Філософія права: проблеми та підходи. 17 страница

Це співвідношення характеризується передусім тим, що наявність і „величина” власної цінності права зумовлюється, у кінцевому підсумку, його інструментальною цінністю: оскільки право встановлює форму задоволення потреб, то до нього можна повністю застосувати твердження К.Маркса про те, що „форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є формою змісту”[536].

Найголовнішим показником цінності права виступає, як зазначалось, його здатність опосередковувати задоволення позаюридичних потреб суб’єктів; і якщо право не здатне на це, то й питання про те, як воно це робить, ясна річ, взагалі не виникає. Н. Нєновскі, який ввів розрізнення цінності права як цілі та його цінності як засобу, зауважив, що „воно є ціллю у певному відношенні, саме оскільки воно є важливим соціальним засобом”[537]. Якщо право „працює” у ролі інструментальної цінності, то його власна цінність слугує показником, так би мовити, рівня, якості цієї інструментальності – й не більше того.

Якісні властивості об’єктивного юридичного права, в яких здатна конституюватися його специфічна цінність, найбільш докладно були схарактеризовані С. Алєксєєвим[538]. Однак ці властивості набувають статусу цінностей лише тоді та остільки, коли й оскільки на них потребують ті чи інші суб’єкти. Тому подальші кроки у дослідженні такої цінності права вбачаються на шляхах предметного, конкретизованого виявлення тих особливих потреб різних суб’єктів соціально неоднорідного суспільства, задовольнити які здатне тільки право, інакше кажучи, – на шляхах знаходження конкретно-історичного зв’язку між специфічними властивостями об’єктивного юридичного права (в першу чергу – властивості його формальної загальнообов’язковості) і такими потребами. Одне слово, мова йде про встановлення притаманної різним учасникам суспільного життя потреби у праві як у системі обов’язкових для виконання, забезпечуваних державою загальних нормативів суспільних відносин.

Оскільки у соціально неоднорідному суспільстві існують потреби, які задовольняються тільки правом (або хоча б головним чином, переважно правом), то вони, з огляду на їх предметну характеристику, утворюють – у загальній системі соціальних потреб – особливу групу (вид): потреби правові. Потреба у праві, як і будь-яка інша, „має свій специфічний зміст і відіграє не замінну нічим іншим роль у ході самоздійснення суспільного життя”[539].

Правові потреби (або, кажучи інакше, потреби у праві) – це потреби тих чи інших суб’єктів соціально неоднорідного суспільства у загальнозначимості й загальнореалізовуваності відповідних відносин, а тим самим – в їх державній обов’язковості, забезпеченості. І хоча самостійне поняття про такі потреби було введено у науковий обіг досить давно, однак лише наприкінці ХХ ст. воно дістало менш чи більш ґрунтовну розробку у вітчизняній літературі. Відзначалось, зокрема, що потреба у правовому регулюванні визначається у першу чергу високою значимістю тих чи інших вчинків, а звідси виникає необхідність надати їм таких якостей (загальнообов’язковість, максимальна реальність, гарантованість), які можна забезпечити тільки за посередництва об’єктивного юридичного права. Ставилось також питання про розробку критеріїв обґрунтування системи пріоритетів у потребах правового регулювання.[540].

Як і інші потреби, потреба у праві є явищем історичним. Подібно до того, як „та чи інша організація матеріального життя залежить, звичайно...від розвинутих вже потреб, а породження цих потреб, так само як і їх задоволення, само є історичним процесом...”[541], так і організація правового життя (правового регулювання, правового спілкування) багато у чому залежить від потреб в об’єктивному юридичному праві, які самі, у свою чергу, значною мірою обумовлюються попереднім та сучасним правовим розвитком. Трансформації, коливання даної потреби якраз і визначають – причому вже безпосередньо, „встик” – зміни власної цінності права.

Потреба у праві може змінюватися не тільки залежно від ступеня її задоволення, але й унаслідок зміни інших потреб. Наприклад, задоволення прагнення до спрощення відносин, що опосередковують доступ до відповідних благ, може послабити потребу в їх юридичному регулюванні. Або, скажімо, зіткнення людини з моральною несправедливістю, образою нерідко здатне посилити потребу у праві.

Відносно самостійну, власну цінність має не тільки вся система юридичних норм, але й також її окремі галузі та інститути. Як відзначав С. Алєксєєв, з юридичної сторони цінність галузі права втілюється у сумі способів, прийомів, принципів регулювання, що характеризують головні особливості галузевого режиму регулювання. Рівнем досконалості таких прийомів, способів якраз і здатна визначатись „величина” соціальні цінності галузі права”[542].

Власна цінність притаманна, ясна річ, не тільки юридичним нормам, їх різним системним утворенням, але й іншим різновидам юридичних явищ: правосуб’єктності, суб’єктивним правам, обов’язкам, нормативним та іншим юридичним актам, правовідносинам, актам реалізації юридичних норм законності, правопорядку, юридичній відповідальності тощо. При цьому їх оцінка в якості благ може бути як офіційною (відкрито визнаною, вираженою, засвідченою державою), так і неофіційною (тобто не маючою державного підтвердження). Наприклад, нормативно-юридичний акт має сам по собі власну цінність щодо тієї норми, яка у ньому закріплена. Така його оцінка спирається на розрізнення цінності значення та цінності його знаку. [543]. У першому випадку оцінюється те, щó повідомляється (правило поведінки), у другому ж – те, щó передає це повідомлення (нормативний акт).

Вельми важливою у теоретичному та практичному аспектах є проблема ціннісної ієрархії всіх юридичних явищ. Про порівняльну цінність деяких з них вже наводилися окремі судження. Так, зазначалось, що цінність суб’єктивних прав є вищою, аніж цінність норм, у яких перші закріплено; але ще більшу цінність має реалізація таких прав у практичній діяльності, у правовідносинах[544]. Однак загальна концепція ієрархії юридичних цінностей як елементів єдиної правової системи (системи усіх юридичних явищ) поки що відсутня. Її розробка передбачає вирішення наступних питань: необхідність і критерії побудови такої ієрархії; співвідношення у ній абсолютних та відносних моментів; її обов’язковість; можливості її використання у практиці тощо.

Особистісна цінність права для людини. Потреби людини у певних суспільних відносинах як передумова цінності права. У суспільстві потреба особи у праві випливає з її потреби у загальнозначимих соціальних нормах. Остання ж породжується тим, що людина – істота суспільна й усі свої фундаментальні, передусім матеріальні, потреби може задовольнити за посередництва суспільних відносин. Органічна, й разом з тим суперечлива, єдність особи та суспільства, що виключає їх ізольоване існування, – одна з найважливіших методологічних передумов виявлення особистісних цінностей.

Усі можливості (свободи) для існування й розвитку людини як „родової істоти” знаходяться у суспільстві. Воно є зосередженням усього того, що потрібно людині. У людини не може бути таких можливостей, благ, якими не володів би увесь людський родовий колектив. Тільки у колективі „індивід отримує засоби, що надають йому можливість всебічного розвитку своїх задатків”; його розвиток обумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває у прямому чи опосередкованому спілкуванні[545]. Основні особистісні цінності є соціальними і за джерелом формування, і за способом, механізмом їх привласнення. Саме суспільство є для особи найвищою цінністю. Тому, будучи цінністю для суспільства, соціальні норми стають тією чи іншою мірою цінністю для кожної людини.

Наведені положення складають, однак, так би мовити, нульовий цикл у встановленні цінності соціальних, зокрема юридичних, норм для особи: суто особистісна специфіка тут ще не вбачається. Якщо ж, просуваючись далі в їх аксіологічному аналізі, звернутись до виявлення цієї специфіки, стає необхідним предметно проаналізувати роль права у задоволенні особистісних потреб – як загальних (інструментально-розподільча цінність) так і специфічно правових (власна цінність права).

Особистісна цінність права як засобу розподілу благ полягає, як вже зазначалось, у тому, що воно використовується в якості визначальника міри споживання, „прокладає шлях” до багатьох благ, котрі є необхідними для людини. Розглянемо дану здатність права стосовно такого блага, як свобода.

Задля того, аби забезпечити своє існування й розвиток у суспільстві, стати особою (особистістю), людина повинна мати певні можливості для власних свідомих дій щодо інших людей, їхніх організацій, спільнот та й щодо природи – можливості активної життєдіяльності, самоствердження. Певна сукупність таких можливостей характеризує стан свободи, який, отже, виступає найбільш загальною, найважливішою передумовою задоволення будь-яких потреб людини чи, інакше кажучи, її універсальною потребою.

У будь-якому суспільстві свобода кожної окремої людини залежить, по-перше, від рівня свободи, досягнутого суспільством у цілому (по відношенню до природи і до самого себе), по-друге, від її індивідуальної, особистої участі у суспільній свободі, мірою якої є порівняння зі ступенем свободи іншої людини. Отже, питання зводиться до того, як розподіляються можливості (свободи) усього суспільства між окремими його індивідами.

У реальній історії люди ніколи не виступали в якості ізольованих соціальних „монад”, а завжди були представниками певних соціальних спільнот (націй, класів, організацій тощо). Тому й реальні можливості людей залежали, у першу чергу, від обсягу свободи тих спільнот, до яких вони належали, від його „питомої ваги” у свободі усього суспільства на відповідному етапі його розвитку.

У класовому суспільстві міра (ступінь) свободи певних спільнот, – а отже, їх окремих представників – завжди фіксувалась державою у тих чи інших юридичних інститутах, нормах відповідно до інтересів і волі домінуючого класу. Тому у певному сенсі можна сказати: саме норми права виступали своєрідним джерелом свободи (чи, навпаки, несвободи) особи, котра була членом певної соціальної спільноти. (Хоча, ясна річ, не можна забувати, що свобода, яка забезпечується індивіду юридичною нормою, зумовлена, врешті-решт, рівнем економічного й культурного розвитку усього суспільства).

Отже, службова, інструментально-розподільча цінність права для особи може полягати – у самому загальному вигляді – у тому, що воно здатне так чи інакше задовольняти її потребу у свободі як передумові оволодіння життєвими благами. Що ж стосується власної цінності права для людини, то для її характеристики необхідно – відповідно до викладених вище методологічних настанов – виявити особливі особистісні потреби у загальнообов’язкових, загальноздійснюваних нормах, якими у соціально неоднорідному суспільстві можуть бути лише норми державні, тобто юридичні.

Життєдіяльність кожної людини відбувається за конкретних історичних умов у системі певних соціальних відносин, що опосередковують виробництво, розподіл і споживання необхідних їй благ. Існуючи в цих умовах, вона зацікавлена у таких відносинах, які – завдяки властивостям, що їм притаманні, – полегшують їй доступ до тих чи інших благ. Такі відносини виконують роль процедури (процесу), яка слугує начеби дорогою, що веде до благ. Саме у процедурі, що опосередковує оволодіння суб’єктом необхідними йому благами, у процедурі, що породжується соціальними нормами, слід вбачати специфічну цінність останніх. У цьому сенсі власна цінність права для особи є цінністю встановленого ним шляху, на якому вона оволодіває різноманітними благами.

Отже, завдання виявлення власної цінності права для особи зводиться до того, аби визначити ті властивості процедури, яка ним запроваджується, – властивості, що оптимізують процеси використання людиною свободи та інших благ у суспільних відносинах. При цьому слід враховувати, що оскільки поза діяльністю немає й суспільних відносин, остільки й властивості таких відносин виступають водночас властивостями діяльності, котра їх опосередковує.

Вивчення історичного досвіду формування й розвитку особи дає підстави виокремити в якості пошукуваних властивостей суспільних відносин (властивостей процедури, процесу) передусім: а) доступність; б) оперативність; в) надійність; г) однаковість; г) безпечність. Здатність права забезпечувати ці властивості, задовольняти потреби особи в них, якраз й утворює, на наш погляд, його особистіснусамоцінність.

Схарактеризуємо названі властивості більш докладно.

Доступність процедури знаходить прояв головним чином у таких показниках, як простота (нескладність) і нечисленність дій (операцій), завдяки яким реалізується доступ до благ; малокількісність суб’єктів – „контрагентів”, від діяльності котрих залежить задоволення потреб; незначний обсяг особистих зусиль, витрат, що є необхідними для отримання благ. Кажучи коротше, дана властивість процедури (її зручність, комфортність) полягає у відсутності зайвих та у найменшій кількості проміжних її ланок; елементів.

Оперативність процедури полягає в її швидкості, тобто у мінімальній тривалості діяльності, яка є необхідною для оволодіння благом (хоча ця властивість може, подекуди, інтерпретуватись як один із показників доступності процедури).

Надійність процедури характеризується її „стійкістю”, безвідмовністю, здатністю протистояти деструктивним впливам, призводити за даних обставин до досягнення мети, її забезпеченістю достатніми засобами й ефективними гарантіями.

Однаковість процедури полягає у рівності можливостей, що її опосередковують, для всіх людей.

Безпечність процедури полягає у тому, що вона виключає, запобігає будь-які небажані, негативні впливи (збитки, втрати тощо) передусім для того, хто нею безпосередньо користується, але й також і для інших осіб, чи їхніх організацій. Встановлення певної процедури зазвичай призначено для зменшення ризику, запобігання заподіянню шкоди будь-кому, для уникнення чи послаблення конфліктів учасників суспільних відносин.

Якщо процедурі притаманні всі зазначені вище властивості, це дає підставу вбачати у ній оптимальний шлях задоволення потреб особи.

Потреба особи у забезпеченні й максимізації таких властивостей процедури, „працюючих” у комплексі, не може бути задоволена поза соціальними нормами, що формують та розвивають певні відносини. Хоча й окремі норми як моделі поведінки, що встановлюються свідомо, самі по собі, зазвичай, не є первинним джерелом суспільних відносин, проте вони здатні впливати на відповідні їх якості, чи то збагачуючи, посилюючи, чи то, навпаки, послаблюючи останні.

Завдяки цьому норми й виступають одним із найважливіших засобів задоволення потреби людини у доступності, надійності й інших сприятливих параметрах того шляху, що веде до оволодіння необхідними їй благами. Тому означена особистісна потреба може бути інтерпретована як специфічна потреба у соціальних нормах, а у соціально неоднорідному суспільстві – передусім у нормах юридичних.

Задовольняючи вказану потребу, об’єктивне юридичне право тим самим стає у певному аспекті самостійною особистісною цінністю (самоцінністю). Ось тут і розкривається більш докладно та теза, що власна цінність права є, в принципі, цінністю того шляху до свободи, до благ, який воно встановлює. Обґрунтованість даної тези підтверджується, наприклад, витлумачуванням принципів загальної концепції реалізації прав і свобод громадян. Так, В. Копєйчиков серед таких принципів, які – на його думку – „мають особливе значення і якоюсь мірою спеціальний характер”, виділяв, зокрема: простоту, гарантованість (забезпечуваність), економічність й ефективність правореалізації[546].

Положення про те, що для особи право становить відносно самостійну цінність, набуло сталого визнання в юридичній літературі (щоправда, зміст особистісної цінності права розкривався різними авторами не завжди однозначно)[547]. Якщо схарактеризувати загалом, „сумарно” особистісну цінність права, то вона вбачатиметься, на наш погляд у тому, що право а) надає людині –тією чи іншою мірою – свободу та б) встановлює певний порядок використання її задля оволодіння людиною різноманітними благами.

При цьому слід підкреслити, що аксіологічна характеристика кожної із «здатностей» права, що розглядались, не є абсолютною й однопорядковою, адже цінність процедури (процесу) зумовлюється цінністю того блага, до якого вона веде. Тому цінність права для людини визначається, у кінцевому підсумку, мірою (змістом й обсягом) тих реальних можливостей (свобод), які право надає їй за даних історичних умов. А відтак, встановлення справжньої, реальної особистісної цінності права неможливо без її конкретно-історичного аналізу.

§4. Юридичні засоби захисту прав людини
крізь призму потребово-інструментального підходу

Сучасна українська доктрина прав людини виходить з того, що процес державно-юридичного забезпечення прав людини включає три напрями діяльності держави: 1) сприяння реалізації прав людини; 2) охорону прав людини; 3) захист прав людини[548]. На сьогодні також можна вважати досить поширеним уявлення про правову державу як про таку, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону та захист основних прав людини[549]. Отже, юридичні засоби захисту прав людини складають одну з означених трьох груп інструментів, за посередництвом яких реалізовується основне призначення такої держави. З огляду на це видається досить актуальною потреба у науковому пізнанні того явища, яке відображається поняттям юридичного засобу захисту права людини, виявлення його суттєвих ознак і видових проявів.

Відразу ж зауважимо, що дане поняття не має одноманітної інтерпретації у сучасній вітчизняній юриспруденції – хоча б тому, що такі ключові для цього поняття терміни, як „захист” та „засіб”, тлумачаться неоднозначно. До того ж у загальнотеоретичній та галузевій літературі з цього питання можна побачити поряд із „засобом” захисту цілу низку інших термінів, які позначають близькі за змістом (а інколи — й ті ж самі) поняття: способи, прийоми, форми, заходи захисту тощо. Як же розуміти власне терміно-поняття „юридичні засоби захисту”? У пропонованому параграфі спробуємо розкрити деякі, в основному концептуально-методологічні та загальнотеоретичні, аспекти проблеми інтерпретації зазначеного терміно-поняття.

Відомо, що дослідження будь-якого явища здійснюється за допомогою певної методології, яка об’єктивно обумовлюється насамперед предметом дослідження. Як зазначалось у літературі, „предмет дослідження „веде” за собою дослідницький метод”[550]. Видається, що при дослідженні такого явища, як юридичні засоби захисту (та при розробці відповідної концепції), прийнятними методологічними засадами можуть виступати, по-перше, положення соціально-філософської теорії діяльності, а по-друге, положення філософського й філософсько-правового інструменталізму (як певного відгалуження філософії прагматизму, котре базується, по суті, на потребовому підході).

Нам уже доводилось відзначати, що з позицій соціально-філософської теорії діяльності будь-яка усвідомлювана людська діяльність має свою структуру, до якої входять, зокрема, такі елементи, як потреба (вона детермінує, „штовхає” суб’єкта на певний вид діяльності), ціль (ідеальний образ бажаного результату такої діяльності), засіб (тобто те, за допомогою чого здійснюється перетворення дійсності). (Слід, до речі, зауважити, що у порівнянні із засобом, спосіб діяльності, тобто конкретний шлях досягнення цілі, виділяють рідко). Специфіка ж названих структурних елементів діяльності буде зумовлювати й її певні різновиди. Так, діяльність буде вважатися юридичною, якщо її структура складається із власне юридичних елементів: щонайменше із юридичної потреби, юридичної цілі, юридичного засобу[551].

При відповіді на питання, яке ж явище вважати власне юридичним, виходимо з того, що юридичними є ті явища, які узаконені формально-обов’язковими волевиявленнями держави чи є наслідком таких волевиявлень.

Не буде винятком і подальша видова класифікація самої юридичної діяльності. Так, правозахисна юридична діяльність, основним призначенням і змістом якої є захист прав людини (чи інших суб’єктів), міститиме, вочевидь, специфічні групи юридичних потреб (котрі обумовлюють лише правозахисну, а не іншу юридичну діяльність), юридичних цілей та – що найбільш важливо – юридичних засобів. Дана група юридичних засобів й називатиметься юридичними засобами захисту.

Водночас слід застерегти, що юридичні засоби захисту (як і всі інші види юридичних засобів) можуть використовуватись не тільки в діяльності юрисдикційній (серед спеціальних ознак якої є офіційність, а її суб’єктом є держава або уповноважений нею суб’єкт), але й у правозахисній позитивній юридично значущій поведінці[552]. Скажімо, в процесі застосування особою необхідної оборони, оперативних санкцій юридичні засоби захисту, безперечно, використовуються, хоча сама така правозахисна діяльність є за її природою неюридичною (хоча й породжує юридичні наслідки). Тому юридичні засоби захисту включають у себе юридичні засоби як державного, так і недержавного – так би мовити, „самостійного” – захисту[553].

Нагадаємо, що під державно-юридичним захистом права людини ми розуміємо правозастосувальну юрисдикційну діяльність компетентних органів, спрямовану або на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на попередження чи припинення його порушення [554]. Запропонована інтерпретація цього базового поняття, безперечно, зумовлює як тлумачення похідних від нього понять про структурні елементи даної діяльності, так і їх видову класифікацію.

Скажімо, юридичною потребою, яка спричиняє до юридичної правозахисної діяльності, можуть виступати потреба у правосудді; потреба у формальному визначенні прав та обов’язків суб’єкта в разі виникнення ситуації спору (ситуації правової непевності); потреба у застосуванні такої юридичної (а не якоїсь іншої) процедури, в результаті якої порушене право суб’єкта адекватно відновлюється або ж ліквідовується загроза порушення права.

Юридичною ціллю такої діяльності (ідеальним образом бажаного результату) можна вважати, власне, стан визначеності прав суб’єкта у зазначених ситуаціях, їх захищеності внаслідок використання таких процедур. Кажучи більш конкретно, ціль такої діяльності зводиться до ідеальних результатів ліквідації наслідків порушення права суб’єкта або до недопущення цього порушення, що об’єктивується у певному юридичному акті (документальному або діяльнісному).

Отже, формулюючи загальне поняття, яке досліджується, можна визначити, що юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити задоволення потреби людини у захисті її прав.

Виходячи з потребово-інструментального підходу до пояснення юридичного права, можна сказати, що весь механізм державно-юридичного впливу (зокрема, об’єктивне юридичне право загалом) є, в певному сенсі, засобом, інструментом для задоволення потреб суб’єктів суспільства, для досягнення їхніх відповідних цілей. Власне придатність, спроможність юридичних явищ задовольняти певні потреби і становить їх соціальне призначення, соціальну сутність. Різноманітні класифікації юридичних засобів вже пропонувались у літературі[555].

У контексті ж інструментальної теорії ми пропонували розподіляти їх на такі групи:

1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту — це нормативні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії (скажімо, в першому випадку — це наказ про звільнення, вирок суду чи рішення пенсійного органу про призначення пенсії, в другому ж — це фактична передача майна за цивільно-правовим зобов’язанням, відкрите голосування шляхом піднімання руки, вчинки у стані крайньої необхідності, жести міліціонера при регулюванні ним руху транспортних засобів);

2) юридичні засоби ідеального світу (сфери правосвідомості):

а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема юридичні поняття);

б) інтелектуальні засоби-діяння. Прикладом може бути, скажімо, поняття моральної шкоди – для першого випадку та процес юридичної кваліфікації фактів правозастосувальним органом – для другого[556].

Юридичне поняття й об’єктивована юридична норма не є однорідними явищами, оскільки юридичне поняття втілює певну систему знань, сформованих на основі юридичних норм і практики їх застосування. З цього також випливає, що згадане явище правосвідомості виправдано вважати явищем юридичним[557].

Само собою зрозуміло, що усі види юридичних засобів, які відображено у щойно наведеній їх класифікації, включають до свого складу й юридичні засоби захисту прав людини.

Отож юридичні засоби захисту прав людини (далі — засоби захисту) можна класифікувати наступним чином.

1. Перш за все, усі засоби захисту залежно від сфери діяльності, у якій вони використовуються, поділяються на: а) засоби захисту недержавної („самостійної”) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються (наприклад, діяльність особи в рамках необхідної оборони чи в процесі використання оперативних санкцій); б) засоби захисту державно-юридичної правозахисної діяльності (юрисдикційної діяльності судів чи інших органів).

2. З огляду на вищезгадану загальну класифікацію юридичних засобів з позицій потребово-інструментального підходу засоби захисту можна розподілити у такий спосіб.

За онтологічним статусом усі засоби захисту поділяються, передовсім, на засоби матеріального світу та засоби сфери правосвідомості.

Засоби захисту у сфері правосвідомості поділяються на інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, поняття цивільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони тощо) та інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, вже згадуваний нами процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).

Засоби захисту сфери матеріального світу також поділяються на засоби-інструменти та засоби-діяння. Останні (засоби-діяння), в свою чергу, діляться ще на дві групи: документовані дії та фактичні дії. Документованими діями можуть бути, наприклад, позовна заява, рішення суду, постанова про порушення кримінальної справи[558] — для засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності; письмове повідомлення про неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення — для засобів захисту недержавної правозахисної діяльності.

Фактичними діями в означеній класифікації може виступати, наприклад, явка в судове засідання — важливий засіб, передбачений процесуальним законодавством, який дозволяє ефективно й справедливо здійснити правосуддя, забезпечити сторонам можливість особисто наводити аргументи на підтвердження своєї позиції у справі[559]. Прикладом фактичних дій, які є засобами захисту недержавної правозахисної діяльності, можуть бути дії, вчинювані у стані необхідної оборони.

Загалом розуміння юридичних засобів захисту як діяльнісних процесів можна відстежити у практиці Суду. Суд неодноразово наголошував, що відсутність ефективного розслідування (тобто відсутність певних дій — як документованих, так і фактичних) національними органами обставин вчинення злочинів проти особи означає відсутність у національній правовій системі ефективних юридичних засобів захисту[560].

Що ж стосується засобів-інструментів матеріального світу, то серед них можна виділити такі види засобів захисту: а) засоби-інструменти організаційно-правового характеру; б) засоби-інструменти матеріально-правового характеру; в) засоби-інструменти процесуально-правового характеру. Доцільність такого поділу може бути підтверджена, зокрема, й класифікацією правових гарантій реалізації прав та свобод людини, запропонованої у літературі. Пропонуючи розуміти зазначені гарантії як встановлені державою формально обов’язкові принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав (шляхом належної регламентації порядку їх здійснення), а також їх охорони та захисту, ці гарантії поділяють, зокрема, на: а) матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи); б) процесуальні (положення, які визначають процедуру реалізації матеріальних гарантій); в) організаційні (положення, які, зокрема, визначають систему правоохоронних та інших органів держави, встановлюють їх функції та повноваження)[561]. Отож засоби захисту в частині засобів-інструментів матеріального світу спрямовані на забезпечення наступних аспектів юридичного захисту прав людини.

По-перше, вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та повноваження тих державних та уповноважених державою органів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запитання: хто здійснює захист? Ця група засобів захисту належить до засобів організаційно-правового характеру і, очевидно, – в основному до засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності.

Дата добавления: 2015-05-22