Роль політичних партій у політичній організації суспільства зарубіжних країн

Політичні системи зарубіжних країн.

Політична система сус­пільства - цілісна й упорядкована сукупність державних і недер­жавних інститутів, відносин і принципів, що покладені в основу політичного життя конкретної країни і беруть участь у ньому.

У демократичному суспільстві політичне життя здебільшого зосереджене у державі, але у ньому беруть участь і недержавні інститути, наприклад політичні партії, підприємницькі структу­ри, засоби масової інформації тощо.

Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіційного статусу.

Щодо кримі­нальних, мафіозних та інших кланових організацій і угруповань — неінституційних, нелегальних, - то вони до так званої політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних ре­жимів) вплив на політичне життя чинять.

Отже, структурними елементами політичної системи є:

а) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу;

б) політичні партії, підприємницькі структури, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської думки);

в) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади);

г) церква.

Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення політич­ної влади, дають уявлення про структуру політичної організації суспільства.

Функціональний аналіз політичної системи, тобто дослідження принципів і норм, що лежать в основі утворення, діяльності і взаємовідносин названих структур, розкриває особ­ливості політичного режиму країни.

І структурна, і функціональ­на сторони політичної системи більшою чи меншою мірою регу­люються нормами конституційного права.

Політична система кожної конкретної країни визначається соціальним ладом суспільства, формою правління і характером політичного режиму.

Це доволі гнучка субстанція, здатна або формувати суспільство, згуртоване єдністю інтересів, держави і народу (наприклад, у Швейцарії), або тільки спричиняти і поглиб­лювати конфлікти між ними (Ірак, КНДР тощо).

Політична партія (лат. - частина, група одно­думців) - це добровільна, активна й організована частина сус­пільства, створена для виявлення і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними ме­тодами, тобто шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є «найбільш політичними», оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади прези­дентів і віце-президентів, губернаторів і мерів.

Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени політичних партій здійсню­ють управління державою, а через нього - всім суспільством, впли­ваючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і полі­тичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних дер­жав є політичний плюралізм, або багатопартійність.

Політичний плюралізм - це легальна діяльність різних політичних партій.

Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними зако­нами (ст. З Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу Консти­туції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Кон­ституції Іспанії 1978 р.).

За умов багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія, що перебуває в опозиції до неї - опозиційною (лат. — про­тиставлення).

У зарубіжних країнах накопичено великий і здебіль­шого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозицій­них партій.

Активна діяльність опозиції становить природний еле­мент політичної культури.

Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керувати країною і вирішувати на­гальні проблеми, а виборцям демонструє, що опозиція здатна за­пропонувати свою концептуальну модель управління, виходу з кризи, реформ тощо, якщо правляча партія неспроможна виріши­ти ці проблеми в державі.

Що професійніша і авторитетніша опо­зиція, то сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про на­ближення суспільних потрясінь і т. ін.

Яскравим підтвердженням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднання за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 89 - початку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції виконують так звані тіньові кабінети.

Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. у Великобританії; у 1960р. - у ФРН; у 1981 р. - у Франції.

Члени «тіньових кабінетів» перебувають на утриманні держав­ної казни і мають деякі привілеї для діючих міністрів.

Вони роз­робляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, до­помагають громадськості кваліфіковано розуміти про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтри­мує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтримки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструк­тивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання по­літичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може бути багатопартійна (Франція, Італія, Японія), двопартійна (США, Великобританія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

Дата добавления: 2015-05-08