Інфляція(від лат. іnflatіon – розбухання) – це зростання загального рівня цін унаслідок перевищення кількості грошей в обігу порівняно із сумою товарних цін. 2 страница

Та обставина, що товари та послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту й ресурсу.

Захисники суто ринкових відносин твердять, що така економічна система сприяє ефективному використанню ресурсів, стабільності виробництва й зайнятості, швидкому економічному зростанню. Сам ринок функціонує за принципом невидимої руки Адама Сміта – «нехай іде, як іде». Роль уряду обмежується захистом приватної власності і забезпеченням належної правової структури, що сприяє свободі підприємництва.

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання: вільний ринок, соціально-орієнтований ринок і державно-керований ринок (рис. 4.6).

Рис. 4.6. Моделі ринкового господарювання

Вільний ринок (економіка США): «модифікована ринкова економіка», незначне втручання держави та всебічна підтримка підприємництва; приорітетна роль приватної власності; податки та державні витрати щодо ВВП у США менші, ніж в інших країнах.

Соціально-орієнтований ринок (економіка країн Західної Європи): суттєве втручання держави в економіку; вона відіграє основну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби; розвинена система соціального забезпечення; державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення. Німецька модель – передбачає високий ступінь державного втручання в економіку: надання соціальних благ, створення сприятливих умов для приватного підприємництва, антициклічне регулювання. Шведська модель – широкі повноваження держави з регулювання соціально-економічного життя, значна частина доходів приватного сектора економіки перерозподіляється в бюджет на соціально-економічні потреби, високий рівень життя, сприятливі умови для набуття освіти й професійної підготовки.

Державно-керований ринок (економіка країн Східної Азії та Японії): тісна взаємодія держави й бізнесу, особливо в розміщенні капіталів; індикативне планування ґрунтується на узгодженні уряду й фірм; бізнесмени разом із міністерствами розробляють стратегічні напрями розвитку економіки та визначають ключові галузі для вкладення капіталів; державне забезпечення відсутнє, бо цю роль виконують фірми. Південнокорейська модель – взаємодія чіткого державного планування й ринкових механізмів, держава контролює галузі економіки, що потребують значних первинних капіталовкладень і створює умови для інвестицій і експорту товарів. Японська модель – провідна роль держави у сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної й зовнішньоекономічної політики, «японський стиль керування»: система довічного найму, збільшення розміру заробітної плати залежно від стажу роботи на цьому підприємстві, значна роль профспілок.

Змішана економічна система – тип економічної системи, що базується на поєднанні державної й приватної власності, а також державного та ринкового механізмів регулювання економіки. У сучасних умовах є домінуючою у світі (існує у Франції), базується на широкому розмаїтті форм власності й господарювання та є проміжною ланкою між крайнощами чистого ринку й командно-адміністративною економікою.

Поряд із такими перевагами, як забезпечення економічного зростання, політичної стабільності, гарантією соціальної забезпеченості, слід виокремити ряд недоліків: відсутність стандартних схем розвитку та необхідність розроблення національних моделей з урахуванням національної специфіки.

Змішані економічні системи бувають ринково-державні або державно-ринкові, а іноді трансформуються в перехідні (рис. 4.7).

Перехідна економічна система – це різновид змішаної економічної системи в період трансформації економічної системи з одного в інший функціональний чи функціонально-історичний тип. Характерна для постсоціалістичних країн, які вирішують загальні питання: роздержавлення економіки, приватизації власності, створення ринкової інфраструктури, структурної перебудови економіки.

Рис. 4.7. Змішані економічні системи

Уряд відіграє тут активну роль, сприяє стабілізації й зростанню економіки, забезпечуючи її деякими товарами та послугами, які виробляються в недостатньому обсязі або й зовсім не постачаються ринковою системою, модифікуючи розподіл доходів тощо. Крім цього, у змішаних економічних системах функціонують штучні економічні організації у вигляді великих корпорацій (монополій) і профспілок.

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували й не існують у чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління й координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються. Жодна країна не має однозначного або загальновизнаного розв’язання економічних проблем. Різні суспільства, маючи різне культурне й історичне минуле, різні звичаї й традиції, протилежні ідеологічні засади, неоднакові природні багатства, використовують найрізноманітніші інститути для вирішення проблеми «необмежені проблеми – рідкісні ресурси».

Контрольні та дискусійні питання

1. Чим відрізняється економічний зміст власності від юридичного?

2. З’ясуйте місце власності в системі виробничих відносин.

3. Охарактеризуйте основні типи власності.

4. Перелічіть види приватної і суспільної власностей.

5. Які відмінності між типами, видами та формами власності?

6. Назвати способи приватизації, які застосовуються в Україні

7. З яких основних структурних елементів складається економічна система?

8. В чому полягає суть формаційного та цивілізаційного підходів щодо поділу економічних систем?

9. Для чого застосовується структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні критерії економічних систем?

10. Чим відрізняються концепції щодо структури економічної системи суспільства?

11. Поясніть внутрішню функціональну структуру національної економічної системи.

12. За якими критеріями визначається тип економічної системи?

13. Як змінилося місце держави в процесі еволюції ринкової системи?

14. Проведіть порівняльний аналіз будь-яких типів економічних систем.

15. До якого типу економічних систем належать перехідні?

Тести для самоконтролю

1. Процес привласнення корисного ефекту від споживання блага відображає категорія:

а) користування;

б) володіння;

в) управління;

г) розпорядження.

2. Визначити, які зміни зумовлює розвиток інформаційного суспільства у відносинах власності:

а) перетворення значної частини працівників на власників інформації; б) здійснення процесу виробництва більшістю працівників удома; в) зростання соціалізації власності; г) розвиток техніко-економічних відносин.

3. Який спосіб закріплення прав власності за суб’єктами можна вважати в сучасних умовах основним:

а) силу;

б) релігійні установки;

в) юридичні норми;

г) звичаї, традиції.

4. Визначити, що є головною ознакою сучасної змішаної економіки:

а) наявність натурального виробництва, яке доповнює товарне;

б) поєднання натурального й товарного виробництва;

в) поєднання ринкового та державного регулювання економіки;

г) поєднання ручного, машинного й автоматизованого елементів у технологічному способі виробництва.

5. Командною називається система:

а) за якої всі виробничі питання розв’язуються підприємцями;

б) за якої завжди забезпечується ефективний розподіл ресурсів;

в) метою якої є забезпечення високого рівня життя всіх верств населення;

г) за якої головні економічні питання розв’язуються на підставі рішень центральних органів.

ТЕМА 5. Товарна форма організації суспільного виробництва. Товар і гроші

5.1. Форми організації суспільного виробництва: натуральне й товарне.

5.2. Товар і його властивості.

5.3. Теорії вартості.

5.4. Закон вартості, його сутність та функції.

5.5. Концепції та теорії виникнення грошей.

5.6. Функції та види грошей.

5.7. Грошовий обіг та його закони.

5.8. Інфляція: причини, види, форми та наслідки.

5.1. Форми організації суспільного виробництва: натуральне й товарне

Історично першою економічною формою функціонування людського суспільства було натуральне виробництво. Натуральне виробництво –тип господарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямований безпосередньо на задоволення власних потреб виробника. В найбільш чистому вигляді натуральне господарство існувало лише у первісних народів, що не знали суспільного поділу праці, обміну та приватної власності.

Соціально-економічна природа натурального господарства найбільш повно розкривається в його характерних рисах:

1) замкненість економічної діяльності. У такій системі кожна господарська одиниця (селянське господарство, сільська община, феодальний, поміщицький маєток) здійснює всі види господарських робіт, відокремлена від інших, спирається на власні виробничі та природні ресурси;

2) відсутність обміну, продукція розподіляється між учасниками господарства і безпосередньо надходить до їхнього особистого і виробничого споживання без зворотних зв’язків;

3) ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці.

Однак на певному етапі розвитку продуктивних сил виникає нова, ефективніша форма господарства – товарне виробництво.

Умови виникнення товарного виробництва:

1) суспільний поділ праці, в результаті якого появляється об'єктивна необхідність обмінювати продукти, виготовлені в різних видах виробництва, тому що на цій основі відбувається процес відокремлення різних видів праці.

Розрізняють кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці — розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового по­ділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ праці скла­дається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

Виділяють також територіальний поділ праці, який являє собою поділ праці всередині країни між окремими регіонами. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.

Перший великий суспільний поділ праці – відділення тваринницьких племен від племен, що займалися переважно землеробством.

Другий великий суспільний поділ праці – відділення ремесла від сільського господарства.

Третій великий суспільний поділ праці – відокремлення торгівлі.

Четвертий великий суспільний поділ праці – відокремлення невиробничої сфери.

П’ятий великий суспільний поділ праці – відокремлення інформаційної сфери.

2) наявність економічно відособлених виробників. У сучасних умовах формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є:

Ø самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо;

Ø незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції;

Ø самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів;

Ø самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо.

Товарне виробництво зароджується як протилежність натурального господарства, бо являє собою певну організацію суспільного виробництва, при якій економічні відносини між людьми проявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їхньої праці. У результаті таких відносин продукт праці стає товаром, а саме виробництво продуктів як товарів стає товарним виробництвом.

Під товарним виробництвом ми розуміємо таку організаційну форму суспільного виробництва, за якої продукти виробляються виробничими одиницями не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж на ринку. Тобто виготовляються в якості товарів, а не споживних вартостей.

Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і капіталістичне (розширене, розвинуте) (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Форми господарювання

5.2. Товар і його властивості

Центральною категорією товарного виробництва є товар. Товар – це продукт праці, який виготовляється для обміну або продажу на ринку. Продукт праці, що вступає в обмін, є товаром лише тому, що з приводу нього виникають відносини між двома особами. Товар у будь-якій формі має дві характерних особливості: з одного боку, він задовольняє певну людську потребу, а з іншого, – є втіленням суспільної праці. Тому розрізняють дві сторони або дві властивості товару:

– властивість задовольняти людські потреби назвали корисністю або споживчою вартістю товару. Вона відображає натуральну речову сторону товару. Наприклад, хліб, м’ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття ‑ потребу в одязі; верстат, нафто-, газопровід, виробничі споруди, потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага й послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва;

– утілені в продукті витрати суспільної праці утворюють цінність, або вартість товару. Вартість, на відміну від споживчої вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з’ясування її природи як другої властивості товару є більш складним завданням. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), у якому одні споживні вартості обмінюються на інші. Це співвідношення постійно змінюється залежно від місця й часу, що створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж, як би не відрізнялися мінові вартості одного й того ж товару, вони завжди мають щось загальне. У найрізноманітніших товарах спільною є одна властивість: вони ‑ продукти праці. Прирівнювання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об’єктивну рівність ще до обміну.

Отже, зміст категорії "споживна вартість" визначається сукупністю природних і суспільних властивостей товару. В зв'язкуз цим слід розрізняти такі поняття, як "споживні властивості" та "споживна вартість" товару. Споживні властивості – це лише сукупність природних властивостей товару, а споживна вартість – це сукупність природних і суспільних його властивостей.

Споживні властивості товару, вивчаються техніч­ними науками, зокрема такою наукою, як товарознавство. А споживна вартість виступає об'єктом вивчення політекономії, тому що вона в своїй суспільній властивості виступає як носій виробничих відносин людей і, в першу чергу, мінової вартості.

Споживна вартість у товарі має суспільний характер, а це означає, що продукт, ставши товаром, повинен мати й другу властивість (перша – споживна вартість)– спроможність обмінюватися на інші товари, бо інакше не відбудеться акт його продажу-купівлі. Ця властивість товару обмінюватися на інші товари отримала назву «мінової вартості» – це така кількісна пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

Споживча вартість і корисність товару. З погляду споживчої вартості товар є насамперед предметом, річчю, що завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку.

Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та ін.). Проте споживча вартість послуги не має речової форми свого вираження, а є корисним ефектом живої праці, ви­користання якої водночас задовольняє певні потреби інших лю­дей. Тому споживчу вартість можна визначити як певну річ або послугу, що завдяки своїм корисним властивостям задоволь­няє різноманітні людські потреби.

У зв'язку з цим постає питання про співвідношення споживчої вартості і корисності, яке по-різному тлумачиться в сучасній літературі.

Загалом в економічній теорії прихильники концепції гра­ничної корисності досліджували лише корисність товарів, при­хильники теорії трудової вартості – здебільшого вартість. Відтак окремі автори (А. Маршалл, М. Туган-Барановський та ін.) робили спроби об'єднати ці погляди.

Корисність речі або послуги, зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід "оцінює" споживчі вартості, "досліджує" їхню якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. У корисності відображається зіставлення об'єктивної і суб'єктивної сторін. Отже, споживча вартість більш містка категорія, ніж корисність.

Роль споживчої вартості за умов товарного виробництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; по-друге, її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну споживчу вартість (за умов суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок із якістю продукції, а отже, і з ефективністю виробництва.

Загалом історичний характер споживчої вартості полягає в значному розширенні кількості споживчих вартостей; в ускладненні процесу їхнього створення (внаслідок спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин продукту); у зростанні корисних властивостей багатьох традиційних товарів (наприклад, значно розширився спектр використання сталі, алюмінію в минулому столітті й нині); у підвищенні якості та довговічності товарів; у створенні зростаючої кількості споживчих вартостей у формі послуг тощо.

Спроби деяких економістів (У. Джевонса, А. Маршалла та ін.) знайти кількісний показник корисності всіх товарів виявилися марними. Тому італійський економіст А. Парето запропонував відносний показник, згідно з яким один набір товарів є кращим для споживача, ніж інший.

Цінність блага є єдністю споживчої вартості і витрат на її виробництво, а тому існує за умов будь-якого суспільного способу виробництва. І лише за умов товарного виробництва цінність продукту набуває форми вартості.

Вартість має якісну та кількісну сторони: у першому випадку вартість виражає відносини економічної власності між товаровиробниками, у другому – величину втіленої в товарі суспільно необхідної праці товаровиробника та суспільну корисність товару.

Діалектична єдність споживчої вартості і вартості формує товар. Товар – суспільна форма продукту праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей, вироблений для обміну на основі суспільно необхідних витрат.

Купуючи товар, споживачі платять за нього певну суму грошей, яка є його ціною. Найпростішим визначенням ціни є те, що вона є грошовим вираженням вартості.

Внутрішнім змістом товару є вартість, вкладена в товар як праця, що знаходить вираження в міновому співвідношенні товарів. Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), які притаманні кожному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку.

У цілому величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами праці, а також його корисністю.

5.3. Теорії вартості

В економічній літературі зустрічаються такі теорії вартості:

Ø теорія трудової вартості;

Ø теорія трьох чинників виробництва;

Ø теорія витрат виробництва;

Ø теорія попиту і пропозиції;

Ø теорії граничної корисності;

Ø теорія граничних витрат виробництва;

Ø інформативна теорія вартості.

Розробку теорії трудової вартості було започатковано представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, а свій подальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса. Вартість товару визначається кількістю праці, втіленої в ньому, тобто має трудову природу. Мірою самої праці стає робочий час, витрачений на виробництво товару. Щоб уникнути труднощів кількісного виміру вартості в її трудовому сприйнятті, К. Маркс повинен був ввести поняття “абстрактна праця”, “конкретна праця” і “суспільно необхідні витрати праці”.

Оскільки продукти відрізняються споживаними цінностями, праця відрізняється конкретним набором операцій. Отже, корисна праця, яка створює товари, що задовольняють потреби людей, витрачена в якійсь конкретній формі, — це конкретна праця. Тобто виробник виконує конкретні виробничі операції, використовує певні засоби праці та матеріали і виготовляє певні блага. Наприклад, будівельник використовує цеглу, бетонні плити, цементні розчини, підйомні крани та інші засоби виробництва, щоб побудувати будинок. Таку працю, що створює товари, називають конкретною.

Проте і швець, і будівельник, і токар, незалежно від конкретної форми праці, витрачають фізичну силу, нервову і розумову енергію. Це друга сторона праці, яку називають абстрактною (від лат. abstractio — відтягнення, відвернення від його конкретної форми).

Не тільки продукт праці, а й сама праця є двоїстим процесом — процесом конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця створює споживну вартість товару, абстрактна праця створює вартість (рис. 2).

Рис. 2. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі

Однак вартість товару формується витратами не власної праці окремого виробника, а суспільно необхідної праці. Наприклад, одні й ті самі сукні шиють різні кравці з різним умінням, кваліфікацією, відповідальністю. І коштують ці однакові сукні по-різному, наприклад, 80, 100 і 120 гр. од. Вочевидь, що покупця такі різні ціни на однакову продукцію не влаштовують. Товари з однаковими споживними вартостями мають коштувати однаково. Власне, так воно і є, тому що в основі вартості лежать суспільно необхідні витрати праці.

Вони складаються з витрат праці, які здійснюються упродовж суспільно необхідного робочого часу з середнім умінням та інтенсивністю праці, за середніх умов виробництва, за яких виробляється основна маса продукції певного виду. Те, що вартість створюється не індивідуальною, а суспільно необхідною працею, має велике значення в економічному розвитку суспільства. Якщо за однакові проміжки часу суспільна праця створює рівновеликі вартості, то у разі зростання виробітку одна й та сама величина вартості припадає на більшу кількість товару. Відповідно, вартість виробу зменшується, товар стає дешевшим. У результаті розвитку науки і техніки, поліпшення організації праці продуктивність праці збільшується, і тією мірою, якою відбувається це підвищення, зменшується вартість одиниці товару. Продуктивність праці є найважливішим показником, який характеризує рівень розвитку національної економіки.

Родоначальники теорії трьох чинників виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних чинників: землі, праці і капіталу. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих чинників "створює" відповідну частину вартості: земля – ренту, праця – заробітну плату, а капітал – відсоток.

Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Теорія попиту і пропозиції, розроблена Г. Маклеодом (Шотландія) і Дж. Стюартом (Англія), є спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. Згідно з цією теорією вартість товару реально може виявитися лише в ціні, тобто в грошовому виразі. Ціна ж, у свою чергу, визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Тому вартість товару визначається в певній сумі грошей, яка в кожен обумовлений момент конкретна залежно від співвідношення попиту і пропозиції на цей товар. Саме це положення теорії сприяло подальшій розробці загальної проблеми вартості.

В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості – з позиції теорії граничної корисності – Г. Госсен (Німеччина), К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк (Австрія). Сутність теорії полягає в тому, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, від його граничної корисності.

На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в й розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.

Якщо блага є в достатній кількості, то хоч би якою була його сукупна корисність (наприклад, води), корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не дуже велика, то їх обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою, остан ній екземпляр має граничну корисність. Отже, що менше на ринку певного товару, вважають прихильники цієї теорії, то він дорожчий, то більша його цінність, але із збільшенням його пропозиції цінність такого товару зменшується.

Теорія граничних витрат виробництва – вартість товару залежить від закономірності зміни питомих витрат виробництва при збільшенні обсягів виробництва на підприємстві.

Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця ХІХ – початку ХХ ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у зясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршал виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та повязував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції – з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими.

Інформативна теорія вартості. У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспіль­ства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і за прогнозами, ця тенденція посилюватиметься в майбутньому. В США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка економічно активного населення, тоді як у сфері послуг – 28,8 відсотка, у промисловості (без виробництва комп'ютерного і комунікаційного устаткування) – 22,5; сільському господарстві – 2,1 відсотка. Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його психофізичними зусиллями, як у минулому В зв'язку з цим у межах теорії постіндустріального, інформаційного суспільства з'явилася принципово нова концепція вартості – інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. "Якщо знання у своїй системній формі, – пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, – застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості".

Дата добавления: 2015-05-22