Вітчизняна історія як наука і як засіб виховання національної свідомості

2.

Розвиток людської цивілізації на сучасному етапі, об'єктивно висуває спільне для всього людства завдання - всебічний захист, охорона та збереження земної біосфери шляхом об'єднання зусиль усіх держав світу. Саме завдяки спільним цілеспрямованим діям світового співтовариства можна усунути загрозу глобальної екологічної кризи, вирішити проблеми ресурсно-екологічної безпеки. Так як сучасні форми міжнародної економічної взаємодії прямо або опосередковано віддзеркалюють систему відносин щодо привласнення, використання, обміну, розподілу, відтворення національних і світових природних ресурсів та умов, то від напрямів удосконалення цієї взаємодії великою мірою залежать перспективи забезпечення ресурсно-екологічної безпеки розвитку будь-якої країни, вирішення глобальних екологічних проблем та зрештою - життя і добробут нинішнього і майбутніх поколінь людства.

Інтеграція України до системи міжнародної екологічної безпеки вимагає нового перегляду проблеми екологізації суспільного виробництва і приведення національного законодавства у сфері охорони довкілля у відповідність з існуючими нормами міжнародного права. Наявна у світовому господарстві й посилювана під впливом науково-технічної революції нерівномірність економічного розвитку окремих країн зумовлює і нерівномірність процесів природокористування та неоднаковість екологічних ситуацій у різних регіонах Земної кулі. Екологічні чинники потребують певних зміну розміщенні продуктивних сил як у межах національних кордонів, так і в масштабах світового господарства. Отже розвиток природних та соціальних продуктивних сип, диференціація ресурсно-екологічних потенціалів окремих країн викликають зрушення у міжнародному поділі праці та появу нових форм міжнародного екологічного співробітництва.

Відчутний вплив на міжнародні економічні зв'язки справляють природоохоронні заходи. Як правило, вони здійснюються відповідно до чинних у різних країнах законів, регламентів, стандартів, стану навколишнього середовища та інших екологічних нормативів, В залежності від економічного стану тої чи іншої країни є різний рівень природоохоронних інвестицій і поточних витрат, що спрямовуються на впровадження природоохоронних заходів.

Міжнародні зобов'язання України, які викладені в угодах, договорах, Деклараціях про співробітництво з охорони та оптимального природно-ресурсного використання вимагають невідкладних заходів, які мають бути спрямовані на ці цілі. Головну із них повинні бути такі;

розробка конкретних заходів щодо виконання Україною фінансових зобов'язань відповідно до міжнародних договорів України з природоохоронних проблем;

завершення процесу приєднання до міжнародних конвенцій та угод, зокрема запобігання опустелюванню та співпраці з використання та експлуатації природних ресурсів і умов, що належать до категорій "спільної спадщини людства" (світовий океан, Антарктида, повітряний басейн, космічний простір);

вдосконалити структуру та принципи побудови національного екологічного законодавства;

провести аналіз нормативно-правових актів України щодо їх відповідності вимогам законодавства Європейського Союзу;

створення міжнародних банків екологічної інформації;

співробітництво у справі ліквідації наслідків екологічних і техногенних катастроф;

узгодження національної екологічної політики і природоохоронних економічних програм з метою послаблення їхнього можливого негативного впливу на розвиток міжнародних економічних відносин;

координація національних природоохоронних заходів і програм з огляду на екологічну взаємозалежність держав.

Розв'язання цих екологічних проблем можливе при активній участі міжнародного співробітництва. Воно зумовлено:

глобальним характером багатьох екологічних проблем; транскордонним характером забруднення;

міжнародними зобов'язаннями України щодо охорони довкілля;

вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення іноземних інвестиції.

В умовах глобального характеру економічного розвитку міжнародне співробітництво розцінюється як найважливіший інструмент вирішення національних і міжнародних проблем збереження біологічного і ландшафтного різноманіття. Пріоритетами міжнародного співробітництва України у галузі охорони навколишнього природного середовища є:

участь у керівних органах конвенцій, стороною яких є Україна, виконання взятих міжнародних зобов'язань та приєднання до інших важливих угод і договорів;

залучення урядових і неурядових організацій до виконання міжнародних зобов'язань, спрямованих на розв'язання глобальних і європейських проблем охорони довкілля;

покращення обміну інформацією, технічна допомога у створенні комп'ютерних мереж, інформаційних та видавничих центрів;

підтримка створення й діяльності національних і регіональних систем територій, що охороняються, та їхня подальша інтеграція в європейську екологічну мережу;

сприяння Міжнародним науковим центрам, діяльність яких пов'язана з природоохоронними заходами в Україні;

систематичний аналіз міжнародного досвіду в галузі збереження біорізноманіття, проведення спільних з іноземними колегами семінарів і нарад, закордонне навчання українських спеціалістів щодо

екологічного управління, екологічної освіти, підтримки громадської активності;

розвиток екологічного туризму.

Враховуючи наведене у найближчі роки слід очікувати значного збільшення міжнародних зобов'язань України, оскільки існує ціла низка конвенцій, приєднання до яких мало б для України суттєве політичне значення та значно посилило б можливості галузі охорони довкілля, використання і відтворення природних ресурсів. В перспективі важливе значення має подальше розширення міжнародного співробітництва за такими напрямками:

співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН у галузі охорони довкілля (ЮНЕП- Програма ООН з навколишнього природного середовища, ЄЕК ООН - Європейська Економічна комісія ООН, ПРООН - Програма розвитку ООН, МАГАТЕ - Міжнародне агентство з атомної енергетики ООН, ФОА - Організація з продовольства та сільського господарства, Центр ООН з населених пунктів. Комісія сталого розвитку, Глобальний Екологічний Фонд та інші);

співробітництво на двосторонній основі в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної і радіаційної безпеки з урядами сусідніх держав, держав - стратегічних партнерів та донорів у рамках двосторонніх угод, спільних програм тощо;

участь у регіональних природоохоронних заходах (Чорне та Азовське моря, Дніпро, Дунай, Карпати, Донбас тощо);

участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, зокрема Меморандуму про взаємопорозуміння між урядами "Великої сімки", Європейської Комісії та України щодо закриття Чорнобильської АЕС'.

Підсумовуючи наведене можна зробити висновок, що міжнародне екологозрівноважене економічне співробітництво має стати надійним і ефективним інструментом зміцнення екологічної безпеки життєдіяльності людини на планеті та вирішення достатньо складних соціальних проблем як в Україні, так і в багатьох країнах світу.

Самостійна 13

У розвитку продуктивних сил фактори їх розміщення відіграють домінуючу роль. Вивчаючи територіальну організацію продуктивних сил ми стикаємось із многими факторами, які в значній мірі впливають на сталий розвиток і розміщення різних галузей національного господарства. Оцінка факторів розміщення складає основний зміст науки про територіальну організацію виробництва. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обгрунтовані висновки про його ефективність та перспективу розвитку.

Саме слово "фактор" (від латинського factor - той, хто робить; виробник) означає причину, рушій будь-якого процесу або явища.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. В залежності від наявних факторів здійснюється вибір місця розміщення того чи іншого виробництва, визначається його перспектива, можливість стабільної роботи на розрахунковий період.

Перш чим розміщувати те чи інше виробництво здійснюється глибоке вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема і дається орієнтовна оцінка кожного із факторів, які можуть впливати на стабільність дальнішої діяльності суб'єкта господарювання.

Оцінюючи фактори розміщення, одночасно аналізується структура затратна виробництво, їх співвідношення в кожній галузі, так як в залежності від виду продукції міняються і витрати на одиницю продукції. Одним з найбільш впливових факторів, особливо на матеріаломісткі вироби, є природно-ресурсні. їх часто називають сировинним фактором або фактором матеріаломісткості. Це виробництва, де затрати на сировину і матеріали становлять більше половини в собівартості одиниці продукції.

Ступінь матеріаломісткості визначається співвідношенням витрат на сировину до обсягу виробленої готової продукції. Величину матеріаломісткості виражають як у грошовому, так і в натуральному показниках. Найбільш практичним і точним є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги витраченої сировини і ваги отриманої готової продукції.

Якщо виробництво з великими витратами сировини на одиницю продукції, то його переважно розташовують ближче до сировинної бази. Це скорочує витрати на транспортні перевезення, так як транспортування готової продукції до споживача обходиться дешевше ніж перевезення сировини. В залежності від специфіки технології окремі види виробництва розташовуються лише там, де видобувається сировина (гірничодобувна, лісопильна галузь, виробництво мінеральних добрив тощо). В окремих випадках розміщення виробництва поблизу сировини є необхідним. Так наприклад, для одержання 1 т. соди витрачається 1,7 т. кухонної солі, яка добувається у вигляді розсолу, об'єм якого достатньо великий і сировина практично нетранспортабельна. Теж саме можна сказати про виробництво лляних тканин, яке зосереджується в районі вирощування льону, виробництво калійних добрив, і інші.

На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріаломісткості. Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю. Характерним прикладом є кольорова металургія, де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх переробка передбачає складні технологічні цикли одержання різних металічних сполук. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5 -10 % і потребують обов'язкового збагачення в місцях видобутку.

В багатьох галузях, наприклад, у чорній металургії питомі витрати сировини повного циклу складають около 2,5 т, в цукровій промисловості - 7 - 8 т, в гідролізній промисловості - 5 - 7,5 т, при виплавці міді із концентратів - 7,5 т. Таким чином, високоматеріаломісткі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Крім кольорової і чорної металургії сюди відносять: важке машинобудування, деякі галузі хімії (виробництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів (цементна, вапняна, стінових матеріалів), харчова промисловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, виробництво цукру, олії І Т.П.).

В текстильній промисловості бавовняноочисні і вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, так як після їх очищення вага сировини набагато знижується.

Підприємства цукрової промисловості в основному розміщені у бурякосіючих районах. В нинішніх умовах господарювання створюються виробничо-господарські комплекси, де є повний цикл виробництва цукру, починаючи від посіву, вирощування і переробки цукросировини.

Виходячи із наведеного можна констатувати, що природно-ресурсний і сировинний фактор є провідним для ряду галузей виробництва таких як: гірничодобувна, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд чорних і кольорових металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовняноочисна й вовномийна промисловість, а також промисловість з виробництва скла і скляних виробів та стінових будівельних матеріалів.

Дослідження і аналіз діяльності матеріаломістких галузей характеризують їх високу концентрацію виробництва, бо розміщуються вони в більшості в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини, тобто в місцях жорсткої Локалізації сировинних ресурсів. Прикладом є металургія і машинобудування Донбасу і Придніпров'я, які використовують криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства цього регіону - найбільші в Європі. Тут розташовані металомісткі галузі машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. У цьому економічному регіоні виробляється чорних металів і продукції машинобудування більше ніж може спожити Україна. Тому значна частина цих виробів йде на експорт.

Поряд із галузями матеріаломісткого виробництва є і такі види виробництва, для яких сировинний фактор не має істотного значення, де роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Це, наприклад, стосується електростанцій, які потребують дуже мало матеріалів (паливо не вважається для них сировиною). В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції і за вагою сировина не перевищує готову продукцію (нафтопереробна, виробництво домашніх холодильників, випічка хліба тощо). Однак, тут зіставляються витрачені грошові ресурси. Такі галузі в більшості розташовуються там, де є споживач даної продукції. Ці галузі зазнають відповідного впливу інших факторів.

Сьогодні у світовій практиці безперервно йде процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактору поступово знижується.

Самостійна 14

За останні роки минулого століття, і вже нового XXI ст., природокористування та охорона навколишнього середовища набули винятково важливого значення для забезпечення життєдіяльності і здоров'я людей. Це пояснюється закономірностями впливу антропогенної діяльності на навколишнє природне середовище, яке вивчає прикладна екологія. Вчені і спеціалісти розглядають три основні напрями прикладної екології; раціональне природокористування, захист навколишнього середовища від забруднень антропогенного походження та забезпечення екологічної безпеки стабільного функціонування природних екосистем.

Надвисокі темпи зростання чисельності населення планети та його потреб призвели до використання надзвичайно великих обсягів різних природних ресурсів і утворення величезної кількості різноманітних відходів. Результатом активної діяльності людини стало забруднення води, ґрунту і повітря. В нинішніх умовах господарювання ці зміни в довкіллі набули загрозливого характеру для подальшого існування людської цивілізації та супроводжуються екологічними кризовими ситуаціями. Взаємодія людського суспільства з природою вимагає відповідних екологічних знань. Вони необхідні для того, щоб суспільство могло цілеспрямовано поліпшувати навколишнє природне середовище, зберігати єдність з природою.

Вплив антропогенних факторів на біосферу землі спричинив виникнення небажаних негативних явищ, таких як кислі дощі, глобальне потепління на планеті, руйнування озонового шару атмосфери, спустелювання, знеліснення, забруднення природного середовища різними токсичними речовинами, що врешті призвело до деградації екосистеми та глобальної екологічної кризи в біосфері Землі.

Кризовий екологічний стан спричинений також надто низьким рівнем екологічної науки, освіти та виховання, які зумовили відповідно низький рівень культури і свідомості людини у ставленні її до природи та неспроможність спрогнозувати катастрофічні наслідки такої антропогенної діяльності.

Починаючи з 60-х років минулого століття спостерігається активний рух суспільства на захист довкілля від антропогенних забруднень, за підвищення рівня культури й свідомості у ставленні до природи, інтенсивними темпами розвиваються наукові дослідження з екології. Тому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, запроваджено вивчення екології на всіх рівнях освіти та загальне екологічне виховання населення.

Одним із основних завдань прикладної екології є створення таких методів і засобів формування та управління природними й природно-антропогенними екосистемами, які забезпечили б їх функціонування, не порушуючи динамічної рівноваги в природі та механізмів саморегуляції біосфери.

З моменту своєї появи в біосфері Землі, Homo Sapiens завжди задовольняв свої життєві потреби за рахунок споживання природних ресурсів навколишнього природного середовища. Це були: сонячне випромінювання, рослинний і тваринний світ та природні ландшафти.

В основу господарювання вже з самого початку розвитку первісного людського суспільства закладався економічний принцип: досягнення ефективного результату господарювання за мінімальних витрат енергії у вигляді ручної праці. І цей принцип не змінювався впродовж тисячоліть. Невпинно вдосконалювались технології, на зміну ручній праці прийшли машини, електрична і атомна енергія, автоматизовані технології. А економічний принцип господарювання діє й нині і залишиться у майбутньому. У протилежному разі система "суспільство-природа" давно припинила б своє існування. І цей принцип останнім часом постійно вдосконалюється.

Незважаючи на безперервне зростання життєвих потреб, людина завжди задовольняла їх за рахунок природного середовища. Вона весь час удосконалювала знаряддя праці з метою збільшення продуктивності праці та задоволення життєвих потреб. Цей процес завжди був проблемним, постійно виникали економічні кризи, які в багатьох випадках вирішувались за допомогою воєн.

Але завдяки розуму людини завжди відбувався прогресивний розвиток, пов'язаний з удосконаленням знарядь праці, нових технологій і, в кінцевому рахунку, задоволення життєвих потреб. У цьому плані для їх задоволення завжди вистачало природних ресурсів біосфери Землі, незважаючи на те, що впродовж багатьох тисячоліть їх витрачалось значно більше, ніж було потрібно для забезпечення найнеобхідніших життєвих потреб людей. Це породило у суспільстві враження, що природні ресурси невичерпні і їх можна споживати у будь-якій кількості.

Незважаючи на застереження ще стародавніх мислителів, домінував цей економічний принцип господарювання: одержання максимального економічного ефекту при мінімальних затратах. Головною метою природокористування було отримання якнайбільшого зиску. У XVI - XVII ст., коли настав процес машинно-індустріального розвитку суспільства, розпочалося широке використання металів. Для їх виплавляння та переробки на вироби споживалася величезна кількість енергії, потребу в якій задовольняли за рахунок видобутого палива (кам'яного вугілля, нафти, газу тощо). Зростало промислове виробництво і збільшувалась потреба у паливі. Вже в середині XX ст. людство зрозуміло, що мінеральні ресурси, які створювалися й накопичувалися на планеті природою впродовж мільйонів років, перебувають на межі вичерпності.

Нераціональна антропогенна діяльність призвела до порушення багатовікової динамічної рівноваги геоекосистеми, яка існувала мільйони років. Такий стан негативно впливає на навколишнє середовище і завдає величезних економічних збитків суспільству. Якщо не вжити кардинальних заходів щодо захисту природи і раціонального використання ресурсного потенціалу, то екологічна криза сучасності загрожує перерости в екологічну катастрофу, яка може спричинити загибель сучасної цивілізації.1 Отже, економічна система, яка однобічно спрямована тільки на споживання природних ресурсів, є необґрунтованою, неефективною і може призвести до непередбачуваних наслідків.

Починаючи уже з другої половини XX ст. у багатьох індустріально розвинених країнах світу почали запроваджувати еколого-економічний принцип господарювання: одержання максимального економічного ефекту за якнайменшої шкоди для природного середовища. Цей принцип покладений в основу раціонального природокористування, під яким розуміють мінімальні витрати природних ресурсів для задоволення обґрунтованих життєвих потреб людського суспільства за мінімальної шкоди природному середовищу. А.К. Запольський цей принцип сформулював так: "економічне те, що екологічне".

Дещо пізніше, у 70-80-х роках, цей принцип почав впроваджуватися і в колишньому СРСР, в тому числі й в Україні. На цьому етапі природокористування починають впроваджувати систему господарювання, що спрямована як на споживання природних ресурсів, такі на їх відтворення, а також на захист навколишнього природного середовища від забруднення та руйнування. Для більш чіткого формулювання еколого-економічних принципів господарювання необхідно визначити такі їх умови:

♦ мінімальні витрати природних ресурсів; + обґрунтовані життєві потреби людського суспільства; + мінімальна шкода природному середовищу. Визначення умов І -3 виключно залежить від ступеню розвитку науково-технічного прогресу на сучасному етапі. Складніша справа щодо умови 2, на яку впливає не тільки рівень розвитку науки і техніки, а й суспільної свідомості. Якщо мінімальні витрати відновних природних ресурсів передбачають їх відновлення, то мінімальні витрати невідновних природних ресурсів передбачають самообмежувальне споживання для задоволення обґрунтованих життєвих потреб.

Ставиться питання, як обгрунтувати життєві потреби людського суспільства, якщо вони залежать від стану природних ресурсів та величини їх запасів? За новим принципом, мінімальна шкода природному середовищу має передбачати таке господарювання, за якого утворюватиметься мінімальна кількість розсіюваних і невідновних відходів у антропогенному ресурсному циклі. І всі ці відходи, без завдання шкоди довкіллю, мають включатися у біогеохімічні цикли природного колообігу речовини та енергії. Необхідно, щоб суспільство змогло визначити граничні межі цих трьох умов, тоді буде можливість розрахувати обгрунтовані гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН) на будь-яку екосистему, а це дасть можливість визначити чіткі завдання раціонального природокористування.

На жаль, на сьогодні ці граничні умови залишаються ще невизначеними, а екологічна криза розростається в усіх кутках планети, і з високими темпами, прямо пропорційно зростанню потреб людського суспільства. Це повною мірою стосується і нашої держави. Адже концентрація в індустріальних регіонах промисловості, зокрема, металургії, машинобудування, хімічної і нафтопереробної промисловості та інших галузей, а також наслідки Чорнобильської трагедії надзвичайно негативно впливають на навколишнє природне середовище і особливо на умови праці і стан здоров'я населення.

З метою її подолання в нашій країні, як і в багатьох інших, розрахунок гранично допустимих екологічних навантажень у сучасних умовах здійснюють на основі гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у природному середовищі (воді, повітрі, землі) шляхом розрахунку і встановлення для суб'єктів господарської діяльності гранично допустимих викидів в атмосферу, водойми та нормованої кількості відходів для захоронення. Розрахункові показники не повинні перевищувати встановлені санітарні норми (ІДК).

У результаті антропогенної діяльності, у навколишнє середовище надходить величезна кількість забруднюючих речовин, що негативно впливають не тільки на окремих тварин, а й на всі біоценози навколишнього природного середовища. Останні тісно пов'язані між собою, складаючи трофічні ланцюги. Шкідлива дія одних полютантів накладається на шкідливу дію інших, у результаті чого сумарний ефект може значно збільшуватися. Деякі шкідливі полютанти мають кумулятивний характер, коли при постійній дії невеликих доз їх негативний вплив на здоров'я людей поступово збільшується і, в кінцевому підсумку, призводить до різних захворювань. У трофічному ланцюзі полютанти переходять від однієї ланки до іншої, в результаті чого відбувається значне їх накопичення і збільшення (в тисячі і навіть десятки тисяч разів) концентрації цих полютантів на вершині екологічної піраміди, де знаходиться людина.

Еколого-економічне господарювання в умовах природної рівноваги вимагає від суспільства контролю за його розвитком. При цьому екологічне навантаження на екосистему внаслідок антропогенної діяльності не повинне перевищувати її регенераційної здатності, таким чином величина екологічного навантаження не повинна перевищувати рівня науково обґрунтованого ГДБН в умовах динамічної природної рівноваги.

Отже, раціональне природокористування має визначатися умовами збалансованої взаємодії людського суспільства з усіма природними біоценозами біосфери.

Самостійна 15

Оцінка глобального екологічного стану в нинішній час має досить широкий діапазон: від порівняно оптимістичної "необхідно зупинити екологічну кризу", до помірно песимістичної "планета знаходиться на крок до кризи" та вкрай песимістичної "на регіональному рівні мова вже йде про жорстку екологічну катастрофу".

Шляхи вирішення екологічних проблем, стратегія екологічної безпеки та стійкого розвитку все ще залишаються невизначеними. Вважається, що відповідь на ці питання повинна дати наукова концепція екологічної безпеки на базі екологічного моніторингу. Першим етапом на шляху в цьому напрямку має бути саме система збору інформації про стан навколишнього середовища.

В кінці 60-х рр. XX ст. міжнародна спільнота усвідомила, що необхідна координація зусиль зі збору, зберігання та переробки інформації про стан навколишнього середовища. В 1972 р. в Стокгольмі пройшла конференція з охорони навколишнього середовища під егідою ООН, яка прийняла Програму ООН з навколишнього середовища (ШЛЮ), затверджену резолюцією від 15. 12. 72 р. № 2997. У межах зазначеної Програми було розроблено концепцію і програму моніторингу та оцінки стану довкілля. Вперше виникла домовленість про визначення поняття "моніторингу". Вирішено було під моніторингом навколишнього середовища розуміти комплексну систему спостережень, оцінки та прогнозу зміни стану навколишнього середовища під впливом антропогенних факторів. Термін з'явився, як додаток до терміну "контроль стану навколишнього природного середовища".

Згідно з "Xартією Міжнародної торгової палати про підприємницькі принципи сталого розвитку" слід постійно стежити за станом довкілля, оцінювати відповідність його показників встановленим вимогам і періодично надавати відповідну інформацію, що можливе лише за умови створення системи моніторингу довкілля.

У Європі діє понад 50 міжнародних угод і директив Європейського Співтовариства, які безпосередньо стосуються питань моніторингу. Міжнародна спільнота приділяє значну увагу питанням моніторингу довкілля. У відповідності з рішеннями четвертої Конференції Міністрів "Довкілля для Європи" (Орхус, 1998 р.) і рекомендаціями Загальноєвропейської наради "Розвиток системи екологічного моніторингу в європейському регіоні" (Москва, 1999 р.) та п'ятої Конференції Міністрів екології "Довкілля для Європи" (Київ, 2003 р.) при ООН створено спеціальну робочу групу з питань моніторингу довкілля. Зазначена робоча група на першому етапі має стати для держав - членів ООН інструментом для розробки рекомендацій та планів дій з питань моніторингу довкілля. На другому етапі основним завданням згаданої групи має стати створення загальноєвропейської системи моніторингу довкілля.

У системі моніторингу реалізуються три специфічні функції: спостереження, оцінка і прогноз. Кінцевою метою екологічного моніторингу є оптимізація відносин людини з природою, екологічна орієнтація господарчої діяльності.

Основні задачі екологічного моніторингу:

o спостерігання за станом біосфери;

o оцінка та прогноз її стану;

o визначення ступеню антропогенного впливу на навколишнє середовище;

o виявлення факторів та джерел впливу.

Дані, що характеризують стан природного середовища, отримані в результаті спостережень або прогнозу, повинні оцінюватися в залежності від того, в якій області людської діяльності вони використовуються. Оцінка передбачає, з одного боку - вибір оптимальних умов для людської діяльності, з іншого - визначення існуючих для цього економічних резервів.

Екологічний моніторинг, як науковий напрямок, виник на стику екології, біології, географії, геофізики, геології та інших наук.

Самостійна 16

Економічний механізм природокористування — це сукупність економічних структур, інститутів, форм і методів господарювання, за допомогою котрих реалізуються чинні в конкретних умовах економічні закони та здійснюється погодження і коригування суспільних, групових і приватних інтересів. Головні компоненти економічного механізму включають:

— правові засади економічної діяльності;

— систему відносин власності на засоби виробництва;

— організаційну структуру економіки;

— систему суспільних інститутів;

— економічні інструменти.

Згідно із Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" формування економічного механізму охорони навколишнього природного середовища передбачає:

— взаємозв'язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів щодо охорони навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

— визначення джерел фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища;

— встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та на утворення і розміщення відходів;

— встановлення нормативів збору і розмірів зборів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, на утворення і розміщення відходів та інші види шкідливого впливу;

— надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

— відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Економічний механізм екологічного регулювання в Україні ґрунтується на концепції платності природокористування. Він охоплює систему економічних інструментів, які спрямовані на акумулювання матеріальних ресурсів для реалізації природоохоронних програм та на мотивацію товаровиробників до підвищення екологічності застосовуваних технологій і власної продукції, Відповідно складовими економічного механізму нині мають бути:

— економічне оцінювання природних ресурсів;

— плата за спеціальне використання природних ресурсів;

— плата за забруднення НС та інші шкідливі впливи на довкілля;

— система фінансування і кредитування природоохоронних заходів;

— екологізація податкової і цінової систем;

— підтримка становлення і розвитку екологічної індустрії. Економічний механізм природокористування покликаний на практиці розв'язати завдання ефективного використання природних ресурсів з метою задоволення виробничих потреб суспільства, формування екологічно безпечного середовища, забезпечення стабільного і достатнього фінансування природоохоронних програм.

Базою ефективного функціонування економічного механізму природокористування є чинна система економічних інструментів екологічного регулювання. Економічні інструменти — засоби (заходи, методи, важелі) зміни фінансового стану економічних суб'єктів. Під економічними інструментами екологічного впливу необхідно розуміти набір засобів впливу на фінансову діяльність об'єктів господарювання для переорієнтації їх діяльності на основі екологічно безпечного розвитку. Відповідно всі інструменти еколого-функціонального впливу можна поділити на інструменти вилучення доходів та інструменти збільшення доходу. Розглянемо тепер детальніше кожну групу інструментів еколого-економічного регулювання.

Самостійна 17

У результаті виробничої діяльності використовуються різноманітні матеріали і природні ресурси для виробництва продукції, яка потрібна як для суспільства, так і для окремого споживача. Однак на сьогодні в більшості галузей народного господарства спостерігаються великі втрати окремих видів ресурсів, які нераціонально використовуються, перебувають у відвалах, займають великі території і забруднюють навколишнє природне середовище. Тому питання ресурсозбереження в економіці і розвитку народного господарства набуває великої ваги. Під ресурсозбереженням розуміють систему засобів, спрямованих на виробництво і реалізацію кінцевих продуктів із мінімальною витратою сировини і матеріалів та енергії на усіх стадіях технологічного процесу. У ринкових умовах господарювання все більш набуває чинності комплексний підхід до ресурсозбереження, який включає органічне поєднання технологічних, економічних і соціальних напрямків інтенсифікації використання ресурсів. Це складова загального поняття "екологізація виробництва", яке включає: стимулювання ресурсозбереження, пошук принципово нових джерел енергії, маловідходне виробництво, переробку відходів, а також процес виготовлення і використання товарної продукції. Сюди також входять, ощадливі витрати сировини, комплексне використання природних ресурсів, створення новітніх технологій, що забезпечують маловідходне виробництво, замкнуті цикли водообігу, утилізацію відходів.

Ефективність використання природних ресурсів оцінюється інтенсивністю природокористування, що визначається збільшенням кількості кінцевої корисної продукції на одиницю залученого у виробництво конкретного або інтегрального ресурсу чи питомими капіталовкладеннями на відтворення цих ресурсів.

Ресурсозбереження в широкому розумінні — це витрати усіх видів ресурсів на виробництво одиниці продукції. Воно визначає питому вагу використання сировини і матеріалів в собівартості одиниці продукції.

Вирішення проблеми ресурсозбереження означає: х збільшення випуску продукції при незмінній або меншій витраті матеріальних ресурсів;

зниження собівартості виробленої продукції; х зростання чистого прибутку:

більш повне використання виробничих потужностей і підвищення продуктивності праці;

зменшення капітальних вкладень у видобувній галузі;

поліпшення екологічної ситуації навколишнього середовища.

Результатом ресурсозбереження є також вивільнення з народногосподарського обігу первинних матеріальних ресурсів внаслідок їхньої заміни іншими матеріалами або відходами виробництва. Відходи, що виявляють реальні споживчі властивості, мають певну вартість, оскільки в них, на відміну від запасів природної сировини, вкладені витрати живої і матеріалізованої праці.

У виробничій діяльності галузей характерні два основні напрями підвищення їх ефективності:

зростання виробництва продукції, необхідної для задоволення потреб споживачів на основі підвищення фондо-, електро- і енергооснащеності праці, що призводить до економії живої праці;

ресурсозбереження, що включає раціональне використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів на базі застосування ресурсозберігаючих техніки і технології, удосконалювання організації виробництва і праці.

За даними статистики на кожного жителя Землі щорічно видобувається близько 20 т сировинних ресурсів, з котрих тільки 7 % використовується у кінцевому продукті, а решта маси йде у відходи.

Відходи виробництва, або вторинні ресурси - одне з основних джерел ресурсозбереження. Економічний ефект від використання вторинних ресурсів визначається за формулою:

де Е — економічний ефект від використання вторинних ресурсів; Ц— ціна реалізації продукції, виробленої з вторинної сировини; С - собівартість одиниці продукції з вторинної сировини; И— обсяг виробленої продукції з вторинної сировини; К- капітальні вкладення в устаткування для переробки вторинної сировини;

ЕИ - нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень (він може дорівнювати 0,1-0,15).

З екологічної точки зору важливе не тільки зменшення кількості відходів, але й залучення їх повторно в господарське використання. Видобування корисних компонентів із відході в дає можливість заощаджувати вичерпні природні ресурси, залишаючи їх у земних надрах для майбутнього використання, а головне, що при цьому зменшується забруднення навколишнього середовища

В Україні кожна третя тонна сталі, кожна п'ята тонна кольорових металів і кислот, а також половина паперу і картону виробляється з вторинної сировини. Переробка вторинної сировини потребує в 4 рази менше капіталовкладень, ніж виробництво з первинної сировини, а питома вага капіталовкладень на збір і переробку металобрухту в 25 разів нижча, ніж виробництво металу з руди. Витрати електроенергії при виплавці алюмінію в 25 разів більші, ніж при переплавленні його з вторинної сировини.

У даний час макулатура покриває лише одну третю частину потреби в сировині для виробництва паперу. В той же час 1 т макулатури заощаджує 4,5 м3 деревини, 200 м3 води, у два рази зменшує витрати електроенергії.

Питання ресурсозбереження для України має винятково важливе значення. Нині, за даними статистики, на одиницю національного доходу витрачається більше, ніжу США: нафти і газу в 2,5 рази, енергії - у 2 рази, сталі і бавовни - у три рази, цементу - у 2,6 рази.

Найефективнішим шляхом вирішення проблеми ресурсозбереження є використання безвідходних та маловідходних технологій. Це потрібно враховувати ще й тому, що світові ціни на сировину постійно зростають. Безвідходна технологія - це практичне застосування найновіших досягнень науки і техніки, методів і відповідних коштів з метою забезпечення в межах людських потреб якнайраціональнішого використання природних ресурсів і енергії та захисту навколишнього середовища.

Маловідходна технологія - це спосіб виробництва продукції, за якого частина сировини і матеріалів переходить у відходи, однак шкідливий вплив на навколишнє середовище не перевищує допустимих санітарних норм. Ця технологія передбачає, щоб вироби мали відповідно тривалий термін служіння, після чого могли бути легко відновлені (відремонтовані), а після закінчення терміну користування поверталися в антропогенний ресурсний цикл з подальшою переробкою або знешкоджувалися та захоронялись як неутилізовані відходи.

У відповідності з закономірностями розвитку довкілля будь-яка природна система розвивається лише за рахунок використання матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток неможливий - це випливає із законів термодинаміки, на основі чого можна зробити висновок: абсолютно безвідходне виробництво неможливе. Тому поняття "безвідходна технологія" є умовним і наповнюється змістом залежно від розвитку і впровадження інноваційних досягнень техніки на певному історичному етапі.

У нинішніх умовах господарювання для найбільш ефективного ресурсовикористання та його збереження є комплексний підхід до переробки сировини. Цьому має сприяти створення територіально-виробничих комплексів (TBK) із замкненою структурою матеріальних потоків сировини і відходів усередині комплексу, включаючи комплексну переробку сировини. Такий комплексний розвиток сприятиме також ефективному і раціональному використанню енергоресурсів та енергозбереженню.

Самостійна 18

Глобальна екологічна криза вимагає кардинальної зміни підходів до розв'язання цілої низки завдань щодо збереження стійкості планетарної біосфери. Нині стоїть завдання сформувати на Землі єдиний екологічно безпечний господарсько-економічний простір" який буде основою розвитку для майбутніх поколінь як на планеті в цілому, так і в окремих регіонах та країнах зокрема.

Окремі країни або їх групи розробляють і приймають до реалізації спеціальні програми з охорони природи. В їх основу закладаються принципи сталого розвитку на основі виваженого поєднання інтересів екологічних та економічних цілей розвитку людства.

Екологічні проблеми не обмежені національними кордонами, вони мають загальнопланетарний характер. Міграція забруднень, розірваність районів видобутку і споживання енергії та сировинних ресурсів, просторова динаміка, міграція зон донорів і реципієнтів забруднень в результаті вільного руху капіталу й перенесення брудних виробництв з розвинутих у малорозвинуті країни говорить про неможливість подолання екологічних проблем в окремо взятій країні.

Нині сформувалася дворівнева міжнародна екологічна політика:

1. Міжнародна глобальна екополітика — розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, та їх розподілу між регіонами і країнами. її мета — збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Об'єднуючим елементом глобальної екологічної політики є транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов'язаних у єдину екологічну систему.

2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об'єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське) або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн).

Поштовхом до міжнародного співробітництва на рівні держав з питань екології стала Стокгольмська конференція (1972 р.). її ідеї отримали розвиток у рішеннях Віденської конференції захисту озонового шару (1985 р.), Женевської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979—1983 рр.), Монреальському протоколі про обмеження використання хлорфторвуглеводнів (1987 р.) із поправками 1990 р. У цих документах виробництво фреонів планувалось скоротити на першому етапі на 20 %, а до 2000 р. припинити їх виробництво взагалі.

У 1982 р. ООН прийняла "Всесвітню хартію природи", в якій вперше на міжнародному рівні була проголошена відповідальність людства за стан природи. Важливу роль відіграли форум із міжнародного права в галузі охорони довкілля, проведений в Італії у 1980 р., а також доповідь комісії Г.Х. Брундтланд (колишній прем'єр-міністр Норвегії). Велике значення мають Московська декларація Глобального форуму з навколишнього середовища 1990 р., яку ухвалили 83 держави світу, й конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, в якій взяли участь 100 держав та представники від 50 держав, а також ряд інших ініціатив. На конференції в Ріо-де-Жанейро був прийнятий програмний документ "Порядок денний на XXI століття", що вміщує план міжнародних дій з навколишнього середовища на межі XX та XXI ст. Підсумки його виконання за десятиліття були підведені на Всесвітньому форумі глав держав і урядів у 2002 р. в Йоганнесбурзі. На жаль вони виявилися невтішними. Реалізується програма "Людство та глобальні зміни", метою якої є вивчення взаємозв'язку в системі "людина — середовище життя".

Великого значення нині набуває формування міжнародно-правової бази охорони довкілля, яка. охоплює такі складові:

— нормативні акти міжнародного екологічного права;

— міжнародні об'єкти охорони навколишнього природного середовища;

— координаційну роль міжнародного права у світовому механізмі охорони природи.

Розрізняють акти двосторонні і багатосторонні. Двосторонні угоди — це угоди різного рівня і характеру між двома державами, які, як правило, мають спільний кордон. До багатосторонніх актів належать конвенції, договори, угоди, резолюції міжнародних організацій.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.
Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та загальнослов'янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який першим досліджував кургани на території України. публіцистичні, економічні, літературні тощо).

2.Первісні люди. Початок формування людської цивілізації на території України
Первісна людина на території України з´явилась майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвиненої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей знайдено біля с Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього на території України відомо понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.
Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного та розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець. Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів´ям. У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людиниЦей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, але він характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам´яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощоПомітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення продуктивності мисливства (кілька мисливців легко могли вполювати мамонта вагою 1—2 т) дали змогу кроманьйонцям відмовитися від виснажливих міграцій у пошуках їжі і вести більш осілий спосіб життя.

Дата добавления: 2015-05-22