Духовне виробництво

Духовне виробництво – це насамперед виробництво суспільної свідомості в її історично-конкретних і особливих формах, духовні відносини між людьми. Організації і інститути, які здійснюють виробництво, розповсюдження і збереження духовних цінностей. Воно включає в себе різноманітні компоненти, що мають відношення до політики, релігії, права, моралі, науки, мистецтва, філософії.

Особливості духовного виробництва визначаються не біологічними потребами, а почуттями людини, її волею психологічними станами тощо.

19. Соціальна структура

Соціальна структура – це сукупність відносно стійких, стабільних соціальних спільностей і груп, певний порядок їх взаємозв’язку і взаємодії. Це цілісна сукупність усіх функціонуючих у ньому спільностей і груп у їх взаємозв’язку.

У соціальній структурі суспільства розрізняють:

- класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви або стани, страти);

- соціально-етнічну структуру (роди, племена, народності, нації);

- соціально-демографічну структуру (статево-вікові групи);

- професійно-кваліфікаційну структуру.

Суспільство яке складається з людей є структурованим. Людина як індивід входить до певної структури суспільства. Однією з таких є клас.

Класи – це великі групи людей, що різняться між собою за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і розміром тієї частини спільного багатства, яка є в їх розпорядженні.

Етносоціальною спільністю людей є нація.

Визначаючи поняття „нація”, слід органічно поєднувати і враховувати соціально-економічні, етнічні, соціокультурні, духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад:

1. кожна нація має свою територію – „життєвий простір”;

2. єдині етнічні ознаки: самосвідомість, мова, традиції.

3. спільність господарських зв’язків.

спільні риси психологічного складу.

20.Суспільна свідомість

Суспільна свідомість – це сукупність, система почуттів, звичаї, традицій, думок, ідеалів, ідей, теорій, які відображують суспільне буття і функціонують у суспільстві, спрямовуючи життя суспільства у відповідному напрямі.

Структура суспільної свідомості набуває такого вигляду: її рівнями є суспільні психологія та ідеологія, а основними формами – економічна, політична, правова, етична, естетична, наукова, релігійна, філософська, екологічна свідомість.

21. Гуманізм

Гуманізм ставить в центрі осмислення буття людину. Людина оголошується як найвища цінність, мета світу, потреби людини, її права, свобода, індивідуальне „я” розуміються пріоритетними.

Ідеологія гуманізму зародилася в епоху Відродження.

Ідея цілісності людини передбачає єдність душі і тіла. На це звертає увагу саме гуманістичний напрям філософії, що зародилася в епоху Відродження, адже в Середні віки йшло сильне розмежування душі і тіла. Тіло оголошувалося, відповідно до платонівської концепції як в’язниця душі. Гуманізм це заперечує, оголошуючи, що дух, душа, духовність нерозривно пов’язані з матеріальним буттям людини.

22. Рушійні сили історії

30. Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв’язувати особа у процесі історичної діяльності. Це, наприклад, протиріччя між свободою та необхідністю, між теорією та практикою, між сущим та належним, між бажанням та реальністю, між індивідуальним та загальним.

На першому плані тут протиріччя між прагненням, можливостями особи та наявними історичними умовами їх реалізації.

23. Ідея прогресу в історії

Прогрес – це такий розвиток, що йде від нижчої фази до вищої, від менш досконалого до більш досконалого.

Регрес – це зворотній процес.

Сьогодні соціальні системи порівнюються за такими критеріями, як рівень споживання матеріальних і духовних благ, якість продукції, рівень розвитку соціальної інфраструктури, характер функціонування інформаційних систем, зайнятість населення, рівень розвитку культури, освіти, науки, виховання.

Про міру прогресу можна говорити з точки зору внеску системи у світову культуру.

Сучасна філософія стверджує, що суспільний прогрес – це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми принципів гуманізму, злагоди.

24. Глобальні проблеми

35. Глобальні проблеми – це проблеми, які торкаються корінних інтересів всього суспільства землі і кожної людини окремо.

Вони суттєво впливають на інші окремі проблеми, що стоять перед певною державою чи суспільством.

Безпосередньою причиною виникнення цих проблем є стихійність в управлінні природними і суспільними процесами, споживацьке відношення до соціоприродних цінностей.

Всі глобальні проблеми можна розділити на три групи:

1. Інтерсоціальні проблеми: проблема війни і миру, соціально-економічні проблеми, проблеми подолання відсталості тих чи інших країн.

2. Проблеми системи „природа-суспільство”: проблеми охорони здоров’я, народонаселення, освіти, культури, науково-технічного прогресу.

3. Проблеми системи: „людина - суспільство”: проблеми ресурсів, енергетики, продовольства, оточуючого середовища.

25. Поняття світогляду

Світогляд –як цілісна картина світу, в якій головний сюжет – відношення „людина-світ”, а головна дійова особа – людина.

Світогляд людини – це відповідь на такі питання:

- яким є світ?

- хто я у цьому світі?

- що є цінним для мене у світі?

- що мені робити або у чому сенс життя?

Світогляд включає в себе віру та переконання.

Віра – це ставлення людини до певного знання, суджень, уявлень, ідей як такої істини, якій не потрібна перевірка пізнавальною діяльністю.

Переконання – це незворушна впевненість щодо правильності ідеалів, принципів, ідей, поглядів, які, немовби оволодівши людиною, підпорядковують собі її почуття, розум, волю, совість, вчинки.

Духовність слід розуміти як пріоритетність для людини таких цінностей як добро, любов, істина, справедливість, свобода, краса.

Філософський сенс цих понять полягає у тому, що вони визначають місце людини в світі, орієнтують людину на досягнення гармонійних стосунків зі світом.

26. Історія філософії

Кожна історична епоха має свою особливу суспільну свідомість, свій особливий стиль життя, пріоритетні інтереси та цінності, свій особливий спосіб виробництва.

У зв’язку з цим ми і бачимо історичну зміну предмета філософія.

Предмет філософії у кожну історичну епоху мав свої особливі питання і відповіді на них і своєрідні функції.

Так в античність філософія мала допомогти людині жити відповідно до законів космосу. В середні віки – осмислити віровчення. В епоху Відродження - сприяла самоствердженню людини, в Новий час на перше місце виходять методологічні проблеми. Наш час характеризується різноманітністю філософських напрямків, але переважають при цьому антропологічні напрямки.

При всій різноманітності істотко-філософського процесу ми можемо стверджувати і його єдність. Адже завжди під філософією розуміли прагнення до вищого пізнання, відмінного від життєвих і інших форм знання, а також відмінного від релігійно-міфологічного розуміння світу. Філософи намагалися осмислити основи буття, способи пізнавальної діяльності, сутність не тільки явищ природи, а і суспільного життя. Все це було необхідно для розуміння сенсу і мети життя людини в будь-яку історичну епоху.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При цьому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

Антична філософія – фундамент європейської філософії, так як вона накреслила основні напрямки філософської проблематики, визначивши на віки засади людського розуміння світу, космосу, природи, суспільства, людини.

Філософи сучасності продовжують звертатися до ідей Конфуція і Лао-цзи, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших.

У священних книгах давньої Індії поряд з релігійними ідеями є уявлення філософського порядку, а саме:

- уявлення про єдиний і багатоскладовий світовий порядок (Пуруша);

- цілісна духовна субстанція (Брахман);

- індивідуальна душа (Атман);

- закон воздаяння (Карма).

Релігійно-філософські вчення мали переважно етичну направленість. У буддизмі основною є ідея звільнення від страждань через досягнення нірвани(позбавлення жаги до життя).

Опозицію до буддизму представляла школа чарвака, яка стверджувала, що єдиною реальністю є матерія.

У Давньому Китаї головними були вчення Конфуція і Лао-цзи(даосизм).

Основні принципи конфуціанства:

- взаємність;

- людинолюбство;

- утримання і обережність.

- Лао-цзи навчав про шлях всіх речей світу (дао) і що людина повинна слідувати природнім законам.

В усі історичні епохи філософів хвилювала проблема людини. Складовими цієї проблеми є запитання:

- що таке людина?

- чи можна вважати її унікальним творінням на Землі?

- яка головна ознака людини?

- що визначає суверенність її духу?

- у чому драма людських відносин і людського існування?

- у чому сенс і цінність людського життя?

Мілетська школа.

Шукали відповідь на питання „Що є першоосновою всіх речей світу?”.

Фалес, Анаксимандр, Анаксимен.

- Елейська школа.

Зачинателі метафізики як стилю мислення.

Парменід.

- Школа атомізму.

Левкіпп, Демокріт.

- Школа еволюціонізму.

Всі процеси світу пояснювали через взаємодію чотирьох елементів: води, вогню, повітря, землі.

Емпедокл.

- Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму.

Анаксагор.

Це все школи натурфілософського напрямку.

- Окремо стоять такі філософи як Сократ, Платон, Аристотель, які займалися не лише проблемами світобудови, а і проблемами пізнання та проблемами людського існування.

- Епікурейська школа.

Засновник Епікур.

Ставили завдання захистити людину від жахів життя.

- Скептики.

Вимагали все ставити під сумнів.

Піррон.

- Стоїки.

- Вчили зберігати спокій, незворушність, внутрішню автономію.

Зенон.

Арітостель відомий своїм вченням про матерію та форму, як складових усіх речей світу.

Буття конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: матеріальної, формальної, дійової чи цільової.

Він заперечував Платонівську концепцію вічних ідей.

Аристотель розробляв такі вчення як логіку, етику, політію, поетику та вчення про душу.

Філософи – атомісти стверджували „ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Речі складаються з невидимих неподільних частинок-атомів. Атоми існують різних видів та форм, утворюючи різні комбінації сполучень атомів виникають різні речі світу.

Душа людини теж складається з особливих атомів.

Філософія Середніх віків за своєю направленістю теоцентрична, тобто в центрі уваги постає Бог. Філософія підпорядкована богослов’ю.

Першопочатково філософія Середніх віків розвивалася у межах патристики (вчення Отців Церкви). Вона використовувалась для обґрунтування догматів віри. Але на першому місці у них не розуміння, а віра. Августін Аврелій казав: „Вірю щоб розуміти”.

Схоластика, інший напрямок. вже базується на розумінні. Вона намагається логічно раціонально обгрунтувати ідеї віровчення.

П’єр Абеляр, Тома Аквінський.

Схоластика сприяла розвитку логічного доведення істини. Але з часом, через надмірний формалізм гальмує розвиток філософії. Також заслугою середньовічної філософії є обгрунтування ідеї про суверенність людського духу.

В центрі філософських диспутів Середніх віків питання про співвідношення віри і знання. Концепція чистої віри Тертулліана стверджувала „ Вірю тому, що абсурдно”. Але йому заперечували схоласти. Так Тома Аквінський вважав, що віра повинна опиратися на систему раціональних доказів.

Людина в Середні віки розумілася як особистість, що має розум, свободу волі і совість. Носієм особистості є душа, створена Богом.

Недіяння добра породжує зло. Головна цінність це досягнення Царства Небесного. Спасіння душі головніше аніж цінності земного матеріального буття.

Бути милосердним це слідувати Христу і є умова спасіння душі.

Філософія Відродження антропоцентрична, тобто в центрі уваги філософії людина. На відміну від Середніх віків мислителі Відродження підкреслювали реальну цінність природи і земного життя. Найвище творіння Бога – це людина, тому вона здатна осягати світ і творити, навіть змагатися з Богом у творчості.

Починає шануватися людське „Я”, індивідуальне самовираження людини.

Права людини, її потреби, свобода людини оголошуються найвищими цінностями. Так зароджується гуманізм.

Лоренцо Вала. Піко Мірандола, Данте Аліг’єрі.

Ідея пантеїзму стверджує, що Бог і природа тотожні.

Природа нескінченна і необмежена. Джордано Бруно.

Геліоцентризм (М.Копернік) стверджував, що у центрі є Сонце навколо яких обертається земля і інші планети. Цей підхід заперечував стару геоцентричну систему і сприяв новим ідеям у філософії, сприяв творчій думці, долав догматизм схоластики.

Томас Мор у творі „Утопія” і Томазо Кампанелла у творі „Місто Сонця”одні з перших засновників такого напрямку як соціалістичний утопізм. Для цього напрямку характерні переконання, що приватна власність спричиняє всі нещастя та злиденність більшості. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних „природних” засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, всі дорослі беруть участь в політичному управлінні, сувора мораль, трудове виховання.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, орієнтація філософії на природознавство. І не дивно, що багато філософів того часу були фізиками, хіміками, математиками (Декарт, Лейбніц, Н’ютон, Паскаль).

Для вирішення соціальних питань необхідна просвітницька діяльність.

Отже, для філософії Нового часу характерна впевненість у всемогутності людського розуму та у майбутньому прогресі людства.

Раціоналісти, до яких належав Декарт, вважали, що емпіричний (чуттєвий) досвід має нестійкий, мінливий характер, і тому надії слід покладати на розум, а не на відчуття. Р.Декарт стверджував наявність у людини основних вроджених ідей, з допомогою яких людина і пізнає світ.

Дж. Локк критикує раціоналізм говорячи, що основа пізнання це відчуття. Ніяких вроджених ідей не існує. Це сенсуалізм.

Дж.Локк.

Соціальна філософія на його думку повинна виходити з 3-х основних принципів:

1. Проведення досліджень з урахування проблем життя.

2. Опора в цих дослідженнях на психологічну основу людини.

3. Визнання за кожним права на вільний розвиток та судження.

В теорії держави Локк формулював принципи розподілувлади на гілки і право більшості на владу.

Б.Спіноза.

Вчинки людини відповідають людській природі якщо вони є розумними. Виходячи з цього він стверджував необхідність реформування світу. Суспільні, державні, правничі стосунки необхідно змінити надаючи перевагу раціональним діям і стосункам.

Фундаментальним поняття у Спінози є субстанція (від латинського „бути в основі”).

Це основа всієї різноманітності явищ природи і суспільства.

Спіноза визначає її „як річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім самої себе”.

Субстанція єдина і всеохоплююча і включає в свій зміст всі можливі явища дійсності.

Найпершими невід’ємними якостями субстанції (її атрибутами) є мислення і протяжність. Бог і природа теж саме, що і абсолютне мислення і вся реальність.

Т.Гоббс.

Люди із своєї природної сутності є егоїстами, однак боротьба приносить шкоду – і для того, щоб її уникнути, люди покинули природний стан, вони пов’язали себе договором; кожен поступився частково своїх домагань на користь суспільства, так виникла держава.

ХVІІІ ст. називають „ віком просвітництва. Для цього періоду людського розуму характерна впевненість у величі людського розуму. Уся майбутня історія на думку філософів-просвітителів повинна бути побудована на засадах розуму. Гармонійність, злагода у природі, повинні існувати також і в суспільстві. Запорукою тому може бути поширення знань, освіти, а найціннішими знаннями слід вважати знання моральних доброчесностей.

Ш. Монтеск’є – прибічник теорії „природного права”. Основоположник ідеї розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Ж.-Ж. Руссо.Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою багатства. Проблеми у людей появилися тоді, коли вперше людина сказала „Це моє”.

Ф. Вольтер.

Царство розуму і свободи запанує тоді, коли в суспільстві діятимуть не традиції і вірування, а закони основані на ідеях розуму.

Раціонально побудоване суспільство таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність „я” і спільного інтересу.

На чолі держави має стояти освічений монарх.

Д.Дідро виступив за республіканську форму правління, як найкращий прояв суспільного договору.

П.Гольбах.

Розум долає фатальність.

Німецька класична філософія ввела такі принципи:

- в основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність: ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки дійшло в контекст нашої діяльності;

- будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань;

- у світі все пов’язано з усім; цей загальний зв’язок виражений у розвитку;

- розвиток є поглибленням і збагаченням змісту; розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука. Ввійшли вони також і в масову свідомість.

І.Кант, Г. Гегель, Й.Фіхте, Л. Фейєрбах, Ф. Шеллінг.

І. Кант здійснив так званий „коперніканський переворот” у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. Тобто світ діє на людину, а вона пасивно сприймає. Кант „перевернув” це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою вона випробовує природу. Аналогія з наслідками відкриття М.Коперніка тут досить очевидна: М.Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності.

У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формується кантівський „категоричний імператив” (остаточне повеління): дій завжди так, аби ти міг хотіти щоб твоя дія стала прикладом для всіх.

Основою світу є духовна субстанція – абсолютна ідея. Це діючий розум, який усе породжує і все залучає у поле свого споглядання. Мета абсолютної ідеї – самопізнання, що і породжує розвиток. Розвиток відбувається по законах і категоріях у вигляді спіралі. Це вчення про закони: категорії розвитку і дістало назву діалектика ( див. пит. № 4).

Але, так як першопричиною розвитку і кінцевою метою є абсолютна ідея – то діалектика. Гегелем є ідеалістичною.

Історію Гегель розумів не як мозаїку випадкових подій, а як цілісний та необхідний розвиток ідей, як поступове сформулювання „світового духу” в діях та долях народів та держав. Народи – це прояв та знаряддя цього духу. В кожній епосі його представляє якийсь один народ і тоді цей народ бере на себе духовне провідництво і зберігає його аж до виконання своєї місії. На цій основі Гегель компонував велику історіософську панораму. Він виділив чотири великих періоди: східний, грецький, римський та германський (за аналогією з періодами розвитку людини: дитинство, юність, зрілість, старість), кожен з яких розглядів як щабель розвитку духу.

Це була велика спроба поглибленого розуміння історії, вникнення в її сутністні чинники, чинники сталі, необхідні, ідейні.

Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах прийшов до висновку про те, що релігія:

- втілює віковічні людські мрії та ідеали;

- змальовує досконалий світ;

- виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Але у релігії не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею. Якщо ж релігія є відірваною від людини її сутністю, то слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину, а не Бога, як її мрію. Слід повернутися обличчям до природи людини. Все пізнається і оцінюється через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога – віру в себе саму.

Великі ідеї ніколи не виникають на пустому місці. Марксизм виходив з прагнення змінити світ, тому умова в яких він виник – це соціальні умови життя пролетаріату в ХІХ ст..

Джерелами філософії К.Маркса є як наукові природознавчі відкриття (закон збереження і перетворення енергії М.Ломоносова і Ю. Майєра, еволюційне вчення Ч.Дарвіна, вчення про клітинну будову М.Шлейдена і Г. Шванна) і гуманістичні філософські пошуки. Насамперед- це діалектика Гегеля, яку Маркс переробляє на матеріалістичний лад, англійська політекономія А.Сміта. Д. Рікардо, яка створила теорію трудової вартості.

Соціалістичний утопізм Ш.Фур’є, А.Сен-Сімона і Р.Оуена.

Гуманістичний пафос філософії Маркс і Енгельс у полягає у вірі в те, що людину може змінити світ на краще, виходячи із своїх власних сил, може зробив світ справедливим.

Марксизм здійснює революційний переворот у філософії стверджуючи: „філософи лише різними засобами пояснювали світ, але справа полягає у тому, щоб його змінити”.

Марксизм вперше акцентує увагу на практичну діяльність людини.

Буття людини – визначає її свідомість – важлива теза марксизму.

Гуманізм і у тому, що люди розглядаються як безпосередні творці історії.

На противагу ідеалістичному розумінню історії марксизм доводив, що люди самі є творцями історії, але творять її не випадково, а на основі попередніх матеріальних умов, у відповідності з об’єктивними законами.

В основі лежить спосіб виробництва матеріальних благ (див. пит. № 24), який визначає політику, ідеологію, культуру, релігію. У відповідності до способу виробництва історія поділяється на великі епохи – соціально- економічні формації:

- первіснообщинну;

- рабовласницьку;

- феодальну;

- капіталістичну;

- комуністичну.

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється в результаті класової боротьби.

Ф.Енгельс писав „революції – це локомотиви історії”.

В.І.Ленін творив в умовах коли розвиток історії виходив на новий етап. Капіталізм виходив на стадію імперіалізму. Загострилися соціальні коллізії. Водночас намітилася криза в міжнародних відносинах. У 1914-1918 р. була перша світова війна. Мала місце криза в науці, насамперед у фізиці. Необхідні були нові методологічні пошуки. Ленін пише такі філософські роботи як „Матеріалізм і емпіріокритицизм”, „Філософські зошити” в яких поглиблено розробляє діалектику суспільного розвитку, пізнання.

Ленін ставить діалектику на озброєння в задачі революційного перетворення світу. Ленін геніально використав діалектику для вирішення завдань політичного захоплення влади.

Особливості української філософії такі:

- українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-національних системних побудов;

- вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого навчання;

- переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей;

- досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому;

- досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування.

Принципове значення мала та обставина, що в Київській Духовній Академії, хоча це і був церковний повчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому вводилися філософські новації, хоча в цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи курси пізньої схоластики. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику.

У трактуванні філософів Академії філософія оскреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась з Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи, як божого творіння можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу.

Засобами пізнання світу визнавалася логіка, котра вивчала форми та методи мислення.

Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалась на синтезі емоційної та раціональної серед життя людини. Найважливішим для Сковороди було питання про людське самопізнання. На його думку, в людині як в малому світі сконцентровано всі властивості великого світу. Якщо ми не знаємо себе, то нам немає чим виміряти світ. Уся філософія Сковороди пронизана пафосом боротьби з хибним розумінням світу, як прагненням до матеріальних насолод, прагненням до духовного – вічного і чистого. Але Сковорода не відкидає природного буття, а говорить про вміння здолати силу природи силою духовного подвижництва. Він ставить завдання одухотворити природу.

Перед смертю Сковорода сказав, щоб на його надгробку написали: „Світ ловив мене та не спіймав”.

Важливою також у його філософії є ідея „сродної праці”, тобто людина повинна знайтисобі таку роботу, що відповідає її талантам, здібностям і тоді вона буде щасливою.

Він писав, що щастя завжди поруч з людиною, просто потрібно йти не шляхом накопичення потреб, а шляхом їх обмеження.

Серед філософських ідей Шевченка варто виділити такі:

- ідея глибинної спорідненості людини із природою;

- ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії;

- ідея віри у справедливого Бога;

- ідея насильницької народної революції;

- думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти;

- культ жінки-матері.

І.Франко.

Суспільний розвиток він розглядав як закономірний процес поступу, в основі якого лежить суспільна праця. Він підтримував марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя. Проте він зауважив, що догматичне трактування ідей Маркса може привести в майбутньому до тоталітаризму.

Важливим на його думку є і вплив на соціальний поступ духовних чинників. Суспільний рух повинен мати осмислену, науково, обґрунтовану мету. Найвищим ідеалом вважав щастя та свободу людини. Досягнення його пов’язував із розвитком соціалістичного суспільства.

Л.Українка.

Її соціологічні погляди були в руслі звернень до демократизму й соціалізму. Вона стверджувала неминучість торжества соціальної справедливості. Для досягнення цього вона говорила про необхідність етичного удосконалення людини.

Соціальний ідеал Л.Українки- це ідеал сміливості, вільної думки, доброго серця, твердості духу.

М.Драгоманов.

Прогрес суспільства залежить від багатьох історичних чинників: характеру народу, його історичного минулого, ступенем розумового розвитку і силою прагнення до нового. Великого значення він надавав і економічному чиннику, погоджуючись у цьому з Марксом. Але якщо у Маркса головна рушійна сила – це боротьба класів, то у Драгоманова це потреба людей у самодіяльності. Великого значення він надавав духовним чинникам. А саме- зростанню рівня культури.

М.Грушевський стверджував складність і взаємозумовленість історичного процесу матеріальним і духовними чинниками. Показував, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного і соціального. Рушієм історії вважав народ.

Цікавою є його історіософська концепція духу народу, як важливого чинника історичного розвитку. ця ідея тісно пов’язана у нього з філософським осмисленням сутності нації.

Російська філософія ХІХст. різнопланова.

Характерні такі напрямки:

- релігійно-ідеалістичний. Провідне місце належить В.Соловйову, який проголошував ідею синтезу науки, філософії та релігії, а також ідею соборної єдності суспільства на основі релігії та духовних цінностей. Соборність розумілася як єдність людей на основі любові до Бога і один одного.

- як окремі постаті у філософії є Ф.Достоєвський, Л.Толстой, М. Бєрдяєв.

Вони стверджували абсолютну цінність людини „ніщо велике не варте навіть сльозинки маленької дитини”, - писав Достоєвський. Але вони говорили і про те, що духовний світ людини двозначний, людині притаманне і зло. В її діях багато такого, що не підлягає логічному поясненню. Не потрібно перебільшувати значення розуму „життя це не тільки здобуття кореню” (Достоєвський)

Починати удосконалення суспільства потрібно з самої людини. Для цього потрібно укріплювати „царство Боже” в нас самих, примножувати добро і діяти згідно принципу „непротивлення злу”(Л.Толстой).

М.Бердяєв обґрунтував свободу людини як здатність духу долати природню залежність.

- революційно-демократичний напрям (М.Чернишевський, М. Добролюбов, Д.Пісарєв). Доктрина Чернишевського „розумний егоїзм”. Він розробив ідею особливого варіанту соціалізму в Росії, ідеалізував селянську революцію. Д.Пісарєв розвивав теорію реалізму, суть якої в тому, що при аналізі суспільства слід враховувати реальні потреби людського організму.

- марксизм.

Російський космізм пов’язаний з ідеєю єдності людини і космосу, з можливостями їх перетворення з утвердженням християнської любові і божественної премудрості, із створенням гармонійного світу, який вільний від розвитку і смерті.(В. Соловйов)

М.Федоров писав про розповсюдження діяльності людини на весь космос, оволодіння простору і часу з допомогою науки і техніки, досягнення безсмертя і воскресіння усіх попередніх поколінь.

Витоки західної філософії ХХ ст. це філософські думки усіх попередніх століть у взаємозв’язку з особливостями політичними, соціально-економічними, культурними ХХ ст.

Глобальні події ХХ ст. сильно вразили філософів. Науково-технічний прогрес динамізм глобальних проблем, світові війни і революції мали сильний вплив на філософію ХХст.

Основні риси:

- філософія ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала інтегрованою у систему загальної освіти;

- переважають некласичні напрями;

- мова філософії стала більш доступною;

- не існує заборонених тем і звідси колосальна різноманітність, насиченість різновидами та варіантами.

- Сцієнтичні напрями.

Вони орієнтовані на науку, удосконалюють мову науки, розробляють методику наукового пізнання, перевірку знання на істинність. Це такі напрямки як неопозитивізм, аналітична філософія, неокантіанство.Б.Рассел, К.Поппер.

- антропологічні напрямки

екзистенціалізм (М.Хайдеггер, А. Камю, „Ж.-П.Сартр”),персоналізм (М.Бубер), неофрейдизм (К.-Г.Юнг, Е.Фром).

Головною є проблема існування людини, її переживання, пошуки цінностей. Ставиться завдання допомогти людині витримати життя.

- культурологічні напрямки та історіософські напрямки. О.Шпенглер, А.Тойнбі, К. Леві-Строс.

Їх цікавить філософський аналіз культури, рушійні сили історії, майбутнє людства.

- релігійна філософія

Ж.Маритен, К.Барт.

Засновник позитивізму О.Конт. Філософія повинна орієнтуватися на позитивне знання, яке є реальним, корисним, достовірним, конструктивним.

Головне завдання філософії – розробка методології наук і пошук зв’язків між ними.

Головні тези позитивізму: „Наука сама собі філософія”, „Геть метафізику, хай живе фізика”.

У ХХ ст. продовженням позитивізму є неопозитивізм і постпозитивізм.

М.Шлік сформулював ідею верифікації – перевірки знань на істинність шляхом співставлення з фактами з допомогою апарату математичної логіки.

К.Поппер сформулював ідею фальсифікації, яка пропонувала вважати, що так як наукове знання не є завершеним, його можна спростувати. Ненаукове знання спростувати неможливо.

Витоки екзистенціалізму це творчість С. К’єркегора, феноменологія Е.Гуссерля та трагічність світової історії ХХ ст.

Засновником вважається М.Хайдеггер. Назва походить від латинського слова екзистенція, що означає існування. У центрі роздумів існування людини, яку слід розглядати не ззовні, а із середини її феноменального світу.

Екзистенціалісти відкидають проблему сенсу життя як єдиного для всіх. Для А.Камю пануюча система цінностей є абсурдною. Ж.-П. Сартр писав, що не існує сили, яка б змусила людину жити певним чином, вихідною властивістю людини є свобода, у кінцевому підсумку людина сама обирає, що прийняти.

Людина – це щось незавершене, постійна можливість, проект. Багато екзистенціалістів стверджували відносність моралі. Життя є рух до смерті, яка розглядається як компенсація за гіркоту життя, за тягар свободи, за покинутість.

З.Фрейду належить заслуга дослідження явища несвідомого улюдській психіці. За своєю будовою людська психіка нагадує айсберг. Найбільша, прихована, найпотужніша частина це несвідоме. За змістом це прояви у людській психіці найперших інстинктів життя, це первинні образи, бажання, страхи. Це те, що неможливо висловити логічно. Найпотужніші з них це „Лібідо” – сенсуальний інстинкт і „Танатос” – інстинкт смерті та руйнування.

Несвідоме прагне того, що заборонено культурою і через це людське „я” опиняється в скрутній ситуації. Внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому потрібно її „розвантажити” Для цього існують форми „сублімації”, тобто трансформація енергії на дії дозволені в даному соціумі, дозволені культурою. Якщо сублімація не діє - відбувається нервовий зрив, і тоді потрібна допомога психотерапії.

Література:

1. Петрушенко В. Основи філософських знань.

2. Спиркин А. Основы философии.

3. Надольний І. Філософія.

4. Заїченко Г. Філософія.

5. Огородник І., Русин Н. Українська філософія в іменах.

6. Татаркевич В. Історія філософія в 3-х томах.

7. Фролов В. Введение в философию. В 2-х томах.

8. Блинников В. Великие философы.

Дата добавления: 2015-05-08