Проблема істини в пізнанні, її критерії

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Ці аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

Говорячи про практику як основу пізнання і критерій істинності знань варто враховувати її абсолютність і відносність. Абсолютність практики полягає в тому, що в конкретному підсумку саме вона підтверджує або спростовує істинність наших знань. Відносність практики полягає в тому, що її можливості завжди обмежені рівнем розвитку самої людини, її пізнавальних можливостей і здібностей, рівнем розвитку пізнавальних засобів, масштабністю цілей, які людина ставить перед собою на кожному конкретному етапі історії, рівнем людської свободи. Однак ця відносність переборюється поступовим розвитком суспільства, розширенням і поглибленням пізнання навколишньої дійсності, появою якісно нових засобів практичного освоєння світу.

Практика — реальний процес життєдіяльності, у якому і завдяки якому людина, у відповідності зі своїми потребами, інтересами, освоює і творить світ. Оскільки практична діяльність, як за своїм змістом, так і за способом здійснення, носить суспільний характер, вона є не тільки матеріальною діяльністю, але діяльністю суспільно-матеріальною, або ж матеріальною діяльністю суспільних індивідів.

Суспільні ж індивіди є носіями свідомості. Зважаючи на це, можна стверджувати, що вони задовольняють свої потреби завдяки діяльності, необхідною складовою частиною якої є свідомість. Отже, матеріальна діяльність суспільних індивідів є також свідомою діяльністю, тобто містить розумову діяльність як свій необхідний момент.

Володіння свідомістю означає, що люди мають здатність ставити собі певні цілі. Процес досягнення цілі вимагає певних засобів і способів діяльності, його спрямованість визначається змістом мети. Таким змістом є предмети і явища, яких у дійсності ще немає (вони існують тільки в бажаній і уявній формі) і, які потрібно створити шляхом зміни дійсності відповідно до бажаної форми. Іншими словами, ціль, як передбачення деякого майбутнього стану, можна здійснити тільки шляхом перетворення деякої частини існуючого буття, вступаючи в такий спосіб з ним у протиріччя. Діяльність, що долає це протиріччя, є діяльність, спрямована на досягнення певної цілі. Отже, матеріальна свідома діяльність суспільних індивідів є, разом з тим, діяльністю здійснення цілей, доцільна діяльність. Свідома доцільна діяльність по перетворенню предметного світу, що дозволяє переступати за існуючі межі цього світу, саме і складає родовий характер людського буття.

Якщо для тварини фізичне відношення до світу є єдиним і адекватним її сутності, то для людини воно є лише одним з аспектів різноманітного спектру відносин. Фізичне відношення здійснюється більш-менш спонтанно, у той час як родове тільки через свідому і доцільну діяльність. У цьому діяльному відношенні до світу людина виробляє, з одного боку, предмети своїх потреб, а з другого, - специфічний предметний світ як свою власну предметну реалізацію. Людина здійснює саму себе як у формі предметів, які безпосередньо в природі не існують, так і у формі своїх людських почуттів.

Практична діяльність людини відрізняється не тільки усвідомленням того факту, що сьогодення змінюється майбутнім, так само як минуле змінилось сьогоденням, а насамперед усвідомленням того, що перетворення сьогодення опосередковується майбутнім. Природні події розгортаються в одному напрямку — від сьогодення, як результату минулого, до майбутнього. У людській практиці в сьогоденні міститься не тільки минуле, але і майбутнє, представлене у формі цілі. Майбутнє виявляється не тим, чого немає в дійсності в якій-небудь формі, а однією з можливостей, що міститься в сьогоденні і яка, будучи вихоплена людським розумом, виражається у формі вимоги і формулюється у вигляді цілі.

Іншими словами, так зване судження про майбутнє виявляється не знанням про Ніщо, а відображенням можливості, що криється не тільки в "природному субстраті", але й у діяльності людини. Через форму цілі ця можливість здійснюється за допомогою діяльності людини і переходить з ідеальної сфери майбутнього в реальну сферу сьогодення, що поєднує в собі минуле і майбутнє. Сьогодення, що включає в себе рух до майбутнього, і є практика в її філософському розумінні.

Опосередкованість цілі є однією з найбільш істотних особливостей практичної діяльності людини, особливістю, завдяки якій ця діяльність носить трансцендентний характер (тобто дозволяє виходити за межі даного, наявного буття), а отже, відповідна мисленню, яке відкриває перспективи нового, об'єктивно можливого і необхідного. Виходячи з цього можна сказати, що практика є специфічний людський спосіб перетворення деякого предмета з можливості в дійсність. Але головним, що надає практиці власне людського характеру, є насамперед створення людиною в процесі своєї життєдіяльності нових, "не передбачених природою", можливостей. Пізнавальна діяльність містить у собі можливість продуктів людської праці, виділяючи їх із природного середовища, реалізуючи їхню потенційну можливість і створюючи в такий спосіб особливу реальність.

Людина виділяє нові можливості і формує нові цілі, реалізація яких призводить до створення нових предметів, що не існують у природі. Тим самим практика виявляє ще одну свою визначеність і виступає перед нами як процес перетворення абстрактних можливостей у реальні, а реальних можливостей — у дійсність. Людина, незалежно від усвідомлення цього факту, завжди виходить за межі сущого, і тим самим створює новий світ, що ніколи б не виник шляхом простої природної еволюції. У процесі цілепокладальної діяльності людина змінює існуючий світ, перетворюючи його на умови свого існування. Тим самим вона творить свою власну історію і, у кінцевому результаті, саму себе. У процесі діяльності людина формує і розвиває власні сутнісні сили.

Людська виробнича діяльність є особлива форма взаємодії матеріальних перетворень - обмін речовиною й енергією між людським суспільством і всім іншим зовнішнім світом, природою. Процес цього обміну — це соціальне перетворення природи заради задоволення людських потреб, опосередковане постановкою свідомих цілей і штучних засобів їхнього досягнення. Суспільний характер людського матеріального виробництва зумовлює безмежність і універсальність практичного перетворення природи людьми на відміну від обмеженого характеру перетворення зовнішнього середовища тваринами. Тварина активна лише стосовно визначеного обмеженого кола зовнішніх предметів і їхніх властивостей. Людина ж виявляється істотою універсальною у тому розумінні, що вона в активному стані, має відношення практично до будь-яких природних утворень. Істотою універсальною людину робить соціальний характер задоволення її потреб і соціальна форма взаємодії з природою. Саме із соціальним характером потреб пов'язане те, що в людей з'являються все нові і нові потреби, на основі яких формуються нові цілі. Безмежному зростанню потреб необхідне безмежне перетворення природи, тому що останнє — єдиний спосіб їхнього задоволення. Таким чином, соціальний характер взаємодії людина — природа призводить до того, що практично вся природа, з усім різноманіттям її матеріальних перетворень і їхніх властивостей, здатна стати об'єктом людського перетворюючого впливу. Через соціальний спосіб свого існування людина набуває здатності до нескінченного історичного розвитку завдяки зміні своєї соціальної (а не біологічної) природи, здатність до "олюднення" навколишнього середовища. Потреба в практичному перетворенні природи, в свою чергу, породжує пізнавальну потребу - необхідність пізнати природну дійсність у різноманітті її матеріальних утворень і їхніх властивостей.

Зміна природи людством у процесі матеріального виробництва призводить до зміни самої людини. Матеріальне виробництво виявляється виробництвом не тільки предметів, але і нових потреб (потреб іншого порядку). Воно є соціальне за своєю сутністю, практичне освоєння природи з метою задоволення потреб людей.

Переробляючи світ речей, люди постійно перетворюють своє власне суспільне життя. І тому людина - це істота історична. Це слід розуміти насамперед як те, що вона повинна у знятому вигляді увібрати в себе досвід всієї історії людства. Сутність людини нерозривна з реальними умовами її існування, які являють собою не що інше, як її "неорганічне тіло", її опредметнені сутнісні сили. У процесі розпредметнення результатів минулого індивід прилучається до історично розвинених сутнісних сил людського роду, роблячи їх змістом своєї власної сутності.

Внутрішні протиріччя людської діяльності, будучи її джерелом, вирішуються самою діяльністю, відновлюючись на якісно нових рівнях. Цей процес призводить до наростання людського в людині, розвитку об'єктивних і суб'єктивних можливостей зміни дійсності відповідно з людськими цілями та намірами.

У процесі опосередкування життєдіяльності людини матеріальним виробництвом в силу зростаючої кількості людських потреб виникає необхідність пізнавального відношення до дійсності. Людська діяльність здійснюється в "заданих" об'єктивних умовах, отже, для успішної доцільної роботи з реально існуючими предметами необхідне знання їхніх властивостей і закономірних зв'язків. Необхідно враховувати також і соціальні умови діяльності. Таким чином, практика обумовлює необхідність пізнання як цілеспрямованого, активно'творчого усвідомлення закономірностей навколишньої дійсності.

Взаємодія (взаємоперехід, взаємодетермінація) практики і пізнання здійснюється за допомогою загального визначення цілей і використання засобів їхнього досягнення. Проблеми, що виникають у процесі практики, трансформуються в пізнавальні цілі, реалізація яких стає засобом переходу до безпосередньої діяльності. Практика і пізнання взаємозамінюються. Процес пізнання, як правило, завершується виробленням ідеї, що містить у собі не тільки знання про предмет, але і ціль його практичного перетворення відповідно до потреб і інтересів суб'єкта. Будучи первинним джерелом нагромадження емпіричного досвіду, основою формування пізнавальних форм мислення, практика стає пізнанням. У практиці ж пізнання знаходить і своє продовження, або знаходячи підтвердження своєї істинності, або наштовхуючись на неможливість реалізації цілей, виявляє хибність в пізнанні, що приводить до постановки нових пізнавальних проблем.

Сутність практики як передумови пізнання полягає саме в тому, що об'єктом пізнання завжди є практично перетворена і пере* утворювана природа, а не просто природа як така. Як істота соціальна (а не біологічна) людина сприймає об'єкти природи відповідно до тих значень, що вони набувають у його практиці в силу Його матеріальної взаємодії з ними.

Таким чином, будь-яка форма людського пізнання є осягненням природи, практично перетворюваної людством наданому етапі його розвитку, воно оперує, як вихідними, тими значеннями речей, єдиним засібом встановлення яких є практична, чуттєво-перетворювальна взаємодія з ними людини як соціальної істоти. Маючи справу з предметами зовнішнього світу в ході безпосередньої практичної взаємодії з ними, пізнання виявляє також об'єктивні зв'язки між ними, розкриває закони зміни залучених у практику об'єктів природи. І виходячи з цього, воно виводить нові значення, а також установлює потенційну можливість існування таких предметів, з якими людство практично ще не взаємодіяло.

У процесі практичної діяльності людині дано пізнати закони розвитку лише цілком визначеного, кінцевого фрагмента дійсності. Але власна природа пізнання дозволяє йому виділяти з цих законів можливість більш складних взаємозв'язків, можливість існування таких матеріальних утворень, що ще не були залучені в процес практичної діяльності. Світ, освоюваний людством з метою задоволення своїх потреб, стає тим фундаментом, на основі якого людина включає в сферу практичного освоєння набагато ширший світ.

Практика як реальний процес життєдіяльності людини, як процес матеріального перетворення світу складає основу універсальної сутності людини як істоти, здатної зробити предметом своєї свідомості і волі закони будь-яких речей і процесів. Людина освоює дійсність не тільки на рівні її безпосередньо сприйманих властивостей, але і на рівні її закономірних і загальних зв'язків. Вихід на цей сутнісний рівень, перехід межі наявного буття, зумовлені самим характером практичного відношення, що виступає завжди запереченням природної і суспільної даності. І тут варто підкреслити, що практика розуміється не просто як чуттєво-предметна діяльність, а як особливий суспільний процес, який хоча і складається з дій окремих індивідів, проте, узятий загалом, має відносну самостійність стосовно них. Він (процес) розвивається за законами, що не залежать від волі і свідомості людей і не можуть бути зведені до динаміки одиничної практичної дії.

На відміну від окремих актів людської життєдіяльності практика являє собою сукупну діяльність усіх людей у їхньому історичному розвитку. Категорія практики відбиває інтегральний характер людської діяльності, що співпадає з поняттям життєдіяльності, де предметно-чуттєве перетворення світу, перетворення суспільних відносин і самоперетворення, тобто зміна самої людини, утворюють єдиний соціальний процес.

У найзагальнішому плані природу практики можна виразити в такий спосіб: практика являє собою специфічну форму суспільного буття людей. Вона визначає специфічний характер способу життєдіяльності людини (як людини). Практика як матеріально-предметна діяльність містить у собі такі моменти: ціль, предмет діяльності, засоби, саму цілеспрямовану діяльність. Через мету і реалізацію мети практика зв'язується з пізнавальним процесом.

У процесі взаємодії між суб'єктом і об'єктом у свідомості людини відбувається формування цілі і визначення засобів її реалізації, що, у свою чергу, породжує суперечності між ідеальною ціллю і відсутністю наявності її змісту в дійсності. Тому людина через практичну діяльність прагне до реалізації даної цілі. Процес визначення цілей, таким чином, становить єдність двох моментів — ціле-формування (ідеального визначення цілі) і цілереалізації (реального втілення цілі в об'єктивну дійсність). Завершення процесу формування цілей полягає у втіленні суб'єктивного ідеального в об'єктивному матеріальному — можливість переходить у дійсність.

Доцільно звернути увагу ще на один важливий момент цілепокладаючої практичної діяльності. В якості засобів пізнання часто сприймаються абстрактні певні властивості, які відповідають цілі і природі предмета. Але ці властивості повинні бути втілені в реальному носії. Реальний же предмет, крім властивостей, визначених ціллю, має інші, неспіввіднесені з нею властивості, що переносяться незалежно від намірів на результат. Крім того, засіб, будучи створений як реальний елемент, починає жити власним життям.

вступає у взаємозв'язки і відносини, непередбачені даним приватним життям, породжуючи тим самим незаплановані наслідки і результати. Таким чином, людина у своїх цілях виходить за межі можливостей існуючих засобів, а створювані нею засоби в дійсності завжди виходять за рамки, що відводяться їм конкретними цілями. Створюваний людиною світ завжди багатший, багатогранніший, стихійніший, ніж це закладено людською свідомістю. У реальному житті діяльність завжди виходить за межі ідеальних проекцій і створює, крім запланованого, багато інших наслідків, що не містяться в даній цілі.

За тією ж схемою в процесі досягнення певних цілей суб'єкт створює і певні фрагменти суспільних відносин, ЦИМИ ЦІЛЯМИ непокладені, що спричиняє незаплановані наслідки в духовній сфері суспільства. У процесі діяльності суб'єкт також виробляє і свої власні здібності, знання, психологічні і світоглядні засади, що також не входить безпосередньо до змісту окремих цілей і може призвести до прямо протилежних (стосовно бажаного) результатів.

Ці факти свідчать про те, що практика, як особливий вид реальної діяльності, не є простою проекцією свідомості і за своїм сукупним результатом завжди виходить за межі ідеальних цілей. Тому рух практики — це перманентне розгортання проблемних ситуацій. Реалізація будь-якої цілі, будучи вирішенням раніше виниклої проблеми, разом з тим своїм сукупним результатом створює нову проблемну ситуацію, що потребує подальшої пізнавальної і практичної діяльності. У цьому відношенні людське буття (як в індивідуальному, так і в суспільному плані) — це завжди проблема, що вирішується і породжується на новому рівні, проблема, пов'язана із суб'єктивною творчістю й об'єктивним виникненням нового.

Структура пізнавальної діяльності виявляє свою синхронність з динамікою практики. Першою важливою умовою пізнання є насамперед наявність суб'єкта пізнання з його потребами, інтересами, з його цілями і того,щопізнається, — об'єкта пізнання. Об'єкт же пізнання є тим, на що спрямоване пізнання, про що потрібно одержати знання. Пізнання в цьому відношенні є "перенесення" змісту об'єкта у свідомість, точніше перетворення предметного змісту на зміст свідомості.

Істотною умовою пізнання виступає те, що пов'язує суб'єкт і об'єкт пізнання. Пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта припускає наявність деякої загальної основи, на якій відбувається їх взаємозв'язок і взаємодія, тобто такої сполучної ланки, що робить пізнання можливим. Пізнання виникло й існує завдяки тому, що обслуговує певним чином процес життєдіяльності людей, тобто має соціальну цінність. Суспільною функцією пізнання визначається його необхідність як особливого виду людської діяльності. Таким чином, ціль, заради якої здійснюється пізнання (тобто його суспільна роль), є певною умовою пізнання. Цей момент ще важливіший тим, що ним, власне кажучи, визначається і власне ціль пізнання — істина. Суспільство є споживачем істини й хибності, однак споживання саме істини лежить в основі самого існування суспільства, яким є виробництво і відтворення матеріального життя. Зв'язок людини зі світом здійснюється безпосередньо через органи чуття. Тому чуттєвий досвід (чуттєве пізнання) складає невід'ємну сторону пізнавального процесу. Не можна виключити з пізнання і теоретичний ступінь, що полягає у відповідній логічній обробці чуттєвих даних, результатом якої є проникнення в приховані, істотні зв'язки речей. Пізнання неможливе також без використання певних засобів — методів пізнання, що служать вирішенню різних пізнавальних завдань. Завдяки їм здійснюється рух пізнання від одиничного до загального, від безпосереднього до опосередкованого, від явища до сутності. Людське пізнання неможливе і без мови. Це випливає з ролі пізнання усередині суспільної практики. Мова забезпечує фіксацію, об'єктивацію результатів пізнання (тобто доводить їх до суспільної форми, робить суспільним надбанням). Мова забезпечує також спадковість процесу пізнання, а отже, і можливість його як соціально цінного феномена. І, нарешті, як будь-яке суспільне явище, пізнання проходить процес розвитку, що відповідає загальному історичному розвитку практики. Збагачення, збільшення пізнання є результатом цього розвитку. Історичний розвиток пізнавального процесу складає його істотний момент, невіддільний від його природи і суспільної функції.

У процесі взаємодії людей із природою відбувається формування органів і здібностей людського пізнання. Це надає право говорити, що практика деякою мірою формує і суб'єкт пізнання. Розглядаючи це питання в ширшому аспекті, варто підкреслити, що формування суб'єкта відбувається як самопородження людини в процесі практичної діяльності. Проблема зв'язку суб'єкта й об'єкта також вирішується через практику. Взаємозв'язок людини і світу здійснюється насамперед за допомогою практичної діяльності.

Важливе значення має практика для перевірки об'єктивності пізнання. Критерій істини визначає (виявляє, доводить до нашої свідомості) адекватність (чи неадекватність) знання його об'єкту. Він же одночасно встановлює і те, наскільки знання відповідає своїй власній цілі, своєму призначенню, своєму "поняттю". Критерій істини обґрунтовує пізнання особливим чином — з погляду його власної вищої міри, якою є істина. Чи збігається зміст знання з об'єктивно-предметним змістом, можна перевірити в діяльності, яка, включаючи в себе момент загальності, одночасно має статус безпосередньої дійсності. Пізнання нерозривно пов'язане з волею. Воля є проявом самої природи людини — того, чим вона є і на що вона здатна, переборюючи перешкоди, обмеження, що кореняться в її кінці. Воля не стільки факт, скільки можливість — можливість протистояти долі, можливість переступити межі реального буття. Людина завжди оточена безліччю обмежень. Однак вона наче відштовхується від них для реалізації своєї волі.

У людині, у властивій їй споконвічній незавершеності і свободі вибору закладене те, що її реальність — це потенційна можливість. Вона не є ще такою, якою вона є, — такою вона лише повинна стати, її життєдіяльність — це безупинний процес становлення і розвитку людської сутності. Те, що стало результатом, відразу ж перетворюється на передумову подальшого розвитку, подальшого поступального руху в майбутнє. Тому людина, тільки розвиваючи свої пізнавальні здібності, засоби, можливості і реалізуючи результати процесу пізнання у вільній творчій діяльності, може стати справжнім суб'єктом соціальної дійсності, творцем власного щастя.

Результати пізнавального ставлення людини до світу і до себе знаходять своє реальне втілення в системі понять і категорій. Тому і філософське осмислення дійсності неможливе без формування відповідного понятійно-категоріального апарату.

43. Наука. Наукове пізнання.

1. Поняття про науку. Періодизація історії науки.

o 1.1. Визначальні характеристики науки.

o 1.2. Основні періоди розвитку науки.

2. Рівні, форми і методи наукового пізнання.

o 2.1. Особливості рівнів наукового пізнання.

o 2.2. Проблема, гіпотеза, теорія як форми наукового пізнання.

o 2.3. Поняття про метод і методологію. Основні методи наукового пізнання.

3. Оцінки сучасної науки.

o 3.1. Сцієнтизм і антисцієнтизм як протилежні оцінки сучасної науки.

o 3.2. Уявлення про “етику науки”.

1.1. Наука — форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета — істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

1.2. В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували лише її передумови, елементи. Виникнення науки пов’язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кін. XVI-XVII ст.). В цей період поняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття.

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єкту пізнання.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту.

Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності.

2.1 Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

2.2 Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них: проблема, гіпотеза, теорія. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності. Основними функціями теорії вважають:

• синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему);
• пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і розвитку);
• методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження);
• передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об’єкта);
• практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

2.3 В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається методологією.

Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні (див. тему “Проблема пізнання”), а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки). Для сучасної науки характерне намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні і взаємодії.

3.1 Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складності і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці — сцієнтизм і антисцієнтизм, які склалися к середині ХХ ст. Прибічники сцієнтизму стверджують вищу цінність науки в суспільстві. Її результати потрібно всебічно втілювати в усі форми і види людської діяльності. Усе соціальне життя повинно бути організоване на науковій основі. При цьому наука ототожнюється з математичним, природничим і технічним знанням. Стверджується, що саме така наука може вирішити усі суспільні проблеми. Принижуються або зовсім заперечуються гуманітарні науки як нібито не маючи пізнавального значення.

На противагу сцієнтизму виник антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку і техніку, які, за їхньою думкою, не тільки не можуть забезпечити соціального прогресу, покращення життя людей, але й підсилюють військову небезпеку, загострюють екологічну ситуацію. Виходячи з дійсно негативних наслідків науково-технічного розвитку, антисцієнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими культурі, справжній сутності людини. Наукове мислення не здатне зрозуміти такі найважливіші для людського буття феномени як індивідуальність, творчість, свобода. І тому замість наукової універсалізації соціального життя необхідно повернутися до індивідуально-групових форм спілкування, традиційних цінностей.

Слід визнати, що обидва альтернативних підходи містять ряд вірних моментів в оцінці науки. Синтез цих моментів дозволить більш точно визначити її місце і роль в сучасному світі. Однаково помилково як абсолютизувати науку, так і недооцінювати її.

3.2 В наш час у зв’язку із ростом уваги дослідників до соціальних і гуманістичних аспектів науки, складається особлива дисципліна — етика науки. Поняття “етика науки” позначає сукупність моральних норм і принципів, прийнятих вченими і визначаючих їхню поведінку в науковому співтоваристві. Одним з найважливіших є принцип безкорисного пошуку і відстоювання істини. Особливо важливі моральні оцінки в умовах сучасного науково-технічного прогресу з його як позитивним, так і негативним впливом на людське життя. Вельми актуальними стають такі питання як співвідношення науки і позанаукових форм пізнання (міф, магія, алхімія, астрологія); істини і добра, істини і краси; свободи наукового пошуку і громадянської відповідальності вченого; науки і влади; ролі науки і техніки у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Дата добавления: 2015-05-22