Витоки і джерельна база руської національної філософії

План

КИЇВ–2013

Кітов М.Г. Руська національна філософія: витоки, етапи розвитку, специфіка. Короткі нариси. – К.: НУХТ, 2013.

М.Г. Кітов, д. філос. наук

Відповідальний за випуск М.Г. Кітов, д. філос. наук, доц.

ã М.Г. Кітов

ã НУХТ

Вступ.

1. Співвідношення понять «філософія в Росії», «російська філософія», «руська національн філософія».

2. Витоки і джерельна база руської національної філософії.

3. Етапи розвитку руської національної філософії:

а) методологічні підходи до членування етапів розвитку руської національної філософії;

б) зачатки філософування за часів перших руських князів;

в) руська національна філософія періоду розбудови Святої Русі;

г) руська національна філософія періоду розбудови Великої Русі;

д) руська національна філософія періоду пробудови Всесвітньої Країни Рад;

є) сучасна руська національна філософія.

4. Основні ознаки руської національної філософії.

Висновки.

Література:

1. Кітов М.Г. Текст лекції для студ. всіх спец. денної і заочної форм навч. та аспірантів. –К.: УДУХТ, 2001. –76 с. (№ 5814)

2. Кітов М.Г. Руська національна філософія в контексті української історії

та культури: Монографія. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2008. – 432 с.

3. Інша літ-ра дана у методичці за № 5814 та монографії.

1. Співвідношення понять «філософія в Росії», «російська філософія», «руська національна філософія»

«Настане час, коли наші нащадки будуть дивуватися,

що ми не знали таких очевидних речей»

(Сенека)

Ґрунтовний аналіз національної філософії будь-якого народу не можна провести без вивчення його етногенезу, адже її специфіка детермінується як історією формування нації, так і способом формування. Це стосується і руської людності. Тому усвідомлення тих етнічних і культурологічних процесів, які відбувалися протягом тисячоліть на терені розвою руського народу, дозволяє глибше зрозуміти витоки, джерельну базу і специфічні особливості руської національної філософії.

Росія упродовж століть формувалася як імперська держава, до складу якої входили (добровільно чи шляхом завоювання) народи, котрі мали свою національну міфологію, філософію, культуру. Тому, аналізуючи руську філософію, слід чітко розрізняти три терміни: «філософія в Росії», «російська філософія», «руська національна філософія». «Деякі дослідники воліють говорити не про “руську філософію”, а про “філософію в Росії”, бажаючи цим висловити ту думку, що в руських філософських побудовах немає нічого “специфічно руського”, що руська філософія не стала ще національною, тобто не піднялася до розкриття і виявлення основних пошуків руської душі. Це, звичайно, невірно, ми достатньо переконаємося в цьому при послідовному вивченні різних мислителів» [195; с. 22], – підкреслює В.В. Зеньковський. З цією думкою маститого знавця руської національної філософії ми повністю погоджуємося.

Перший термін охоплює всі національні школи, котрі існували на теренах російської держави та досить різноманітні філософські напрями. Отже, термін «філософія в Росії» досить абстрактний і включає в себе вірменську, грузинську, українську, узбецьку, таджицьку, білоруську, латвійську, литовську, естонську, молдавську, татарську, башкирську, руську та інші національні школи, типи філософування і всю палітру існуючих філософських напрямків, які своєрідно проявлялися в духовній культурі Росії.

Другий термін «російська філософія» відтворює специфіку і особливості філософування представників тих національних меншин, які, будучи за етнічним походженням не руськими, відносять себе до росіян. Тобто, суб’єктами філософування виступали громадяни Росії, або виступають громадяни Російської Федерації. Філософський доробок представників цих народів є досить вагомим в загальній палітрі філософських надбань Росії.

Третій термін «руська національна філософія» відображає специфічні особливості філософування представників лише руського народу. Серед них багато інородців, які, проте, ідентифікують себе руськими. Потреба розрізнення названих термінів зумовлюється такими чинниками:

по-перше, у русько-мовній філософській літературі таке виокремлення термінів, як правило, не робиться, що призводить не тільки до замовчування самобутності, скажімо, вірменської, грузинської, української, узбецької, таджицької та інших національних філософій, а і до явного приниження їх внеску в розвиток світової філософської думки. Навіть такий видатний філософ як О.Ф. Лосєв вважав Г.С. Сковороду руським філософом. «Перш за все, – пише він, – нам би хотілося розглянути одного руського філософа XVIII ст., життя і вчення котрого відхиляються від західноєвропейської традиції і вводять нас в сутність самобутньої руської філософії. Це Григорій Сковорода (1722–1794)» [371; с. 217];

по-друге, з розпадом СРСР, у якому домінували РРФСР, руська мова, руська культура, виникають нові незалежні держави, для народів яких чи не найактуальнішою є проблема самоідентифікації, самоусвідомлення своїх окремішності й самодостатності. Важливу роль у цьому процесові відіграє національна філософія. Тому розмежування зазначених термінів важливе не тільки з теоретичного, а і з практичного погляду, адже національна філософія, будучи квітесенцією духовної культурибудь-якого народу, є досить важливим чинником розбудови незалежних, суверенних держав;

по-третє, з огляду на геополітичні зміни, що відбуваються на пострадянському просторі, переосмислення витоків, джерельної бази і специфіки своєї національної філософської культури вкрай потрібні й для руського народу. Без цього Росія не зможе позбутися імперського синдрому і стати демократичною, цивілізованою країною;

по-четверте,розуміння специфіки руської національної філософії неможливе без вияснення питання про походження руських. Хто такі руські за походженням; як розвивався протягом століть руський народ; які методи були головними в його розвої; які основні етапи у своєму розвитку він проходить – це ті метафізичні питання, які розкривають сутнісне буття руських. Як підкреслював М. Хайдеггер «…наука історії може лише або спотворити, неправильно витлумачити відношення до історії, котре і само завжди є чимось історичним, відтіснивши його до простого антикварного знання, або підготувати сутнісне поле зору вже обґрунтованому відношенню до історії в усій зв’язності» [646; с. 127]. Таким сутнісним поглядом на історію є лише філософський, оскільки «…лише у філософії – на відміну від будь-якої науки – розкривається істотне відношення до існуючого» [там само]. У той же час розкриття вище окреслених питань неможливе без аналізу розвою українського народу, адже історія розвитку руського та українського народів впродовж багатьох віків була тісно переплетена. Отже, український історичний та культурний контекст є досить важливим для розуміння історії розвою руського народу й руської державності. Не менш важливим він є й для розуміння розвитку та специфіки руської національної філософії.

«Руська філософія нерозривно пов’язана з дійсним життям, тому вона часто з’являється у вигляді публіцистики, котра бере свої витоки в загальному духові часу, зі всіма його позитивними і негативними сторонами, зі всіма його радощами і стражданнями, зі всім його порядком і хаосом».

(О.Ф. Лосєв)

Серед українського наукового загалу досить поширена думка, що витоки і джерельну базу руської філософії не слід шукати в культурі древньої Русі. Аргументи загальновідомі: мовляв, це культура українського, а не руського етносу. Для чіткішого усвідомлення проблеми висловимо кілька методологічно принципових міркувань. По-перше,відомо, що філософування як стан духовності виникає тоді, коли свідомість сягає певного рівня розвитку, а саме рівня самоусвідомлення. Цього рівня можуть досягти різні сфери духовності: наука, політика, право, мораль, релігія, мистецтво, міфологія тощо. Тобто, виникнення філософування –це багатоваріантний процес, головним моментом якого є самоусвідомлення різнопланових формоутворень духу. Проте філософія, як самостійне духовне утворення, виникає лише тоді, коли спосіб «поведінки» самоусвідомлення, розглядається як методично обґрунто-вана процедура, як принцип теоретичної діяльності.

Виходячи з цього зауважимо, що Русь не знає філософії як самостійної духовної сфери людської діяльності. На тлі політики, права, моралі, релігії в древній Русі виникають лише зачатки філософування, розкидані в названих формах духовності, найбільше у релігії. Невипадково любов до мудрості у цей час тлумачиться здебільшого теологічно, а під філософом розуміють, як правило, богослова, «книжника», знавця церковно-канонічної літератури і практичних заповідей Священного Писання [див.: 54; 127]. Красномовно про це засвідчує і форма літературних творів цього періоду: ізборники, повчання, притчі, слова звернення, моління, патерики. Наприклад «Ізборники Святослава», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про Закон і Благодать» першого Київського митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», «Притча про людську душу» Кирила Туровського, «Моління» Данила Заточника, патерики «Сінайський» і «Києво-Печерський», «Руська Правда» Ярослава Мудрого тощо.

По-друге,головна проблема полягає навіть не в тому, що Русь не знає філософії як самостійного елемента духовної культури. Проблема в іншому: чи виражають зачатки філософування стародавніх «русичів» специфіку світобачення, світовідчуття, архетипіку духовності, ментальності саме руського народу, а не якогось іншого, і, якщо виражають, то якою мірою?

Відомо, що духовність народу досить повно проявляється у національній міфології, релігії, культурі, формі державності тощо. Наявність їх знаменує формування певного народу. Не випадково кожний народ має свою національну релігію, міфологію, культуру, самоусвідомлення котрих і дає національну філософію. Тобто, про витоки руської національної філософії можна говорити лише в ракурсі вивчення руської міфології, руської православної церкви, специфічної, самобутньої руської культури та державності. На останнє я звертаю особливу увагу. «У Всесвітній історії мова може йти лише про такі народи, котрі утворюють державу. Адже потрібно знати, що держава є здійсненням природи, тобто абсолютної кінцевої мети, що вона існує для себе самої; далі потрібно знати, що вся цінність людини, вся її духовна цінність існує виключно завдяки державі» [111; с. 90], – підкреслює Г.В.Ф. Гегель. «Держава є абсолютна ідея як вона існує на землі. Таким чином, вона є точніше визначений предмет всесвітньої історії, в якому свобода отримує свою об’єктивність і існує, насолоджуючись цією об’єктивністю» [там само], – уточнює він.

Отже, названа історико-філософська проблема торкається більш глобальної, культурно-історичної теми, а саме: хто такі руські за походженням і яке місце вони посідають в історії древньої Русі?

Як відомо, щодо цієї проблеми існує кілька протилежних поглядів. Поки що не будемо надавати перевагу жодному з них, а лише звернемося до «Повісті минулих літ» Нестора-літописця, який чітко описує, хто такі руські і звідки вони прийшли.

Перша згадка про руських у грецькому літописанні датується 860 роком [див.:363; с. 11]. Саме у цей час вони ходили на Царгород. У ці ж роки варяги із замор’я брали данину з чуді, словен, мері, весі, кривичів. А хозари брали з полян, сіверян, вятичів. Звернімо увагу: серед народностей, з яких брали данину варяги, були не слов’янські (чудь, меря, весь, кривичі) і слов’янські (словени). Саме серед цих поневолених народів і виникає бунт проти варягів. У літопису про це пишеться: «У рік 6370 [862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли спершу вони до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меря, у Білоозері – весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик» [там само; с. 12].

Зробимо кілька попередніх узагальнень:

а) як випливає з літопису, слов’янство задовго до утворення єдиної держави було поділене на дві гілки – північне і південне, – котрі платили данину різним завойовникам. Північне – варягам, південне – хозарам;

б) запросили русів правити собою не слов’янські племена, а угро-фінські (чудь, весь, кривичі) разом зі словенами, адже був між ними розбрат. Зауважимо, розбрат був не серед слов’янського племені, а між родами різних племен.

Північні словени були окраїною слов’янського світу, і жили вони серед фінських племен, на землі котрих прийшли в процесі розселення. Не могли мирно вжитися словени з іншими племенами, як не могли, напевно, і підкорити їх. Тому і вимушені були погодитися запросити наводити порядок чужинців, а саме, русів. Для фінських же племен варяги, зокрема руси, були набагато ближчі, аніж слов’яни. Це були споріднені племена, тому економічна і культурна колонізація їх відбувалась мирним шляхом. Відбувалося заселення, а не завоювання, поневолення чи витіснення туземців. Якщо і виникали сутички, то вони спричинялися спробами поширити християнство серед корінного населення. Характерним є і той факт, що зближення обох сторін в галузі повір’їв було таким же мирним, як і в побуті. Ворожнечі, непримиренної протилежності своїх вірувань не відчули зустрічні сторони [див.:274; c. 51]. І це зовсім не випадково, адже руські – це вихідці з варязьких, угро-фінських, а не слов’янських племен;

в) уже за часів Рюрика почало утворюватися князівство, до складу якого входили не лише угро-фінські, слов’янські, а й багато інших племен. Об’єднавчою силою виступали руський (варязький) князь і його військова дружина;

г) єдиної первинної старослов’янської народності, з якої нібито виникають руський, український і білоруський етноси, не було. Основою руської народності завжди були руси, вихідці з різних варязьких племен. Поляни, сіверці, вятичі та інші слов’янські племена, котрі спочатку платили данину хозарам, були завойовані русами. І лише після поневолення почали називатися руссю – за назвою завойовників.

До поневолення слов’янські племена, що проживали на землях Наддніпрянщини, у Візантійських рукописах називають близьким за звучанням, але етимологічно принципово відмінним терміном «роси». Якщо слово «рус» угро-фінського походження і означає «які живуть і пересуваються по воді», то слово «рос» – санскритського походження і означає «сини неба».

Як відомо, ядром древньої Русі була відносно невелика територія Середнього Подніпров’я, розташована в ареалі річок Прип’ять, Десна, Псьол, Дніпро, Рось. Археологічні матеріали з VI–VII ст. дають підстави говорити про своєрідну культуру, межі розповсюдження якої досить чітко збігаються з праукраїнськими землями Наддніпрянщини. Вони також збігаються з Зарубинецькою культурою (III ст. до н. е. – III ст. н. е.), а також з більш ранньою Трипільською культурою. Нагадаємо, що саме народ «рос» неодноразово згадується в іудейсько-християнському Старому Завіті. Навіть за часів утворення держави з центром у Києві лише руські захоплену ними Наддніпрянщину називають Руссю, а візантійські, сірійські, грецькі автори за старою традицією продовжують називати наддніпрянців «росами. Отже, праукраїнські наддніпрянські племена були підкорені руськими. Це також чітко засвідчує Нестор-літописець.

Було в Рюрика два мужі, не його племені, а бояри – Аскольд і Дір, котрі відпросилися у нього відправитися з родом своїм у Царгород. Пропливаючи Дніпром, побачили місто і залишилися в ньому. Зібрали багато у себе варягів і стали володіти полянською землею. Влітку 866 р. Аскольд і Дір як русичі пішли на Царгород, але похід був невдалий. Отже, між запрошенням варягів і походом на Царгород пройшло лише чотири роки. У проміжку між цими роками полянські землі (зокрема Київ) потрапили в залежність від мужів Рюрика.

У 879 р. помирає Рюрик і передає князювання своєму родичеві – Олегу, віддавши йому на руки свого малолітнього сина Ігора. А, точніше, було так: Рюрик передає князювання своєму неповнолітньому сину, а регентом при ньому призначає Олега. У 882 р. Олег загарбує Смоленськ, Любеч і скрізь садить своїх мужів. Обманом бере в полон Аскольда і Діра, вбиває їх і заволодіває Києвом. Щодо нашої теми важливі деякі обставини, про які пише літописець. Олег, сховавши воїнів, послав сказати Аскольду і Діру, що вони купці, їдуть до греків від Олега і княжича Ігоря, прийдіть до нас, до родичів своїх. Коли ж Аскольд і Дір прийшли, то Олег заявив їм: не князі ви і не княжого роду, а я – княжого. А коли винесли на руках Ігоря, промовив: а ось він – син Рюриків! Виділимо кілька важливих нюансів:

1)Олег, судячи з його поведінки (а саме – показав на сина Рюрика), був регентом при малолітньому Ігорі;

2) Аскольд і Дір були родичами варязьких воїнів, але не з роду Рюрика, інакше їх би не вбивали;

3) лише регентство при малолітньому Ігорі дало підставу Олегу вбити Аскольда і Діра, котрі добровільно, напевно, не визнали його регентом, адже самі були родичами варягів і бояринами Рюрика; 4) регентство при малолітньому Ігореві давало також законну підставу Олегу «княжити» в Києві, що стає центром руських. І мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським», – пише літописець [363; с. 13]. Чому саме так сказав Олег? Відповідь очевидна. У Києві перебуває нащадок Рюрика – його син Ігор. А там, де князь русів, там і їхня столиця. У 883 р. Олег починає воювати проти древлян і, мечем покоривши їх, став брати з них данину. У 884 р. Олег перемагає сіверян і накладає на них легку данину, водночас не дає їм платити данину хозарам, сказавши при тому: «Яїм противник, і вам нічого давати» [там само; с. 14]. У 885 р. починає брати данину з радимичів, про що літописець пише: «І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”» [там само]. За кілька років Олег силою підкорив полян, древлян, сіверян, радимичів, а з уличами і тиверцями воював. До повноліття Ігоря Олег «княжить» у Києві, збираючи данину з поневолених народностей. Звернімо увагу на особливості «князювання» Олега на полянських землях, без яких важко зрозуміти генезу руського народу і формування специфічних ознак руської національної філософії. Це його відверто здирницький характер. Якщо фінські племена (разом із слов’янськими) запросили князя, котрий би володів ними і судив би по праву, бо земля велика і багата, тільки ладу в ній нема, то така цивілізаторська роль явно не до душі руському Олегу. Покидає він Новгород, мечем підкоряючи слов’янські племена. І завжди мовить «рекетирське»: не давайте хозарам, а давайте мені. «Босяцький» характер походів Олега, зокрема на греків, не може приховати і виправдати навіть придворний літописець. У 907 р. Олег зібрав багато воїнів і пішов на Царгород. Під час походу «…попустошив він довкола города, і вчинив убивство багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили. А котрих же брали як полоняників, [то] одних вони посікали, а других мучили, інших же розстрілювали, а [ще] інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото [звичайно] вороги творять” [там само; с. 17]. У дружині Олега, що йшла на Царгород, були не тільки руські, а і південні слов’яни: поляни, древляни, сіверяни тощо. Перебували вони у дружині явно на нерівноправних умовах. Про це свідчить такий красномовний факт, переданий літописцем. Після укладання миру і прийняття присяги за руським звичаєм (клялися ті своєю зброєю і Перуном, своїм богом, і Велесом, богом худоби) Олег сказав: «“Ізшийте паруси паволочані русам, а словенам – шовкові”. Так і вчинили...І напнули руси паруси паволочані, а словени – шовкові, і роздер їх вітер. І сказали словени: “Візьмемось за свої грубі. Не дано словенам [напинати] паруси шовкові”» [там само; с. 19]. «Рекетирський», хоч і не такий відвертий, як у Олега, характер носить і князювання прямого нащадка Рюрика – його сина Ігоря. Після смерті Олега у 913 р. древляни не підкорились Ігорю. Літом 914 р. Ігор перемагає древлян і накладає данину, більшу за Олегову. Звернімо увагу і на таку особливість князювання Ігоря: незважаючи на більш ніж півстолітню колонізацію південно-східних слов’ян, Ігор набирає військо, головним чином, із-за моря, з варягів. Військо Ігоря складається з варягів, русів, словенів, кривичів, тіверців, полян тощо. Всі названі народності, за винятком варяг, були на той час підкорені руськими. Проте головною ударною силою Ігоревого війська залишаються руські, а також інші варязькі племена. Така традиція збережеться не одне століття, як буде показано пізніше, що засвідчує про повну інородність руських щодо слов’ян. Тобто, на наш погляд, зачатки філософування у древній Русі, зафіксовані у книгах князівсько-дружинної знаті, відтворюють специфіку світобачення, ментальність саме руської народності. По-третє,для осягнення витоків і джерельної бази руської національної філософії важливо зрозуміти вплив українського етносу і його культури на формування руської народності. Подамо кілька міркувань. Русь як князівство було створене не українцями, а руськими. Проте лише з приходом варязьких князів і могутньої, чужорідної войовничої дружини на високорозвинені економічно і культурно землі Наддніпрянщини, тобто з приходом їх на Київський престол, виникає сильне князівство, ідеологічним принципом розбудови якого стає збирання «докупи» земель угро-фінських, слов’янських і інших племен та пограбування сусідніх народів. Надати князівсько-дружинному ідеологічному гаслу характер національної ідеї спроможна у той час була тільки релігія єдинобожжя. Нею стає християнство, що не лише безжалісно знищує попередні вірування східних слов’ян, а й освячує імперську ідеологію. Імперія і християнство потрібні одне одному у своїх домаганнях, а тому між ними впродовж століть відбувається тісна співпраця. Церква до небес підносить мудрість київських князів, а ті жорстоко руйнують дохристиянський менталітет підкорених народів. Саме церква насаджує ідею, суголосну княжим устремлінням, – про єдність і самоідентифікованість старослов’янського етносу. Насправді ж самоідентифікація етносів відбулася значно раніше – задовго до древньої Русі. Вона і була тією внутрішньою пружиною, яка рано чи пізно повинна була призвести до розпаду руської імперії. Монгольська навала лише прискорила цей процес і закріпила імперську ментальність московського народу. Перед навалою монголів Русь являла собою клаптикову імперію, що роздиралася внутрішніми суперечностями. Не останню роль у цьому відігравала суперечність між самодостатнім українським етносом і внутрішньо суперечливою за менталітетом князівсько-дружинною раттю. Прийшовши на багате соціокультурне поле українського етносу, князівська дружина не тільки не знищила його, а й сама почала асимілюватися. Серед її розвою виникає дві тенденції: одна веде до самоідентифікації руських з українським етносом, інша формує вороже ставлення до нього. Перша пов’язує себе з Київським столом, а тому Київ на кінець ХІІ – початок ХІІІ стт. стає не тільки матір’ю містам руським (читай імперським), а і центром власне українського етносу. Друга пов’язує себе з Володимиро-Суздальським, а пізніше Московським князівством. Така самоідентифікація частини руської народності і «входження» її у лоно українського етносу історично прирікає Київ на постійне руйнування з боку войовничого Московського князівства, що вже виникло на той час. Так, суздальський князь Андрій Боголюбський, завоювавши Київ у 1169 р. (сам він у поході участі не брав, але був фактично керівником цього походу), не посідає Київський престол, а з нечуваною жорстокістю дощенту знищує Київ. Імперська психологія продовжує себе у Московії: все, що не піддається руській асиміляції – знищується. Величезний внесок у розвиток руської народності, її культури та у формування руської національної філософії відіграли мова і культура українського етносу. Найстійкішим захисником народу є розмовна мова. У ній ідеально закріплюється енергетика й ритміка світобачення етносу, його архетип. Як тут не пригадати слова Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту: спочатку їм відбирають мову». Український етнос, на думку сучасних вчених-істориків, має багатовікову безперервну історію, починаючи ще з часів Трипільської культури. Без сумніву, він мав і свою розмовну мову. Тому в Русі одночасно співіснували щонайменше три мови: українська автентична (народна, розмовна) мова, церковнослов’янська (книжна) та суржикова мова князя і дружини, яка виникає в результаті фонетичного перекручення ними української розмовної мови. Зруйнувати мовні відмінності між ними було неможливо. Чи не єдиним важелем руйнації автентичної української мови залишалася повна асиміляція її словесного матеріалу і його суржиково-імперське фонетичне оформлення. Саме ця тенденція спостерігається на державноцерковному рівні Русі, а пізніше – Московії, де на службі у князів перебувало багато грамотних українців. Цим і пояснюється перенасиченість українізмами руських книг епохи Древньої Русі. Безсумнівно, українські національні корені багатьох літописців, писців, релігійних діячів даються взнаки і «проявляються»у пам’ятках літератури того часу [57; 77;]. Але за світоглядною орієнтацією, специфікою світобачення, архетипікою духовності вони все ж таки відтворюють ментальність руських – вихідців з різних варязьких народностей. По-четверте,доречним буде нагадати, що варязька родослівна не заперечувалася руськими царственими особами навіть у кінці XVI століття. Так, царевич Іван Іванович (старший син Івана Грозного), написавши 1579 р. «Житіє Антонія Сійського Іони», підписується: «Списано було це багатогрішним Іоаном русином, родом від племені варязького, коліна Августа кесаря Римського». У другому варіанті «...коліна Августа, від племені варязького, родом русина» [163; с. 384–385].

Дата добавления: 2015-05-22