Маслоу А. Мотивация и личность. Перевод с англ Татлыбаевой AM - СПб.: Евразия, 2001. - С. 223-254. 3 страница

КРЕАТИВНІСТЬ

Креативність — універсальна характеристика всіх самоактуалізованих людей. У кожного з моїх досліджуваних я виявляв ту чи іншу форму креативності, яку можна назвати оригінальністю, чи винахідливістю, творчою жилкою. Креативність самоактуалізованих людей має ряд специфічних особливостей. Повною мірою оцінити всю своєрідність творчих здібностей цих людей можна тільки в контексті інших їхніх особливостей, про які мова йтиме нижче. Креативність цих людей — це не креативність Моцарта, це не геніальність, не специфічний дарунок. Геніальність практично не пов'язана з особистісними якостями генія, вона незбагненна. Дивлячись на генія, нам залишається тільки констатувати, що він наділений геніальністю, що вона властива йому від народження. Здібності такої якості не потребують підтримки психічного здоров'я, і тому ми не будемо їх розглядати. Креативність самоактуалізованої людини схожа на креативність дитини, ще не зіпсованої впливом культури. Креативність - найбільш фундаментальна характеристика людської природи, це потенціал, даний кожній людині від народження. В міру соціалізації більшість з нас втрачає здатність до безневинного і наївного сприймання життя, далеко не всі люди виносять її з дитинства чи, вже будучи дорослими, знову знаходять її. Сантайана називав цю здатність "вторинною наївністю".

Креативність не шукає собі підтверджень, вона не обов'язково виявляється в музикуванні, віршуванні чи заняттях живописом. Це швидше особливий спосіб світосприймання, особливий спосіб взаємодії з реальністю. Креативність допомагає здоровій особистості виразити себе назовні, її сліди можна знайти в будь-якій діяльності самоактуалізованої людини, навіть у найбільш повсякденній, у найбільш далекій від творчості в звичайному розумінні цього слова. Чим би не займалася креативна людина, що б вона не робила, в усе вона привносить властиве тільки їй ставлення до того, що відбувається, кожен її акт стає актом творчості. У цьому смислі звання творця може заслужити будь-який самоактуалізований швець, кравець чи кондитер. Навіть окремий акт зорового сприймання, акт бачення може бути креативним.

Я виділив креативність в окрему характеристику тільки з демонстраційною метою, розуміючи, що вона невіддільна від інших характеристик самоактуалізованої людини. Дуже може бути, що креативність у даному випадку — лише один з проявів чи один з наслідків особливої ефективності сприймання, про яку ми говорили вище. Ми вправі сказати, що самоактуалізовані люди відрізняються більш точним і правдивим баченням світу і саме тому вони креативні.

Крім того, як ми вже говорили, ці люди набагато менше піддаються впливу культури, її заборони не стають для них абсолютними, не переходять у розряд внутрішніх заборон і обмежень, вони набагато менш "окультурені" в порівнянні з середньостатистичною людиною. Зрозуміло, що ця "некультурність" позитивна, і я схильний називати її спонтанністю.

житомирський державний університет імені івана франка

соціально-психологічний факультет
_____ кафедра соціально? та практичної психологи

Самоактуалізована людина щира й природна, і можливо, частково в цьому причина того, що звичайні люди часто схильні вважати її обдарованою, талановитою людиною. Спостереження за дітьми дають нам підстави припускати, що кожен з нас колись мав цю спонтанність і, можливо, у глибині душі як і раніше щирий і природний, але не може виявити цього, скутий важкими ланцюгами заборон і обмежень, які накладаються на нас культурою.

Але якщо все виглядає саме таким чином, то чи не вправі ми припустити, що, скинувши пута культури, ми опинимося в царстві загальної креативності?

ОПІР КУЛЬТУРАЛЬНИМ ВПЛИВАМ; ТРАНСЦЕНДЕНЦІЯ КУЛЬТУРИ

Самоактуалізованих людей не можна назвати "адаптованими" у звичному розумінні цього слова. Адаптація припускає беззастережне схвалення культури і сліпу ідентифікацію з нею. Звичайно, самоактуалізована людина існує в рамках конкретної культури і непогано ладить з нею, і в той же час вона опирається її впливу, вона в якійсь мірі відчужена, внутрішньо незалежна від неї. У літературі, присвяченій проблемам взаємодії культури й особистості, майже не доспіджується питання про опір особистості купьтуральним впливам, Але, все ж, тут є проблема. Рісман на прикладі американського суспільства з усією наочністю показав, яким сильним може бути нівелюючий вплив культури на людину. Тому мені здається, що навіть мої, досить убогі дані можуть принести певну користь.

Стосунки самоактуалізованої, здорової людини з оточуючою її культурою, яка, як правило, менш здорова, ніж вона, досить неоднозначні. У цих стосунках мені хочеться виділити кілька аспектів.

1. Усі мої досліджувані цілком "вписуються" у рамки своєї культури. їхня поведінка, властива їм манера спілкування і
манера одягатися, їхні переваги відносно їжі мало чим відрізняються від поведінки, смаків і переваг їхніх співгромадян.
Але по суті своїй ці люди неконвенціональні; їх нізащо не назвеш елегантними, витонченими, модними чи шикарними.
Причина цього криється в тому, що вони не надають великого значення зовнішній стороні явищ; вподобання, звичаї і
закони, прийняті в суспільстві, не те що б не викликали у них роздратування чи опір — швидше вони не задумуються
про них, ставляться до цих установлень так само, як до правил дорожнього руху, бачать у них лише засіб, який
допомагає жити у світі зі своїм оточенням. Тут знову виявляється їхня схильність приймати сформований порядок
речей, звичайно, у тому випадку, якщо цей порядок не суперечить їх принципам і переконанням. Мода, стиль зачіски,
срорми ввічливості — усі ці речі несуттєві для них, вони не зачіпають їхніх моральних принципів і тому ці люди не
вважають потрібним заперечувати їх, вони готові підкоритися їм зі щирою посмішкою.

Ця терпимість в жодному разі не означає сліпої ідентифікації' з уподобаннями і звичаями культури. Смиренність самоактуалізованої людини поверхова і не зачіпає сутнісних аспектів її особистості. Самоактуалізована людина підкоряється прийнятим у суспільстві нормам поведінки тільки тому, що так їй простіше жити, вона не бажає витрачати сипи на боротьбу з несуттєвими, другорядними речами. Але якщо раптом та чи інша умовність стає обтяжливою для неї, якщо вона вимагає від неї переступити через себе, пред'явити права на її сили або час, вона скине із себе маску пристойностей яка стискує її сюртук, і ми з усією очевидністю побачимо, наскільки поверхова була її конвенціональність.

2. Жодного зі своїх досліджуваних я б не назвав революціонером чи бунтарем. Юнацька потреба в поваленні існуючого
порядку речей або зовсім не властива самоактуалізованим людям, або давно пережита ними. Вони не стискають
кулаків і не вимагають негайних змін, вони не бурчать з приводу недосконалості суспільного устрою, хоча ті чи інші
прояви несправедливості глибоко обурюють їх. Один з моїх досліджуваних у юності був справжнім бунтарем, він був
одним із зачинателів профспілкового руху (у ті часи це було дуже небезпечне заняття), але зрештою сповнився
відразою до будь-яких проявів революційності. Усвідомивши, що в наш час і в умовах нашої культури соціальні
реформи не можуть бути здійснені відразу, що це питання повільного, поступового розвитку суспільства, він
присвятив себе викладацькій діяльності. Позицію інших моїх досліджуваних можна охарактеризувати як спокійну,
тверезу заклопотаність питаннями соціального благоустрою. Ці люди, визнаючи бажаність і необхідність змін у
соціальному устрої суспільства, розуміють також, що вони потребують часу.

Це в жодному разі не означає, що вони пасивні. Коли вони бачать, що зміни можливі, коли конкретна ситуація вимагає від них рішучих і мужніх дій, вони не будуть сидіти, склавши руки. їх не можна назвати радикалами в звичайному розумінні цього слова, але я думаю, що вони легко можуть стати такими. По-перше, це, як правило, високоінтелектуальні люди, практично кожен з них готовий взяти на себе певну місію, кожен з них схильний робити і робить важливі і значні справи, які сприяють виправленню і перебудові світу. По-друге, ці люди — реалісти, вони тверезо дивляться на життя і не підуть на безглузді жертви. Однак у критичних ситуаціях вони здатні пожертвувати улюбленою справою і зайнятися активною суспільною діяльністю — прикладом тому служать організатори антифашистського руху в нацистській Німеччині і лідери Опору у Франції. У мене складається враження, що ці люди не проти боротьби як такої, вони не приймають боротьбу безглузду і неефективну.

Хочу висловити ще одну думку, яка частково зможе пояснити "безтурботність" самоактуапізованих пюдей. Справа в тому, що вони дуже пюблять життя й усі радощі, пов'язані з ним. А життєлюбство просто несумісне з бунтарством і участю в повстанських рухах, які вимагають від людини повного самозречення. Схоже, що ці люди не знаходять для себе можливим пожертвувати задоволеннями, дарованими їм життям, в ім'я абстрактних ідей і гіпотетичних бпаг. В юності багато хто з них брав участь у тих чи інших суспільних рухах, активно виражав своє невдоволення, протестував проти існуючого порядку речей, вимагав радикальних реформ, але з віком поступово зрозумів, що на швидкі зміни розраховувати не доводиться. Самоактуалізовані пюди спокійно і добродушно приймають культуру, у якій вони живуть, і щодня трудяться в ім'я її вдосконалення. Вони не протиставляють себе суспільству і не намагаються боротися з ним, вони почувають себе частиною цього суспільства і намагаються зробити його кращим.

3. Розмовляючи зі своїми досліджуваними, я виявив, що практично кожному з них властива певна міра відстороненості
від оточуючої його культури, і ця відстороненість особливо наочно виявлялася в ході бесід про американську культуру,
коли ми намагаємося порівняти її з іншими культурами світу. Ці люди міркували про культуру, яка їх виростила, так,

Зоброцикий М.М., Саівичвмко О.М., Тичина l.M.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

немов не належали до неї, їхнє ставлення не можна було назвати ні позитивним, ні негативним. Вони схвалювали в ній те, що здавалося їм хорошим, правильним, позитивним, і критикували те, що вважали поганим. Одним словом, вони виявляли здатність до безсторонньої оцінки культури, вони прагнули виявити її позитивні і негативні риси і, тільки зіставивши різні її аспекти, виносили своє судження про неї.

Ясно, що така відстороненість докорінно відрізняється від так званого етноцентризму, прояви якого виявляються, наприклад, у людей авторитарного складу, що припускає не тільки абсолютне прийняття власної культури, але і пасивне підпорядкування її нівелюючому впливу. Але відстороненість самоактуалізованої пюдини не має нічого спільного з усе більш розповсюдженим в нашому суспільстві нігілізмом у відношенні культури, з тотальним, сліпим її відторгненням. На мій погляд, наша культура зрештою не така вже й погана, якщо, звичайно, порівнювати її з іншими реально існуючими культурами, а не тими принципами, які панували в Едемі. (Гасло "Даєш Нірвану!" дуже наочно демонструє цю тенденцію.)

Очевидно, саме описану нами вище любов до самотності, властиву самоактуалізованим людям, так само як і їхню

неприхильність до знайомого і звичного, і можна вважати справжніми причинами властивої їм відстороненості від

культури.

4. Відстороненість від культури означає високий ступінь особистісної автономності. Самоактуалізована людина будує

своє життя не за законами суспільства, не за законами культури, а, швидше, за загальнолюдськими законами і

законами її власної людської природи. На відміну від середньостатистичного американця, що відчуває себе

насамперед американцем, самоактуалізована людина універсальна, вона належить людству. Напевно, я б навіть

сказав, що вона вища від своєї культури, якби не боявся, що мене можуть зрозуміти занадто буквально — зрештою, ці

люди живуть в Америці, працюють в Америці, спілкуються з американцями, їдять в американських ресторанах і т.д.

Однак, порівнюючи цих людей з іншими членами нашого суспільства, надмірно соціалізованими, роботизованими,

етноцентричними, ми змушені визнати, що якщо їхній світогляд і не дозволяє нам вважати їх творцями особливої

субкупьтури, то все-таки ми маємо справу з особливою групою "порівняно неокультурених" індивідуумів, які зуміли не

піддатися впливу оточуючої їх нівелюючої культури. Настільки складні стосунки з культурою припускають, що представники

цієї групи не можуть ставиться до неї однаково, а це значить, що якщо одні з них схильні, якоюсь мірою прийняти культуру,

то інші тією ж мірою схильні цуратися її впливів.

Якщо погодитися з вищесказаним, то ми вправі висунути ще одну гіпотезу. Ми можемо припустити, що расові, етнічні і національні особливості не настільки суттєві для самоактуалізованих людей, що самоактуалізований громадянин світу більше схожий на свого настільки ж самоактуалізованого друга іншої раси, ніж на менш розвинутого, менш здорового співвітчизника.

Таким чином, ми можемо, нарешті, дати відповідь на споконвічне питання: "Чи можна бути хорошою (здоровою) людиною, живучи в недосконалому суспільстві?". Якщо говорити про американську культуру, то ми вправі заявити, що вона дає людині можливість для розвитку. Здорові люди, приймаючи зовнішні атрибути культури, залишаються внутрішньо незалежними від неї. Очевидно, що така незалежність, відчуженість від культури можлива тільки в тому випадку, якщо сама культура терпима відносно незалежності, відносно особистої свободи.

Зрозуміло, що людей, які не приймають сліпого самоототожнення з культурою, не так вже й мало, однак не про всіх них ми можемо сказати, що вони відзначаються відмінним психологічним здоров'ям. Навіть деяких з моїх досліджуваних не можна назвати зовсім вільними від заборон і обмежень, які накладає на них наше недосконале суспільство. Міра їхньої спонтанності і ступінь само актуалізації обернено пропорційна тому, якою мірою вони змушені приховувати, стримувати чи придушувати ті чи інші свої покликання. Крім того, слід зазначити, що в нашій культурі (як, ймовірно, і в будь-якій іншій культурі) психологічне здоров'я — доля обраних, а отже, вони, ці обрані, неминуче самотні, і вже хоча б тому не такі спонтанні, не так самоактуалізовані, якими могли б бути.

НЕДОСКОНАЛІСТЬ САМОАКТУАЛІЗОВАНОЇ ЛЮДИНИ

Загальна помилка літераторів — романістів, поетів, есеїстів — полягає в тому, що, взявшись за зображення позитивного героя, вони найчастіше представляють його нам винятково в рожевих тонах, у результаті чого їхній герой перетворюється в пародію на хорошу людину, він настільки неприродний, що навряд чи хто-небудь забажає стати схожим на нього. Середньостатистична людина, нехай навіть дуже далека від досконалості, схильна проектувати своє прагнення до ідеалу, так, як і своє уявлення про провину і сором,, на всіх, кого зустрічає на своєму шляху. Згадаєте, як часто ви готові були побачити у своєму вчителеві чи наставнику людину дуже серйозну, надзвичайно солідну, далеку від усіх земних радостей і насолод. Керовані цією ж схильністю, багато романістів, намагаючись написати портрет позитивного героя, зображають не реальну людину з властивими їй слабкостями і недоліками, не міцного, життєлюбного здорованя, а якийсь неприродний, ходульний образ такого собі зануди-праведника. А тим часом самоактуалізовані люди, з якими мені довелося спілкуватися, — це здорові, нормальні люди зі своїми слабкостями і недоліками. Так само, як звичайні люди, вони можуть піддатися шкідливій звичці. Вони можуть бути занудними, упертими, дратівливими. Вони не застраховані від марнославства, гордості, упередженості, особливо щодо результатів власної праці, своїх дітей і друзів. Вони теж піддані вибухам гніву і приступам меланхолії.

Іноді їх вчинки можуть здаватися оточуючим жорстокими. Але ми не повинні забувати, що маємо справу з дуже сильними людьми. їхня жорстокість те ж саме, що безжалісність хірурга, вони можуть різати по живому, якщо ситуація вимагає того. Наприклад, один із моїх досліджуваних, викривши зрадництво друга, не вагаючись, обірвав усі стосунки з ним. Чи інший приклад. Заміжня жінка зрозуміла, що не любить чоловіка, з яким прожила більше двадцяти років. Вона подала на розлучення і зробила це майже з жорстокою рішучістю. Деякі з них так швидко змиряються зі смертю коханої людини, що можуть отримати звання бездушних людей.

Ці люди не тільки сильні, але і незалежні від думки оточуючих. Наприклад, одна з моїх досліджуваних якось повідала мені, що одного разу на вечірці вона була така роздратована дурістю однієї дами, що не змогла стриматися і просто послала

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГ;'! ___________________________________________

іноді дуже неприємно слухати".

Звичайно, це було сказано у вигляді жарту, а не як визначення остаточної версії логотерапії. Однак у цьому формулюванні є щось істотне, оскільки логотерапія в порівнянні з психоаналізом є метод менш ретроспективний і менш інтроспективний. Логотерапія фокусується швидше на майбутньому, тобто на завданнях і змістах, які повинні бути реалізовані пацієнтом у його майбутньому. У той же час логотерапія прагне дефокусувати механізми замкненого кола і зворотного зв'язку, які відіграють таку велику роль у розвитку неврозу. Тим самим типова для невротика егоцентрованість руйнується, замість постійного підживлення і підкріплення.

Звичайно, такі формулювання хибують надспрощенням; однак в логотерапії пацієнт дійсно зіштовхується з проблемами змісту його життя і переорієнтовується щодо них. Моя імпровізація визначення логотерапії, відповідно, відбиває реальність настільки, наскільки істинно невротичний індивід прагне уникнути повного усвідомлення свого життєвого завдання. Змусити його усвідомити це завдання, розбудити його до більш повного усвідомлення цього завдання — значить істотно підвищити його здатність перебороти свій невроз.

Дозвольте мені пояснити, чому я використовував термін "логотерапія" для назви моєї теорії. "Логос" — грецьке слово, що означає "зміст". Логотерапія чи, як її називають деякі автори, "Третя Віденська школа психотерапії* фокусується на сенсі людського існування, а також на пошуку людиною такого змісту. Відповідно до логотерапії, прагнення знайти зміст у власному житті є первинною мотивуючою силою людини. От чому я говорю про волю до смислу на противагу принципу задоволення (чи, як ми можемо позначити це, прагненню до задоволення), на якому центрується психоаналіз Фройда, а також на противагу волі до влади, акцентованій у психології Адлера.

ВОЛЯ ДО СМИСЛУ

Пошук людиною смислу є первинною рушійною силою в її житті, а не "вторинною раціоналізацією" інстинктивних спонук. Смисл унікальний і специфічний тому, що він повинен і може бути реалізований саме цією людиною і ніким іншим; тільки тоді вона здобуває значимість, яка задовольняє її власне прагнення до смислу. Є автори, які вважають, що смисли і цінності суть "не що інше, як захисні механізми (рормування реакцій і сублімації". Що стосується мене, то я не хотів би жити просто заради моїх "захисних механізмів", так само як і не погодився б померти заради моїх "формувань реакцій". Людина, все ж, здатна жити і навіть померти заради своїх ідеалів і цінностей. Кілька років тому у Франції проводилося опитування громадської думки. Як показали результати, 89% опитаних визнали, що людині потрібно "щось таке', заради чого варто жити. Більше того, 61% погодилися, що в їхньому житті є щось чи хтось, заради чого чи кого вони погодилися б вмерти. Я повторив це опитування в моїй клініці у Відні серед пацієнтів і персоналу, і результати були практично такі ж, як і у Франції; різниця склала лише 2%. Іншими словами, прагнення до смислу для більшості людей є справжній факт.

Звичайно, можуть бути випадки, коли заклопотаність цінностями насправді є лише маскуванням внутрішніх конфліктів людини; але такі випадки представляють скоріше винятки з правила, ніж саме правило. У цих випадках психодинамічна інтерпретація цілком виправдана. У таких випадках ми дійсно маємо справу з псевдоцінностями (хорошим прикладом цього є фанатизм), які повинні бути демасковані. Демаскування або розвінчування повинні бути відразу ж припинені, як тільки ми зіштовхуємося з автентичним і справжнім у людині, тобто з бажанням такого життя, яке максимально можна наповнити змістом. Якщо ж демаскування при цьому не припиняється, людина, яка займається викриттям, просто видає свою власну потребу принижувати духовні прагнення іншого.

Ми повинні остерігатися трактувань цінності в термінах простого самовираження людини. Тому що логос, чи "зміст", є не стільки щось, що з'являється із самого існування, скільки протилежне йому. Якби смисл, який повинна реалізувати людина, був усього лише вираженням її самості, чи не більш ніж проекцією думкопочуттів, він би відразу ж втратив свій мотивуючий характер. Це залишається правильним у відношенні не тільки так званої сублімації інстинктивних спонук, але і того, що К. Г. Юнг називав "архетипами колективного несвідомого", оскільки останні також були б самовираженням, і саме людського роду як цілого. Це залишається правильним також і у відношенні дискусій деяких мислителів-екзистенціалістів, які бачать в ідеалах людини не що інше, як її власні винаходи. Згідно Ж. П. Сартру, людина винаходить себе, вона конструює свою "сутність", тобто те, ким вона є, ким повинна бути, ким вона стане. Однак я думаю, що зміст нашого існування не винаходиться нами, але, швидше, нам відкривається.

Психодинамічне дослідження в області цінностей правомірне; питання в тому, чи завжди воно релевантне. Насамперед ми повинні усвідомлювати, що будь-яке винятково психодинамічне дослідження може в принципі лише знайти (виявити) рушійні сили в людині. Цінності, однак, не спонакують людину; вони не штовхають людину, а, швидше, ведуть її. Це різниця, про яку я постійно згадую, коли проходжу через двері американського готелю. Одні з них потрібно штовхати, у той час, як інші тягти. Отже, коли я кажу, що цінності ведуть або притягують людину, то в цьому маю на увазі факт, що в людини завжди є воля: воля робити вибір між прийняттям і відторгненням запропонованого, тобто між тим, здійснити потенційний смисл чи залишити його нереалізованим.

Однак варто усвідомити, що в людини не існує такої речі, як моральний потяг, чи навіть релігійний вплив у тому смислі, який мають на увазі, коли кажуть, що людина детермінована базовими інстинктами. Людину не тягне до моральної поведінки; у кожному конкретному випадку вона вирішує чинити морально. Людина робить так не для того, щоб задовольнити моральний потяг і мати спокійну совість, вона чинить так заради справи, якій вона себе присвятила, чи заради людини, яку вона любить, чи заради свого Бога. Якщо ж вона дійсно поводиться морально, щоб мати, спокійну совість, вона стає фарисеєм і перестає бути по-справжньому моральною особистістю. Я думаю, що навіть святі не піклувалися про щось інше, крім як служити Богу, і я не думаю, що вони коли-небудь ставили мету стати святими. Якби таке сталося, то вони стали б швидше лише перфекціоністами, ніж святими. Звичайно, "спокійна совість — краща подушка", як каже німецька приказка; але справжня моральність є щось більше, ніж снодійне чи транквілізатор.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА ФРУСТРАЦІЯ

Прагнення людини до смислу також може бути фрустрованим, і в такому випадку логотерапія веде мову про "екзистенціальну фрустрацію". Термін "екзистенціальний" ми будемо використовувати в трьох значеннях для позначення: 1)

Заброці»кий М.М., Саоичеико О.М., Тичина 1-М.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

самого існування, тобто специфічно людського способу буття; 2) сенсу існування; і 3) прагнення до відшукання конкретного змісту в особистому існуванні, тобто волі до змісту.

Екзистенціальна фрустрація також може привести до неврозу. Для цього типу неврозу логотерапія винайшла термін "ноогенний невроз", на відміну від неврозу в звичайному смислі цього слова, тобто психогенного неврозу. Ноогенний невроз відбувається не в психологічній, а, швидше, у ноологічній сфері (від грецького "ноос", що означає розум, дух, зміст) людського існування. Це ще один логотерапевтичний термін, що позначає щось, що належить до "духовного" ядра людської особистості. Варто, однак, мати на увазі, що в контексті логотерапії поняття "духовний" не має первинно релігійного значення, а відноситься до специфічно людської сфери духу.

НООГЕННІ НЕВРОЗИ

Ноогенні неврози виникають не з конфліктів між потягами і свідомістю, а, з конфліктів між різними цінностями; іншими словами, з моральних конфліктів, або, говорячи більш узагальнено, з духовних проблем. У числі таких проблем екзистенціальна фрустрація часто відіграє велику роль.

Цілком очевидно, що у випадку ноогенних неврозів відповідною й адекватною терапією виявляється не терапія в звичайному розумінні, а, швидше, логотерапія — терапія, яка стосується духовного виміру людського існування. Дійсно, "логос" грецькою означав не тільки" смисл", але і "дух". Духовні явища, такі як прагнення людини до осмисленого існування, так само як і фрустрація цього прагнення, трактуються логотерапією в духовних термінах. Вони приймаються зі щирістю і серйозністю, замість того щоб прослідковувати їх до несвідомих коренів і джерел, тобто трактувати в термінах інстинктів.

Якщо лікар не вміє відрізнити духовний вимір від інстинктивного, може виникнути небезпечна плутанина. Дозвольте мені навести приклад. Високопоставлений американський дипломат з'явився в мою клініку для того, щоб продовжити психоаналітичне лікування, почате ним років п'ять тому у Нью-Йорку. Насамперед я запитав його, чому він вирішив, що йому необхідно проходити психоаналітичне пікування, які причини викликали необхідність його аналізу. Виявилося, що пацієнт був незадоволений своєю кар'єрою і вважав неможливим погоджуватися з американською зовнішньою політикою. Його аналітик, однак, говорив йому знову і знову, що він повинен примиритися з його батьком, тому що уряд США, а також його начальники були нічим іншим, як уявлюваними образами його батька, і, отже, його незадоволеність роботою була зумовлена його прихованою ненавистю до батька. У ході аналізу, який тривав п'ять років, пацієнт все більше і більше схилявся до того, щоб прийняти інтерпретації аналітика, поки, нарешті, не втратив здатність бачити ліс реальності за деревами символів і образів. Після декількох інтерв'ю стало ясно, що його потреба сенсу життя була фрустрована його професією, що в дійсності він хотів би знайти будь-яку іншу роботу. Оскільки не було причин не відмовлятися від його професії і не зайнятися пошуком нової роботи, він так і зробив, і це принесло сприятливий результат. Після цього пройшло більше п'яти років, і весь цей час він залишається цілком задоволеним своєю новою професією.

Я не думаю, що в цьому випадку я взагалі мав справу з невротичним станом, і тому вважаю, що цьому пацієнту не потрібна була ніяка психотерапія, у тому числі і логотерапія, по тій простій причині, що він взагалі не був пацієнтом. Не всякий конфлікт обов'язково невротичний, бувають конфлікти нормальні і здорові. Таким чином і страждання не завжди є патологічним феноменом; страждання не тільки може не бути симптомом неврозу, але навіть, навпаки, може бути людським досягненням, особливо якщо воно виникає з екзистенціальної фрустрації. Я рішуче заперечую, що пошуки сенсу існування чи навіть сумнів у ньому в будь-якому випадку викликані хворобою або її породжують. Екзистенціальна фрустрація сама по собі ні патологічна, ні патогенетична. Заклопотаність і навіть розпач людини з приводу цінності свого життя є духовним стражданням, але жодним чином не психічним захворюванням. Інтерпретуючи перше в термінах останнього, доктор може поховати екзистенціальний розпач пацієнта під купою транквілізаторів, у той час як його задачею швидше є провести пацієнта через його екзистенціальну кризу росту і розвитку.

Логотерапія вважає своєю задачею допомогти пацієнту знайти смисл його життя. В тій мірі, в якій логотерапія домагається, щоб пацієнт усвідомив прихований смисл свого існування, вона є аналітичним процесом. У цьому аспекті логотерапія нагадує психоаналіз. Однак, намагаючись зробити щось знову усвідомлюваним, логотерапія не обмежується інстинктивними фактами в несвідомому пацієнта. Вона фокусується на духовних реальностях, таких як потенційний смисл існування людини, який повинен бути реалізований, і її воля до смислу. Будь-який аналіз, все ж таки, навіть якщо він абстрагується від неологічного чи духовного виміру в ході терапевтичного процесу, прагне спонукати пацієнта усвідомити те, до чого він дійсно прагне в глибині душі. Логотерапія розходиться з психоаналізом у тому, що вона розглядає людину як таку істоту, головною метою якої є здійснення смислу і актуалізація цінностей швидше, ніж просте задоволення потягів і інстинктів, просте примирення конфліктуючих "воно", "я" і "зверх-я" чи адаптація і пристосування до суспільства і середовища.

Дата добавления: 2015-05-22