Світогляд, його структура та історичні типи

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовно­го начал. Тому вона вкорінена в життя не лише тілом, а й духом. Людина не просто біологічно функціонує («виживає») у світі, вона постійно «з'ясовує стосунки» зі світом за допомогою певних форм його осягнення. З позицій таких форм — мистецтва, релігії, мора­лі, філософії тощо — формується світогляд. Тому світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприй­має, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце в ньому. Необхідна умова світогляду — наявність дистанції людини та світу, виділен­ня себе з навколишнього середовища та постановка себе (суб'єкт) та світу (об'єкт) під питання.

Світогляд — інтегральне духовне утворення, що спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. Це спосіб са­мовизначення людини у світі, тому головна специфіка світогляду полягає в наступному — у ньому не постає проблема про світ як такий (про його будову, закономірності існування тощо), світогляд має справу з відношенням «людина — світ». Світоглядне бачен­ня — це бачення з позицій цінностей, інтересів, сподівань люди­ни, світогляд завжди має суб'єктивне забарвлення.

Основна умова виникнення світогляду — невкоріненість лю­дини у світі, її дистанційованість від світу, здатність виділяти себе, людину, із усього живого. Саме через це і виникають «вічні питання»: хто я? що є світ? яке моє місце в ньому?

У структурному плані прийнято виділяти такі підсистеми, або рівні, світогляду:

а) світовідчуття — рівень світогляду, в якому відношення до світу формується на основі емоцій, психологічного стану тощо;

б) світосприйняття — проміжний рівень світогляду, який базується на узагальненні чуттєвих даних (образів) і переходу до їх осмислення в світорозумінні;

в) світорозуміння — рівень світогляду, в якому відношення до світу формується на основі пізнавальної активності людини. Це інтелектуальний аспект світогляду.

Структуру світогляду визначають:

· досвід (індивідуальний, сімейний, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світо­відчуття — підґрунтя світогляду;

· знання (емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

· мета, що усвідомлюється через універсальні форми діяльнос­ті, такі як: нужда — потреба — інтерес — мета — засоби — резуль­тати — наслідки. На основі мети формується світоспоглядання;

· цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та скла­дається її світосприйняття. Переконання — ставлення людини до власного знання чи до знання інших людей як до істинного, неза­лежно від того, чи є воно таким;

· принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Інтерактивний характер світогляду передбачає його структур­ну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За крите­рієм загальності виділяють такі рівні світогляду: індивідуаль­ний, груповий (професійний, національний), загальнолюдський. За ступенем історичного розвитку — античний, середньовіч­ний, ренесансний, модерний, постмодерний тощо. За ступенем теоретичної «зрілості» — стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.

Виокремлюють такі типи виявів відношення людини до світу: практичний, пізнавальний, оцінювальний. Під першим типом розуміють систему настанов людини — діяти або не діяти певним чином (мораль). Пізнавальний передбачає систему знань людини про світ, закономірності його існування, розвитку. Пізнаючи світ, людина прагне до того, щоб знання, отримане від пізнавальної діяльності, було істинним, тобто таким, що відповідає реальності.

Третій тип — оцінювальний — передбачає відношення людини до світу з позицій цінностей, мотивів, прагнень (поняття добра і зла, прекрасного і потворного тощо).

Світогляд не є чимось статичним та скам'янілим, він постійно, як і людина та суспільство, перебуває у стані історичної зміни та розвитку. Залежно від історичного розвитку виділяють такі типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський.

Міфологічний — це світогляд роду, з якого ще не виокреми­лась конкретна особа. У міфах людина не відчуває себе відокрем­леною від природи, вона — органічна її частина, тому, наприклад, міфологія не знає потойбічного Бога, міфологія — політеїстична (політеїзм — поклоніння багатьом богам). У міфології відсутнє розмежування світу і людини, думки та емоції, суб'єктивного й об'єктивного. Міфологія синкретична: у ній поєднуються зарод­ки науки, релігії, мистецтва, моралі тощо. Міфологія традиціоналістська, оскільки панує культ предків, минулого. У вузькому смислі, міфологічний світогляд не знає часу — лінійного розгор­тання подій від минулого через теперішнє до майбутнього. Час у міфі циклічний, усе відбувається зараз, тому міф позбавлений історії.

У міфі наявна всезагальна оберненість — усі явища, предме­ти, події мають священний зв'язок між собою. Тому і світ сприй­мається як Космос — гармонійне ціле, що утворилося з Хаосу — первісного стану невизначеності.

Із вдосконаленням знарядь праці людина все більше від­окремлюється від природного світу, формуючи так звану «дру­гу природу» — культуру. А, отже, і змінюється тип світогляду: на зміну міфологічному приходить релігійний. Це свідомість не роду, а конкретної людини.

Якщо міфологія вибудовує один світ, то для релігії характерна віра у надприродне, потойбічне (чистилище, рай, пекло). Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

Конкретна особа в релігійному світогляді звільняється від роду, від його заборон та настанов, тому поширюється ідея про відплату за свої гріхи на «тому» світі перед всемогутнім Богом. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт та об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи, закладаються основи проблематики, яка стане специ­фічною для філософії. Релігія формально зрівнює людей перед служінням Богові, а також гарантує її незалежність від посягань роду. Індивід звільняється від посягань общини і віддає себе у владу Богові. Релігія менше пояснює світ, ніж міфологія, для неї важлива віра, а вже потім знання, тобто релігія долає синкретизм міфологічних уявлень і зосереджується на питаннях віри, спасін­ня, спокути тощо. Тому основна форма знання, в якій існує ре­лігія, — це догма, в якій оформлено знання, отримане від Бога, тобто одкровення.

З еволюцією культурної спадщини людство поступово накопи­чує емпіричне знання — знання отримане в результаті практич­ної людської діяльності і закріплене у досвіді, що передається у наступні покоління за допомогою мови. Це знання вступає в су­перечність з міфологічними та релігійними уявленнями про світ та людину, вимагаючи нових знань, нових відповідей. Так вини­кає філософський світогляд.

Дата добавления: 2015-05-22