Медицина доби Середньовіччя та Відродження

Розвиток медицини в Середньовіччі позначений боротьбою двох суперечливих тенденцій — накопичення емпіричних (досвідних знань), а, відповідно, відхід від умоглядних основ медицини, і контроль над медициною з боку католицької церкви та христи­янських догматів. Остання суттєво гальмувала процес розвитку медичного знання та його окремих галузей. Наукове знання, що народжувалось, жорстко підкорялось вимогам середньовічної схо­ластики та її головної тези — підкорення «істин розуму» (науки та філософії) «істинам віри». Через названі тенденції медичне зна­ння часто мало відірваний від практики характер, а здобуття осві­ти полягало в заучуванні текстів основних авторитетів медицини, чиї праці були ретельно відредаговані в угоду церковній ідеоло­гії — Гіппократа, К. Галена, Ібн Сінни (Авіценни).

Середньовічні схоласти виключили з вчення К. Галена екс­периментальні дослідження в галузі будови та функцій живого організму, в той же час як деякі його теоретичні уявлення (про пневму, надприродні сили) були возведені в ранг релігійної дог­ми. Спроби ж переосмислити погляди авторитетів медичної на­уки переслідувались церквою (так, відомий науковець Середньо­віччя, філософ, алхімік Р. Бекон за свої погляди 24 роки провів у в'язниці).

Саме алхімія стала містком між стародавньою традицією та зародженням досвідної, експериментальної науки. Беручи поча­ток у Стародавньому Єгипті, алхімія була справою жерців — слу­жителів релігійного культу, які виготовляли сплави різноманіт­них металів. Пізніше алхімію запозичили греки. У Середньовіччі з'явилась «мода» на алхімію, що пояснюється і філософськими причинами — як і філософія, алхімія прагнула вивести суще з одного-єдиного первоначала. До того ж, алхімічні досліди дали низку важливих практичних відкриттів — європейські алхіміки відкрили залізний купорос, вуглекислий амоній, сурму, освоїли способи виготовлення паперу та пороху. Загалом алхімію ділять на два види — внутрішню та зовнішню. Перша була спрямована на досягнення тілесного безсмертя, друга — одержима ідеєю пере­творення будь-якого металу в золото за допомогою універсального засобу — «філософського каменю». Такі цілі зближували алхімію та філософію, тому не дивно, що алхіміки водночас були філосо­фами, і навпаки. Будучи прикладним знанням, алхімія відкрила шлях формуванню хімії, а, отже, була споріднена з медициною (часто середньовічні лікарі були алхіміками).

Важливим явищем медицини середньовіччя була її шституціо-налізація — почали з'являтися перші медичні навчальні заклади. В Європі першою була медична школа в італійському місті Салерно, яку заснували у IX ст. Термін навчання складав 5 років, після чого обов'язковим був рік практики. Кращим твором цієї школи стала поема «Салернський кодекс здоров'я» Арнольда Віланови (1235— 1311). Поема присвячена дієтетиці та запобіганню хвороб. Також в ній наведені деякі дані про будову людського тіла (кількість кіс­ток, зубів, крупних кровоносних судин). Містився і традиційний сюжет — опис чотирьох типів темпераменту. Однак і навчання в медичних закладах страждало від диктату релігійних догматів — уявлення студентів про будову людини було поверховим, оскільки церква забороняла «пролиття крові» і розтин людських трупів.

Подолання схоластичної спрямованості медицини, її більш прак­тичний характер пов'язаний із двома факторами: хрестовими похо­дами та епідеміями інфекційних хвороб. Саме хрестові походи по­знайомили середньовічну Європу із досягненнями арабського світу, у тому числі з медициною. Європа відкрила для себе «Канон лікар­ської науки» Ібн Сінни (980—1037). Це була небачена для схолас­тичної медицини Західної Європи енциклопедична праця, що систе­матизувала досягнення східної, візантійської, арабської та античної медицини. Ібн Сінна (у латинській транскрипції — Авіценна) запе­речував містико-релііійні лікарські практики, дав повні і точні опи­си клінічної картини туберкульозу, виразки шлунка, діабету.

Саме після хрестових походів в Європі за східним зразком почали будувати лікарні світського типу (до того вони існували лише при монастирях).

Інфекційні ж хвороби сприяли соціальній ефективності меди­цини, її практичній значущості. У результаті хрестових походів середньовічною Європою прокотились хвилі епідемій — спочатку лепри (прокази), а потім — чуми. Саме висока практична цінність медицини та необхідність звільнитись від релігійних догм і зумо­вила розквіт медицини в епоху Відродження.

Медицина епохи Відродження. Прогресивні порівняно з метафізикою Середньовіччя віяння у філософії та науці не оми­нули і медицину. Філософський антропоцентризм породив неаби­який інтерес до людини не лише у її зв'язку з соціальними умова­ми існування, чи з Божеством, а й у відносинах із власним тілом. Саме тому в цю епоху зароджується як наука анатомія. Біля її витоків стояв геніальний художник та вчений Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він один із перших в Європі став розтинати трупи людей, систематично вивчати їх будову, застосовуючи нові методи дослідження (промивання органів, ін'єкції воску в шлуночки моз­ку та судин, розпил кісток, матки тощо). Справжнім же «батьком» анатомії вважається Андреас Везалій (1514—1564) («Про будову людського тіла»). Перший том його твору присвячений досліджен­ню кісток та суглобів, другий — анатомії м'язів, третій — крово­носним судинам, четвертий — периферійній нервовій системі, п'ятий — органам черевної порожнини, шостий — будові серця та легень, сьомий — анатомії мозку та органів чуттів. Анатомуючи трупи людей, А. Везалій виправив близько 200 помилок К. Гале-на, правильно описав скелет людини, її м'язи та внутрішні орга­ни; описав клапани серця, створивши умови для обгрунтування кругового руху крові (першим мале коло кровообігу опише фран­цузький філософ та лікар Мігель Серет у 1553 р.).

Анатомічні досліди стосувались не лише вивчення кровообігу, а й зачепили інші системи організму. Так, Бартоломео Євстахій у 1563 р. дав детальний опис органа слуху в людини, включаючи слухову трубку, названу його ім'ям. А Габріель Фаллопій вивчав будову статевих органів, розвиток людського ембріона та його су­динної системи, уперше описав будову і функції маткових (фал-лопіевих) труб.

На основі анатомії в епоху Відродження почали розвиватися фізіологія, терапія, хірургія. Так, зародження фізіології як науки пов'язане з ім'ям англійського лікаря Вільяма Гарвея (1578—1657), який створив теорію кровообігу. Базуючись на відкриттях своїх попередників, він математично точно розрахував і експери­ментально обґрунтував теорію, згідно з якою кров повертається до серця по малому і великому колам. Значний вплив на розви­ток природознавства і фізіології зокрема справила діяльність ви­датного англійського філософа Френсіса Бекона (1561—1626). У своїх працях він ставив питання не лише теоретичного (завдання і мета медицини), а й практичного характеру: вивчення анатомії не лише здорового, а й хворого організму, введення знеболюван­ня, про розвиток бальнеології (розділу курортології, що вивчає по­ходження та фізико-хімічні властивості мінеральних вод) тощо.

Сучасник Ф. Бекона, великий французький філософ, матема­тик Р. Декарт став основоположником ятрофізики — напряму в природознавстві та медицині, що розглядав живу природу з по­зицій фізики. Р. Декарт в найпростішому вигляді розробив схему рефлекторної дуги. Усі нерви він поділив на доцентрові, по яким сигнали поступають у мозок, та центробіжні, по яким сигнали з мозку рухаються до органів.

Іншим напрямом природознавства була ятрохімія. Представ­ники вважали, що процеси, які відбуваються в організмі, є хіміч­ними за своєю природою. Одним із основоположників вважають Філіпа Ауреола Теофраста Бомбаста фон Гогенхайма, відомо­го під псевдонімом Парацельс (1493—1541). Він відстоював ідею об'єднання медицини та хірургії (остання була заняттям не меди­ків, а представників інших професій — парикмахерів, ремісників тощо та вважалась діяльністю, недостойною лікаря). Ця боротьба була відображенням боротьби умоглядної схоластики та практич­ної медицини. Саме діяльність Парацельса знаменує собою пере­хід від алхімії до хімії та застосування останньої щодо медицини, від пошуку шляхів добування золота до виготовлення ліків.

Здоров'я, за Парацельсом, пов'язане з нормальним вмістом в організмі людини трьох начал — сірки, ртуті і солі; порушення цього вмісту і веде до хвороб. Недавно, що аптекарі епохи Відро­дження велику увагу приділяли саме тим препаратам, що вмішу­вали ці три начала. Діяльність Парацельса мала ще один важли­вий наслідок — популяризація аптекарської справи. Рудименти алхімічного світогляду були досить сильними — так, вважалося, що існує універсальний засіб проти всіх хвороб — теріак (з пер­сидської «опіум»). Його готували більш ніж з 70 елементів (імбир, аїр, алое, м'ята, ладан, чечевиця, шкірка лимона і т. д.).

В епоху Відродження продовжились епідемії інфекційних хво­роб (сифілісу та віспи) у результаті колонізації американського та африканського континентів. Якщо середньовічна схоластична медицина не ставила за мету науково систематизувати інфекції прокази та чуми (а через це і не виробляли медичні препарати для боротьби з ними), то експериментальне природничо-наукове та медичне знання епохи Відродження привело до розвитку вчень про контагію (зараження), біля витоків якого стояв італійський лікар Джироламо Фракасторо (1478—1553). У своїх працях він описував інфекційні хвороби (віспу, кір, чуму, малярію, сказ, ан­глійський піт, проказу), висував гіпотези про способи зараження. Однак зародковий стан експериментальної медицини не зміг ви­робити дієвих засобів боротьби з цими інфекціями.

Отже, медицина в епоху Середньовіччя та Відродження про­йшла складний шлях від умоглядно-схоластичного, закутого в ре­лігійні догмати вчення, до практичної експериментальної сфери діяльності, і впритул наблизилась до статусу науки. Поворот до останньої знаменує собою епоху Нового Часу.

Дата добавления: 2015-05-22