Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Право в естетичному вимірі




ЕСТЕТИКА ПРАВА

THE PROBLEM LEGITIMACY OF POWER IN PLEATO’S POLITICAL THEORY

V. B. Kovalchuk

В ПОЛИТИКО-ПРАВОВОМ УЧЕНИИ ПЛАТОНА

ПРОБЛЕМЫ ЛЕГИТИМНОСТИ ВЛАСТИ

В. Б. Ковальчук

Список літератури

 

Аристотель. Афинская полития. – М., 1997.

Аристотель. Политика. – М., 1997.

Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Істо­рія полі­тичної думки. – К., 1997.

Кант И. К вечному миру // Сочинения в ше­сти томах. – Т. 6. – М, 1966.

Михаленко Ю. Политический идеал Пла­тона в контексте реальной истории. – М., 2003.

Новгородцев П. Введение в философию права. Кризис современного правосознания. – Санкт-Пе­тер­бург, 2000.

Платон. Законы. – М., 1999.

Платон. Государство. // Собрание сочине­ний в четырех томах. – Т. 3. – М., 1994.

Поппер Карл. Открытое общество и его враги. – М., 1992.

Рассел Бертран. История западной философии. – Новосибирск, 1994.

Трубецкой Е. Социальная утопия Пла­тона // Труды по философии права. – Санкт- Пе­тербург, 2001.

Хёффе Отфрид. Политика, право, справедли­вость. Основоположения критической философии права и государства. – М., 1994.

Чанышев А. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Чичерин Б. Политические мыслители. – Санкт-Пе­тербург, 1999.

Штраус Лео. Введение в политичес­кую филосо­фию. – М., 2000.

Юркевич Памфіл Історія філософії права (дав­ньої). З рукописної спадщини. – К., 1999.


 

В статье детально анализируются политико-правовые взгляды Платона. Предметом рассмотрения является проблема легитимного правления, специфическое разрешение которой греческий мислитель предлагает в сочинениях “Государство”, “Политик” и “Законы”. Акцентируется вни­мание на вопросах, что является причиной возникновения политического правления, что подразуме­вается под по­нятием “легитимность”, какие механизмы реализации этого принципа предлагает фило­соф.

The author provides a thorough analysis of the political and legal ideas of the famous philosopher Plato. The subject of the author’s scientific interest is the problems of the legitimate ruling that is considered by the Greek thinker in his works such as Republic, Statesman, and Laws. The author makes an attempt to solve the problem answering the following questions – what the initial course of the political ruling is, and what the mechanisms of its realization are.

 


 

 


© 2004 р. Є. В. Бурлай

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

 

(ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ)

 

Як і будь-яке явище культури, право потребує матері­альних засобів вираження: мови, жестів, одягу, сим­волів, будівель. Як і будь-який матеріальний засіб ви­раження, матеріальне вираження права підлягає есте­тичній оцінці. І як будь-яке явище, право може слугу­вати матеріалом для мистецтва, оцінюватися з естети­чної точки зору.

Г. Радбрух [16].

 


Ряд положень по темі, винесеній в назву цієї статті, став предметом доповіді під час Днів на­уки в Національному університеті “Києво-Мо­гилянська академія” в січні 2004 р. і був відтво­рений в короткому матеріалі, підготовленому для опублікування по результатах цієї конферен­ції. Співвідношення права і естетики як регуля­тивних чинників – лише невелика частина про­блеми мі­сця права в загальній системі соціально-нормати­вного регулювання, якою автор займа­ється остан­нім часом; тому коротка публікація по даному питанню, що більшою мірою ставила його, ніж вирішувала, спочатку здавалася цілком достат­ньою. Але предмет аналізу виявився на­стільки цікавим і непростим, що автор ризикнув підготу­вати суттєво розширену версію цього ма­теріалу і запропонувати її до опублікування на сторінках спеціалізованого філософсько-право­вого часо­пису: адже, в кінцевому підсумку, йдеться про проблему дійсно філософського зна­чення – не тільки тому, що питання естетики є традиційним предметом філософських дослі­джень, а й тому, що вона передбачає відповідні узагальнення зага­льно-соціального плану та опе­рування поняттям “право” в найбільш абстракт­них його значеннях.

 

*****

 

В рамках сучасних гуманітарних міждисцип­лінарних досліджень існує велика і складна про­блема, яка, на жаль, поки що не стала об’єктом тієї дослідницької уваги, на яку заслуговує – про­блема співвідношення правового та естетичного, права та естетики як чинників соціального регу­лювання. Присвячені їй роботи як в рамках вітчи­зняної теоретичної юриспруденції, так і в рамках науки естетики, як буде видно з подаль­шого ви­кладення, обраховуються буквально одиницями. І це в той час, коли йдеться не про­сто про про­блему, а про масштабний напрямок досліджень, в рамках якого є широкий простір для конструкти­вної співпраці філософів, юрис­тів, соціологів, мистецтвознавців, представників інших сфер гу­манітарного знання. Мета даної статті – коротко позначити деякі аспекти про­блеми співвідно­шення правового та естетичного, що можуть мати значення з точки зору теоретич­ної і практичної юриспруденції.

Зупинимося на трьох з них, найбільш цікавих і важливих з нашої точки зору.

 

 

Насамперед, йдеться про загальне розуміння права та естетики як своєрідних, специфічних способів соціального регулювання. Такого роду постановка питання є до певної міри незвичною, принаймні для науки естетики. Справді, в сучас­них філософських дослідженнях, як зарубіжних, так і вітчизняних, естетика в її найбільш загаль­ному розумінні найчастіше сприймається як фо­рма духовного опанування дійсності, що оточує людину, форма відтворення дійсності у відповід­них специфічних категоріях, інколи – форма сус­пільної свідомості. Часом вона тлумачиться як цілісна система ідей, що теоретично охоплює певну грань світогляду людини, її ціннісної сві­домості і творчої діяльності [9, с. 36, 49] як наука про закони досконалості або недосконало­сті (свідченням досконалості є при цьому всі про­яви витонченості) [4, с. 11-12] частіше – як наука про об’єктивні та суб’єктивні засади мистецтва як специфічної, характерної, феноменологічно оріє­нтованої форми людської активності (при цьому і саме мистецтво в спеціальних дослідженнях ви­значається через дуже широкі абстракції [13]). Коротко кажучи, на філософському рівні есте­тика сприймається саме як спосіб світосприй­няття, особлива форма освоєння людиною світу, в якому вона живе. При цьому презюмується, що естетика може визначати характер людської по­ведінки; але про те, яким є механізм впливу есте­тичного на цю поведінку (наприклад, про те, що поведінка лю­дей практично завжди більшою чи меншою мі­рою є стандартизованою, унормова­ною в естети­чному плані), говориться значно менше. Якщо в рамках досліджень з теорії есте­тики згадується про її нормативність, то часто в контексті канонів художньої творчості, законів естетичного, сту­пеню їх імперативності в про­цесі творчого по­шуку тощо* [24]. Але в той же час філософи гово­рять про універсальність есте­тичного, про те, що спосіб сприйняття світу крізь призму почуттів (і категорій) прекрасного, під­несеного, досконалого та їх антиподів не­від’ємний від буття будь-якої людини, в тому числі і непричетної безпосеред­ньо до сфери мис­тецтва. Якщо це дійсно так, то подібне сприй­няття не може не спиратися на від­повідні, більш-менш усталені стандарти, а це, в свою чергу, означає, що естетика може і повинна бути роз­глянута як своєрідний чинник норматив­ного ре­гулювання людських почуттів, а надто – людсь­кої поведінки, причому чинник складний, вкорі­нений в антропологічні та соціальні особли­вості людини. Це означає також, що необхідним і суттєвим структурним елементом естетичного в соціумі є саме комплекс норм-стандартів, який діє постійно через відповідний механізм, стабілі­зу­ючи та гармонізуючи людську поведінку та люд­ські взаємовідносини; безумовно, естетичні но­рми відрізняються специфікою їх формування, методом регулятивного впливу, засобами забез­печення, характером формалізованості, нежорст­кістю стандартів і суттєвою залежністю їх здійс­нення від суб’єктивного сприйняття** [1].

Що стосується права, то воно традиційно від­носиться до факторів соціального регулю­вання і вважається “регулятором” суспільних відносин; це положення є хрестоматійним для усіх вітчиз­няних підручників з теорії держави і права і не потребує навіть відповідних поси­лань. За всієї звичності та, на перший погляд, елементарності цієї тези, вона є далеко не прос­тою і може тлу­мачитися по-різному. Найчас­тіше в рамках віт­чизняної наукової традиції право трактується як комплекс формально ви­значених правил поведі­нки, встановлених від імені держави, оголоше­них загально­обов’язко-вими і захищених можли­вістю держа­вного примусу. Подібне розуміння є доволі зру­чним, але, як уявляється, занадто спрощеним (спрощеністю, власне, і пояснюється його зруч­ність). Воно виходить з припущення, що норми, оголошені обов’язковими і супрово­джені при­мусовим забезпеченням, здійснюються вже в силу факту їх появи; реалізуючись же не­визна­чену кількість разів, вони створюють певну те­нденцію в поведінці суб’єктів-адресатів, вико­нуючи тим самим регулятивну функцію. За по­дібного підходу норми можуть дійсно здатися достатніми для того, щоб визначити явище права, скласти зміст його поняття (тим більше якщо ці норми численні, систематизовані, ви­зна­чені в надійних, загальнодоступних інфор­мацій­них джерелах і створені в порядку спеціа­лізова­ного нормотворчого процесу). Але, з ін­шого боку, цілком очевидно, що норми, як фо­рмальні абстрактні вказівки на бажані чи необ­хідні фо­рми поведінки, не можуть охоплювати та уособ­лювати цілісний і складний спосіб ре­гулювання суспільних відносин, яким є право. Щоб реально визначати поведінку людей (регу­лювати), вони не можуть не бути включеними у відповідний механізм як один з необхідних тех­нологічних елементів. Крім норм та утворюва­ного ними за­гально-нормативного режиму, цей механізм має охоплювати, насамперед, самих суб’єктів, що ак­тивно діють заради задоволення власних по­треб і поведінка яких відповідно по­требує нор­матив­них обмежень на користь поді­бних потреб ін­ших. Він має включати суб’єктів, що профе­сійно допомагають зацікавленим осо­бам визна­чити і захистити власні права, коли вони не зда­тні зро­бити це самостійно (що абсо­лютно необ­хідно за умов розвинутого право­вого регулю­вання). Він передбачає наявність суб’єктів (стру­ктур), що професійно і авторите­тно розв’язують конфлікти з приводу нездійс­нення або неналеж­ного здійс­нення прав, коли конфліктуючі сто­рони не здатні мирно подо­лати такий конфлікт самостійно. Він передбачає й інші елементи – структури і засоби правового інформування, правової освіти і про­паганди, ціннісно-світогля­дні орієнтири в цій сфері тощо. Як чинник, що забезпечує реальний і сис­темний вплив на соціа­льну поведінку людей і відповідно на суспільс­тво в цілому, право не може не охоплювати ці та інші компоненти; без них процес правового ре­гулювання об’єк-тивно не може бути здійснений. Подібний погляд про­понує сприймати право як структурно скла­дне соціальне явище, як специ­фічний спосіб со­ціа­льно-нормативного регулю­вання зі складною технологією соціального впливу в основі. Втім, в даному контексті більш важливо зазначити, що як право, так і естетика є органічними скла­до­вими системи соціально-нормативного регу­лю­вання в суспільстві і мо­жуть бути проаналі­зовані з точки зору того, на­скільки в плані їх регуляти­вного впливу вони є партнерами і на­скільки – конкурентами.

 

 

Друга проблема, варта пильної уваги дослі­д­ників, полягає в тому, що конкретні моменти правової дійсності, конкретні правові інсти­тути, правові явища можуть і повинні бути розглянуті з точки зору очевидно притаман­ного їм естетичного аспекту, проаналізовані в естетично­му плані. Як зазначалося вище, есте­тика всюди­суща, вона пронизує своєю присут­ністю всі на­прямки людської активності, всі сфери життєдія­льності суспільства. Інколи вва­жається, що есте­тичне втілюється у витончених мистецтвах. Це далеко не так. Естетика – уні­вер­сальний регуля­тивний чинник; адже будь-яка поведінка, її ре­зультати неодмінно сприй­ма­ються через складні комбінації людських по­чут­тів і відповідно оці­нюються в категоріях прекра­сного і потворного, привабливого і від­разного* [7; 14, с. 140]. Право не є виключен­ням; більше того, як спосіб соціа­ль­ного регу­лювання з висо­кою мірою формалі­зова­ності (зовнішньої визна­ченості) воно істот­ною мі­рою залежить від реалі­зації в різних елемен­тах ме­ханізму правового регу­лювання естетичного чин­ника* [21, с. 201; 15, с. 83; 11. с. 302; 12, с. 98; 17; 3].

Спробуємо коротко, поки що практично без застосування відповідного понятійного апарату естетичної науки, позначити можливі прояви ес­тетичного чинника в праві, або, іншими сло­вами, ті елементи правової дійсності, які мо­жуть бути дослідженні в естетичному аспекті. Йдеться, щонайменше, про:

естетику юридичного мислення. Особли­во­сті юридичного мислення без надмірного пе­ребі­льшення можна сприймати як особливості логіч­ного мислення. Дійсно, юридичне мис­лення най­частіше пов’язане з необхідністю до­ведення, ар­гументування; логічний висновок може стати доказом у конфліктній справі або у двобої інтер­претацій; тому юриспруденція з ці­лком природ­них причин – це царина, де має па­нувати логіка. Логіка ж – це не тільки наука про послідовне ми­слення, це мистецтво мислення, здатне зачару­вати, коли воно демонструється майстром. Саме такі емоції відчуваєш, знайом­лячись, зокрема, з судовими промовами вели­ких ораторів мину­лого; такі ж емоції відчуваєш, осягаючи оригіна­льну інтелектуально-логічну конструкцію в сфері абстрактного знання про право. Щоправда, інколи юридичне мислення, зорієнтоване на мак­симально досконале викла­дення логічних умови­водів, може наблизитися до софістики, до вміння перемагати в дискусії виключно формальною послідовністю словес­них аргументів (перемога в спорі заради спору). Софістика – вміння вико­ри­стати в спорі форма­льний аргумент, доведене до граничної доско­налості, коли остання межує з абсурдом; прак­тична, а тим більше естетична цінність її відно­сна, хоча в реальній дійсності софістичні аргу­менти нерідко використовується для обґрунту­вання висновку, що передбачає кон­кретні пра­вові наслідки;

естетику юридичного тексту. Один з пе­р­ших дослідників і систематизаторів юридичної термінології, використаної в нормативних актах України, І. Дахно у передмові до відомого “Юридичного словника” доволі емоційно ви­сло­влювався про своє захоплення досконалими но­рмативними визначеннями і навпаки** [18, с. 5]. Це – цілком природна естетична реакція практи­чного юриста на матеріал, з яким йому дово­диться працювати як фахівцю. Позитивну реак­цію при цьому може викликати не тільки препа­рована термінологія, а й правовий текст в цілому – незалежно від того, текст це нормати­вного акту, договору чи іншого правового акту. З іншого боку, юридичні тексти (особливо – те­ксти нормативних актів) часто викликають спра­вжнє роздратування практичних юристів; зміст та виклад цих актів подекуди просто ви­ключа­ють можливість конструктивної роботи з ними. Тут вже розмова не тільки про функціо­нальні дефекти текстів. Йдеться про психологі­чну реак­цію більш загального порядку – на за­конодав­ство в цілому, на діяльність законода­вця, на дія­льність структур і суб’єктів, так чи інакше при­четних до законотворчого процесу тощо; іншими словами, йдеться про невиправ­дані очікування від функціонування найважли­віших елементів правової системи. Такого роду реакції формують відповідний негативний ал­горитм сприйняття зако­нодавства та законодав­чого регулювання в профе­сійному середовищі (не говорячи вже про непрофе­сійне), а це є дуже серйозною пробле­мою – і, як можна ба­чити, далеко не тільки спе­ціально-право­вою.

У цьому контексті окремо згадаємо про ес­тетику лапідарного юридичного тексту (мак­сими, афоризми, сентенції), які можуть уособ­лювати елементи досконалого знання в сфері права. Їх красота – в граничній змістовній наси­ченості; адже для того, щоб зафіксувати гли­боку і важливу закономірність, інколи достат­ньо од­нієї короткої фрази. Так, сентенції, зали­шені нам у спадок тими, хто започатковував й розвивав римську юридичну традицію, – це справжній скарб людської мудрості; самі старо­давні рим­ляни з повним правом йменували їх разом з чин­ними і записаними законами “писа­ним розумом” (“ratio scripta”). Ще приклад. Чому людина, не будучи навіть юристом-фахів­цем, практично завжди опиняється під конкрет­ним враженням від знайомства з текстом кон­ституції тієї чи ін­шої держави? Не тільки і не стільки від відчуття поваги до політичної муд­рості її творців. Це природна реакція на грани­чно стислий і абстрак­тний, а тому й вельми ва­гомий політичний нор­мативний текст, поклика­ний відтворити картину найбільш раціональ­ного суспільного устрою для конкретного на­роду і той соціальний позитив, що має принести власному суспільству, своїм громадянам конк­ретна держава. Зрозуміло при цьому, що зовні­шньо-формальна сторона кон­ституційного тек­сту має постійно підтверджува­тися соціально-змістовною, тобто станом речей, за яким кон­ституція дійсно виявляється реаль­ною переду­мовою збагачення суспільного життя в духов­ному і матеріальному плані. Лише тоді вона отримує право на те, щоб сприйматися влас­ними громадянами як довершене і досконале правове явище, як Конституція в справжньому сенсі цього слова;

естетику правосудного процесу. Остання має як самостійну, так і функціональну цінність: естетичний чинник надзвичайно підсилює ефек­тивність судової процедури. Використання адек­ватної естетичної форми в процесі здійснення правосуддя історично сягає в сиву давнину, воно ж має цілком конкретні константні соціально-психологічні передумови. Чому судовому про­цесу притаманний розвинутий естетичний еле­мент? Насамперед тому, що він оформлює таїнс­тво відправлення правосуддя – процесу, постійно пов’язаного з встановленням істини, з оцінкою людських вчинків і, що дуже важливо, – з влад­ними актами, що можуть принципово визначати долю людини, якщо не вирішувати питання життя чи смерті. В умовах сучасної державності, коли юридичні конфлікти розглядаються і вирі­шу­ються десятками тисяч в характерному кон­вейєр­ному режимі, явище судочинства і право­судний процес зазвичай сприймаються як щось буденне, звичайне, функціональне, в той час як цей процес за його природою завжди є в певному розумінні священним; будь-яка судова система “спирається на теологію, що гарантує істинність її справедли­вості” [5, с. 133]. Один з природних наслідків такого стану речей – піднесеність, урочистість судової процедури, практично зав­жди притаманна їй ритуальність. Звідси ж – й відповідний імідж судді. Логічною і природ­ною є соціальна презум­пція, за якою суддя є жи­вим носієм мудрості, авторитетності, справедли­вості (принаймні, так має бути, і подібні психо­логічні установки пови­нні були б всіляко ствер­джуватись в суспільстві); і весь зовнішній вигляд судді (одяг, поведінка, манери поводження з пу­блікою тощо) має працю­вати на цей імідж, поси­лювати його* [19, с. 32]. Звідси ж – конкретна естетика місця відправлення правосуддя. Таке важливе за соціальним змістом явище, як право­судний процес, повинне характе­ризуватися не тільки незвичайною естетикою процедури, а й місця, де він відбувається. Харак­терний приклад: в численних країнах резиденції вищих судових інстанцій іменуються “Палацами правосуддя” і дійсно є величними, грандіозними спорудами, або, не маючи такої офіційної назви, є такими по суті (наприклад, приміщення Верхов­ного суду США в Вашингтоні). Хоча цілком оче­видно, що не тільки приміщення вищих судових інстанцій, а й усі приміщення, де здійснюється правосуддя іменем держави, мали б бути безумо­вно характе­рними в естетичному плані. Це впли­вало б на сприйняття в суспільстві суду, правосу­ддя і права в той же спосіб, в який естетична спе­ци­фіка храмів впливає на рівень суспільного ав­то­ритету релігії та церкви.

Все згадане – зовсім не технічні питання; це моменти, безпосередньо пов’язані з досконалі­стю та результативністю правового регулювання в основних елементах його механізму. Адже оче­ви­дно: якщо естетична складова судочинного про­цесу непропорційно мала, його суспільні резо­нанс та ефективність різко знижуються, знижу­ється від­повідно і вся ефективність правового регу­лювання в суспільстві. На завершення до­дамо, що естетично характерним має бути не тільки сам су­довий про­цес, а й (до певної міри й у певному ро­зумінні) процедури виконання судових рішень* [23, с. 13];

естетику результативної юридичної тех­нології. Цю позицію хотілося б проілюструвати прикладом до певної міри контрестетичним, при­кладом естетичного в негативному вимірі, хоча такі оцінки, можливо, викличуть природні диску­сії. В романі Льва Толстого “Воскресіння”, ви­значному творі антиправової спрямованості, опи­сується, зокрема, фігура “геніального адвоката”, “який зумів відняти майно у старої жінки на ко­ристь дільця, що не мав на це майно жодного права – це знали і судді, а тим більше – позивач та його адвокат; але придуманий ним хід був та­кий, що не можна було не відняти майно у старої жі­нки і віддати його дільцю” [22, с. 26]. Такого роду приклади міг би навести будь-який практи­чний юрист незалежно від того, в який історич­ний час він практикує** [8]. Юриспруденція є в певному розумінні парадоксальною за її приро­дою; її зміст – щоденна боротьба за справедли­вість у відноси­нах між людьми; але саме в рам­ках юриспруден­ції постійно демонструється ці­каве формально-технологічне мистецтво досяг­нення результатів, алогічних з точки зору вимог справедливості (ви­правдання очевидного злочи­нця або засудження завідомо невинної особи, банкрутство плато­спроможного підприємства, позбавлення майна законного власника тощо). Фахівець, що володіє цим мистецтвом, подібно вищезгаданому “геніа­льному адвокату”, може викликати захоплення як майстер своєї справи; тобто вельми сумнівна з морального погляду, але результативна техноло­гія може дістати конкре­тну естетичну оцінку як її самої, так і результатів її застосування. З погляду соціальних наслідків процесу правового регулю­вання ця оцінка має принципове значення: саме вона свідчить, як сприймається соціумом та чи інша формально-юридична технологія – як акція, в результаті якої кожен отримує йому належне, або як хід, через який можна забезпечити довіль­ний інте­рес за рахунок інтересу законного. На фоні такої конк­ретики і правове мистецтво в ці­лому природно може сприйматися не як благоро­дне вміння, а як потенціальна або реальна витон­чена мерзотність* [10, с. 184].

У даному контексті варто окремо згадати про естетичний вимір феномену судового змагання. Формально-юридичний аспект судового процесу, його відповідність нормативним вимогам та ос­новним принципам правосуддя принципово важ­ливі для оцінки його дієвості та соціального зна­чення; але не тільки це надає йому своєрідності, характерних особливостей. Найчастіше процес – це загострене протиборство, змагання, гра з вели­кими ставками і психологічним напружен­ням: тут щоразу вирішується фатальне питання “хто – кого”. Тобто, крім усього іншого, судовий процес – це змагання загострених почуттів, інте­лектуа­льно-емоційний конфлікт, а отже явище, не­від’ємне від відповідної естетичної складової;

естетику юридичної символіки. В даному випадку ми торкаємось більш складного і ціка­вого питання – про естетичний вимір символіч­ного взагалі. На жаль, тут немає можливості зве­рнутися до основних понять семіотики, до ана­лізу функціонального призначення знаку та сим­волу як обов’язкових складових комуніка­тивного процесу в людському середовищі. Але зазна­чимо, що символ – це знак, який в закодо­ваному вигляді фіксує необхідну інформацію про соціа­льно значиме явище; і чим істотніше значення, тим сильнішим і виразнішим має бути символ. Щоб закладена в ньому інформація адекватно сприймалася і виконувала очікувану ціннісно-орієнтаційну функцію, щоб майбутня поведінка людини виявилася запрограмованою на соціа­льно-значущі дії, знак-символ має отримати оформлення, що ефективно і компле­ксно впли­ває на людські пам’ять і емоції, інте­лект і по­чуття. За логікою речей, у різні моме­нти цивілі­зованої історії різних народів, у рам­ках різних культур обов’язково мають з’являтися певні ду­ховні творіння, що доступно і однозначно сим­волізують явища права і пра­восуддя, їх основні принципи та значення для нормального існу­вання людського суспільства. Дослідження як стародавньої, так і сучасної правової символіки можуть становити виключ­ний інтерес не тільки з погляду історії людської культури, історії есте­тичних форм або історії права. Це філософське і теоретичне питання. Вдалий символ інколи може мати більше зна­чення, ніж багатослівний трак­тат. І в цьому контексті неможливо не зга­дати про велике творіння стародавніх греків, не­пере­вершений образ богині правосуддя Феміс (у ро­манізованій версії – Феміди) – першої дру­жини Зевса, ма­тері Прометея та двох дочок – Діке (Справедли­вість) та Евномії (Благозакон­ність). Феміда – один з найбільш сильних симво­лів за­хідного типу людської цивілізації, аналізу­ючи який, можна ефективно вивчати теорію пра­восу­ддя і самого права, бачити принципи право­вого регу­лювання, а також соціальні і антропо­логічні чинники, які блокують його можливості, зни­щу­ють право як чинник регулювання. Але й це ще не все. Аналізуючи образ Феміди як фор­мулу довершеного правосуддя, звернемо увагу на до­сконалу естетичну форму цього символу, її здат­ність впливати на людські почуття. Дуже силь­ний психологічно-естетичний момент кри­ється вже в тому, що це – богиня! Земні люди автома­тично робляться слугами справедливості – тільки через те, що явище правосуддя піднято на боже­ственну висоту, а божество завжди уособ­лює в собі досконалість. Хтось зауважить, що Феміда виступає богинею тільки в пантеоні богів анти­чної Греції та Риму, що це – відносно лока­льний символ. Але ж є очевидним фактом те, що євро­пейський християнський світ з плином історії погодився з тим, щоб право і справедливість у рамках його могутньої особливої культури по­значав сим­вол, запозичений з античного язични­цтва!

естетику правової абстракції та право­вої доктрини, тобто теоретичного мислення в праві. Вона варта окремої згадки, як і те, що ко­ріння (а можливо – і найбільш досконалий до­свід) практики сприйняття інтелектуально-до­слідни­цького процесу саме з погляду, прита­манного останньому моменту прекрасного, ми також зна­ходимо ще в античному світі. Вважа­ється, на­приклад, що стародавні греки не вба­чали різниці між естетичним поглядом і погля­дом, властивим дослідженню. Для визначення естетичного спо­глядання вони мали той же те­рмін, що й для нау­кового дослідження – “тео­рія” або “огляд”. Спо­глядання прекрасного не було для греків проце­сом, відмінним від зви­чайного спостереження над предметами. Спо­глядання супроводжувалося задоволенням, але греки вважали, що воно су­проводжує усіляке спостереження, огляд, ви­вчення, пізнання [20, с. 33]. Тут ідеться про пі­знання в цілому, про сис­тему знання, здатного пояснити багатогранний, надзвичайно складний і суперечливий, проте чудовий і цікавий світ, в якому живе людина і який її оточує. І цілком очевидно, що суттєвою частиною цього знання були саме систематизо­вані уявлення про людину і державу (в яку, за думкою Аристотеля, об’єдналися люди, сім’ї та родові групи заради досконалого, кращого життя); про мистецтво людського співжиття (політику); про найбільш досконалу форму спі­льного існування багатьох (поліс); про право і закони як передумову гармо­нійного політич­ного співіснування людей. Тонке спостере­ження, точний висновок, вдалий вираз, що фік­сує закономірність, поєднані з особистою здат­ністю слідувати розумному принципу суспі­ль­ної поведінки та схилити до нього інших – це безумовні цінності, що характеризують інтелек­туальний та політичний світ Еллади і одночасно можуть сприйматися як універсальні цінності людства, досконала практика соціального пі­знання і адекватної йому соціально-політичної поведінки. Що ж до логічного аспекту, глибини та всеосяжності мислення, сміливості висновків та узагальнень, то антична філософська і нау­кова думка, в тому числі і в політичній та пра­вовій сфері, і на сьогодні може вважатися непе­ревер­шеною. Абсолютно те ж саме можна ска­зати про теоретичні здобутки стародавнього Риму. Рим­ська юриспруденція – також непере­вершена цін­ність, причому цінність комплек­сна: правова, наукова, естетична. Вона викли­кала, викликає і викликатиме захоплення і на­солоду у числен­них поколінь науковців і юрис­тів мину­лого, сьо­го­дення і майбутнього.

Але високу, естетично наукову цінність мо­жуть являти собою інтелектуальні досягнення не тільки минулого, а й сучасності – коли йдеться про результати послідовного, оригіна­льного, ме­тодологічно стрункого і виваженого теоретич­ного аналізу. Вище ішлося про науко­вий, прак­тичний і одночасно естетичний ефект, які може викликати оригінальна інтелектуа­льно-логічна конструкція у сфері абстрактного мислення про право. Яскравим прикладом такої може слугу­вати “чисте вчення” про право Ганса Кельзена. Воно є вражаюче логічним і тому – дуже переко­нливим при тому, що виступає по­стійним об’єктом гострої критики з боку прибі­чників со­ціологічної юриспруденції. Доктрина нормативі­зму, безумовно, дала підстави для критичного аналізу вже не одному поколінню дослідників. Але чи стане хтось заперечувати неабияке зна­чення і корисність цієї доктрини для теоретичної та практичної юриспруденції, а також її науково-логічну привабливість?

естетику правомірного вчинку. На пер­ший погляд, звичайна рутинна поведінка лю­дини, яка просто не суперечить правовим вимо­гам (я не маю на увазі однозначно формально-законні ви­моги), як і вимогам прийнятої в да­ному суспіль­ному середовищі моралі, не є чи­мось особливо видатним в естетичному плані. Але все пізна­ється в порівнянні. В житті лю­дини завжди є мі­сце правопорушенню або амо­ральному вчинку, завжди є передумови для їх здійснення. Утрима­тися від них, поставити мо­ральний принцип над міркуваннями егоїстичної вигоди, користі тощо – означає реально до­стойну, благородну, шляхе­тну поведінку. У ви­падку ж протилежної поведі­нки “...можна гово­рити про потворний та низь­кий характер під­лого вчинку” [1, с. 25]. Затавру­вати аморальний (“підлий”) або протиправний вчинок як “потво­рний” – безумовно, не самоціль; публічне його таврування має значення цілком практичне. Чому, наприклад, судовий процес в людській історії є переважно гласним? Не тільки заради того, щоб було продемонстровано прозо­рість, незаангажованість, неупередженість пра­восу­ддя. Але й (можливо, насамперед) для того, щоб продемонструвати соціуму низький (як пра­вило) характер протиправного вчинку та укрі­пити грома­дян в їх позитивних громадянських почуттях;

– зрештою, про найголовніше – естетику справедливого як загального феномену, так і окремого акту справедливості. В кінцевому під­сумку, повторимося, у боротьбі за справедли­вість – вищий сенс юриспруденції. За своєю сут­ніс­тю, призначенням, за вимогами людського і божест­венного розуму, вона має працювати на до­сяг­нення стану, за якого чітко визначається, під­тве­рджується і реально захищається право суб’єкта, відновлюєть-ся і захищається справед­ливість. Тому в даному контексті, насамперед, має йтися про ес­тетику виваженого правосуд­ного рішення. Сутніс­тю останнього і є захист по­рушеного права тоді, коли суб’єкт особисто за­хистити його не в змозі. Зробити все для цього можливе, як па­тетично б це не звучало, – фу­нкціональний обов’язок суду. Адже кожен випа­док, коли не реалізується, не отримує захисту конкретне по­рушене суб’єктивне право, означає маленьку смерть Права як загально­го принципу. Тому ло­гіка послідовного правового ре­гулю­вання щоразу вимагає жорсткої боротьби за за­хист порушеного права, за справедливе судове рішення*. Для конк­ретного судді ця боротьба може охоплювати вну­трішній (наприклад, мимо­вільне психологічне несприйняття ним конкрет­ної лю­дини, задіяної в процесі), і зовнішній (різ­номаніт­ний вплив на позицію судді) аспекти. Тому факт прийняття і реалізації виваженого су­дового рі­шення, безумо­вно, характеризується комплексно: це одночасно перемога Права, тор­жество Моралі і акт прекрас­ного з точки зору Естетики.

Але згадана позиція має й ще одну важливу сто­рону. Ми весь час говоримо про суб’єктивне право, яке тільки тоді реальне, коли воно захи­щене. Але звідки береться це саме суб’єктивне право? В соці­ально-історичному плані права суб’єктів з’являють-ся як результат боротьби за конкретні життєві інте­реси, як компроміс, баланс різних інте­ресів та різ­них вольових позицій, за наявності якого суб’єкт або категорія суб’єктів отримує можливість діяти на свою користь безза­стережно, не боячись опору і протидії з боку ото­чення. І такий стан речей має бути твердо зафік­сований, чітко позначений зовні­шньо, щоб інфо­рмація про припустиму і не­припус­тиму поведі­нку стала загальним орієнтиром. Інфо­рмація, що не­двозначно позначає право суб’єктів певного типу, чітко окреслює межі їх мо­жливих дій на свою користь, а також дій, яких вони за відомих умов чинити не можуть, є не що інше, як закон – зага­льний, твердий орієнтир поведінки, який не­при­пустимо ні обходити, ні залишати неви­кона­ним. Ці орієнтири-вказівки здебільшого і під­тве­рджу­ють наявність конкретного виду суб’єктив-ного права; на їх основі визначається ступінь пору­шення права і приймаються рішення щодо його захисту (віднов­лення, компенсації тощо). Ось чому зворотною стороною питання естетики ви­важеного судового рішення є пи­тання естетики “праведно­го” (за Т. Шевченком) закону. Питання, як показує прак­тика, цілком слушне, оскільки як формалісти­чний акт, акт ці­льового встановлення закон може обме­жу­вати можливість поведінки, спрямованої на за­дово­лення соціально виправда­них, публічно по­зна­че­них і політично обгрунто­ваних інтересів; та­кий закон є дискримінаційним і відповідно дефект­ним з точки зору засад спра­ведливості (“правед­ності”). З усіх проявів не­справедливого в сфері права дис­кримі­наційний (некоректний, довіль­ний) закон є най­більш не­безпечним, оскільки соціально шкід­ли­вими авто­матично робляться результати його реалі­зації, відносини, що вини­кають на його основі. Ось чому в усі історичні часи найвищою соціаль­ною цінністю, вищим проявом соціальної доскона­ло­сті вважалися дія­льність мудрого зако­нодавця і збала­нсований, своєчасний закон, здат­ний гармо­нізувати і стабі­лізувати численні різно­спрямовані інтереси. За­відомо ж несправедливому закону мис­лителі різ­них часів і різних народів вза­галі відмов­ляли в праві називатися “законом”. Таку тенденцію та­кож можна вважати постійним від­творенням сві­то­глядної традиції античних греків, які понад усе ці­нували гармонічне і прекрасне, а найбільш пре­кра­сним, висловлюючись словами дельфій­ського ора­кула, вважали “те, що є най­більш справедли­вим”** [20, с. 27; 6, с. 311].

*****

Щойно згадане свідчить, як уявляється, про те, що як право в цілому, так і найбільш важливі пра­вові явища та інститути мають серйозні під­стави для того, щоб бути вивченими в світлі при­таманно­го їм естетичного моменту і відповідно бути визна­ченими та характеризованими в кате­горіях естетич­ного (прекрасне, потворне, підне­сене, низьке, комі­чне, трагічне, досконале, гар­монічне, ущербне тощо) з тим, щоб більш гли­боко і точно зрозуміти реальний соціальний ре­зонанс суперечливого про­цесу правового регу­лювання, соціально-психологі­чні чинники, від яких залежить його ефективність. Ймовірно, це передбачає розгляд явищ, позначених традицій­ними категоріями юриспруденції, за допо­могою методології та апарату естетичної науки. На пер­ший погляд, такий розгляд виходить за межі предмету юриспруденції. Але, з іншого боку, уни­каючи такого розгляду, ми ризикуємо збід­нити і пригальмувати творчий розвиток як юрис­пруден­ції, так і науки естетики та й будь-якої іншої соціа­льної науки, затискаючи їх в прокрус­товому ложі наших уявлень про їх предмети. Ва­рто тільки зга­дати про те, до якої міри емоційно та інтелектуа­льно насиче­ною є специфічно пра­вова діяльність – поведінка людей під час юри­дичного конфлікту, відправлення правосуддя, виконання судових рі­шень, здійснення важливих правочинів, законопро­ектної роботи тощо. Все згадане – поле класичної юриспруденції; одноча­сно це діяльність, сповнена найрізноманіт­ніших почуттів, пристрастей, її ефек­тивність безпо­сере­дньо залежить від того, які струни в душах при­четних до неї суб’єктів вдається зачепити, які думки викликати, який психологічний настрій створити, а саме це і є жива сфера естетич­ного. Ступінь розроб­леності та майстерність вико­рис­тання засо-бів, при­йомів, методів, інструментів професійної юриспру­денції змушує оцінювати їх у категоріях досконало­сті, довершеності, бездо­ган­но­сті тощо; подібна оці­нка є проявом реакції, яку з певною умовністю мо­жна назвати “профе­сійно ес­тетичною”. І навряд чи ці питання мож­ливо дослі­дити на сто відсотків ус­пішно, якщо ними будуть займатися лише фахівці в сфері ес­тетичної науки.

 

 

Ще одним специфічним і надзвичайно важ­ли­вим проявом сприйняття й оцінки правових явищ з соці­ально-естетичного погляду є відо­браження права та різних сторін правової дійс­ності, пра­вового ре­гулювання естетичними за­собами, в першу чергузасобами художньої творчості. Зрозуміло, що крім суто теоретич­ного, це пи­тання має і відчутне прак­тичне наван­таження: адже важливо уявляти собі, як за сучас­них умов, в яких художніх формах, стилях, на­прямках тощо можуть знаходити ефективне і адекватне відо­браження процеси і явища, пов’язані з правовим регулюванням, яким може бути соціа­льно-психо­логічний резонанс цього відображення, яким чи­ном воно може вплинути на ціннісне став­лення до права в суспільстві. При цьому потрібно мати на увазі, що ствердження шанобливого став­лення до права, розширення та поглиблення ареалу сприйняття його як суттєвої суспільної цінності, відповідна динаміка в дум­ках, почуттях, цінніс­них установках людей є ба­жаними не тільки в транзити­вних, а й благополу­чних суспільствах. Можливо, згадане бажання має знаходити відпо­відне відбиття в елементах державної політики; адже ще Платон, як слушно зазначається в спеці­альних досліджен­нях, вва­жав, що “мудрий дер­жав­ний діяч дізнається та використовує магічну силу мистецтва для форму­вання добрих грома­дян” [2, с. 58]. Спробуємо абст­рагуватися від того, що Платон у своїх умо­глядних конструкціях постійно вважав розумно організовану державу неодмінною переду­мовою щасливого існу­вання людини і здатний був при­нести інтерес окре­мої особи в жертву інтересу загальнодержавному. Людський досвід свідчить про те, що держави різ­них часів, форм і режимів так чи інакше опі­куються вихованням адекватних соціаль­них яко­стей у своїх громадян і активно використо­вують при цьому саме естетичний чин­ник. З огляду на зазначене, ми не ба­чили б нічого недоречного в тому, щоб розв’язу-вати цю про­блему (з її оче­вид­ним держав­ним зна­ченням) саме через ініціа­тиву і участь дер­жави, зок­рема, державних інсти­тутів, що працюють в сфері юс­тиції (до певної міри - охорони порядку) і куль­тури. Саме від них могла б походити ініціа­тива створення концепції (в по­дальшому – відпові­дної програми) “естети­зації” правової сфери в її чис­лен­них аспектах, виходячи з того, що пев­ного успіху тут можна досягти а) уберігши цей про­цес від над­мірної формалізації; б) узгоджуючи конк­ретні кроки і заходи з реаль­ними фінансовими мож­ливос­тями і залучаючи до участі у цій благо­родній справі недержавні інсти­туції; в) об’єднуючи в рам­ках єди­них проектів можливо­сті юристів, со­ціоло­гів, пси­хологів, дія­чів релігії, майстрів і теоре­тиків мистец­тва, педа­гогів тощо. Започатковувати цей процес уявля­ється логічним з проведення спеціа­лізованих до­сліджень соціа­льно-психологіч­ного характеру, які показали б ступінь свідомого чи під­свідомого впливу есте­тичних засобів різного типу (зокрема, творів культури і мистецтва) на ха­рактер думок, почут­тів і поведінки людини в сфері права, в умовах того чи іншого типу юри­дичних ситуацій.

Для української практики в даний момент часу такого роду пропозиції можуть виглядати цілком утопічно. Досконале, вишукане, довер­шене – це автоматично додаткові зусилля і ко­шти; Україна ж в силу ряду передумов не го­това до подібної роз­коші, та й взагалі, з раціо­нальної точки зору така постановка питання може зда­тися позбавленою сенсу. Але, мож­ливо, це про­сто від неповного знання справи. Нагадаємо ще раз цілком точне спо­стереження чеського філо­софа і мистецтвознавця Я. Муха­ржовського: в багатьох сферах естетичне про­являє себе як одна з дуже суттєвих, хоча й не­рідко прихова­них, сил [14, с. 140].

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 404; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.015 сек.