РозділIII. Речові права і право власності. Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або на­віть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний до­держуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди нав­колишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані зако­ном інтереси громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законо­давства України, діяльність власника може бути обмежена або при­пинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права при­ватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом ли­ше за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивіль­ному законодавстві набирає реального змісту формула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечуючи можливість її засто­сування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як прави­ло, прямо не перелічуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загаль­них критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій влас­ників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочностей власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг пра­вомочності (її обмеження) може встановлюватися як до сукупності усіх названих елементів, так і до кожного з них, що зумовлено не­однаковим їх значенням для власника й оточуючих осіб.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних по­треб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за влас­ною волею спільно з іншими особами (як фізичними, так і юридич­ними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не по­роджує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьо­му права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній із квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуа­ції, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним.

Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами у межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові суми вкла­дають у кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це на­дає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважли­віших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріаль­них, культурних і господарських потреб. Користування, як і воло­діння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користуван­ня своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користу­вання власністю можливе лише при додержанні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення на право керування, для експлуатації жит­лового будинку, деяких його комунікацій мають бути додержані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку із вчиненням злочину чи за­судження до позбавлення волі.

Розпоряджання є не менш важливим правом власника. Воно ос­таточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі май­на іншим особам або відчуження його за угодами продажу, даруван­ня, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користуван­ня майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх по­треб. Заьдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну до­лю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями з володіння, користування, розпоряджання майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійс­нення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законо­давством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одер­жувати від своєї власності «нетрудові доходи»¹. Нині ця заборона

Маслов В. Ф. Основньїе проблеми права личной собственности. — С. 212; Правовьіе средства борьбьі с нетрудовими доходами. — М., 1989. — С. 5-7; Загальна теорія цивільного права. — К., 1992. — С. 275-278.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 23. Право приватної власності юридичних осіб

не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки т: інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороне ним законом. Зрозуміло, що, використовуючи своє майно для систе матичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний додер жуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої дія льності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для новогс законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встанов­лення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, зе­мельних ділянок тощо).

Здійснюючи своє право власності, громадяни повинні додержу­ватися конституційних положень про те, що «власність зобов'язує» і вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільст­ву» (ст. 13 Конституції України).

Рекомендована література:

Власник і право власності / За ред. Я. М. Шевченко. — К., 1994. — С. 105-117.

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К., 2000.

Мозолин В. П. О праве частной собственности // Советское государство

и право. — 1992. — № 1. — С. 3-15.

Суханов Е. А. Система частного права // Вестник Московского универ-

ситета. Серия 11. Право. — 1994. — № 4. — С. 26-33.

Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К., 1996.

Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996!

Приватна власність в Україні. — К., 2002.

Спасибо И. Научно-практический комментарий Закона Украиньї

«О собственности». — X., 1996.

Шевченко Я. М. Проблеми права власності і власників // Правова держава, вип. 10. — К., 1999.

Глава 23 Право приватної власності юридичних осіб

§ 1. Загальні положення

Поняття юридичної особи розкривається у ст. 80 нового ЦК України, де юридичні особи — це організації, створені і зареєстро­вані у встановленому законом порядку, наділені цивільною право­здатністю і дієздатністю, які можуть бути позивачами та відповіда­чами у суді.

Юридична особа, за визначенням Я. М. Шевченко, є «певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб воло-

діти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди у цивільному обороті і мати своє обличчя у вказаному обороті»¹.

Згідно із Законом України «Про власність» усі види власності не­державних юридичних осіб віднесені до колективної форми власнос­ті, хоча в новому ЦК України ця форма власності не знайшла свого відображення. Законодавчу конструкцію права колективної власнос­ті та її суб'єктного складу піддано гострій критиці переважною біль­шістю юристів (О. А. Пушкін, Я. М. Шевченко, В. І. Семчик та ін.). На їхню думку, конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання із спільною власністю, оскільки, з одного боку, власником майна визначається юридична особа, а з іншого, — колек­тив, засновники, учасники чи інші особи, які утворили цю юридичну особу або є її членами. Фактично такою конструкцією утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника, що неприпусти­мо. Колектив — це сукупність осіб, які створюють органи управлін­ня певною організаційно-правовою формою (господарським товарис­твом, колективним підприємством тощо). Тобто фактично особи, які становлять колектив, діють самі по собі, а колектив як сукупність осіб виконує управлінські функції, що аж ніяк не збігається з функ­ціями присвоєння (належності), вираженими у володінні, користу­ванні і розпорядженні. Саме такі правомочності здійснює юридична особа створеного окремими людьми господарського товариства, ко­лективного підприємства та ін. Отже, так звана колективна влас­ність — це власність окремих юридичних осіб².

Як суб'єкти права власності, приватні юридичні особи мають певні права щодо формування, володіння, використання та розпо­ряджання майном. Це залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та прав її учасників, акціонерів або членів.

Разом з тим можна назвати спільні закономірності, що характе­ризують право власності юридичних осіб:

1. Юридична особа є єдиним власником належного їй майна. Засновники (учасники) юридичної особи мають на її майно лише зобов'язальні права, якщо йдеться про господарські товариства чи кооперативи, або взагалі не мають майнових прав, якщо йдеть­ся про громадські об'єднання, релігійні організації, фонди тощо.

2. Власністю юридичної особи є майно, передане їй як вклад (внесок) засновниками (учасниками, членами), а також майно, ви­роблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

¹ Шевченко Я. М. Правові проблеми колективної власності в Україні // Право
України. — 1996. — № 1. — Ст. 6-7.

² Власник і право власності / За ред. Я. М. Шевченко. — К., 1994. — С. 16.

20 3-285 305

Дата добавления: 2015-05-10