Зем’яни як шляхетський прошарок

Князів. стан на укр. землях у 16 – пер. половині 17 ст.

Найвищим шляхетським станом були князі. Адже в їхніх руках зосереджувався контроль над місцевими корпораціями шляхти, оскільки князі обіймали всі головні адміністративні уряди. Дрібна шляхта залежала від княжих домів. Проте далеко не всі князі були маєтними і впливовими. Особа князя і вище право, носієм якого він вважався, сприймалися як дар Божий. Прямими нащадками могутніх князів давньоруської доби в письменстві кінця 16 – початку 17 ст. проголошуються волинські княжі роди. За схемою Ю. Вольфа, усі князівські роди, розселені на території русько-литовської держави умовно діляться на 4 групи:

- князі литовського походження:

* нащадки володарів литовських удільних князівств, ліквідованих у 13 ст. у процесі обєднання Литовської держави;

* представники династії Гедиміновичів.

- князі Руського походження (Рюриковичі);

- князі – вихідці із татарських орд і Кримського ханства;

- князі невстановленого походження.

Права князя:

- збирати податки в князівстві;

- суд над підданими;

- князі мали власну печатку;

- власне військо.

Князі поділялися на:

- князів-господарів – князі, які володіли своїми вотчинами;

- князі-сужебні – князі, які отримували певну територію для правління, на основі несення служби у великого князя литовського.

Шляхта – привілейована верства у ПК та ВКЛ (14-18 ст.), який походив від рицарства і мав, зокрема, на носіння зброї та успадкування власності. Одним з прошарків шляхетського стану були зем’яни – «благороднонароджені», тобто шляхтичі, які походять ще від діда прадіда із шляхетського роду. зем’яни ще поділялися на: зем’ян-шляхту та зем’ян-залежних.

Зем’яни-шляхта відносились до «вищого стану», тому що правом повного і необмеженого розпорядження своїми маєтками, що становили їхню невідчужувану приватну власність. Протягом 16 ст. земяни боролися за свої права із вищими станами шляхти, а саме із панами, які постійно їх утискали. Основна повинність земян – виїзд на війну, а регіональні служби (ординська) перекладалися на нищий бідний прошарок боярства, який не зміг досягти «ушляхетнення» через гострий опір замкової адміністрації. Невиконання повинності каралося конфіскацією майна. Дрібні і найдрібніші земяни напередодні Хмельниччини складали більшість шляхетського загалу. Так на Київщині їх було понад 76 %, на Брацлавщині – 64 %. Земяни крім володіння маєтками ще й несли службу на князівських та великопанських дворах або в судово-адміністративному апараті, де саме з дрібної шляхти формувалися штати канцеляристів, адвокатів, нижчих судових урядників, тобто нижчої ланки адміністративно-управлінського апарату місцевих органів влади й управління. Також земяни наймалися на військову службу до ВКЛ або КП. Вони складали основний контингент козацьких корогов – легкоозброєної рухливої кавалерії. Земяни-шляхта формувалися, крім українського елементу, з прийшлого тюркського збройного люду, а також із литовських та білоруських прийшлих родів. Найвищий щабель у піраміді шляхетського стану та, зокрема, самих земян займали зем’яни-залежні, чиї маєтки не були їх повною, безумовно відчужуваною спадковою власністю. Вони володіли землею, але з умовою виконання військової служби, привязаної до відповідного державного замку, і в приватних володіннях (князівських чи магнатських) – у винагороду за васальні чи клієнтурні послуги сюзеренові. Згадані володіння могли носити по життєвий або спадковий характер, однак ця обставина суттєво не впливала на статус власника. Користуючись пільгами особистого шляхетства він був позбавлений не тільки права політичного голосу, але й найголовнішого – незалежності. Розриваючи васальний зв'язок, залежний земянин втрачав землю, що його годувала, та втрачав місце осілості. Залежні земяни разом із панцирними боярами забезпечували основний старшинський контингент Війська Запорозького. В кінці 16 ст. виділяються ще замкові земяни, шляхтичі, які володіли отриманими на ленному праві землями на території центральної України і підлягали юрисдикції старост відповідних замків. Замкові земяни були зобов’язані нести військову службу на користь свого сюзерена, надавати гостинність, тобто утримання і супровід сюзерену та його почту під час обїзду володінь.

81. Проблема еволюції станів на Україні в 16 – п. п. 17 ст. у дослідженнях Н. Яковенко. (трохи не ті століття)…

Вже у ХІІІ ст. бояри на українських землях мали свою отчину, яка надавалася їм за певні заслуги (військову службу) на певний термін. Причиною надання земель у користування боярству була побудова укріплень, які стали необхідними після того, як на українські землі відбулася навала з боку монголо-татар. На вершині військової ієрархії були князі, нащадки Рюриковичів і Ґедиміновичів. Після них були пани.

Після скасування удільних князівств різниця між значнішими панами і князями стає титулярною, бо і ті й ті володіли землею на неписаному княжому праві.

Середню сходинку між боярами і селянами-данниками посідали так звані слуги. Вони виконували обов’язки, пов’язані з доправленням офіційної пошти та забезпеченням боєздатності великокняжих замків. Могли вільно переходити із однієї категорії слуг в іншу. Доволі часто слуги мали більші земельні наділи, ніж селяни-данники, і нерідко самі володіли підданими.

Поступове стирання різниці між вищими і нижчими верствами суспільства призвело до того, що в останній чверті XV ст. утверджується термін «бояри-шляхта». Цей термін позначав родовите боярство, уточнював і звужував рамки упривілейованої групи.

До кінця XV ст. була перебудована давньоруська структура панівного класу. Наслідком цього стало зникнення відмінності між князями і панами, а рядові представники боярів-шляхти самочинно закріплюють своє право на належність до цієї верстви.

Реформи 1560-х рр., спрямовані на усунення різниці між верхами й низами шляхетського загалу, не досягли мети. Вони не змогли знищити різницю між формальними ступенями шляхетства. Рицарство на початкових відтинках існування знає переважно вищий і нижчий щаблі ієрархії: старша й молодша дружина на Русі. З часом прошарок «напіврицарів» унаслідок перерозподілу зем. власності починає дробитися на групи. Подальше розшарування військ. верстви тривало протягом 16 ст., супроводж. б-бою бояр-шляхти за зрівняння з князями й панами. Гол. підставою для витворення відмінностей між групами і прошарками нижчої ланки упривілейованого стану була специфіка традицій, іст.-політ. та географ. обставини життя Волина та Наддніпрянщини.

Кінні слуги: постав на Київщині 3-ма хвилями – др. п. 14 – поч. 15 ст., сер. 15 ст., п. п. 16. Вони зуміли втриматися й довести своє право на шляхетство. Замкові земяни – залишилися в статусі напіврицарів. Ленна шляхта – поповнювалися коштом добровільного віддання під опіку князя.

В 15 ст. існував розвинутий інститут надвірного рицарства, зобовяз. збройною службою панові. Формув. перерважно з нижчих верств.

Таким чином, перебудова панівного класу спричинила до існування трьох головних типів шляхетського стану, до якого відносилися князі, пани та зем’яни.

Дата добавления: 2015-05-08