Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в Х- на початку ХІІ ст. 7 страница

Ще на початку війни українськими діячами Галичини у складі австро-угорської армії було створено з добровольців-українців військовий підрозділ, який дістав назву Українські січові стрільці (УСС). В роки війни його історія була непроста. Він уславився як одна з найбоєздатніших частин австро-угорської армії. Його високий бойовий дух ґрунтувався на засадах українського патріотизму, маючи на меті звільнити українські землі і відродити українську державу. Навесні 1915 р. УСС вели бої за гору Маківка, а влітку - восени 1916 р. вели бої за гору Лисоня. Нерідко ці бої носили братовбивчий характер, коли українці воювали проти українців.

Війна різко погіршила становище народних мас воюючих країн, особливо в Росії, загострила існуючі в ній протиріччя і наблизила до величезного соціального вибуху, який і стався у 1917 р.

Пит.25.Центральна Рада та її діяльність. Боротьба Центральної Ради з більшовиками за владу в Україні

Відносини з Тимчасовим урядом, боротьба за автономію.

Боротьба з більшовиками за владу в Україні. ІІІ і ІV Універсали.

Брестський мирний договір. Падіння Центральної Ради.

1. Наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. в Росії відбулася

Лютнева буржуазно-демократична революція. 2 березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Одночасно виникають Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Фактично в країні встановлюється двовладдя. Ситуація вкрай складна і суперечлива. В Україні до того ж вона обтяжена дією національного фактора.

3 – 4 березня 1917 р. в Києві українськими організаціями утворюється Центральна Рада. Її головою обирають М. Грушевського. Весною 1917 р. в Україні відбувається бурхливе, стрімке пробудження національного життя. Наприкінці березня у Петрограді, Києві та інших містах проводяться багатотисячні маніфестації під національними гаслами і прапорами. Національний рух набуває масового характеру. Центральна Рада опирається на підтримку мас, її авторитет і впливи зростають.

6 – 7 квітня 1917 р. у Києві проводиться Український Національний конгрес, зібрання представників організованого українства, який уповноважує Центральну Раду бути представником українського народу і обирає її новий склад – 150 чоловік. Щоб закріпити впливи на маси Центральна Рада проводить ряд всеукраїнських з’їздів: два військових (у травні і червні), селянський (у травні) і робітничий (у липні). Обрані на цих з’їздах Ради депутатів (військових, селянських, робітничих), у повному складі (по 100 – 200 чоловік) включаються до складу Центральної Ради.

У липні – серпні, за досягнутою з Тимчасовим урядом угодою, склад Центральної Ради поповнився на 30% представниками національних меншин і на кінець літа становив більше 800 чоловік. На цей час Центральна Рада перетворилася на представницький орган всієї революційної демократії України. Навесні ж, відчуваючи реальну силу, Центральна Рада починає у травні – червні 1917 р. переговори з Тимчасовим урядом про можливість надання Україні автономії, але уряд свідомо ігнорує її пропозиції, що примушує Центральну Раду до рішучих дій. 10 червня 1917 р., в останній день роботи ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, Центральна Рада проголошує І Універсал, в якому заявляє, що український народ має повне право на автономію і вона від його імені готова це право здійснити (тобто це була заявка на готовність проголосити автономію України). Закріплюючи успіх, Центральна Рада діє рішуче. 15 червня 1917 р. вона утворює свій уряд – Генеральний Секретаріат, який очолив Винниченко. Дії Центральної Ради призводять до різкого загострення стосунків її з Тимчасовим урядом. Але на червень 1917 р. становище уряду погіршується, тому він шукає компромісу з Центральною Радою, яка готова до цього.

Наприкінці червня 1917 р. до Києва прибуває делегація Тимчасового уряду, яку очолює Керенський. Під час переговорів було досягнуто угоди. Тимчасовий уряд визнає Центральну Раду крайовим органом влади в Україні, а Центральна Рада до рішення Установчих Зборів не проголошує автономії України. Обидві сторони домовилися досягнуту угоду закріпити відповідними документами. 3 липня 1917 р. Центральна Рада зробила це, видавши ІІ Універсал. Тимчасовий уряд робить це із запізненням на місяць. Угода з Центральною Радою стала приводом до найбільшої політичної кризи Тимчасового уряду, яка виникла на початку липня 1917 р., коли міністри-кадети заявили протест проти угоди і вийшли зі складу уряду. Уряд розпався, кілька тижнів формувався його новий склад, переважно із соціалістів на чолі із Керенським.

В Україні ж на початку липня 1917 р. у Києві під керівництвом самостійників відбувся виступ полуботківців (солдат українізованого полку ім. П. Полуботка). Полуботківці зайняли всі важливі, найголовніші об’єкти Києва, по суті поставивши місто під свій контроль. Але більшість діячів Центральної Ради засудила їх виступ і сприяла його придушенню. Це сталося тому, що українські самостійники були малочислені і не мали сильного впливу на маси, а виступ полуботківців був переважно проявом політичного авантюризму. Маси переважно підтримували українські політичні партії, які виступали за автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ці партії мали абсолютну більшість в Центральній Раді і протистояли самостійникам. До цих партій належали: УСДРП, УПСР (утворена у квітні 1917 р.), УПСФ (утворена влітку 1917 р. на базі ТУП). У грудні 1917 р. в єдину партію (УПСС) об’єдналися українські самостійники. Власне до початку 1918 р. абсолютна більшість українських політиків не підтримувала гасло державної самостійності України, виступаючи тільки за її автономію.

На початку серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видає «Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», якою порушує досягнуту з Центральною Радою угоду, а саме Генеральний Секретаріат проголошувався органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду, до того ж із значно обмеженими правами, найважливіші його функції було скасовано, обмежена територія його дії (замість восьми – п’ять українських губерній), сама ж Центральна Рада визнавалася як дорадчий орган. «Тимчасова інструкція…» викликала обурення більшості діячів Центральної Ради, але вони вирішили взяти її до відома і чекати.

Саме на осінь 1917 р. в Росії різко загостюється загальнополітична ситуація, різко падають авторитет і впливи Тимчасового уряду, посилюється протистояння сил революції (більшовики) і контрреволюції (кадети). Наприкінці серпня 1917 р. відбувся невдалий корніловський заколот, що було спробою контрреволюційних сил придушити революцію. Наслідком цього у вересні-жовтні 1917 р. стає посилення впливу більшовиків, радикалізація настроїв мас, що знайшло вираження у більшовизації Рад. Більшовики починають практичну підготовку до збройного повстання і взяття влади. Становище Тимчасового уряду різко ускладнюється. За таких умов Центральна Рада вдається до рішучих дій. У вересні 1917 р. вона проголошує про намір скликати Українські Установчі збори. Це призводить до нового конфлікту з Тимчасовим урядом, але 24-25 жовтня 1917 р. у Петрограді перемагає збройне повстання більшовиків, Тимчасовий уряд було повалено. ІІ Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголошує владу Рад і обирає перший радянський уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з В.І. Леніним.

2. В Україні ж наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. у Києві декілька днів тривають бої між більшовицькими військами і військами вірними Тимчасовому урядові. У вирішальний момент виступили війська Центральної Ради, які пересилили інших. Владу в Україні перебирає Центральна Рада.

7 листопада 1917 р. вона видає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку (УНР), але як автономну частину майбутньої федеративної демократичної Росії. Також проголошуються широкі демократичні права, обіцяють селянам надати землю і почати переговори про закінчення війни.

Але в листопаді-грудні 1917 р. становище Центральної Ради ускладнюється, вона діє нерішуче, непослідовно, особливо в розв’язанні соціальних питань. Це розчаровує маси. Впливи Центральної Ради падають. Її противники – більшовики також претендують на владу в Україні, прагнучи передачі влади Радам, використовуючи для цього різні шляхи. Збройний шлях спочатку виявився невдалим, оскільки Центральна Рада мала достатньо сил для протидії. Був інший шлях проголосити Радянську владу через скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який було заплановано на початок грудня 1917 р. Одночасно, 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна і Троцького надсилає «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому визнавалося право українського народу на державне самовизначення, але не визнавалася Центральна Рада як орган влади. Вимоги ж до неї представляли грубе втручання у внутрішні справи УНР. Також оголошувався ультиматум, якщо вимоги не приймаються, то Раднарком вважає себе у стані війни з Центральною Радою. Центральна Рада ці вимоги відкинула. У другій половині грудня 1917 – у січні 1918 рр. проходять бойові дії між радянськими військами і військами Центральної Ради, в яких остання зазнає поразки. Її військові формування нечисельні, а селянство вичікує. Радянські війська успішно наступають. Становище Центральної Ради різко погіршується. За таких умов, щоб повністю відмежувати УНР від Радянської Росії, а також, щоб укласти мирний зговір з Німеччиною та її союзниками, 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада видає ІV Універсал, який проголошує державну незалежність УНР. Проте наступ радянських військ триває. 16 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій, в якому загинув учнівський курінь (300-500 юнаків). Але ця спроба зупинити радянські війська не вдалася. Тим більше, що в ці ж дні, у січні 1918 р. у Києві більшовики підняли повстання, центром якого став завод «Арсенал». Війська Центральної Ради з великими зусиллями змогли його придушити. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням Муравйова зайняли Київ, де розв’язали жорстокий терор.

На цей час на більшості території України була встановлена Радянська влада. Під контролем Центральної Ради залишилася тільки невелика територія на Волині та Поділлі. Проте закріпитися більшовики не змогли, бо майже відразу почалася окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

3. У грудні 1917 – січні 1918 рр. у Брест-Литовську тривали переговори між делегаціями Радянської Росії та Німеччини з її союзниками. З кінця грудня 1917 р. до переговорів приєдналася делегація Центральної Ради. Німеччина та її союзники були зацікавленні підписати мирний договір з Центральною Радою, але перешкоджало цьому те, що УНР формально не була незалежною державою, тобто суб’єктом міжнародного права. ІV Універсал цю проблему розв’язав. 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Центральною Радою та Німеччиною з її союзниками, за яким взамін на військову допомогу УНР зобов’язувалася до літа 1918 р. поставити до Німеччини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн. штук яєць. 28 січня (10 лютого) 1918 р. радянській делегації у Брест-Литовську було поставлено ультиматум. Троцький, глава радянської делегації, зірвав переговори, виявивши політичний авантюризм.

Через тиждень, як це й було визначено перемир’ям, 18 лютого 1918 р. німецькі та австро-угорські війська почали загальний наступ на Східному фронті. В Україні наступали 23 німецьких та 10 австро-угорських дивізій, всього 450 тисяч чоловік. Наступ був успішний, бо російська армія на той час фактично була розвалена. 3 березня 1918 р. у Брест-Литовську було підписано мирний договір між Радянською Росією та Німеччиною з її союзниками, за яким, окрім іншого, Раднарком визнавав УНР і Центральну Раду, її договір від 27 січня 1918 р. та зобов’язувався підписати мирний договір з УНР. На підставі цих договорів, австро-німецькі війська продовжували окупацію українських земель і на початку травня 1918 р. завершили її.

В умовах окупації Центральна Рада повернула собі владу в Україні, але реальна сила належала окупаційним військам. Між ними у березні-квітні 1918 р. виникають конфлікти. Особливо, коли виявилась неспроможність Центральної Ради виконувати свої зобов’язання по продовольчим поставкам до Німеччини. До того ж на весну 1918 р. авторитет Центральної Ради різко знизився. Трудящі маси були розчаровані в її політиці, а заможні верстви настроєні вороже. Останніх підтримували окупанти. За таких умов стає можливим державний переворот. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада на своєму останньому засіданні схвалює Конституцію УНР. У цей же день гетьманом України стає П. Скоропадський.

Пит.26.Становище Української Держави в умовах гетьманату.

1. Проголошення гетьманату П. Скоропадського.

2. Причини і суть гетьманського перевороту.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського.

6. Підсумки перебування у влади П. Скоропадського.

7. Основні причини падіння гетьманату

1. Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій,:і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

6. Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

7. Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні.

Пит.27.Західноукраїнські землі у 1918 – 1919 рр. ЗУНР

Проголошення ЗУНР. Українсько – польська війна.

Події осені 1918 р. в Північній Буковині. Румунська окупація

Суспільно – політичне становище Закарпаття наприкінці 1918-влітку 1919 рр.

1. У жовтні 1918 р. Австро – Угорщина капітулювала, вийшла з війни і розпалася як держава. На західноукраїнських землях розгорнулися процеси державотворення.

18 жовтня 1918 р. у Львові українські діячі (парламентарі та представники від політичних партій) утворили Українську національну раду, яка прагнула виключно мирним шляхом об’єднати західноукраїнські землі в єдину державу. Але на Східну Галичину заявили претензії поляки, які в цей час відбудовували власну державу і теж хотіли перебрати владу. Але несподівано для поляків 1 листопада 1918 р. українські війська зайняли Львів. Владу перебрала Українська Національна Рада. 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд - Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким.

13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), її президентом обрали Є. Петрушевича. За короткий час існування ЗУНР було створено ефективний апарат управління, розгорнулася активна державотворча робота, було заявлено про визнання прав національних меншин. 14 квітня 1919 р. було ухвалено земельний закон, який визначив основи аграрної реформи. Було заявлено про ліквідацію великого землеволодіння і розподіл землі серед безземельних, але після війни. Багато робилося для розвитку системи народної освіти. Особливого значення набули питання про об’єднання всіх українських земель в єдину державу.

1 грудня 1918 р. у Фастові уряд ЗУНР і Директорія уклали попередній договір про об’єднання УНР і ЗУНР. 3 січня 1919 р. у Станіславі УНРада урочисто це підтвердила. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР, за яким вперше була реалізована ідея соборності українських земель. ЗУНР зберігала повну автономію.

Актуальним було питання про утворення армії ЗУНР, яка дістала назву Українська Галицька Армія і на весну 1919 р. налічувала до 100 тисяч чоловік. Вже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися бої між польськими і українськими військами. Через три тижні українці залишили Львів, поляки зайняли частину Галичини. Визначилася смуга фронту впродовж якої велися запеклі бої. З листопада 1918 по липень 1919 рр. тривала українсько – польська війна, весь час існування ЗУНР. До весни 1919 р. перевага була на боці УГА, але помилки і відсутність досвідчених кадрів не дали скористатися цим. Бойові дії велися з перемінним успіхом. Перелом стався навесні 1919 р. У квітні 1919 р. до Галичини з Франції прибула армія генерала Галлера. Співвідношення сил різко змінилося. УГА змушена була відступати до Збруча, східного кордону ЗУНР.

На травень – червень 1919 р. становище ЗУНР стало майже катастрофічним. ЗУНР перебувала у міжнародний ізоляції, бо країни Антанти підтримували Польщу. 25 червня 1919 р. вони визнали її право на окупацію Східної Галичини, але доля її визначилася пізніше. За таких умов керівництво ЗУНР пішло на рішучі дії. Є. Петрушевича визнали диктатором, передавши йому виконавчу, законодавчу і контрольну владу. 7 – 28 червня 1919 р. УГА здійснила наступальну операцію проти поляків, яка дістала назву Чортківська офензива. 25 тисяч бійців УГА прорвали фронт і примусили відступати 100 тисяч поляків. Патріотичне піднесення покликало десятки тисяч добровольців, але не вистачало спорядження і боєприпасів. Не маючи надійної бази, тилів, резервів, наступ УГА захлинувся. Наприкінці червня 1919 р. поляки перейшли в контрнаступ. 16 -18 липня 1919 р. УГА перейшла Збруч і польські війська повністю окопували територію ЗУНР. ЗУНР припинила існування, хоча її державні інститути продовжували діяти в еміграції до 1923 р.

2. Розпад Австро – Угорщини сприяв активізації державотворчих процесів і в Північній Буковині. Наприкінці жовтня 1918 р. у Чернівцях утворився Крайовий комітет на чолі О. Попович з орієнтацією на ЗУНР. Румуни створили Національну раду. Визначилося протистояння двох політичних сил. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях Буковинське народне віче за участі 40 тисяч чоловік схвалило рішення про «прилучення австрійської частини українських земель до України». 6 листопада 1918 р. влада в краї перейшла до Крайового комітету, але вже 11 листопада 1918 р. за згодою Антанти війська Румунії захопили Чернівці, а скоро і всю Північну Буковину, яку 18 грудня 1918 р. офіційно було включено до складу Румунії. Було встановлено жорстокий окупаційний режим. Політика національного і соціального гноблення викликала опір. Відбувалися страйки, мітинги, демонстрації. Найбільшим виступом 23 січня – 1 лютого 1919 р. стало Хотинське збройне повстання, яке було жорстоке придушене. Терором та репресіями Румунія закріпила свою владу в Північній Буковині.

3. З розпадом Австро – Угорщини Закарпаття залишилося у складі Угорщини. Тут визначилася складна політична ситуація. У листопаді 1918 р. утворилося кілька організацій:

Рада рутенів Мад’ярії, з орієнтацією на Угорщину; Карпато – руська центральна рада та Американська народна рада русинів, з орієнтацією на Чехословаччину; Мармароська народна рада, з орієнтацією на УНР і ЗУНР. Але поширеними були настрої про об’єднання українських земель. 21 січня 1919 р. у місті Хуст Народні збори з 420 представників від 175 міських і сільських громад та 1500 чоловік без мандатів ухвалили рішення про об’єднання Закарпаття з іншими українськими землями в єдину державу.

Проте на процеси в Закарпатті відчутно впливали зовнішні чинники. У січні 1919 р. з дозволу Антанти війська Чехословаччини і Румунії окупували частину краю. 21 березня 1919 р. в Угорщині було проголошено Радянську Республіку, яка проіснувала 133 дня. У наступні дні на неокупованій території Закарпаття теж було встановлено Радянську владу, яка існувала 40 днів, до початку травня 1919 р. У березні – травні 1919 р. в результаті наступу чехословацьких та румунських військ, Радянська влада в Закарпатті була повалена. За Сен-Жерменським (10 вересня 1919 р.) і Тріанонським (4 червня 1920 р.) договорами Закарпаття відходило до Чехословаччини. Також Сен-Жерменський договір визнав приналежність Північної Буковини до Румунії.

Дата добавления: 2015-05-22