Проблеми міжцерковних конфліктів кінця 16 – пер. пол. 17 ст

Козацько-селянські війни 90-х рр. 16 ст. в українській історіографії.

Джерельна база для досліджень козац. війн кін. 16 ст. достатньо репрезентативна. У др. п. 19 – на поч. 20 ст. в наук. обіг введено значну к-сть докум. Найб. їх міститься в археографічних виданнях (Листи Станіслава Жолкевського, Архів дому Радзивіллів, Архив Юго-Запад. России).

З 1910-х рр. видання джерел з іст. козаччини різко зменшується. Найвагоміша праця М. Антоновича – «Студії часів Наливайка». С. Лепявко використ. праці спеціалістів з дж/зн і ар/зн (Ковальського).

Джерела включають всі види основні істор. документів. Особливе місце – кореспонденція сучасників подій – склад. понад половину всіх опубл. та рукопис. матеріалів.

Наративні джерела – хроніки Й. Бєльського і Р. Гейденштейна. Представлені також сеймовими щоденниками і щоденниками окремих осіб (авст. посла на Січ Еріха Лясоти – дає матеріал щодо подій 1594 р., щодо історії козаччини кін. 16 ст. в цілому).

Історіографія: укр. літописи др. п. 17 – 18 ст. – козац. війни трактуються ними як б-ба козацтва на чолі укр. народу проти пол. панування, унії і католицизму.

Якісні зміни в дослідж. проблеми відб. у др. п. 19 ст. (діяльн. Антонича, Костомарова, Куліша). Антонич – дослідив козац. рухи 1591 – 96 рр., опубл. в «Архиве Юго-Запад. России», «Актах о козаках». Костомаров у праці «Южная Русь в конце 16 века» приділив велику увагу повстанням 1591 – 95 рр. Вбачав гол. проблему повстань у постійній ворожнечі общинного вічового ладу козацтва і шляхет. устрою Польщі. П. Куліш, монографії «История воссоединения Руси» і «Отпадение Малороссии от Польши». Він рішуче заперечує думку попередників про те, що причиною повстань є їхній зв'язок з реліг. б-бою.

В. Доманицький «Козаччина на переломі 16 – 17 ст.» - найдокладніше дослідж. з іст. козац. війн кін. 16 ст. у до радян. історіографії.

М. Грушевський «Історія України- Руси» - події 1591-96 рр. висвітл. у 7-му томі.

Кін. 1980-х рр. – монографії С. Плохія – розгляд. проблема зв’язків козац. руху з діяльн. Ватикану; Н. Яковенко – стосунки шляхти і козацтва; М. Крикун, П. Кулаковський, Ю. Мицик

46. Витоки укр. Козацтва в сучасній історіографії: від військового реєстру до суспільного стану (С. плохій – ст.. 52-72, Леп*явко- ст..???

Проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі постала вже наприкінці XIV ст., коли вперше були об’єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння стала ініціатива київського митрополита — грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з’єднання східної та західної церков. Рішення Флорентійської унії залишилися нереалізованими.

Інцидент, що стався на початку 1584 р. у Львові, ускладнив переговори. Приводом до сутички між католиками й православними стала полеміка довкола календарної реформи: з 1582 р. папа Григорій XIII запровадив так званий григоріанський календар (з поправкою на 10 днів, яка з часом мала збільшуватися). У відповідь константинопольський патріарх Єремія закликав підлеглі йому церкви дотримуватися у святах і обрядах старого (юліанського) календаря. Щодо Речі Посполитої, то новий календар був запроваджений тут королівським універсалом. Різка опозиція протестантів і православних призвела до загострення обстановки, а невдовзі й до сутички, коли у Львові католицькі ієрархи силоміць опечатали руські храми під час різдвяного богослужіння, яке віднині не збігалося з католицьким. І хоча у січні 1584 р. король Стефан Баторій видав універсал з роз’ясненням, що календарна реформа стосується лише світських, довколакалендарні конфлікти відсунули на другий план діалог про перспективи унії.

Опечатування і примусова передача церков, збройні напади на вірних, спроби відсторонити неуніатів від участі в міському житті підштовхували і до гострішої реакції, ніж поширення агітаційних вигадок. Так, коли 1610 р. на Перемишльську єпархію був висвячений уніатський владика Афанасій Крупецький, вступити до Перемишля йому вдалося лише через рік, і то спираючись на охоронний королівський мандат, оскільки місцева шляхта погрожувала фізичною розправою. Напружена ситуація з 1609 р. почала складатися і в Києві. Посланець Потія Антоній Грекович приїхав сюди, аби взяти під своє намісництво митрополичий Софійський монастир. З різким опором православного духівництва вперше були залучені козаки.

Чвари уніатів і православних не тільки роз’єднували Русь, а й підігрівали і без того не ідилічні взаємини між вірними грецької і римської церков. 1604 р. львівський протопоп, скаржачись на Потія, який у католицькому кафедральному костьолі привселюдно відлучив від церкви всіх людей "народу руського". Різке загострення антикатолицьких настроїв зафіксували і папські нунції. Так, де Торрес у своєму звіті 1622 р. писав, що руський народ став ненавидіти католиків до такої міри, що побачивши латинського ксьондза, вони плюють на землю з жаху й огиди. Особливо дражливу роль у наростанні міжконфесійної напруги відігравали єзуїти. Перебування слуг Ісуса на Русі потягло за собою два цілком протилежні наслідки. З одного боку, відкриваючи колегії, орієнтовані на поглиблене вивчення так званих гуманістичних студій (humaniora), себто поетики й риторики, єзуїти, як ствердив свого часу ще Лазар Баранович, вчили русь латини, тобто відкривали своїм вихованцям двері до європейської освіченості. З іншого боку, єзуїтська наука, через котру пройшло чимало помітних діячів України-Русі до Богдана Хмельницького включно, дорого обійшлася українському народові, обертаючись для багатьох вихованців втратою національної самоідентифікації.

Дата добавления: 2015-05-08