное наказание в виде ареста срок, на который применяется арест не указывается. Вместе с тем, в ч. 1 ст. 37bis указывается, что если за наказуемые действия осужденного в отношении него исполняется тюремное заключение на срок не более трех месяцев, то применяются предписания об аресте

В УК Норвегии в § 39е указывается, что в приговоре об аресте суд должен установить временные рамки, которые обычно не должны превышать срок 15 лет и не могут превышать срок в 21 год. По ходатайству органов прокуратуры суд, однако, может посредством приговора продлить установленные рамки на срок до 5 лет единовременно. Вопрос о продлении поднимается в суде первой инстанции самое позднее за 3 месяца до истечения срока нахождения под арестом. Минимальный срок заключения под арест не должен превышать 10 лет.

В отдельных зарубежных УК устанавливается перечень лиц, к которым не применяется арест.

В ч. 1 ст. 72 УК КНР отмечается, что в отношении осужденного к аресту на срок до трех лет преступника с учетом обстоятельств совершенного преступления и его раскаяния может быть применено условное осуждение, если это в дальнейшем действительно не нанесет ущерб обществу111.

В УК Литвы предусматривается весьма схожая по своему содержанию с условным осуждением мера уголовно-правового характера в виде отсрочки исполнения наказания. В ч. 1 ст. 75 УК Литвы отмечается, что если лицу назначен арест за один или несколько уголовных проступков, умышленные преступления небольшой и средней тяжести* сроком не более трех лет или за преступления, совершенные по неосторожности, - сроком не более шести лет, суд может отсрочить исполнение наказания на время от одного до трех лет112.

В соответствии с зарубежным уголовным законодательством большинства рассматриваемых нами стран лицо, отбывающее уголовное наказание в виде ареста, не подлежит условно-досрочному освобождению. Так, условно-досрочное освобождение от отбывания ареста не предусматривается в ч. 1 ст. 70 УК Казахстана, ч. 1 ст. 69 УК Кыргызии, ст. 77 УК Литвы, ч. 1 ст. 76 УК Таджикистана, ч. 1 ст. 73 УК Узбекистана, ч. 1 ст. 81 УК Украины, ч. 1 ст. 55 УК Эстонии113.

Иное положение, т.е. вероятность применения условно-досрочного освобождения осужденного от отбывания ареста или схожей с ним меры уголовно-правового характера предусматривается лишь в отдельных зарубежных УК.

Следует отметить, что в отличие от вышеназванных УК зарубежных стран УК Швейцарии допускает возможность применения так называемого «школьного ареста» от одного до шести неполных рабочих дней, который законодатель называет дисциплинарным наказанием, в отношении ребенка достигшего семи лет, но еще не достигшего пятнадцати лет.

Согласно УК отдельных зарубежных стран арест применяется несовершеннолетним только лишь мужского пола. На данное обстоятельство указывается в ст. 114 УК Беларусь, ст. 87 УК Грузии, ч. 5 ст. 87 УК Таджикистана122. В большинстве же зарубежных УК арест может назначаться как несовершеннолетним мужского, так и женского пола.

В некоторых странах устанавливается возраст несовершеннолетних — шестнадцать лет, по достижении которого к моменту вынесения приговора может назначаться арест. Аналогичное положение устанавливается в ст. 114 УК Беларусь, ст. 87 УК Грузии, ч. 6 ст. 79 УК Казахстана, ч. 5 ст. 87 УК Таджикистана и ст. 101 УК Украины123.

Особое внимание заслуживают некоторые отличительные особенности уголовного законодательства отдельных зарубежных стран по применению ареста.

Так, пристального внимания заслуживает положение, закрепленное в некоторых УК зарубежных стран, о том, что лицо, отбывающее арест, может или должно трудиться.

Согласно ч. 3 ст. 39 УК Латвии во время ареста лицо может быть привлечено к выполнению необходимых общественно-полезных работ, определяемых самоуправлением.

В УК КНР не закрепляется положение о том, что осужденный к аресту может или должен трудиться. Вместе с тем, в ч. 2 ст. 43 УК КНР указывается, что работающим осужденным к аресту может выдаваться соответствующее вознаграждение. Указанное обстоятельство позволяет утверждать, что осужденные к аресту могут трудиться.

Часть 3 ст. 39 УК Швейцарии гласит о том, что лицо, отбывающее арест, должно трудиться. Кроме того, согласно данной же нормы лицу, отбывающему арест, разрешается самому избрать соответствующую работу, а если лицо не использует данное право, то ему следует выполнять работу, которая назначается. А если это оправдывают обстоятельства, то лицо может быть вне учреждения занято работой, которая ему назначается.

Вызывает также интерес положение о том, арест может отбываться на дому у осужденного или по определенным дням в учреждении. Об этом, в частности утверждается в ч. 2 ст. 83 УК Республики Сан-Марино, согласно которой «судья отдает распоряжение об исполнении ареста на дому с условием выполнения формальных требований, например, о необходимости трудиться и соблюдать семейные условия либо о необходимости проведения в тюрьме праздничных дней или других дней недели до истечения срока наложенного ареста».

В ч. 5 ст. 49 УК Литвы отмечается, что при назначении ареста до сорока пяти суток суд может постановить его отбывание по выходным дням.

Согласно ч. 2 ст. 43 УК КНР в период отбывания наказания осужденный к аресту преступник может 1-2 дня в месяц пребывать дома.

Следует отметить, что в ряде УК зарубежных стран указывается, что осужденные военнослужащие арест отбывают на гауптвахте. На данное обстоятельство указывается в ч. 3 ст. 54 УК Беларусь, ч. 4 ст. 46 УК Казахстана, ч. 5 ст. 48 УК Кыргызии, ч. 4 ст. 39 УК Латвии, ч. 4 ст. 68 УК Молдовы, ч. 4 ст. 55 УК Таджикистана, ч. 2 ст. 60 УК Украины134.

Заметим, что в ряде зарубежных стран предусматривается уголовная ответственность осужденного за совершение побега из-под ареста.

Так, уголовная ответственность за побег из-под ареста специально предусматривается в ст. 413 УК Беларусь, ст. 379 УК Грузии, ст. 358 УК Казахстана, ст. 241 УК Литвы, ст. 317 УК Молдовы, ст. 363 УК Сан-Марино…

В некоторых зарубежных странах помимо уголовной ответственности за побег из-под ареста предусматривается й уголовная ответственность за уклонение от отбывания наказания в виде ареста, в частности, в ст. 414 УК Беларусь и ст. 242 УК Литвы.

В ч. 1 ст. 310 УК Латвии не предусматривается ответственность осужденных к аресту за побег. В соответствии с данной нормой наказывается лишь побег из места содержания задержанных, предварительного заключения или ли-шения свободы. Вместе с тем, в ст. 312 УК Латвийский законодатель устанавливает уголовную ответственность за уклонение от отбывания наказания в виде ареста139.

Нельзя не отметить, что в отдельных странах по настоящее время не предусмотрена уголовная ответственность за побег из-под ареста, а устанавливается лишь уголовная ответственность за побег из мест лишения свободы или из-под стражи, совершенный лицом, отбывающим наказание или находящимся в предварительном заключении, например, в ст. 336 УК Кыргызии, ст. 222 УК Узбекистана.

В юридической литературе отдельные авторы, рассматривая арест, отмечают, что «каких-либо черт, характеризующихся сравнительным однообразием для всех государств, не имеется, хотя в большинстве случаев это все же наказание, связанное с изоляцией от общества на непродолжительный срок, назначающееся за деяния, не имеющие большой общественной опасности».

С указанным утверждением отчасти следует не согласиться.

Проведенный комплексный анализ норм зарубежного уголовного законодательства, регламентирующих применение уголовного наказания в виде ареста, позволяет сделать вывод о том, что при наличии некоторых различий регламентация ареста в уголовном законодательстве зарубежных стран имеет ряд общих признаков.

К таковым следует отнести:

1. использование одноименного названия уголовного наказания как «арест»;

2. закрепление ареста как вида наказания, назначаемого только в качестве основного вида наказания;

3. определение ареста как вида уголовного наказания, заключающегося в содержании лица в условиях строгой изоляции;

4. установление срока, на который назначается арест;

5. регулирование применения ареста взамен других видов уголовных наказаний;

6. установление перечня лиц, к которым арест не может назначаться;

7. невозможность применения условного осуждения к аресту;

8. отсутствие возможности применения к осужденным к аресту условно-досрочного освобождения; -

9. недопущение замены неотбытой части ареста более мягким видом уголовного наказания; -

10. регламентация применения' ареста как вида уголовного наказания в отношении несовершеннолетних; -

11. установление специального срока, на который назначается арест несовершеннолетним.

К отличительным признакам уголовного наказания в виде ареста и порядка его применения в зарубежных странах, присущим лишь отдельным странам, следует отнести:

1. возможность или обязанность лица, отбывающего арест трудиться; -

2. вероятность отбывания ареста на дому у осужденного или по определенным дням в учреждении; -

3. закрепление в законе положения о том, что осужденные военнослужащие арест отбывают на гауптвахте; -

4. законодательная регламентация уголовной ответственности за совершение осужденным побега из-под ареста;. –

5. законодательная регламентация уголовной ответственности за уклонение от отбывания наказания в виде ареста.

88. Загальна характеристика покарання у виді обмеження волі.

Джужа

17.1. Загальна характеристика покарання у виді обмеження волі

Обмеження волі є новим видом кримінального покарання для вітчизняної правозастосувальної практики. Як відомо, цей вид покарання було введено діючим КК України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, що стало реальним відображенням євроінтеграційного курсу України у сфері гуманізації кримінального законодавства, переорієнтації його на застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Законодавче закріплення порядку виконання цього виду остаточно було здійснено КВК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 КК України обмеження волі є основним покаранням і полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК України).

Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як при відбуванні позбавлення волі, вони лише обмежені у свободі пересування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не вправі залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов'язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках.

Аналіз чинного кримінального законодавства дозволяє відзначити значну питому вагу даного виду покарання в КК України серед інших видів покарань: обмеження волі називається майже в кожній четвертій статті і у кожній п'ятій санкції Особливої частини КК України.

Законодавець передбачив обмеження волі в основному за злочини невеликої та середньої тяжкості. Лише у двох статтях КК України це покарання передбачене за вчинення тяжкого злочину. Це такі злочини, як привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ч. 3 ст. 191 КК України) та порушення законодавства про бюджетну систему України (ч. 2 ст. 210 КК України).

В санкціях обмеження волі, як правило, вказується альтернативно з іншими покараннями - штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадськими роботами, виправними роботами, арештом, позбавленням волі на певний строк. Лише у двох випадках обмеження волі передбачене в санкції як єдине основне покарання: заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 2 ст. 203 КК України);

виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів (ч. 1 ст. 224 КК України).

Покарання у виді обмеження волі передбачено за вчинення, як правило, умисних злочинів. Хоча є й винятки, наприклад, вбивство через необережність - ч. 1 ст. 119 КК України, необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - ст. 128 КК України, необережне знищення або пошкодження майна - ст. 196 КК України.

Обмеження волі може бути призначене також як більш м'яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким (статті 82, 83 КК України).

В останньому випадку, заміна невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на більш м'яке (обмеження волі) можлива після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі; 3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Не виключається призначення цього покарання при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК України).

Обмеження волі є строковим покаранням - воно може призначатися судом на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК України). Конкретний строк цього покарання визначає суд у межах санкції статті Особливої частини КК або нижче цієї межі при застосуванні ст. 69 КК України, але не менше одного року.

Строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з дня прибуття і постановки засудженого на облік у виправному центрі. У строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК України, зараховується час попереднього ув'язнення під вартою, а також час слідування під вартою до виправного центру (ст. 58 КВК України).

Суд при призначені покарання у виді обмеження волі за вказаних у ст. 75 КК України умов може застосувати інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням. Особам, які відбувають покарання у виді обмеження волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України), до них може бути застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України).

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, коли менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид, застосовуються положення ч. 1 ст. 72 КК України: одному дню позбавлення волі відповідають два дні обмеження волі (п. 1), одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців - два дні обмеження волі (п. 2), одному дню обмеження волі - три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт (п. 3), одному дню обмеження волі - вісім годин громадських робіт (п. 4).

Покарання у виді обмеження волі не застосовується в силу прямої вказівки закону (ч. 3 ст. 61 КК України) до неповнолітніх (тобто осіб, яким на день винесення вироку не виповнилося 18 років), вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку (жінки - 55 років, чоловіки - 60 років), військовослужбовців строкової служби, а також до інвалідів першої і другої групи. Звідси випливає, що обмеження волі може застосовуватися лише до працездатних громадян. Обґрунтованість таких вимог може бути пояснена обов'язковістю залучення до праці засудженого до обмеження волі як складової частини даного виду кримінального покарання.

Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі є злочином проти правосуддя, передбаченим ч. 1 і ч. 2 ст. 390 КК України. Стосовно особи, яка самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 390 КК України.

Особи, засуджені до обмеження волі, не вважаються судимими, якщо з дня відбуття покарання (основного і додаткового) вони протягом двох років не вчинять нового злочину (п. 6 ст. 89 КК України).

Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі регламентуються главою 13 КВК України (статті 56-70), Інструкцією про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. №270/1560, Інструкцією з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затвердженої наказом ДДУПВП від 16.02.2005 №27, а також Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом ДДУПВП від 25.12.2003 №275.

Відповідно до ст. 16 КВК України, особи, засуджені до обмеження волі, за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджені, яким цей вид покарання призначено відповідно до статей 82, 389 КК України, відбувають покарання у виправних центрах.

Виправні центри відносяться до кримінально-виконавчих установ відкритого типу (ст. 11 КВК України) і перебувають у підпорядкуванні Державного департаменту України з питань виконання покарань та його територіальних органів управління, які керують ними і несуть відповідальність за їх діяльність. Ці установи є самостійними структурними підрозділами системи органів і установ виконання покарань, тобто володіють правомюридичної особи, мають печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Виправні центри організуються і ліквідуються Державним департаментом України з питань виконання покарань. Направлення засуджених до виправних центрів, які відкриваються заново, здійснюється у разі наявності необхідних житлово-побутових умов, як правило, після прийняття в експлуатацію усіх об'єктів спеціальними комісіями, призначеними Головою ДДУПВП. Вони будуються за типовими проектами і мають необхідну внутрішню інфраструктуру.

У житловій зоні виправних центрів розміщуються гуртожитки, їдальня, клуб, бібліотека, лазня з пральнею, дезкамерою та сушильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, камери для зберігання постільних речей, спецодягу та особистих речей засуджених, майстерня з ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його заступників, начальників відділень соціально-психологічної служби, працівників оперативної служби, відділу нагляду та безпеки, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик. В житловій зоні також обладнується місце для телефонних розмов засуджених, проведення яких в обов'язковому порядку контролюється адміністрацією.

Виправні центри на відміну від виправних колоній не мають приміщень камерного типу, а обладнуються лише дисциплінарними ізоляторами, які відгороджуються від інших споруд парканом суцільного заповнення.

Території виправних центрів, з метою недопущення проходу сторонніх осіб та забезпечення збереження матеріальних цінностей, що на ній знаходяться, обладнуються огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій та контрольно-пропускного пункту.

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження.

Межі виправних центрів встановлюються у порядку, визначеному КВК України. Так, в ч. 3 ст. 56 КВК України вказується, що межі виправних центрів визначаються управліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування. При встановлені меж виправних центрів враховуються особливості їх розташування відносно населених пунктів в радіусі до 5 кілометрів від території установ. Про встановлені межі оголошується засудженим під розписку, що долучається до їх особових справ.

Межі виправних центрів для засуджених, які проходять стаціонарне лікування або медичний огляд у лікувальних закладах охорони здоров'я, встановлюється по межі відповідного лікувального закладу в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Засудженим, яким дозволено пересуватися без нагляду поза територією колонії у зв'язку з виконанням ними роботи або навчанням, особам, які відбувають покарання у виправному центрі, та тим, які проживають із своїми сім'ями на квартирах, видаються посвідчення встановленого зразка.

Особливе значення для практики виконання покарання у виді обмеження волі має закріплений в ч. 2 ст. 56 КВК України обов'язок місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених.

До завдань виправних центрів відносяться: 1) організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудженими з метою їх виправлення і ресоціалізації; 2) запобігання вчиненню засудженими нових злочинів; 3) забезпечення правопорядку і законності, безпеки засуджених, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебувають на їх території; 4) залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх стану здоров'я, загального і професійного рівнів; 5) забезпечення охорони здоров'я засуджених; 6) здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до законодавства.

Приймання засуджених до виправного центру здійснюється комісією під керівництвом начальника установи. У неробочий час приймання засуджених здійснюється черговим помічником начальника установи.

Після прибуття до виправних центрів засуджені в обов'язковому порядку проходять медичний огляд, санітарне оброблення та протягом 14 діб тримаються ізольовано від інших засуджених в окремому приміщенні і до праці не залучаються. Приймання їжі вказаними засудженими організовується окремо від інших засуджених.

Адміністрація виправного центру забезпечує: а) ведення обліку засуджених та роз'яснення їм порядку і умов відбування покарання; б) організацію трудового і побутового влаштування засуджених; в) додержання умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; г) застосування встановлених законом заходів заохочення і стягнення; ґ) залучення засуджених до праці; д) здійснення нагляду і заходів попередження порушень порядку відбування покарання; е) проведення соціально-виховної роботи із засудженими; є) контроль за дотриманням режимних вимог на об'єктах і територіях, що прилягають до них; ж) здійснення відповідно до чинного законодавства оперативно-розшукової діяльності; з) здійснення роботи щодо підготовки засуджених до звільнення; и) безпеку засуджених і персоналу установи; і) розроблення системи пропускного режиму.

Адміністрація виправного центру має право: а) вимагати від засуджених та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях виправного центру, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства; б) проводити огляд і обшук засуджених, їх речей, а також вилучати заборонені для використання у виправних центрах речі та документи; в) застосовувати і використовувати фізичну силу, спеціальні засоби і зброю на підставах і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію" та чинним законодавством; г) здійснювати оперативно-розшукові заходи згідно із чинним законодавством; ґ) призначати медичне обстеження засуджених з метою виявлення фактів вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманювальних засобів; д) використовувати засоби масової інформації для розшуку засуджених, які ухиляються від відбування покарання; е) приймати згідно із законодавством у володіння і користування від установ, організацій і підприємств будь-яких організаційно-правових форм, а також громадян матеріально-технічні ресурси, кошти і майно; є) звертатися до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для сприяння у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених; ж) застосовувати до засуджених встановлені КВК України заходи заохочення і стягнення; з) інші права, передбачені актами законодавства України.

89. Порядок направлення засуджених до обмеження волі до виправних центрів.

Стаття 56. Місця відбування покарання у виді обмеження волі

1. Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у

виправних центрах, як правило, у межах

адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх місця

проживання до засудження.

2. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого

самоврядування зобов'язані сприяти адміністрації виправних центрів

у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених.

3. Управління (відділи) центрального органу виконавчої влади,

що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних

покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та

Київській області за погодженням з органами місцевого

самоврядування визначають межі виправних центрів.

Стаття 57. Направлення засуджених до обмеження волі для

відбування покарання

1. Особи, засуджені до обмеження волі, прямують за рахунок

держави до місця відбування покарання самостійно.

Кримінально-виконавча інспекція згідно з вироком суду вручає

засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання. Не

пізніше трьох діб з дня одержання припису засуджений зобов'язаний

виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до

вказаного в приписі строку.

2. З урахуванням особи та інших обставин кримінального

провадження суд може направити засудженого до обмеження волі до

місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб,

засуджених до позбавлення волі. У цьому випадку засуджений

звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування

покарання.

3. Засуджені, яким обмеження волі призначено відповідно до

статей 82 і 389 Кримінального кодексу України (2341-14),

направляються виправною колонією чи кримінально-виконавчою

інспекцією до місця відбування покарання у порядку, передбаченому

частинами першою і другою цієї статті.

4. Засуджений, який ухиляється від одержання припису про

виїзд або не виїхав у встановлений строк до місця відбування

покарання, за поданням кримінально-виконавчої інспекції

затримується органом внутрішніх справ для встановлення причин

порушення порядку слідування до місця відбування покарання.

У разі невиїзду без поважних причин суд за поданням

кримінально-виконавчої інспекції направляє засудженого до місця

відбування покарання в порядку, встановленому для засуджених до

позбавлення волі.

5. У разі неприбуття засудженого до місця відбування

покарання органом внутрішніх справ за поданням

кримінально-виконавчої інспекції оголошується його розшук. Після

затримання засуджений направляється до місця відбування покарання

в порядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі.

Дата добавления: 2015-05-08