Специфіка філософії як типу духовності

Ф- тип духовності, універсальний спосіб самовизначення люд.у світі, відшукування граничних засад людського буття.

Історико-філософська традиція розгляду і тлумачення проблеми „духовного тісно пов'язана з поняттями "'душа", "дух", співвідношення душі і тіла. В античній філософії поруч з цими поняттями вживаються поняття "логос" як світоупорядковуюче начало (Геракліт), "нус" як світовий розум (Анаксагор), "єдине" як вихідне духовне буття, світовий розум, світ ідей (Платон, неоплатонізм). Античні мислителі раціоналізували духовне як об'єкт дослідження, вважаючи, що душу як елемент або те, що складається з елементів, як сутність одушевлених тіл" (Арістотель), можна пізнати і знайти засоби вдосконалення душевного стану. При цьому підкреслюється, що тілесні та психічні потяги і пристрасті, як кайдани, прив'язують душу до нижчого рівня людського існування, тоді як справжнє. покликання душі, на думку Платона, полягає у "зосередженні на самій собі" й "спілкуванні з божественним, чистим і єдиноподібним". "Такий стан її, душі, називають роздумуванням"'.

Найсистемнішою розробкою цієї проблеми-трактат Арістотеля "Про душу" (різні види душі (рослинна, тваринна, розумна), опис різноманітних властивостей (неподільність, здатність думати і здатність 'зростати) і проявів душі (живлення, відчуття, прагнення, рух, мислення), Арістотель підкреслює, що душа є "певний смисл і форма, а не матерія чи субстрат"". Душа виступає не як інтимно-особистісне, а як космічне життєтвірне начало.

Cередньовіччя разом з ототожненням філософії духу з філософією релігії відбувається також подальша ірраціоналізація духовного, що осягається через віру, інтуїцію, діяльну волю, екстаз. Душа витлумачується як релігійна іпостась людини, як прагнення сполучитися з Богом. Августин вважав, що душа, як самосуща субстанція, є господарем тіла й як така охоплює тіло і скеровує його. Взаємозв'язок духу і душі в людині здійснюється через здібності душі: пам'ять, розум і волю, найвищим втіленням яких є просвітлення й благодать.Він багато розмірковує над природою людського водіння, засуджуючи прагнення тілесних тимчасових благ як таких, що можуть принижувати блага духовні, •'розриваючи" душу "в тяжкій скорботі''.

Філософія Нового часу: свідомість стає універсальною характеристикою життєдіяльності людини і визначенням її духу. Центр свідомості-раціональне мислення та його продукт - раціональне знання. Душа наділяється вищими бажаннями - любити Бога. відносити думку до нематеріального предмета, отримувати інтелектуальну радість від сприйняття творів мистецтва, тоді як всі інші пристрасті і бажання вважаються тілесними і нав'язаними душі.

Діалектична раціоналізація і систематизація духовного здійснена Гегелем в його філософії духу. Дух виступає як системне поняття, що поєднує, об'єктивний, суб'єктивний і абсолютний дух. Об'єктивний дух охоплює всі сторони суспільних відносин людей, як-от: право, мораль, моральність, сім'ю, громадянське суспільство, державу, історію. Суб'єктивний дух - це індивідуальний дух, що включає в себе різні вияви і здібності душі індивіда та свідомість (чуттєву свідомість, самосвідомість і розум). Ідея набуває свідомості, волі й особистості лише в людині. Досліджує людину, її відношення до предметного світу та особистісні субстратні риси: загальну свободу волі, релігію, моральність, які не можуть бути відчужені. Духовний розвиток індивіда проходить ті ж етапи на шляху до розуміння власної сутності. що і абсолютна ідея, починаючи з акту найменування чуттєвих речей і закінчуючи абсолютним знанням, переходячи від предметностей свідомості до самосвідомості, як того щабля в розвитку духу, що веде до розуму- єдності свідомості і самосвідомості.

Абсолютний дух, як вища ступінь розвитку абсолютної ідеї. не пов'язаний з кінечними визначеннями і є абсолютно свободним. Гегель виділяє три історично змінні форми абсолютного духу -- це мистецтво (чуттєве споглядання), релігія (уявлення) і філософія (мислення в поняттях).

На зламі XIX і XX сторіч та в XX сторіччі зростає інтенсивність та обсяг дослідження проблеми духовності, духовного життя, типів духовності. Психологія, лінгвістика, етнологія та інші науки відкривають нові площини духовного, мистецтво та екзистенційна філософія аналізують різноманітні стани людської душі, такі як страх, турбота, відчай, трагізм і радість тощо.

Сучасне тлумачення понять "дух", "душа", "духовність" не вибудовується більше навколо традиційного гносеологічного підходу до людини: проблем об'єктивності та суб'єктивності, матеріальності та ідеальності в їх традиційному розумінні. Відбувається поступова відмова від диктату всезагальних абстракцій - не тільки матерії, субстанції, але витлумачених так духа і бога.

Поступово втрачає своє значення протиставлення "душі" і "тіла". потреба "обожнення плоті", піднесення її духом Божим, що ввійшло з християнством в європейську культуру і набуло поширення. "В дійсності, - як влучно відмічає С. Кримський, - духовність протилежна не плоті, а хаосу збуджених інстинктів", що роблять людину рабом її бажань, стихій, потягів, "не тілу, а ілюзіям і сурогатам чуттєвості, "містиці тіла" (М. Бердяев)"¹". Не можна не згодитись і з судженням В. Соловйова про те, що "духовність не заперечення плоті, істинна духовність це її переродження, спасіння, воскресіння"¹⁶. Слушною є думка М. Бердяєва про те, що "дух повинен боротися з духом же (спокусами духу, які потребують плоті)"', що по суті виражає проблему свободи і рабства як того внутрішнього конфлікту людини, який втілює складність шляху до духовності. Більш того, обопільний взаємозв'язок душі й тіла розглядається як такий, що суттєво впливає на стан духовності людини.

Дата добавления: 2015-05-08