Основи управління суспільством у філософії Арістотеля

Аристократичний стиль управліннявінвважавнайкращим. Управління повинні здійснюватинаймудріші й найдостойніші люди в державі. Майбутнім управлінцям слід бути підготовленими, вихованими й освіченими. Аристотель бувпереконаний у тому, що управліннямає бути в руках освічених людей і, що бідність є джереломзлочинності й бунтів. Державу вінрозумів як спілкуваннявільних і рівних людей. А способиуправління державою поділяв на гарні (монархія, аристократія і політея – владасередньогокласу) і погані. За Аристотелем, політея є найправильнішою формою управління і держави, адже вона забезпечуєпоєднанняінтересівзаможних і незаможних людей. Великаувага в філософіїАрістотелянадається формам управління державою. Ціформи, вважавмислитель, можуть бути "правильними" і "неправильними". Правильними є: монархія — коли при владі одна людина, яка управляє,виходячи із загального блага, дбаючи про добро всіх підлеглих; аристократія — управління, яке здійснюєтьсянебагатьма, знову ж таки в інтересахзагалу, і, нарешті, політія — коли управлінцями є представники більшостінаселенняміста-поліса. "Правильним" формам відповідають "неправильні". "Неправильними" вони є тому, що в них, з різнихоб'єктивних причин, відбувається "відхилення". Відхиленоювідмонархічноїформиуправління є тиранія, відаристократичної — олігархія, відполітії — демократія. По своїйприродітиранія, зазначавАрістотель,— це та ж сама монархічнавлада, яка однаквикористовується в особистихінтересах правителя; "олігархіядотримуєтьсяінтересівзаможнихкласів, демократія — інтересівнеімущихкласів; загального ж блага ні одна з цихвідхилених форм державного устрою не має. Найгіршою серед "відхилених" форм управління Арістотель вважав тиранію. Форми управління державою, згідно з Арістотелем, визначаються рівнем впливу в суспільстві багатих і бідних. Втомусуспільстві, де громадянську думку визначаютьбагаті — управляєолігархія, а там, де ініціативаформуванняпоглядівналежитьбіднякам — демократія. В основу системиуправління, вважавАрістотель, слід покласти принцип "середини". Кожналюдина, писав Арістотель, маєдушевніпориви. Вони троякого виду: афекти, здатності, набутівластивості. "Афектами,— писав він,— я називаюгнів, пристрасть, страх, відвагу, заздрість, радість, дружбу, ненависть, бажання, співчуття.

56. Проблеми управління суспільством у німецькій класичній філософії (І.Кант, Г.Гегель).І.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Час професійної діяльності Канта розділяють на два періоду: докритичний і критичний. Основними творами є «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здібності судження». Стрижнем його вчення є категоричний імператив, закон визначаєповедінку людини, а також принципи, відповідно до яких створюютьсягромадські інститути, які забезпечують створення умов, необхідних длядосягнення цілей, які стоять перед людиною і суспільством: свобода і щастя. Вчення Канта про людину, державу і право являє собою детальнорозроблену систему, всі елементи якої виконують певні функції. Інститути даної системи створюють умови нормального існування суспільства і спрямовані на встановлення можливості самореалізації для людини. Притаких умовах індивід сам досягає необхідних для нього цілей. Суспільству надається можливість вільного розвитку. Головними елементами цієї системи є категоричний імператив, держава, право і мораль. Основні цілі - свобода і щастя.
Методи встановлення - договір (держава), усвідомлення вимог категоричного імперативу, жорстке припинення державою порушень цих вимог, після того, як вони визначені правом. Основною метою, заради якої встановлюється дія категоричного імперативу, створюється правопорядок, забезпечується свобода, щастя людей. Г.Гегель (1770-1831 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики. Ключем до розуміння гегелівської філософії є його робота «Феноменологія духу», де на основі діалектики обґрунтовані висновки про роль праці у фор­муванні людини´і її свідомості, шлях до тлумачення процесу пізнання як суспільного й історичного розвитку. Вчення про право і державу викладено головним чином у ро­боті Гегеля «Філософія права». Науку про право він розглядає як ча­стину філософії. Задача фі­лософії ним бачилася в тім, щоб осягнути право і державу як продукти розумної діяльності людини, що одержали своє втілен­ня в реальних суспільних інститутах. Філософія пра­ва по­винна розглядати розумність права, осягнути істину про право і мо­ральність. Задача науки про державу, за Гегелем, —- осягнути і зо­бразити державу як щось розумне в собі. Г. Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Грома­дянське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, додає їм характеру загальності. Воно являє собою об´єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечен­ня безпеки осіб і власності». По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип громадянського сусп: воно «повинно захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід у свою чергу зобов´язаний дотримуватись права громадянського сусп».

57. Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (мілетська школа). При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. до н.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.Філософія «досократики» розвивалася як на сході Еллади - в іонійських містах Малої Азії, так в західній її частині - в грецьких колоніях Південної Італії і Сицилії. У центрі уваги всієї філософії досократики - космос,«світ». Центральна тема «досократичної» філософської думки - «природа» - у значенні єства, характеру, внутрішньої сутності всіх речей. Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній вперше бувсвідомо поставлене питання про першооснову усього сущого.
Представники цієї школи інтуїтивно розуміли світ як матеріал, алеразом з тим ще не ставилося питання про взаємодію матеріального ідуховного принципів.

Мілетська школа — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.Мілетська школа важлива не своїми досягненнями, а своїми шуканнями.

58. Основні етапи розвитку української філософії.

Українська фiлософiя- сукупнiсть поглядiв загальнокультурного i фiлософського

характеру, що вiдображають особливостi iнтелектуальних

надбань українського народу вiд часiв Київської Русi до сучасностi. Українська фiлософiя часто представлена художнiми творами, повчаннями, лiтописами чи iншими способами, якi явно не вiдтворюють фiлософську позицiю автора. Перiоди Української фiлософiї:

• IХ-ХII ст. Фiлософська думка Київської Русi (докласичний перiод)

• XVI-XVIII ст. Козаччина. Українське бароко (класичний перiод)

• ХIХ-ХХ ст. Новiтня українська фiлософiя

Джерела формування:

- перекладні твори античних мислителів (Платон, Аристотель, неоплатоніки);

- східна християнська традиція, твори середньовічних отців церкви;

- унікальні міфологічні уявлення про світ і людину, наявність розвиненого язичництва;

- специфічне географічне розташування — на межі між східною і західною культурами.

Особливостi:

- антропологiчнiсть, спрямованiсть на людину;

- увага до питання про особливостi української нацiї, її мiсце i роль у свiтовiй спiльнотi;

- увага до питань мови, словесності, розуміння мови як суспільного фактору;

- релiгiйне забарвлення: належнiсть переважної бiльшостi фiлософських вчень до релiгiйної фiлософiї (Г. Сковорода, Кирило-Мефодiївське товариство, Київська фiлософсько-релiгiйна школа, П. Юркевич);

- естетичний спосiб фiлософствування: прояв фiлософських iдей у формах, що торкаються

не лише розуму, а й «серця», духовних почуттiв, сполучення фiлософських iдей з символiчно-образними формами (М. Гоголь, I. Франко, М. Хвильовий та iн);

59. Атомістичне вчення Демокріта.

Передумовою атомізму була потреба дати матеріальне пояснення спостережуваних властивостей речей — їх безлічі, руху і зміни. Атомісти припускали існування нескінченної кількості тілесних часток, вони допускали існування порожнечі в якій відбувається рух частинок і заперечували за частками можливість ділитися до нескінченності, бачили в них непроникні атоми.
Видатним представником атомізму був Демокріт. Головне в філософії Демокріта – це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу. Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:

- усі речі складаються зі сполучень атомів;

- атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх.

Атомізм Демокріта носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Є. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення – всього лише повторення теорії Демокріта з неї все вийшло ї є її плоть від плоті». Демокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з’єднуються і роз’єднуються. При цьому подібні відходять до подібних. Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті – решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна в ньому кількість світів.

60. Класичний період старогрецької філософії (софісти, Сократ).

Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V до кінця IV ст. до н. е. Розквіт міст-держав - полісів викликав потребу у всебічній освіті вільних громадян, яку задовольняли перші професійні вчителі. Вони навчали всіх галузей знань, які людина могла практично використати, їх називали софістами. Софісти, які з'явились у Греції в V ст. до н. е., були особливими мудрецями. В цей період відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах. У зв'язку з цим з'являється суб'єктивно-антропологічна лінія у філософії. Родоначальниками цієї традиції були софісти.

Істина софістів не цікавила. Вони вчили мистецтва перемагати супротивника в суперечках і судових позовах: адвокатів тоді не було. «А в судах, — говорив пізніше Платон, — немає нікому діла до істини, важлива тільки переконаність». Тому під сутністю стали розуміти вміння зображувати чорне білим, а біле – чорним. Софісти ототожнювали мудрість із знанням, умінням, здатністю доводити все, що вони вважали необхідним, вигідним. Користуючись енциклопедичними знаннями і мистецтвом риторики, вони заперечували очевидні істини і обґрунтовували найнезвичніші твердження.

Ось приклади софізмів:

- «Рогатий». «Те, що ти не губив, ти маєш. Ти не губив роги. Отже, вони в тебе є. Таким чином, ти рогатий».

Разом з тим софісти сприяли розвиткові логічного мислення, з'ясовували поняття, що давало змогу поєднати і навіть ототожнити, здавалося б, несумісні речі. Логічна доказовість вважалася у них основною властивістю істини. В особі софістів філософська думка Стародавньої Греції поставила людину в центр світоглядних пошуків.

Дата добавления: 2015-05-22