Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Формування і розвиток соціально-психологічних знань 2 страница




Читайте также:
  1. A) борьба с браконьерами. 1 страница
  2. A) борьба с браконьерами. 2 страница
  3. A) борьба с браконьерами. 3 страница
  4. A) борьба с браконьерами. 4 страница
  5. A) борьба с браконьерами. 5 страница
  6. A) борьба с браконьерами. 6 страница
  7. Annotation 1 страница
  8. Annotation 1 страница
  9. Annotation 2 страница
  10. Annotation 2 страница
  11. Annotation 3 страница
  12. Annotation 3 страница

Експерименти у містечку Хоторн навели Е. Мейо на нові висновки. Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. Під час експерименту виокремили дві групи робітників (одну — контрольну). Отримані результати були дуже несподіваними: з поліпшенням освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але підвищувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови взагалі не змінювалися.

У результаті аналізу було зроблено висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але набагато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Тому подальші експерименти спрямовували саме на їх виявлення. Експериментальна група, яку утворювали збирачі телефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, який фіксував дані експериментів і реакцію працівників. В організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості відпочити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників. Усі працівники знали про мету експерименту. Після стабілізації соціальної ситуації у групі, з перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але не є основними. Головне — згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Усі ці чинники простежувалися у взаємодії й спілкуванні поза роботою, у допомозі колегам тощо. Було доведено, що поведінка людей зумовлюється не стільки змінами фізичного середовища, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівники повинні більше уваги звертати на задоволення емоційних і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію до зміни ситуації.

Науковим результатом Хоторнських експериментів стало обґрунтоване Е. Мейо поняття “соціальна людина” на противагу поняттю “економічна людина”, яке визначало ідею теорії наукового управління. Якщо для “економічної людини” стимулом є фінансова винагорода, то для “соціальної людини” — взаємини у виробничій групі. На цьому ґрунтувалися твердження, що найважливішою характеристикою людини у системі управління є прагнення бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі, тому управління не повинно цього ігнорувати.

Дослідження Е. Мейо привернули увагу до існування суб'єктивного ставлення індивідів один до одного, до роботи й умов, у яких вона відбувається. Під їх впливом людські відносини почали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі. Конкретного робітника у цих контактах сприймали не тільки функціонером виробництва, а й особистістю з власними інтересами, почуттями, прагненнями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, яке зосереджувалося на технічних аспектах праці, відповідності людей вимогам праці, Хоторнський експеримент довів, що на поведінку працівників впливають не тільки економічні чинники, а й їхні соціальні та індивідуальні потреби.



Науковий інтерес американського соціолога Чарльза-Хортена Кулі (1864—1929) зосереджувався на соціально-психологічних механізмах, що формуються в результаті взаємодії людей у групі. Він запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття “первинна група” і одним із перших довів, що група здатна жорстко контролювати трудову поведінку індивідів. Така взаємодія зумовлюється психічною природою людини, тому суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Первинні групи становлять основу суспільства; саме в них відбуваються соціалізація індивідів, пізнання ними соціальної дійсності, формування ЇХ світосприйняття, соціального досвіду, ідеалів, цінностей. Ч.-Х. Кулі першим запровадив у науковий обіг поняття “комунікації”, трактуючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Загалом теорія людських відносин суттєво поглибила осмислення соціальної поведінки людини. Проте, як і концепція наукового управління, вона залишила нез'ясованими ще багато чинників, які зумовлюють підвищення продуктивності праці.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта та німецького психолога В. Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (англ. facilitate — полегшувати) та соціальну інгибіцію (лат. inhibeo — стримування, придушення). Дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, що впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ. Це — характер завдань, які виконує людина, присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно — на якісні. За таких умов підвищується результативність простих різновидів діяльності й знижується — складних. Для конкретизації характеру взаємин між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два суттєво відмінні різновиди ситуацій. Зміна поведінки індивіда в присутності інших людей, що поводять себе пасивно, викликає публічний ефект. Якщо поведінка індивіда змінюється в присутності людей, які беруть активну участь у цій діяльності, то це — коакційний (лат. со... — префікс, що означає спільність, сумісність і actio — дія) ефект. Коакція як спільна дія відрізняється від інтеракції — взаємодії, що включає безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціальній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу, групи на індивіда. Саме тому Ф. Олпорт вважав соціальну психологію наукою, яка вивчає поведінку індивіда у ситуаціях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку. Бачення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів зумовило вибір головної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. Відповідно, найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука повинна не пояснювати, а лише описувати явища).

Після Першої світової війни соціальний та науковий клімат США найбільше сприяв перетворенню соціальної психології на науку про людину. Вона в основному відійшла від широкого соціального контексту і перемістилася у лабораторію, тобто ізолювала об'єкти вивчення від соціальних явищ. У зв'язку з цим стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвинутою технікою експерименту і математичним обробленням даних. Водночас були сформульовані вимоги до експерименту, які передбачали:

— зведення до мінімуму сторонніх подразників з метою виявлення зв'язку між залежними та незалежними змінними;

— можливість експериментатора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них;

— точне вимірювання реакцій та перевірку їх у повторних експериментах з обов'язковим застосуванням методів математичної статистики.

Організація експерименту підпорядковувалася жорстким процедурним стандартам, що передбачають чітке формулювання гіпотези, на перевірку якої він був спрямований. При цьому гіпотезу нерідко запозичували з інших галузей психології. Здебільшого експеримент був потрібен не стільки для перевірки гіпотези, скільки для її підтвердження, а сам він перетворювався на міжособистісну взаємодію експериментатора і піддослідного.

Така організація експерименту спричинила появу різноманітних ефектів, один з яких відомий як ефект експериментатора (його очікування, знайомство з людьми, стать). Експериментатор може безпосередньо впливати на результати дослідження, внаслідок чого виявляється ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддослідного щодо експериментатора і змушує його діяти разом із ним. Поступово експериментування стало масовим традиційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної лабораторної культури, тобто комплексу недекларованих правил поведінки експериментатора і досліджуваного під час експерименту. Паралельно з ефектом експериментатора виявився ефект піддослідного — свідома адаптація своєї поведінки до норм, які здаються прийнятними.

Вагомим результатом експериментальних досліджень наприкінці 20-х років XX ст. стала праця “Польський селянин у Європі і Америці” двох соціологів — американця Вільяма-Айзека Томаса (1863—1947) і поляка, який згодом перебрався до США, Флоріана-Вітольда Знанецького (1882—1958). Вивчаючи адаптацію польських селян, які “мігрували до Америки, вони встановили залежності, без яких не можна було описати процес адаптації: залежність індивіда від соціальної організації і залежність соціальної організації від індивіда. З урахуванням цього було запропоновано характеризувати два аспекти взаємин між особистістю і суспільством за допомогою понять “соціальна цінність” (для характеристики соціальної організації), “соціальна установка”, “атитюд” (для характеристики індивіда; це поняття вперше було включене до соціально-психологічної термінології). Як емпіричну основу дослідження широко почали використовувати особисті документи (листи, біографічні й автобіографічні матеріали тощо). А соціальну психологію було трактовано як “наукове дослідження установок”. З тих часів вивчення установок увійшло до основної проблематики західної соціальної психології.

Американська експериментальна соціальна психологія не завжди дотримувалася головного методологічного напряму, передусім під тиском соціальних проблем у часи “великої депресії” та Другої світової війни, що спонукало соціальних психологів до співробітництва, об'єднання на основі конкретних ідей. Так, у 30-ті роки XX ст. було створено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. У 40-ві роки соціальні психологи вільних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну, планувати настрій світу.

Німецько-американський психолог Курт Левін (1890— 1947) звернув увагу на соціальну психологію у зв'язку із застосуванням розробленої ним “теорії поля” до груп, перенісши уявлення про те, що енергія мотиву замкнена в межах організму, на систему “організм — середовище”, в якій індивід і оточення становлять єдине динамічне ціле. Разом зі своїми послідовниками він працював над проблемою зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність К. Левіна пов'язана з поширенням методу лабораторного експерименту в соціальній психології. Вивчаючи такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прийняття групового рішення та ін., він намагався розв'язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати (перенести) результати досліджень на широке соціальне середовище. Вважаючи лабораторний експеримент суто науковим методом, який дає змогу глибше проникати в таємниці людської поведінки, Левін не перетворював його на самоціль, а використовував як засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Особливість його практичних досліджень полягала в дотриманні єдиної теоретичної концепції. Попри те, що “теорію поля” піддають сумніву багато вчених, після смерті цього психолога західна психологія взагалі не мала жодної загальної теорії.

Загалом на тлі західної психології в теоретичному аспекті окреслили такі основні підходи:

— психоаналіз (наголошується на джерелі енергії, а не на її спрямованості; прагнення завдяки вивченню глибинних процесів психіки пояснити причинність взаємодії індивідів);

— біхевіоризм (вказується на залежність поведінки людини від зовнішніх стимулів; спрямованість пояснюється звичками; досвід має другорядне значення);

— когнітивізм (соціальна поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів індивіда);

— інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символи, мови).

Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані саме в цих підходах. Особливо поширився біхевіористський підхід, що відповідало її експериментальному спрямуванню.

Після Другої світової війни і до початку 60-х років XX ст. у світі домінувала американська соціальна психологія. Тоді у соціальній психології США сталися дві вагомі події: 1) переорієнтація з біхевіористського на когнітивний підхід; 2) переорієнтація від широкого на більш вузьке теоретичне обґрунтування соціально-психологічних явищ. Водночас головні дослідницькі праці опинилися в полі критики європейської соціальної психології.

Важливою віхою став вихід у світ у 1968 р. багатотомної книги “Керівництво із соціальної психології”, яка неодноразово перевидавалася і виконувала роль енциклопедії соціально-психологічного знання. Значно розвинулися теоретичні й прикладні соціально-психологічні дослідження у США наприкінці XX — на початку XXI ст., що спричинило виникнення нових наукових центрів.

Європейську соціальну психологію в довоєнний період представляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Піаже (1896—1980), праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації, зокрема її морального аспекта. У Німеччині соціально-психологічна проблематика розвивалася завдяки старанням В. Меде. Мало що змінилося і в повоєнні десятиліття. Обмін соціально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і США. Оскільки тривалий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання американської соціальної психології запозичувалися і засвоювалися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

Етапними у розвитку європейської соціальної психології стали 60-ті, особливо 70-ті роки. Передусім це виявилося у критиці американської соціальної психології за спрощене розуміння соціального контексту, спробу надати їй статусу природничої дисципліни, за недостатньо обґрунтовані моделі людини.

Паралельно почали розвиватися власні напрями. У 1966 р. було засновано Європейську асоціацію експериментальної соціальної психології, яка своїм завданням проголосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпечення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили англійський психолог Генрі Теджфел (1920—1982), С. Московічі та ін. Вони доводили, що соціальній психології не потрібно продовжувати експерименти і перетворюватися на природничонаукову дисципліну. Вона повинна функціонувати у контексті реальної соціокультурної ситуації. Московічі вважав соціальне життя основою і спілкування, й ідеології. Оскільки принципи спілкування відтворюють суспільні взаємини, то їх вивчення має бути головним завданням соціальної психології. Теджфел стверджував, що соціальна психологія є наукою про соціальну поведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв'язок поведінки індивіда та його соціального оточення; не претендувати на удавану об'єктивність; підпорядковувати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і враховувати суспільну значущість та відповідальність соціально-психологічних досліджень і теоретичних висновків.

Формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології. Донині вона не має однієї цілісної теорії. Визначити головні теоретичні орієнтації західної соціальної психології надзвичайно важко через відсутність критеріїв чіткої диференціації підходів. Загалом її поділяють на такі галузі дослідження:

— вивчення індивідуальної соціальної поведінки;

— аналіз діадичної (грец. dio — два) взаємодії і комунікативних процесів;

— дослідження малих груп та психологічне вивчення соціальних проблем.

Сучасна зарубіжна соціальна психологія — це психологія орієнтацій, напрямів, пов'язаних з іменами вчених, які їх започаткували. Найчастіше вона у своїх дослідженнях звертається до процесів атрибуції, групових процесів, атракції та афіліації, агресії, установок, соціального пізнання, соціалізації, кроскультурних аспектів. Теоретико-методологічний розвиток відбувається як у руслі загальнопсихологічних напрямів (біхевіоризму, фрейдизму), так і в координатах нових, власне соціально-психологічних шкіл і напрямів: необіхевіоризму, неофрейдизму, гуманістичної психології та ін. Починаючи з 70-х років XX ст., у СІЛА, Західній Європі (Франція, Англія, Німеччина та ін.) відбувається переосмислення зробленого у першій половині XX ст. американськими соціальними психологами, теоретичного і практичного досвіду, пошук нових підходів у дослідженні соціально-психологічної реальності, нових теоретичних парадигм, які дали б поштовх розвиткові соціальної психології, зробили б її істинно соціальною, а не індивідуальною.

 

Становлення і розвиток вітчизняної соціальної психології

 

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвивалася як складова науки спершу колишньої Російської імперії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст. В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

— зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;

— відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);

— стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);

— відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);

— розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках. Йому передував період зародження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили соціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання. У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Беляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтерев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її Предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідношення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Г. Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що необов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вважав природничонауковою. Формально така позиція засвідчувала визнання соціальної психологи як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту перебудову системи психологічного знання, заперечували Г. Челпанову. Наприклад, В. Бехтерев висунув ідею “колективної рефлексології”, включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлумачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-психологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексологи (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відносини із суспільством). На цій підставі предметом колективної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки взаємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на марксистську методологію дослідження суспільних явищ. Однак механічне поєднання положень марксизму з панівними на той час у психології теоріями не відповідало завданням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить драматичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох причин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Загалом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизитися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, аварійності, травматизму, гуманізації техніки у системі “людина — машина”. Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XX ст. наукової організації праці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівників, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптимізації сприяли поширенню соціально-психологічних досліджень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу дала Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проблемам організації праці, фізіології і психології праці, ставлення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.

У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної розв’язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологічні аспекти наукового управління відобразилися в діяльності теоретика і практика менеджменту, директора Центрального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції “адміністративної місткості”, здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівника, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної Психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1939), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні неповнолітніх правопорушників. Це стало основою для розробки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

Стагнація соціальної психології. Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука — соціальна психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Вважалося також, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детерміновані), немає необхідності виокремлювати соціально-психологічні феномени та науку, яка їх вивчає, що зумовлювало незатребуваність результатів соціально-психологічних досліджень. Огульній критиці піддавалася тоді західна соціальна психологія. Усе це супроводжувалося загальним ідеологічним тиском на науку.

Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному існуванні соціальної психології, розроблення соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших наук, зокрема загальної, педагогічної психології та психології праці. Так, Лев Виготський (1896—1934), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, дійшов висновку про культурно-історичну детермінацію їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію розробляв і Олексій Леонтьев (1903—1979), який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). О. Леонтьев обґрунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології. З прийняттям Постанови ЦК ВКП(б) 1936 p. “О педологических извращениях в системе наркомпросов” було заборонено педологію, постраждали психотехніка і соціальна психологія, було припинено різноманітні психологічні дослідження у Всеукраїнській психоневрологічній академії, яка невдовзі перестала бути центром експериментальних досліджень. Однак проводити експерименти продовжували в Київському університеті, Українському науково-дослідному інституті педагогіки та Харківському педагогічному інституті.

Предметом спеціальних досліджень були різноманітні аспекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес виховання особистості в колективі (наслідування, змагання, особистий приклад); соціально значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистості дитини; процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження базувалися передусім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогічної психології. Сформульоване Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психологічної проблематики протягом наступних десятиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли забезпечити ефективного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження промислової Проблематики в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стаханівської праці, розвитку індивідуального і колективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проблеми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що стосувалися підвищення продуктивності праці, психологічної і фізіологічної основ трудової діяльності, використовували методичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкетні опитування та ін.). Це ще раз підтверджує, що абсолютної “перерви” у розвитку вітчизняної соціальної психології не було.

Відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації. Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XX ст. В Україні було створено різноманітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соціальної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.





Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 229; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2018) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление ip: 54.224.150.24
Генерация страницы за: 0.007 сек.