Теоретичні основи соціального забезпечення або соціального захисту непрацездатних громадян

ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА

РОЗДІЛ І

Теоретичне обґрунтування необхідності соціального за­безпечення непрацездатних громадян розроблено майже у всіх розвинених країнах наприкінці XIX — початку XX століття, тобто в період інтенсивного процесу індустріаль­ного розвитку й росту чисельності працівників найманої праці. Збільшення найманих робітників супроводжується змінами вікової структури працездатного населення: у його складі систематично підвищується частина людей похило­го віку, потребуючих їхнього соціального захисту.

Одним з важливих факторів, під впливом яких більшою мірою зростає необхідність соціального захисту, її роль і значення в житті людей, є різке зниження рівня забезпече­ності економічно неактивної частини населення (людей похилого віку, непрацездатних і безробітних). Втрата ос­новного джерела засобів існування, яким є заробіток, ста­вить працівника і його родину у винятково важке матеріаль­не становище, несе із собою позбавлення, убогість, бідність. У силу цього введення й розвиток соціального забезпечен­ня було й залишається одним із пріоритетних напрямків соціальної політики й діяльності держави.

У будь-якій промислово розвиненій цивілізованій дер­жаві, де існують ринкові відносини, соціальне забезпечен­ня займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод громадян. Однак ринкова економіка сама по собі не породжує механізми соціального захисту населення, тому що вони вимагають значних матеріальних витрат і не при­носять прибутку. Тому завдання створення системи соціаль­ного захисту населення виконує держава.

За більш ніж столітню історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення неодноразово змінювало свої функції, форми й методи фінансування, але ціль залишаєть­ся колишньою: поліпшення життя людей. Соціальне забез­печення тісно пов'язане з рівнем життя населення. Факто­ром, що визначає рівень соціального забезпечення непраце­здатних членів суспільства, є джерело, механізм або схема фінансування заходів соціального захисту.

Ретроспективний аналіз світового досвіду соціального захисту населення дозволяє виділити дві основні схеми фінансування соціального забезпечення: так звану тристо­ронню схему фінансування соціального забезпечення й державну адміністративно-розподільну (бюджетну) систему асигнувань соціального захисту.

Наприклад, у СІЛА, де, як відомо, уперше з'явився термін «соціальна захищеність», або «соціальна безпека», і поступово поширився у всіх західних країнах для позна­чення системи заходів, що захищають будь-якого громадя­нина й навіть будь-якого мешканця країни від економічної й соціальної деградації, внаслідок безробіття, втрати або різкого скорочення доходу, хвороби, народження дитини, виробничої травми або професійного захворювання, інва­лідності, старості, втрати годувальника, затвердився багатобічний принцип відповідальності за соціальний захист гро­мадян і, відповідно, за її фінансове забезпечення. Сторони, що беруть участь у фінансуванні соціального захисту, — це: по-перше, кожний працездатний працюючий громадянин, потенційний одержувач пенсії, допомоги й т.д., по-друге, роботодавець і, у-третіх, держава. Багатобічна схема фінан­сування соціального захисту сьогодні діє практично у всіх цивілізованих країнах. Вона розвивається й в Україні.

Як ми вже відзначали, є й інші системи фінансування заходів соціального захисту, де головним суб'єктом фінан­сових ресурсів виступає держава. Саме така система діста­лася нам у спадщину від колишнього Союзу РСР, але вона активно реформується.

Перспективи розвитку системи соціального захисту, орієнтовані на XXI століття, визначені Концепцією соціаль­ного забезпечення населення України, схваленої постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року[1]. Стратегія розвитку пенсійної системи, схваленої розпорядженням Ка­бінету Міністрів України від 15 грудня 2005 р. У цих найваж­ливіших документах, по суті, розроблена комплексна націо­нальна програма розвитку системи соціального забезпечен­ня.

Така програма створена в нашій країні вперше. Вона по­кликана радикально змінити попередню систему соціально­го захисту населення. Головною метою цієї програми є роз­ширення соціальної бази ринкових перетворень на основі стабілізації життєвого рівня населення, зменшення ваги наслідків реформи для самих уразливих верств населення, вживанні заходів по соціальній адаптації населення цим перетворенням.

Передбачається в короткий термін створити основні пра­вові й організаційні умови для переходу до змішаної бага­торівневої пенсійної системи. Вона буде містити в собі: істотно реформовану державну солідарну систему; обов’язкові накопичувальні заощадження населення в пенсійних фондах; добровільне пенсійне страхування населення.

Здійснювана в нашій країні реформа системи пенсійно­го забезпечення вносить багато нового в сферу правового регулювання соціального забезпечення населення. По суті створюється нова національна система соціального захис­ту, що одержала своє законодавче закріплення в Основно­му Законі України — Конституції. У ст. 46 Конституції зак­ріплене право громадян на соціальний захист. Воно гаран­тується й забезпечується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюд­жетних і інших джерел фінансування. По змісту цієї статті Конституції України можна вважати, що й у нашій країні одержить повний розвиток багатобічна схема фінансуван­ня соціального захисту населення.

Найважливішим положенням Конституції України є те, що держава не залишається у стороні від участі у фінансу­ванні соціального захисту своїх громадян. Хоча більш ва­гомий внесок повинні вносити роботодавці, а також самі ті, хто захищаються.

Універсальним методом фінансування соціального забез­печення обов'язкове державне соціальне страхування. По­будоване на принципах активної участі працівників, паритетності й накопичення коштів у період трудової діяльності, соціальне страхування є матеріальною основою реалізації права громадян на соціальний захист. Воно нерозривно по­в'язане із трудовим внеском людини в різні галузі економіки країни.

Таким чином, можна стверджувати, що в Україні створені необхідні економічні й правові передумови для розвитку су­часної системи соціального забезпечення.

Законодавче регулювання у сфері соціального забезпе­чення почалося з перших днів утворення незалежної держа­ви України. 5 листопада 1991 року був прийнятий перший Закон України «Про пенсійне забезпечення»[2], що поклав початок формуванню національної системи соціального за­безпечення. За ним пішов масив нормативних актів про правове забезпечення розвитку соціального захисту насе­лення.

31 січня 2004 року стартує нова пенсійна система, уво­диться трьохрівнева система пенсійного забезпечення. Роз­виток цієї системи забезпечується пакетом нормативних актів: Основами законодавства України «Про загально­обов'язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р.[3], Законом України «Про загальнообов'язкове дер­жавне пенсійне страхування»[4] і «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р.[5]

Повернемося до історії розвитку галузі права соціально­го забезпечення. Ідея про нову комплексну галузь права соці­ального забезпечення, як певної системи правових норм, ви­никла в ході активних наукових дискусій вчених-юристів і економістів усередині п'ятидесятих років. Саме тоді в ко­лишньому Союзі РСР були розроблені й прийняті основні законодавчі акти, що поклали початок формуванню га­лузі права соціального забезпечення. Важливим соціаль­ним актом став Закон «Про державні пенсії», прийнятий

Верховною Радою СРСР14 липня 1956 р.[6] Особливості соці­ального забезпечення селян були врегульовані в шістдесяті роки. 15 липня 1964 року був прийнятий Закон «Про пенсії й допомогу членам колгоспів» від 15 липня 1964 р.[7]

Однак створення системи правових норм у сфері соціального забезпечення й перетворення її в галузь права пройшло три­валий період. Тільки в сімдесяті роки право соціального забезпечення як галузь права одержала своє визнання в юридичній науці й придбала статус самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах.

Ця галузь права по діючій до тепер класифікації, затвер­джена Вищою атестаційною комісією (ВАК), входить у єдину систему галузевих дисциплін і по деяких родинних ознаках із трудовим правом має загальний номер спеціаль­ності — 12.00.05.

Термін «соціальне забезпечення», що визначає форму соціального захисту громадян, з'явився в юридичній літера­турі в перші роки радянської влади. Офіційно термін «соці­альне забезпечення» закріплений у міжнародному Пакті про економічні, соціальні й культурні права, прийнятому Гене­ральною Асамблеєю ООН16 грудня 1966 року. У ньому, зок­рема, говориться, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпе­чення, що включає соціальне страхування[8].

Термін «соціальне забезпечення» застосовується й у Кон­цепції соціального забезпечення населення України, схва­леній постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р.[9], хоча в Конституції України (ст. 46), як ми вже відзначали вище, вживається ще й інший термін — «соці­альний захист». Але це, на нашу думку, не знижує значен­ня терміну «соціальне забезпечення». Вважається, що обид­ва ці терміни — слова-синоніми.

За змістом ст. 46 Конституції України поняття «соціаль­ний захист» містить у собі і «соціальне забезпечення», тобто «соціальний захист» — більш широке поняття. У юридичній науці й, зокрема, у праві соціального забезпечення поняття «соціальний захист», як правова категорія, поки що не виз­начено.

На наш погляд, термін «соціальний захист» відносить­ся до функції держави, що означає комплекс заходів для матеріального забезпечення непрацездатних громадян.

Визначаючи про функції соціального забезпечення, слід підкреслити, що в юридичній літературі висловлена досить певна точка зору з цього питання. Визнано, що соціальне за­безпечення виконує ряд функцій: економічну, політичну, де­мографічну, соціально-реабілітаційну й захисну[10].

Соціальне забезпечення тісно пов'язане із суспільним ви­робництвом. Тому можна сказати, що воно виконує й своє­рідну, виробничу функцію[11]. Це виражається у тому, що право на багато видів соціального забезпечення обумовле­но трудовою діяльністю людини, а рівень забезпечення за­лежить від трудового внеску працівника й розміру винаго­роди за працю. У сучасних умовах — від тривалості страхо­вого стажу, розміру заробітної плати й страхових внесків у соціальні фонди.

Для здійснення багатофункціональності соціального за­безпечення створені спеціальні центральні органи виконав­чої влади — Міністерство праці та соціальної політики Ук­раїни й Пенсійний фонд України. Статус кожного із цих органів визначений Положенням, затвердженим Указом Президента України[12].

Але повернемося до історії розвитку права соціального забезпечення як галузі права і юридичної науки. Цій галузі права присвячено чимало праць учених і практиків юристів і економістів. Значний внесок у становлення й розвиток нової галузі права соціального забезпечення вніс професор B.C. Андреєв, що вперше здійснив розробку предмета й ме­тоду галузі права соціального забезпечення.

Саме він на міжнародному симпозіумі по соціальному за­безпеченню в Празі в 1966 році висловив думку про те, що право соціального забезпечення варто розглядати як само­стійну галузь права[13].

Над проблемою розвитку теорії права соціального забез­печення працювали видні вчені-правознавці: Є.І. Астрахан, В.А. Ачаркан, К.С. Батигін, А.Д. Зайкін, М.Л. Захаров, Р.І. Іванова, В.А. Тарасова, Є.Г. Тучкова, Я.М. Фогель, інші відомі юристи. Вони, по суті, заклали фундамент нової га­лузі права соціального забезпечення. їх зусиллями були розроблені вихідні загальнотеоретичні положення, визна­чені сфера правового регулювання і юридичні критерії га­лузі права, видані перші підручники, навчальні посібники й монографії по праву соціального забезпечення. Звичайно, багато хто з них у зв'язку зі зміною політичної системи, роз­падом Союзу РСР застаріли й мають потребу у відновленні стосовно нових економічних умов.

Найважливішим досягненням наукових досліджень є об­ґрунтування визначення поняття права соціального забез­печення як галузі права. По визначенню професора B.C. Андрєєва, автора багатьох наукових праць, право соціального забезпечення розглядається як система правових норм, вста­новлених державою, що регулюють соціальне страхування, пенсійні й деякі інші відносини по забезпеченню громадян у старості й при непрацездатності, державну допомогу сім'ям з дітьми, медичне, санаторно-курортне лікування, а також тісно пов'язані з ними процедурні відносини по встановлен­ню юридичних фактів та й по вирішенню спорів[14].

Уявляється, що це визначення зберігає свою наукову цінність і в цей час.

Ця галузь права володіє великою, внутрішньо погодже­ною, хоча й не кодифікованою сукупністю правових норм. Вона має свій набір вихідних загальних положень: предмет, метод, принципи, джерела й т.д., що розкривають специфі­ку правового регулювання відносин по соціальному забезпе­ченню. І сьогодні самостійність існування цієї галузі права практично не викликає сумнівів серед вчених.

Дата добавления: 2015-05-10