Стратегія виробника, його структура та конкуренти

Урядове втручання можна вважати доцільним, якщо воно виступає в ролі каталізатора, або інноватора, стимулюючи ком­панії досягати більш високого рівня конкуренції, навіть попри той факт, що такий процес може бути надзвичайно складним. Уряд сам по собі не може створити конкурентоспроможні галузі, його роль може бути істотною лише частково, адже вона приво-дитиме до успіху лише в тому разі, коли поєднуватиме з іншими сприятливими детермінантами. Успішна урядова політика — це та політика, яка приводить до створення сприятливого для розвитку конкурентних переваг середовища, а не та, за якої уряд безпосередньо стає учасником процесу, за винятком ви­падків, коли країна перебуває на початкових стадіях розвитку конкурентоспроможності.

Рис. 8.1. Детермінанти конкурентоспроможності — система «даймонду»

Вплив перелічених вище детермінант неможливо розгляда­ти окремо, оскільки саме вони, кожна окремо і всі разом узяті, як система утворюють те середовище, в якому діють фірми та галузі даної країни. Таку систему М. Портер назвав «даймон-дом». Кожна з вершин ромба (рис. 8.1) і весь він загалом демон­струють істотні складові для досягнення успіху в конкуренції

у міжнародних масштабах: доступність ресурсів і кваліфікова­ної робочої сили потрібні для досягнення конкурентних переваг у галузі; інформація, яка створює сприятливі можливості для компаній та напрямки, в яких вони повинні використовувати свої ресурси; цілі власників, менеджерів та окремих робітників компанії; і, що дуже важливо, тиск, що його відчуває компанія, який змушує її робити інвестиції та інновації. І в тому разі, ко­ли середовище в країні стимулює компанії до постійного онов­лення й інвестування, що забезпечує швидку акумуляцію спеціалізованих активів та практичного досвіду, останні отри­мують конкурентні переваги.

Конкурентні переваги отримують ті фірми, які розміщені у країнах, де якнайшвидше накопичуються спеціалізовані ре-гурои та навички (іноді виключно за рахунок більшої цілеспря­мованості), за умов, що в цій країні є більш доступною інфор­мація, до того ж вона більш точна й чітка щодо потреб у товарах і технологіях; також завдяки збігові інтересів власників, мене­джерів та персоналу можлива цілеспрямована робота та постійні капіталовкладення. У результаті, країни досягають успіху в тих чи інших галузях завдяки тому, що середовище у країнах розви­вається найбільш динамічно та постійно, ставлячи перед фірма­ми нові завдання і змушуючи їх краще використовувати наявні можливості. Переваги з кожного детермінанта не є передумовою для конкурентної переваги в галузі. Взаємодія переваг з усіх де­термінантів забезпечує виграші, що самопідсилюються й утво­рюють систему, яку досить важко знищити або скопіювати іно­земним конкурентам. Для перетворення «даймонду» в єдину систему особлива роль належить географічній концентрації, яка утворює та посилює взаємодію між чотирма окремими чинни­ками, а також внутрішній конкуренції, яка стимулює вдоскона­лення решти детермінантів.

Іншим ефектом системного характеру «даймонду» є те, що вельми рідко країна має лише одну конкурентоспроможну галузь, тобто «даймонд» формує середовище, яке підтримує конкурентоспроможні кластери. Одна конкурентоспроможна галузь допомагає виникненню іншої в процесі взаємного підси­лення. Загалом, державна політика, коли її проводять без ура­хування її впливу на детермінанти конкурентоспроможності національної економіки, може як підсилити, так і підірвати конкурентні переваги.

Ураховуючи ступені розвитку основних детермінантів, можна виокремити чотири основні стадії розвитку конкурен­тоспроможності економіки країни. На трьох перших стадіях

відбувається зростання конкурентоспроможності національної економіки, що, як правило, супроводжено зростанням добро­буту. Четверта стадія характеризується поступовим уповіль-t ненням економічного зростання та спадом. Одразу ж зауважи-j мо, що в кожній країні є галузі, конкурентні переваги яких базовані на різних джерелах, тобто ми не можемо говорити про безумовне віднесення країни до тієї чи іншої стадії розвитку конкурентоспроможності. Попри такі розбіжності, для кожної країни можна визначити основний напрям отримання та розвит­ку конкурентних переваг. Саме за таким принципом ми можемо відносити ті чи інші країни до певної стадії конкурентоспромож-; ності. Найкращим показником стадії економічного розвитку є ситуація в конкретній галузі, в якій країна досягла успіху. От-

МГО ТТО" "^) ■*-*!*- ■

1. Стадія розвитку конкурентоспроможності на основі чин­
ників виробництва.

2. Стадія розвитку конкурентоспроможності на основі ін­
вестицій.

3. Стадія розвитку конкурентоспроможності на основі
нововведень.

4. Стадія розвитку конкурентоспроможності на основі ба­
гатства.

Рушійною силою економіки є вже досягнутий рівень до­статку, який майже неможливо зміцнювати і навіть підтриму­вати. Хронічна нестача інвестицій у промисловості є проявом, економіки багатства. Одним із симптомів переходу до цієї стадії є зростання кількості злиттів та поглинань фірм. Як; тільки починається втрата конкурентних переваг деякими провідними сегментами, вона негайно поширюється й на інші галузі шляхом декластеризації. Тим часом як стадія нововве-. день створює умови для стійкого зростання конкурентоспро­можності у відносно великій кількості галузей, стадія багатст­ва звужує це коло до чотирьох основних категорій. До першої категорії входять галузі, попит на продукцію яких залишаєть­ся великим і вибагливим завдяки накопиченому багатству, особистим доходам, потребам у розкоші. До другої можна від­нести галузі, конкурентні переваги яких є результатом сукуп­них інвестицій, які протягом тривалого часу були спрямовані, на фундаментальні дослідження, мистецтво, спеціалізовані фор­ми вищої освіти тощо. До третьої категорії належать галузі, кон­курентні позиції яких зберігаються завдяки перевагам, що віді­грали роль двигуна економічного зростання на ранніх стадіях

розвитку економіки та мають особливо тривалий характер". Ти­повими для цієї категорії є галузі, попит на продукцію яких характеризується особливою сталістю, а також ті, в яких відбувається безперервний процес змін виробництва та продук­ції. До четвертої категорії входять галузі, які спираються на пе­реваги використання основних чинників, що збереглись у кра­їні, тобто успадкованого багатства.

Зростання національної конкурентоспроможності може відбуватися різними шляхами. До того ж на практиці відсутня навіть єдина послідовність переходу від однієї стадії до іншої, що відображено на рис. 8.2:

Рис. 8.2. Стадії економічного розвитку

Економічний розвиток часто-густо відбувається стрибка­ми. Рівень економічного добробуту виявляє тенденцію до підвищення, коли країна проходить через перші три стадії, оскільки зростання конкурентоспроможності веде до підви­щення продуктивності праці. Країна, яка має більші запаси природних ресурсів, може досягати високого рівня національ­ного доходу, залишаючись на першій стадії. Залежність від природних ресурсів ставить країну перед загрозою їх вичер­пання, змушуючи вдаватися до відкриття нових родовищ, технологічних змін. Створюються перешкоди руху до більш ви­соких стадій конкурентоспроможності. Велика кількість при­родних ресурсів у країні, спираючись на чинники виробницт­ва, може привести її економіку відразу ж на стадію багатства. Лише деякі країни, які мають достатню кількість корисних копалин, досягли стійкого процвітання у XX ст., коли голов­ною перевагою в конкурентній боротьбі стали знання. Утім, з іншого боку, економічний спад на стадії багатства може бути припинений радикальними заходами економічної політики, ве­ликими потрясіннями або зрушеннями в уявленнях про соціа­льні цінності. Причини втрати конкурентоспроможності мо­жуть бути такими:

1. Погіршення чинникових параметрів.

2. Невідповідність місцевого та глобального попиту.

3. Утрата місцевими покупцями своєї вибагливості порШ
няно з іноземцями.

4. Технологічні зміни.

5. Цілі компаній.

6. Утрата фірмами здатності до швидкого пристосування.

7. Послаблення внутрішньої конкуренції.

На думку М. Портера, більшість країн світу перебувають нині на стадії розвитку конкурентоспроможності на основі чинників виробництва. Це майже всі країни, що розвиваються, а також країни з трансформаційною економікою, навіть деякі заможні країни, які мають величезні запаси природних ре­сурсів, такі, як Канада й Австралія. Щодо інвестиційної стадії, то лише небагато країн, з групи країн, що розвиваються, досяг-ли цієї стадії. Серед них ми можемо назвати групу нових інду­стріальних країн «першої хвилі» Південно-Східної Азії (Гон­конг, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань), а також Іспанію та, певною мірою, Бразилію. Більшість розвинутих країн, які є ліде­рами сучасного світового господарства, можна віднести до таких, що перебувають на стадії розвитку конкурентоспроможності на основі інновацій, а деяких з них, зокрема Велику Британію, вва­жають такими, що досягли стадії розвитку конкурентоспромож­ності на основі багатства.

Теорія конкурентних переваг жодною мірою не суперечить теорії зіставних переваг, але сфери застосування цих теорій різні. Теорія конкурентних переваг дає детальну і ґрунтовну підставу для аналізу можливостей розвитку конкурентоспро­можності країни крізь призму аналізу стану галузей еконо­міки. Особливо вагомий внесок цієї теорії, на нашу думку, поля­гає в аналізі можливостей переходу країни від стадії розвитку на основі чинників виробництва до стадій на основі інвестицій та інновацій. Саме ці дві стадії є одними з найдинамічніших етапів економічного розвитку країни. Теорія конкурентних переваг, на відміну від класичних теорій, була основана на аналізі розвитку певної групи країн. Цей факт зумовлює як сильні, так і слабкі її сторони. Безперечно, до сильних сторін можна віднести прак­тичну цінність, особливо стосовно вироблення стратегічних рішень для створення моделі розвитку країн з перехідною еко­номікою. Адже дана група країн має наміри перейти від стадії розвитку конкурентоспроможності на основі чинників виробни­цтва до стадії конкурентоспроможності на основі інвестицій.

Як уже зазначалося, основною рушійною силою переходу від першої до другої стадії конкурентоспроможності є здатність національних економічних суб'єктів до проведення інтенсив­ного процесу інвестування та вдосконалення технологічних і інноваційних ресурсів, а не тільки до запозичення їх в інших країн-лідерів.

8.3. Система показників конкурентоспроможності, що відповідає трьом основним рівням економічної системи

Під час розгляду динамічності конкурентоспроможності однією з основних проблем залишається проблема кількісної оцінки. Можна стверджувати, що конкурентоспроможність національної економіки визначається не умовами ексііорінил ринків країни, здатністю виробляти й реалізовувати товари та послуги на цих ринках, а динамікою реального доходу та рівня життя населення. Загалом ми виділяємо два основні підходи до оцінювання конкурентоспроможності національної економіки:

1) оцінювання на основі відносних вартісних результатів
виробництва, тобто ринкової вартості виробленої продукції.
Передусім, це торговельні показники: торговий баланс, частки
на світових ринках кінцевих і високотехнологічних продуктів;

2) оцінювання використання наявних ресурсів, тобто собі­
вартості виробництва тієї чи іншої продукції у країні. З-поміж
основних показників такого підходу є зростання продуктив­
ності праці, рівень заощаджень та інвестицій, витрати на
НДДКР, розвиток людського капіталу.

На підставі системного підходу до аналізу конкурентоспро­можності національної економіки ступінь її розвиненості ви­значатиметься рівнями розвитку всіх основних рівнів конку­рентоспроможності. Перший — це мікрорівень, тобто коли конкурентоспроможність досягнута на рівні фірми, що визна­чено як спроможність виробляти потрібні товари відповідної якості за оптимальною ціною у потрібний час; власне, задоволь­няти потреби покупців повніше, ніж інші фірми. Другий — це мезорівень, тобто рівень, де конкурують галузі. Відповідно до теорії М. Портера це і є той самий рівень, де можна перегляну­ти конкурентні переваги, оскільки, на його думку, конкурують не країни, а галузі. Третій — макрорівень, тобто рівень економіки загалом. Четвертий — мегарівень, який об'єднує соціокультурні цінності, інституціональні організації. Конкурентоспроможність

на цьому рівні визначено як рівень виробництва, що існує і за­безпечується за умови максимальної відповідності вимогам світового ринку на умовах вільного і справедливого ринку, за­безпечуючи у тому разі підтримку і збільшення реального до­ходу населення протягом тривалого періоду часу.

Водночас можна навести систему показників, яка відпо­відає трьом основним рівням конкурентоспроможності націо­нальної економіки: конкурентоспроможності на рівні фірми, на рівні галузі та на національному рівні. Це зумовлено тим, що надзвичайно складним є кількісне оцінювання тих сфер діяль­ності, які віднесено до мегарівня. І хоча ООН була розроблена ме­тодика з оцінювання стану соціально-економічного розвитку країни на підставі аналізу людського чинника, кількісний аналіз культурного, правового середовища у тій чи іншій кра­їні є складним. До того ж, показники соціальною росшиіку країни, розроблені ООН, лише частково можуть дати уявлення про рівень розвитку конкурентоспроможності на мегарівні. Можна лише описати стан розвитку складових цього рівня кон­курентоспроможності національного господарства на підставі експортних оцінок і порівнянь. У тому разі зауважимо, що вплив мегарівня на розвиток загальної конкурентоспроможності національного господарства є достатньо істотним, оскільки він є складовою загального середовища країни. Незадовільний стан розвитку конкурентоспроможності на мегарівні може за­гальмувати позитивні процеси розвитку конкурентоспромож­ності на всіх інших рівнях.

Дата добавления: 2015-05-22