Філософія права: проблеми та підходи. 10 страница

Аналізуючи погляди вищезазначених вчених, зауважимо, що, на нашу думку, поняття „юридичнаістота” не є тотожним поняттям „правова істота” та „людина”. Як перше, так і друге охоплюють не лише людей, але й інших живих організмів, однак у першому випадку – таких, що наділені державою юридичною правосуб’єктністю, а у другому – таких, яким притаманні вроджені правові властивості – невід’ємні, природні права[298].

Зважаючи на те, що, з одного боку, народившись, ми вже застаємо систему „винайдених” державою юридичних норм, а з іншого, частина науковців – прихильників природно-правової концепції – схильна виводити певні норми права з самої природи людини, можна стверджувати, що „людина у праві” (терміно-поняття, запроваджене Г. Радбрухом, на позначення філософської концепції „картини людини” в юриспруденції) має два образи: правової людини та людини юридичної[299]. Правова людина – це людський індивід, котрому – з огляду на його біологічну природу – притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, котрий у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, „позитивне”) явище, яке є елементом сформованої у певному суспільстві культури [300]. Саме через юридичне (позитивне) право біосоціальний індивід „реалізує можливості та силу розуму – свою виняткову і вражаючу... здатність осягати оточуючий світ, передбачати, оцінювати, приймати рішення та впроваджувати ці рішення у життя. Звідси – свою здатність бути творцем, створювачем, імпульсом й активною силою в розвитку дійсності”[301]. Лише у контексті культури, котра є такою ж неприродною, як і людська свідомість, людина може бути самою собою[302], проте не повинна втрачати свої правові риси (властивості, якості). Соціальність „складає тільки максимум космологічного звершення можливого в еволюції природи від хаосу до порядку та гармонії. Цей антропологічний дискурс до впорядкування сущого зумовлений органічною конституцією людини, в якій розгортаються тілесні потреби, захоплюючи думку в службовому напрямі забезпечити насичення тіла, підтримати та зберегти життя”[303].

Наведені інтерпретації правового та юридичного образів людини разом відображають як обмежену константність і незмінність „частини” загальної людської сутності, так й обмежену її мінливість. Це дозволяє розглядати, так би мовити, „юриспруденційну” сутність біосоціального індивіда як „природно-позитивну”. Інакше ж, „якщо припустити, що людина є безмежно податливою, безвольною істотою (біологічним індивідом. – Д.Г.), то у такому разі вона без спротиву опинилася би під гнітом норм й інститутів, які позбавляють людську природу можливості мобілізувати свої внутрішні сили та спрямувати їх на зміну цих систем”, а „якщо би людина була всього лише творінням культурних систем (соціальним індивідом. – Д.Г.), критика чи оцінка соціальних явищ з позиції благополуччя людини була би неможливою через відсутність місця для поняття «людина»”[304].

Статистика представленого у Конституції України правового людинорозуміння свідчить, що терміно-поняття „людина” вживається у ній 31 раз, але найпоширенішим в Основному Законі є терміно-поняття „громадянин” (зустрічається 75 разів)[305]. Як відомо, громадянин – це „людина, яка наділена усією повнотою, насамперед, політичних прав і має право та можливість безпосередньо (як урядовець) чи опосередковано (як виборець) брати участь в управлінні державою”; „це особа, яка несе відповідальність і має певні обов’язки перед власним народом, державою та суспільством”[306], „фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави”[307].

Наведені визначення дозволяють виділити найбільш істотні „ознаки” особи як громадянина[308]: 1) громадянином може бути тільки людина – фізична особа; 2) він наділений комплексом прав, серед яких домінують політичні (у людини ж домінують „вітальні” (фізичні) та особистісні права); 3) „обсяг” його правового статусу обумовлений належністю до громадянства конкретної держави; 4) громадянин бере участь (вправі брати участь) в управлінні державою; 5) він виконує обов’язки та несе відповідальність не тільки перед собою та суспільством (народом), але й перед державою; 6) йому притаманна „громадянськість” – ознака, яка свідчить про те, що громадянин може „функціонувати” і поза державою, перебуваючи в її громадянстві, і при цьому не втрачати своїх якісних характеристик.

Оскільки не кожна людина є громадянином, існують, як відомо, певні відмінності у правових статусах людей, які перебувають на території держави; громадянство держави (на відміну від так званого „громадянства Землі”) надає людині ширший каталог прав і створює обов’язки, додаткові до природних. Хоча іноді може спостерігатися й протилежна тенденція: звуження державою обсягу природних (вроджених, основних, абсолютних, невідчужуваних) прав і покладення на громадянина надмірної кількості зобов’язань (наприклад, визнання одним з видів покарань (однією з меж права на життя) смертної кари, а також запровадження обов’язку працювати). Зазвичай, коли йдеться про права людини, використовуються конструкції „кожний”, „ніхто”, „усі”, „визнається право”, „гарантується свобода” або інші словосполучення безособового характеру. Стосовно ж прав громадян, то такі права, здебільшого, адресуються саме останнім („громадянин може”), проте можуть формулюватися і як права народу (Японія) або, скажімо, права осіб певної національної належності (Іспанія, ФРН)[309].

Поняття „особистість” (англ. „personality”, рос. „личность”),як і поняття „людина”, мало та має різну інтерпретацію, котра залежить від філософської позиції інтерпретатора, а також від предмета тієї науки, в якій відповідне поняття використовується. Нині „особистість” – це загальновживаний і науковий термін (спільний для психології, філософії, соціології, юриспруденції), що може позначати поняття про: 1) стійку систему соціально значимих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільноти (психологія); 2) індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності (філософія)[310]; 3) сукупність соціальних ролей окремої людини (соціологія)[311]. Зауважимо, що, окрім цього, у тлумачних словниках української мови терміно-поняття „особистість” виступає синонімом терміно-понять „індивідуальність” та „особа”[312], що створює, швидше, додаткові труднощі, ніж допомагає в інтерпретації.

Кожна з наук здійснює „свою” типологізацію особистостей: у філософії – відповідно до соціально-історичної або культурно-світоглядної періодизації, у психології – з погляду структури та функціонування людської психіки, у соціології – відповідно до видів міжгрупової чи внутрішньогрупової взаємодії, суспільно-групової „приналежності”. І хоча правнича наука не дає власного визначення загального поняття особистості, проте, виходячи із його дефініції, можна дійти висновку, що поняттям „правова особистість” охоплюється правова людина як її „носій” та притаманні такій людині природні (невід’ємні, основні) права, що забезпечують можливість її функціонування у певних життєвих ситуаціях. Поняття ж „юридична особистість” відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики „юридичної людини”, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного історичного типу. На користь цього свідчить те, що „особистість конкретно-історичного типу, будучи об’єктом аналізу історичної науки,… може слугувати пояснюючим принципом для характеристики тих або інших особливостей індивідуального прояву загальних, типових рис особистості у конкретно-історичних обставинах”[313]. Таким чином, юридична особистість – це стійка система соціально значимих якостей юридичної людини – забезпечуваних і/або наданих їй суб’єктом юридичної правотворчості, – що відображає рівень свободи цієї людини, межі її відповідальності у певному суспільстві й у відповідній правовій системі.

З викладеного випливає, що поняття правової та юридичної особистостей не співпадають за обсягом[314]. В ідеалі юридична особистість повинна „розвивати” особистість правову; необхідно, щоби перша повністю охоплювала другу та забезпечувала (гарантувала) незмінність (стабільність, необмежуваність) властивостей останньої і можливостей для їх прояву. Проте вся історія людства складається якраз з таких ситуацій, коли юридична особистість повністю чи частково „витісняє”, а не „розвиває” правову, обмежуючи природні права. Кожне суспільство намагається врегулювати відносини не тільки щодо „позитивних” (державно-вольових, юридичних, неосновних) прав, але й стосовно прав природних (невід’ємних, основних), обмеження яких обґрунтовується культурною специфікою, історичною необхідністю тощо.

Будь-яка людина для забезпечення свого існування й розвитку, для того, щоб стати особистістю, повинна мати певні можливості для власної свідомої діяльності, для самоутвердження, а їх сукупність характеризує той чи інший стан свободи, який слугує, таким чином, найбільш загальною, важливою передумовою задоволення потреб й інтересів кожного біосоціального індивіда[315]. Однак, „уся свобода” не повинна творитися через придушення, утискання „неприродними межами” тієї „частини свободи”, котра притаманна правовій людині та становить її сутність. Навпаки, „уся свобода” має бути сумою органічно поєднаних правової та юридичної сутностей людини. За такої умови „юридична особистість” не виводитиме за свої межі „правову особистість”, залишаючи не охопленою (а отже, й не забезпеченою) частину останньої або „спустошуючи” її внутрішній зміст; така юридична особистість становитиме, так би мовити, „юридичну самоцінність”. Дещо перефразовуючи К. Леві-Строса, можна було би сказати, що кожен людський індивід має власну юридичну особистість як тотем: вона є „означником його означеного буття”[316].

Стаття 1 Декларації про право на розвиток, затвердженої резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986, проголошує право на розвиток невід’ємним правом людини, в силу якого кожен біосоціальний індивід і всі народи „мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами”. Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 13 лютого 2003 року у справі „ Одьювре проти Франції ”, констатував, що право на індивідуальний розвиток, поміж інших інтересів, захищається ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. „Концепція індивідуального розвитку, – зауважив Суд, – охоплює можливість особи володіти докладною інформацією, що допомагає визначитись їй як людській істоті, а також враховує життєво важливий інтерес особи в одержанні інформації, яка правдиво розкриває важливі аспекти її людської індивідуальності...”[317]. За створення належних умов для всього вищезазначеного відповідальними є держави, котрі повинні співпрацювати одна з одною з метою забезпечення розвитку й усунення перешкод на його шляху (ст.3 згаданої Декларації), а „кожна людина має обов’язки перед таким суспільством, в якому лише й можливий вільний і повний розвиток її особистості” (ч.1 ст.29 Загальної декларації прав людини). У зв’язку з цим більшість європейських держав закріпили право людини на розвиток її особистості (ч.1 ст.5 Конституції Греції, ст.23 Конституції України, ч.1 ст.2 Конституції ФРН тощо).

Юридичне регулювання формування та прояву поведінки особистості пов’язане, передусім, з необхідністю усунення чи виправлення відхилень від встановлених державою соціальних норм. Хоча первинним суб’єктом формування особистості (якщо вторинними вважати суб’єктів юридичної правотворчості) є сім’я, котра, будучи „природним головним осередком суспільства” (ч.3 ст.14 Конституції Республіки Намібія), „основою суспільства та держави” (ч.1 ст.38 Конституції Литовської Республіки), моральним інститутом, який володіє невід’ємними та невідчужуваними правами, що передують будь-якому позитивному праву і є вищими щодо нього (підпараграф 1.1⁰ ст. 41 Конституції Ірландії), а також „природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення”, несе відповідальність за створення належних умов для цього (ч.1 ст.11 Закону України „Про охорону дитинства”), однак „ні держава, ні церква, ні національність, ні даний суспільний клас, ні община, ні сім’я не можуть повністю підпорядкувати собі особистість саме тому, що до такого підпорядкування прагнуть усі вони спільно. Точно так само, хоча особистість і є продуктом суспільства, проте вона ніколи не є простим відображенням того, чим живе та керується дане окреме суспільство. Кожна особистість – продукт спільного впливу декількох суспільств, і майже щодо кожної є своя особлива комбінація таких суспільних впливів”[318].

З огляду на те, що особистістю не народжуються, а стають завдяки набутому за життя досвіду, освіті, вихованню, у літературі стверджується, що дитина – не особистість, душевно хворий – також[319]. Стосовно такої позиції зауважимо, що формальні критерії дорослості та сформованості людини (як от: досягнення нею 18-річного віку, вступ у шлюб) не дозволяють визначити, стала вона особистістю чи ні. Іноді за цими, а також за фізіологічними, соціальними показниками перед нами може стояти малолітня людина, проте рівень її інтелекту, манери поведінки і таке інше все ж свідчитимуть, що вона – особистість. Незважаючи на даний підхід, закон проводить градацію можливостей людини, спираючись на залежність між ступенем розвитку її особистості та віковими, фізіологічними й іншими „особливостями” (див. наприклад, ст.31-35 Цивільного кодексу України, ст.4, 22, 23, 26 Сімейного кодексу України); однак такі обмеження спрямовані на впорядкування суспільних відносин і накладаються в інтересах соціуму. Водночас зауважимо, що з факту становлення людини як особистості тільки у соціальній діяльності та через неї зовсім не випливає, що пояснення всіх проявів особистості вичерпуються лише її попереднім досвідом. „Адже особистість людини визначається не тільки тим, що вона (людина) вже є, але й тим, чим вона хоче бути, до чого прагне як до віддаленої цілі, які завдання ставить перед собою”[320].

Тепер звернемося ще до двох термінів, котрі позначають не завжди одні й ті ж поняття у філософії та правовій науці. Йдеться про терміни „суб’єкт” і „особа”.

За умови вияву активності, спрямованої на конкретний об’єкт, біосоціальний індивід стає суб’єктом (англ. „entity”, „person”, „subject” тощо) – носієм предметно-практичної діяльності та творчим началом у пізнавальному процесі[321], яким є не просто людина, а, власне, особа (англ. „person”, рос. „лицо”, „личность”) – індивід як суб’єкт соціальної дійсності[322], людина у системі суспільних зв’язків і відносин[323].

Очевидно, загальна філософія виходить з того, що суб’єктом є тільки представник людського роду (хоча деякі сучасні філософські течії схильні відносити до суб’єктів й інших індивідів). Для філософсько-правової науки суб’єкт права – це „істота, котра розглядається певним, історично даним правом як самоціль”[324]. „Людина – особа не тому, що вона жива істота, наділена тілом і душею, а тому, що вона відповідно до правопорядку представляє собою самоціль”[325]. Самоцілі ж „виключають систему підпорядкування одна одній. Поняття особи тому – поняття рівності”[326]. Без останнього „було би немислимим приватне право, тому що приватне право... – сфера зрівняльної справедливості... Але результати рівні, якщо суб’єкти, котрі ними обмінюються, також рівні. Індивідуалістичні та соціальні правові погляди виходять тому з поняття рівності осіб”[327].

Визнання особи самостійним суб’єктом юридично захищених прав, володільцем правоздатності та дієздатності тягне за собою її звільнення від повного поглинання суспільством, дарує можливість стояти перед лицем останнього „як деяка самостійна сила, як деяка юридична самоцінність”[328]. У загальній теорії права суб’єкт – це особа, наділена хоча би правоздатністю (а щодо певних відносин – ще й дієздатністю); бути суб’єктом – означає володіти правосуб’єктністю[329]. Тобто, як не кожна людина є особистістю, так і не кожна людина може бути суб’єктом права. Останнім може визнаватися лише біосоціальний індивід, який має свідомість і волю, наділений якістю особистості, здатний здійснювати активні дії та нести за них відповідальність[330] (однак з цього принципу існують і винятки: наприклад, згідно зі ст.56 Конституції Республіки Угорщина кожна людина у цій країні визнається суб’єктом права). У той же час таким суб’єктом може стати не лише біосоціальний індивід (фізична особа), але й державне чи громадське об’єднання (а серед них левову частку становлять юридичні особи), соціальна спільнота (трудовий колектив, територіальна громада, народ тощо) і навіть тварина[331]. Це дозволяє говорити про наявність як „правосуб’єктного людинорозуміння”, так і „юридичного суб’єкторозуміння”, котре не обмежується осмисленням винятково фізичних осіб[332].

Як бачимо, правова наука розвинула зміст філософських терміно-понять „особа” та „суб’єкт”, позначивши терміном „особа” більш широке коло суб’єктів соціальної дійсності та начеби створивши нових суб’єктів соціальної дійсності – осіб юридичних. Проте постає запитання: чи наділені останні тими ж правами та обов’язками, що й особи фізичні? На перший погляд, відповідь мала би бути однозначною: ні. Але якщо виходити з сутності (природи) кожної категорії осіб, до єдиної відповіді дійти неможливо. Стосовно обов’язків, то більшість держав світу не визнають, наприклад, кримінальну відповідальність юридичних осіб, що вже відрізняє їх статус від статусу осіб фізичних[333]. Так само можна з упевненістю стверджувати, що фізичні (вітальні) та особистісні права людини є „чужими” для юридичної особи, оскільки остання не має ані потреби в них (якщо такий суб’єкт взагалі може мати власні потреби), ані можливості фактично їх реалізувати. Щодо інших прав, то можна звернути увагу на ч.3 ст.19 Конституції ФРН, котра встановлює: „Основні права розповсюджуються також на юридичних осіб ФРН, оскільки ці права, по суті, можуть бути до них застосовані”. Більш коректно подібна норма сформульована у ч.2 ст.9 Конституції Естонської Республіки: „Перелічені в Основному Законі права, свободи та обов’язки поширюються на юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб і суттю таких прав, свобод та обов’язків”.

У тих же державах, в яких норма про права юридичних осіб не відображена у Конституції, раніше чи пізніше це питання постає у ході тлумачення змісту прав людини. Так, Конституційний Суд Російської Федерації у Постанові №20-П від 17 грудня 1996 року (справа про безспірне стягнення податків і штрафів) вказав: „… конституційне право людини та громадянина … поширюється на юридичних осіб тією мірою, якою це право за своєю природою може бути до них застосовано.... Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації... конституційних прав” (абз.1, 2 п.4 мотивувальної частини)[334]. А Конституційний Суд України у Рішенні №1-рп/99 від 9 лютого 1999 року (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) дійшов висновку, що загальне правило ч.1 ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі нормативних актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність, стосується лише фізичних осіб, оскільки воно міститься у розділі ІІ „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Суд водночас зауважив, що принцип зворотної дії може поширюватися і на юридичних осіб, однак тільки у випадках прямої вказівки на це у відповідному нормативно-правовому акті (п.3 мотивувальної частини рішення).

Ясна річ, представлені тут результати дослідження не претендують на повноту та вичерпність і потребують подальшої перевірки. Однак, як видається, з’ясування змісту складових поняттєвого апарату людинорозуміння з використанням філософського досвіду дозволяє: по-перше, впорядкувати існуюче багатоманіття термінів, котрі стосуються поняття людини; по-друге, запропонувати чи уточнити визначення позначуваних ними понять (що певною мірою сприяє розв’язанню проблеми неоднозначної інтерпретації останніх); по-третє, визначити співвідношення цих терміно-понять і, по-четверте, дещо удосконалити мову юриспруденції.

§3 Гідність людини як фундамент її природних прав

Терміно-поняття „гідність” у юридичних актах. Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи, відчутно актуалізується право людини на захист її честі й гідності та на компенсацію моральної шкоди, спричиненої внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, гадаю, невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція зростання самоцінності кожної людини.А стан і рівень реалізації цієї тенденції у тій або іншій державі можуть слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного прогресу, найбільш переконливим показником „людиноцентристської” орієнтації відповідної країни.

Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як на міжнародному, так і на національному рівнях правового регулювання.

Так, відзначимо, що поняття “гідність людини” вельми інтенсивно використано у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. Для прикладу, за нашими підрахунками, з проаналізованих нами 97 таких актів згадку про людську гідність містять 54 акти. А в одному із актів Ради Європи це поняття включено навіть до назви акта: “Конвенція про захист прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини” (прийнята 4 квітня 1997р.).

Особливе значення у цьому відношенні має Загальна декларація прав людини 1948 р., яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини. Людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне через її закріплення у вказаному правовому акті. Цей документ звертається до поняття людської гідності шість разів. Серед них розрізняються:

· з агальне чи абстрактне звернення до людської гідності. Застосовується з метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства. Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї та рівних і невід’ємних їхніх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в основні права людини та в гідність і цінність людської особи;

· нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних зв’язків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми. Так, ст.1 вказує, що всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного у дусі братерства;

· позанормативне. Зокрема, ст.5 вказує, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання. Ст.22 закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах. Ст.23 закріплює право кожного, хто працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування.

У цьому аспекті особливе місце належить і Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародному пакту про громадянські і політичні права. У преамбулах цих пактів міститься посилання на Загальну декларацію прав людини (загальне звернення до людської гідності). Однак визначальне місце у них посідає нормативне звернення до людської гідності: „всі права випливають з властивої людській особі гідності”. З такого формулювання випливає кілька суттєвих висновків:

· людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права;

· людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого закріплення;

· право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

В інших міжнародних правових актах терміно-поняття „людська гідність” застосовується у двох випадках:

· відсилкове застосування – у вигляді посилання у преамбулах таких актів на відповідні формулювання Загальної декларації прав людини;

· безпосереднє застосування поняття „людська гідність” – здебільшого нормативне чи позанормативне.

У разі безпосереднього застосування поняття людської гідності вона розглядається як:

1. Філософська основа, елемент антропологічної концепції. Так Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації наголошує на необхідності забезпечення поваги гідності людської особистості;

2. Морально-правовий стандарт. Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами визнає проституцію й торгівлю людьми несумісними з гідністю і цінністю людської особи і такими, що загрожують благополуччю людини, сім’ї та суспільства. Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок визнає, що остання „несумісна з гідністю жінки як людини, благополуччям сім’ї та суспільства”;

3. Елемент законодавчих дефініцій, що формулюється для досягнення конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту. Конвенція ООН про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього визначає „злочин апартеїду” як посягання на свободу чи гідність;

4. Стандарт, якому суперечить явище, що засуджується відповідним міжнародним правовим актом. Це можуть бути, наприклад, голод, релігійна неповага, дискримінація жінок, расова дискримінація, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

5. Об’єкт протиправних порушень – без одночасної вказівки таких протиправних порушень. Декларація ООН про захист жінок та дітей у надзвичайних ситуаціях і в період збройних конфліктів зазначає, що гідність людської особи і в подальшому зазнає значних порушень;

6. Об’єкт можливих протиправних порушень з одночасною вказівкою на них. Декларація ООН про використання науково-технічного прогресу в інтересах миру і на благо людства зазначає, що науково-технічні досягнення можуть потягнути за собою небезпеку для громадянських і політичних прав окремої особи чи групи осіб і для людської гідності;

7. Об’єкт державно-правового захисту. Зокрема, остання згадана Декларація ООН зазначає, що „всі держави вживають ефективних заходів, включаючи законодавчі, з метою попередження і недопущення використання науково-технічних досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і гідності людської особистості”;

8. Ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом. Скажімо, Декларація про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народами наголошує на тому, що головною ціллю ООН у галузі прав людини є досягнення кожною людиною максимуму свободи і гідності. ООН настійно закликає до подвоєння зусиль з метою забезпечення всім людям життя, що відповідає вимогам свободи і гідності.

Поряд з цим жоден з міжнародних правових актів не містить загального визначення поняття „людська гідність”. Це зумовлює неоднозначне розуміння зазначеного поняття і може призвести до його невиправдано звуженого тлумачення. Чітке ж визначення у таких актах поняття „людська гідність” могло б виступати формальною підставою для розширення можливостей забезпечення, охорони й захисту прав людини.

Поняття „гідність людини” дістає втілення й у конституціях деяких держав. Так, ст.3 Конституції Італії, ухваленої 27 грудня 1947р., закріплює положення про те, що „всі громадяни мають однакову суспільну гідність”. (І це закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН Загальної декларації прав людини, у ст.1 якої виголошено, що всі люди народжуються “рівними у своїй гідності”).

Процес конституційного відображення феномену гідності людини кардинально інтенсифікувався у тих державах Центральної й Східної Європи, які належать до перехідних (постсоціалістичних). Поняття гідності зустрічаємо нині, зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії, Литви, Македонії, Молдови, Росії, Словаччини, Словенії, Узбекистану, Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано, що „природжена й невід’ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини і громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист становлять обов’язок органів публічної влади” (ст.30).

Окрім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи інакше, про право людини і громадянина на відшкодування (компенсацію) моральних збитків (Білорусь, Естонія, Литва, Словаччина, Україна, Хорватія, Чехія).А щодо судового захисту цього права ухвалювались спеціальні постанови Пленумів Верховного Суду України (1995р., зі змінами у 2001р.) та Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994р.).

З огляду на усі такі обставини, й сучасна юридична наука приділяє все більшу увагу різноманітним проблемам юридичного захисту людської гідності та юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Ці проблеми досліджувались, зокрема, у монографіях А. Загорулько (Харків, 1996), А. Ерделевського (Москва, 1996, 1997, 1998), І. Марогулової (Москва, 1998), М. Гошовського та О. Кучинської (Київ, 1998), І. Полякова (Москва, 1998), А. Шпунара (Будгощ, 1999), Я. Гайди (Люблін, 2000), К. Голубєва і С. Наріжного (Санкт-Петербург, 2000), В. Паліюка (Харків, 2000), А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука (Київ, 2001), у міжнародній збірці статей „Гідність людини як категорія права” (Варшава, 2001).

Дата добавления: 2015-05-22