Лекція 2. Київські митрополити цього періоду

Увесь час від поділу митрополії до Берестейської унії Київські митрополити не жили у Києві. Столицею Великого князівства Литовського було м. Вільно, але митрополити і тут проживали зрідка, маючи лише намісників. А власне кафедральним містом Київських митрополитів було м. Новогрудок, де розташовувався кафедральний Борисо-Глібський собор. Титулувалися вони “митрополит Київський і всієї Русі”. Влада митрополита над всією Церквою виявлялася в його праві скликання церковних соборів, візитування окремих єпархій, вимаганні звітів від єпископів, у праві притягати до відповідальності і церковного суду винуватих. До нього зверталось духовенство у випадках порушення своїх прав, насильства з боку урядових і приватних осіб. Митрополича єпархія була найбільшою серед інших. Вона обіймала Віленське, Трокське, Новогрудське та Київське воєводства, а також в певний період Галичину та Поділля. По головних містах єпархії сиділи намісники митрополита з білого та чорного духовенства (протоієреї та архімандрити).

Ряд митрополитів цього періоду були обрані на кафедру соборно, але частина була поставлена. Першим митрополитом був Григорій Болгарин. Після нього до кінця XV ст. митрополити обиралися соборами єпископів. Останнім з них був священомученик Макарій. Надалі митрополити призначалися світською католицькою владою Польщі, що призводило до негативних явищ у Церкві і серед ієрархії.

Митрополит Григорій Болгарин (1458-1473) походив із балканських слов’ян (болгарин, македонець чи серб). Виховувався в Константинополі й був настоятелем монастиря св. Димитрія у патріаршій столиці. Ставши протодияконом митрополита Ісидора, він разом із патроном, як вважають, побував на Русі, був свідком захоплення Царграда турками й утік до Рима. Тут у 1458 р. Ісидор та патріарх-емігрант Григорій Мамма висвятили Григорія на митрополита Київського і усієї Русі.

19 липня 1458 р. відбулася його номінація, але через смерть папи Калиста ІІІ вона не була оформлена відповідними документами. Лише 3 вересня 1458 р. новий папа Пій ІІ, видав буллу про призначення Григорія Київським митрополитом. Згідно з постановою папи Київська митрополія мала поділятися на горішню (московську) та долішню (польсько-литовську). Перша й надалі мала залишатись під управлінням митрополита Ісидора. Друга передавалась Григорію “з усіма відзнаками, привілеями та почестями, які за правом і звичаєм належать митрополичій церкві”. Новому митрополиту підпорядковувалися Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська, Перемиська, Холмська, Галицька єпархії.

Григорій зміг вирушити в Україну лише наприкінці 1458 – на початку 1459 р. Папа Пій ІІ 18 грудня вручив йому нового листа до короля Казимира, де зауважував, що Московський митрополит Іона втручається в справи Київської митрополії, а патріарх, поставлений султаном, хоче висвятити нового митрополита. Папа просив не допустити цього й передати церковну владу Григорію. Навесні чи влітку 1459 р. митрополит Григорій прибув до своїх вірних.

Король і великий князь Казимир, котрий у 1449-1451 рр. Підкорив православну Церкву у Великому князівстві Литовському Московському митрополиту Іоні, відразу передав Григорію десять єпархій, зазначені вище. Король звернувся зі спеціальною грамотою до великого князя Василія Васильовича в Москву, пропонуючи визнати Григорія. Українські православні єпископи повідомили про це ж митрополита Іону, ствердили достеменність його документів про висвяту й запевнили, що залишаються православними. Іона, в свою чергу, закликав єпископів не коритися уніату. Однак Григорій особисто об’їхав єпархії, церкви, відбув молебні, й єпархії його визнали. Іона закликав єпископів переїхати до Москви. Та на це погодився лише Чернігівський і Брянський єпископ Євфимій. Іона пообіцяв захистити його, і наприкінці 1464 р. Євфимій утік до Москви, отримавши Суздальську кафедру.

Людина досить освічена й учена, Григорій проявив себе добрим проповідником, є автором рукописних збірників морально-догматичних сказань. За його часів митрополія не поривала зв’язків із Константинополем, де на той час відбувалися рішучі зміни в середовищі православної Церкви, яка зовсім позбулася унійних тенденцій. Папська курія не зважила на попередження поляків і замість гнучкої політики посилила місійну діяльність в Україні. За цих умов Григорій, враховуючи гостроту боротьби з Московським митрополитом за право юрисдикції над Руською Церквою, звернувся до Константинополя.

Патріарх Діонісій дав підтверджувальну грамоту Григорію, а посол митрополита, його київський намісник Мануїл Грек, у 1469 р. одержав цей акт від патріарха Діонісія та його собору. У зверненні патріарха до Московського великого князя Івана Васильовича, Іона оголошувався неправним, як і його наступники. Історики Церкви православного напряму вважають, що звернення Григорія за благословенням до патріарха Константинопольського, тим більше учня противника унії Марка Ефеського – Дионісія, свідчить про повернення митрополита в лоно православ’я, де він і перебував до кінця днів своїх. Проте на думку М.С.Грушевського, Григорій мало не відразу по приїзді задекларував свій відхід від унії і приєднання до Константинопольської Церкви, тому вже в 1461 р. майже всі єпископи визнали його владу.

Польські урядові кола ще в 1468 р. і 1471 р. заявляли, що “Русь прийняла митрополита з Риму”, не згадуючи про його “відступ”. Навіть у 1471 р. сама папська курія вважала Григорія уніатом. Це пояснювалося почасти тим, що унію визнавали київські князі. 8 листопада 1470 р. Михайло Олелькович став намісником короля Казимира в Новгороді Великому. З цим пов’язувалися місіонерські плани, в яких Григорій мав відігравати першорядну роль. Та наприкінці 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, а у 1471 р. Іван ІІІ розгромив Новгород, і ситуація змінилася. Григорій змушений був самостійно шукати релігійно-політичної опори або в Римі, або в Константинополі. Григорій довго тримався пасивної позиції, що стало причиною обвинувачення його у відсутності добрих почуттів до пастви.

Митрополит Григорій Болгаринович помер у Новогрудку в 1473 р. Греко-католицька Церква вважає, що він завжди був і залишився до кінця уніатом. Православні включили його до своїх диптихів, твердячи, що після нового звернення до Константинополя (1469) Григорій знов перейшов у православ’я.

Митрополит Мисаїл (1476-1480). Після смерті митрополита Григорія польська влада не дозволила обрати нового митрополита. Звернення собору до папи, передане в лютому 1473 р. з легатом Антонієм, який повертався з Москви, залишилось без відповіді. Нарешті, в лютому 1476 р., незважаючи на протидію Віленського католицького біскупа Яна Лосовича, король дав дозвіл на обрання нового митрополита, але за умови затвердження його кандидатури папою. Скликаний у березні 1476 р. помісний православний собор обрав митрополитом Смоленського єпископа Мисаїла.

Мисаїл походив із родини панів Пеструцьких (Пестручів). На отримані у спадок кошти він заснував Свято-Троїцький монастир у м. Череї на Могилівщині й сам ним управляв. На початку 1450-х років Мисаїл став Смоленським єпископом. Відомо, що близько 1454-1456 рр. він їздив у Москву до Великого князя Василія ІІ Васильовича по чудотворну ікону Смоленської Божої Матері, вивезену в 1404 р. смоленським князем Юрієм Святославичем. Мисаїл повернувся до Смоленська з іконою. Він спочатку не визнав митрополита Григорія і писав про це в Москву до митрополита Іони, за що отримав похвалу від останнього. Та згодом у 1464 р. Мисаїл разом з іншими єпископами підкорився канонічній владі Київського митрополита. Навесні 1476 р. (за іншими даними – наприкінці 1475 р., хоча це менш імовірно, поза як собор відбувався в березні 1476 р.) Мисаїл був обраний на Київську митрополію. Це обрання затвердив король, і Мисаїл, таким чином, став нареченим митрополитом.

Виконуючи умову короля, новообраний митрополит разом із собором відразу звернувся до папи Сікста IV. Послання, датоване 14 березня 1476 р., окрім Мисаїла підписали Києво-Печерський архімандрит Іоанн, віленський Свято-Троїцький архімандрит Макарій, князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський, Семен (Дмитро) В’яземський, литовський гетьман Хоткевич, намісники – вітебський, каменецький, путивльський та ін. (загалом 13 шляхтичів).

В історіографії дане послання оцінюється неоднозначно. Це великою мірою пов’язане з тим, що лист 1476 р. був віднайдений у 1605 р., під час полемічної боротьби уніатським митрополитом Іпатієм Потієм, у Кревській церкві, у старовинній рукописній книзі з описом Флорентійського собору. Ця обставина, а також втрата оригіналу призвели до того, що лист оголосили підробкою вже полемісти XVII ст. – автор “Перестороги”, Мелетій Смотрицький у “Треносі” (1610), Мороховський у “Парегореї” (1612), Захарій Копистенський у “Палінодії”. Такої ж думки дотримувалися архієпископ Георгій (Кониський), митрополит Євгеній (Болховітінов) та інші церковні автори. М.Коялович обережно зауважив неможливість повного заперечення цінності листа 1476 р. Детально обґрунтував автентичність документа І.Малишевський та ін. Авторитетний історик Церкви митрополит Макарій (Булгаков) також вважав за можливе появу такого послання від імені обережної групи православних за часів Мисаїла, вказуючи однак, що автори листа не були уніатами, а лише декларували можливе приєднання до унії.

На думку М.С.Грушевського, в листі хоч і спостерігається намагання виставити “свої релігійні переконання можливо похвальними з католицького становища”, але відстоюється “повний індиферентизм Церкви східної і західної”: кожна Церква має триматися свого чину, звичаїв та уставу. Підкреслено залежність руської церкви від східних патріархів, дуже обережно й нечітко сказано про догмати віри, але основна надія авторами покладалася на численні возвеличення папи. На думку історика, невелика кількість підписів під листом свідчить, що Церква не схилялася до такої дії, а сам Мисаїл пішов на це під тиском королівської влади, з милості якої і був обраний.

Посольство до Риму 1476 р. справді відбулося і цими послами були Солтан і його брат Івашка, підписи яких стоять на листі. Однак за життя Мисаїла зав’язати добрі стосунки з Римом не вдалося. Папа не дав жодної відповіді на послання 1476 р. Можливо, це було пов’язано з недовірою курії до наміру православних, адже лист не підписав, крім Мисаїла, жоден інший єпископ.

Не налагодилися контакти і з Константинополем. Більше того, патріарх Рафаїл 18 серпня 1476 р. висвятив у митрополити прибулого ченця, з Твері, Спиридона Сатану (прізвисько дане, як пояснює літописець, “за резвость его”). Він був доволі освіченою людиною, готовий на боротьбу з латинством. Цілком імовірно, що його підтримували православні у Великому князівстві Литовському (зокрема, вдова князя Семена Олельковича). Обставини висунення і ставлення Спиридона митрополитом залишаються нез’ясованими. В березні 1477 р. він прибув на терени своєї митрополії. Однак незабаром позбувся влади патріарх Рафаїл і поширилися чутки про його підкуп. У Литві великий князь і король Казимир не прийняв його і посадив до в’язниці. Тоді ж негативне ставлення до Спиридона висловив і великий князь московський. Враховуючи тверське походження новопоставленого митрополита, у 1477 р. московська влада примусила офіційно відректися від нього Тверського єпископа Вассіана.

Спиридону якимсь чином вдалося звільнитися з ув’язнення (є думка, що його відпустили, коли стало відомо, що патріарх ліквідував його призначення) і повернутися до Московської держави. Однак тут він, очевидно, продовжував вважати себе митрополитом і відразу (1483) потрапив до в’язниці у Ферапонтів монастир. А до єпископської присяги було включено його ім’я як таке, що від нього Церква руська відрікається. Є також припущення, що за Мисаїла, майже водночас із діяльністю Спиридона (у 1477-1480 рр.), патріарх Максим висвятив на Київську митрополію якогось Галактіона (про це, нібито, було відомо в Києво-Печерському монастирі).

Все це з очевидністю показує, що Мисаїл узяв орієнтацію на Рим, і це призвело до розриву його стосунків із Константинополем і висвяти в патріархії нових митрополитів на Київську митрополію. Сам Мисаїл так і не був затверджений ні папою, ні патріархом. Помер він близько 1480 р. в Новогрудку. Про його діяльність більше нічого не відомо. До останніх днів Мисаїл титулувався Смоленським єпископом і був лише нареченим митрополитом.

Митрополит Симеон (1480-1488). Навесні 1480 р. по смерті митрополита Мисаїла король Казимир IV дозволив православним самим обрати митрополита. Вибір випав на полоцького єпископа Симеона. Від нього практика вибору митрополита самими вірними повертається в Українську Церкву. З іншого боку, починається затвердження митрополитів через патріарших екзархів на місці, а не в Константинополі. В 1481 р. патріарх Максим надіслав свого “благословенного листа” і двох екзархів, митрополита Нифонта та єпископа Феодорита, для участі у висвяті Симеона, тому останній сам уже не поїхав у Константинополь. Патріарша грамота зберігалася в архіві Києво-Печерського монастиря – її зміст тепер відомий лише з “Палінодії” З. Копистенського.

Симеон був антиуніат й орієнтувався виключно на Константинополь. На початку врядування Симона патріарх, нібито, видав Києво-Печерському монастирю ставропігійну грамоту (1481) з правом підкорятися не митрополиту, а безпосередньо патріарху та світському володарю Києва. Тоді ж король Казимир видав указ, за яким забороняється будувати нові й відновлювати старі православні храми. Причини цього – нове напруження стосунків з московською державою, автономістські тенденції Олельковичів і зв’язки опозиції з московським князем. Лише в 1484 р. були укладені мир і династичний шлюб великого князя литовського Олександра з донькою Івана ІІІ Оленою.

Втім у 1482 р. хан Менглі-Гірей пограбував і спалив Київ. У полон потрапили печерський архімандрит Феодосій (Войколович), православний воєвода київський Ян Ходкевич із родиною. Були пограбовані церкви і монастирі, а реліквії Софії хан надіслав у подарунок московському князю.

Таким чином, час перебування на Київській митрополії Симеона виявився дуже складним для українських земель. Митрополит сидів у Новогрудку, однак про його святительську діяльність нічого не відомо. Збереглися лише свідчення, що він поставив нових єпископів у Смоленську (1481, 1485) та Володимирі (1487). Митрополит Симеон помер близько 1488 р.

Митрополит Іона (Глезна) (1488-1494). Після смерті Симеона новим митрополитом у 1488 р. був обраний архієпископ Полоцький Іона. Єпископат і литовсько-руські князі звернулись до патріарха Нифонта ІІ з проханням про його якнайшвидше затвердження. Це прохання возив у Царград слуцький Троїцький архімандрит Йосиф (Болгаринович).

Польські автори XVII – XVIII ст. твердять, що Іона користувався особливою протекцією короля Казимира й був навіть його сповідником перед смертю. Історики Церкви вважають це повідомлення малодостовірним. За час перебування на митрополії Іони Глезни король Казимир терпимо ставився до православ’я. А великий князь литовський Олександр у 1492 р. підтвердив права та привілеї православних. Про діяльність самого Іони нічого не відомо. Помер він близько 1494 р.

Митрополит Макарій (1494-1497). По смерті Іони, у Вільно був обраний митрополитом архімандрит віленського Троїцького монастиря Макарій на прізвисько Чорт. Він був одразу висвячений місцевими єпископами – Володимирським Вассіаном, Полоцьким Лукою, Турівським Вассіаном, Луцьким Іоною. Виправдовуючи свої дії перед посланцем патріарха, пізніше єпископат посилався на надзвичайну потребу, прецедент обрання та висвяти Григорія Цамблака й апостольські правила, що дозволяли двом-трьом єпископам ставити іншого єпископа.

Вже після висвяти Макарія, post factum, за благословенням до Царгороду були послані старець Діонісій та диякон Герман. Патріарх Нифонт дав благословенну грамоту, але наказав надалі не висвячувати митрополита до отримання патріаршого благословення. Грамоту привіз у 1496 р. посланець патріарха Іоасаф (Іосиф). Окремі патріарші грамоти були адресовані великому князю, княжні, митрополиту, єпископам, князям, боярам і всій православній людності. Патріарший посланець визнав, що нового митрополита обрали в екстремальних умовах, коли дозволяється таке обрання без попереднього благословення з Константинополя.

Найважливішою політичною подією під час перебування Макарія на митрополії, яка, на думку православних, мала поліпшити їхнє становище у Великому князівстві Литовському, стало одруження литовського великого князя Олександра з донькою московського великого князя Івана ІІІ Оленою. Макарій зустрічав їх з почтом та духівником Хомою в лютому 1495 р. у віленській церкві Різдва Богородиці. Православні чекали, що цей шлюб сприятиме піднесенню ролі Православної Церкви, проте один лише факт, що князь не дозволив присутньому на вінчанні митрополиту навіть прочитати молитву, розвіяв сподівання. Не допомогли ні протести Олени, ні звернення до тестя Івана ІІІ.

Як і попередні митрополити, Макарій мав осідок у Вільно та Новогрудку. В 1497 р. після чергового пограбування Києво-Печерського монастиря татарами він вирішив відвідати Київ, але на шляху до митрополичої кафедри 1 травня був убитий татарами поблизу с. Стриголове біля Мозиря. Його тіло й відрубану голову перенесли в Київ і поховали у Софіївському соборі. Як мученика за віру Макарія канонізували. Смерть його напевне інспірували прибічники унії з метою поставлення митрополитом уніата, або поляки.

Митрополит Йосиф І (Болгаринович) (1498-1501). 30 травня 1498 р. великий князь литовський поставив на митрополита Смоленського єпископа Йосифа (Болгариновича). Питання про його соборне обрання залишається дискусійним. Услід за російськими літописами деякі історики твердять, що Йосифа висунув король та його двір з умовою переведення унії. Справді він був родичем Яна Сапеги – канцлера князівства, що перейшов у католицтво. Через останнього Йосиф підтримував зв’язки і з Віленським католицьким єпископом Альбертом Войтехом Табором. Однак Йосиф не відразу отримав митрополію. Майже рік минув по смерті митрополита Макарія, і в цей час митрополією управляв, як припускають, Пінський єпископ Вассіан – “тимчасовий намісник на митрополії”. Затримка з призначенням давно обраного кандидата є незрозумілою, якщо говорити про його протегування королем, Сапегою та Віленським єпископом.

Йосиф походив із шляхетної родини Болгариновичів, мав родовий маєток, прийняв постриг і став настоятелем слуцького Троїцького монастиря. Пізніше він заповідатиме давати на цей монастир щорічно п’ять діжок жита і п’ять діжок вівса. Саме Йосиф возив до Константинополя грамоту про обрання митрополита Іони (Глезни). Потім його поставили на Смоленську кафедру. Подальше просування Йосифа пов’язується з Яном Сапегою.

Відразу по висуненні кандидатури Йосифа на митрополита він звернувся до Константинопольського патріарха за протекцією перед державною владою у Великому князівстві Литовському та за порадами. Йосиф скаржився на примус його вірних до унії, вимоги перехрещування, прохав пояснень з приводу оцінок Флорентійського собору та його рішень, повідомляв, що в разі опору Церква може втратити свої права й привілеї в державі, просив патріарха надіслати відповідні листи великому князю та державним достойникам. Патріарх Ніфонт негайно відповів Йосифу. Проте рекомендації патріарха, очевидно, не були враховані Йосифом, котрий відразу почав енергійно впроваджувати унію.

На покатоличенні Олени наполягав папа Олександр VІ, котрий наказував єпископу Войтеху в разі відмови Олени відлучити її від престолу й ложа великого князя та конфіскувати майно. Він посилав умовляти Олену поміняти віру саме митрополита Йосифа разом із католицьким Віленським єпископом Войтехом та бернардинцями–ченцями. Вони ж умовляли також руських князів, віленських городян і всю Русь.

Вважають, що саме завдяки поступливості перед великим князем митрополит Йосиф у 1499 р. здобув надзвичайно важливий привілей на права духовної влади, недоторканість церковних судів та майна. Грамота була видана 20 березня 1499 р. згідно поданого нареченим митрополитом Йосифом “Свитка прав” Ярослава Мудрого та скарги його на світську владу, яка порушує традиційні права Церкви. Князь Олександр підтвердив Ярославове надання всіх духовних судів над православними митрополиту й єпископам на вічні часи: - право виняткового духовного суду в питаннях віри; - заборона світській владі (як православній, так і католицькій) втручатися у церковні маєтності, духовні справи та суди; - визнання традиційної залежності подання церков у маєтностях католицьких панів від митрополита або пана (як указує стара традиція), причому пан міг надавати церкву або міняти священика лише за згодою митрополита; - справи безчестя священика католиком чи православним розглядаються виключно на суді митрополита чи єпископа; - підтверджуються всі інші статті “Свитка” і православне священство вершить усі духовні справи за давнім звичаєм своєї Церкви.

20 серпня 1500 р. Йосиф звернувся до папи Олександра VI з покірним посланням та заявою про визнання його главою Вселенської Церкви, усіх святих отців та патріархів. Йосиф просив папу виявити милість до його руської людності. Самому Йосифу папа не відповів. Натомість у постанні до великого князя Олександра від 8 липня 1501 р. вимагав перевести княгиню Олену в католицтво, звільняючи короля від присяги її батькові. За наказом папи Віленський єпископ мав ужити будь-яких заходів для примусу Олени і у крайньому випадку усунути її від князя з ліквідацією статусу дружини (розірванням шлюбу?), при цьому все її майно мало бути конфіскованим.

23 серпня (вказують також, що 10 вересня) 1501 р. папа видав декрет, за яким православні, що проживають в областях віленській, київській, луцькій, жмудській та інших місцях, котрі бажали прийняти католицтво, не перехрещувалися й залишалися при своїй церковній традиції за умови зречення всіх своїх “збочень” та обрядів, що не узгоджуються з римською Церквою. Посилення унійних заходів митрополита призвело до переходу під владу московського великого князя через утиски князів: Семена Можайського з Черніговом, Стародубом, Гомелем і Любечем; Василя Шемяку з Рильськом та Новгородом-Сіверським; Трубчевських, Хотетовських та ін.

Великий князь литовський Олександр протестував, пишучи 23 квітня 1500 року в Москву, що ніхто в його державі силою в католицтво не переводиться й просив повернути втікачів. Іван ІІІ у відповідь твердив, що покатоличення йде поголовне на Литві, будуються костьоли, а дітей силою хрестять за римським обрядом.

3 травня почалася війна. В полон потрапив великий гетьман литовський, православний князь К.І.Острозький. Не з власної волі він перебував у Московії близько восьми років, як вважають – в ув’язненні. Утиски проти православних та княгині Олени в Литві припинились, про що Олена повідомляла батькові. До Московії територіально перейшла вся Чернігово-Брянська єпархія, яка була відразу зліквідована й відновлена вже Московським патріархом. Так унійні завоювання митрополита Іосифа зійшли нанівець. Помер митрополит Йосиф (Болгаринович), десь, восени 1501 р.

Митрополит Іона ІІ (1503-1507). Близько двох років тривала боротьба двох угруповань за Київську митрополію, в якій перемогла партія на чолі з дружиною литовського князя Оленою та їх кандидатом Іоною. Він прибув у Вільно разом з Оленою та був одним із її духівників і архімандритом мінського Вознесенського монастиря з 1502 р. На відміну від свого проунійно налаштованого попередника, Іона ІІ був москвофілом, у Московщині він мав дружину та дітей. У 1501 р. великий князь литовський Олександр об’єднав офіційно дві корони і припустимо усунув від двору своє католицьке оточення, наблизивши православного князя Михайла Глинського. Посилився також вплив княгині Олени, котра отримала нові маєтності та привілеї. З домагання Олександра папа Юлій ІІ дозволив (22 серпня 1505 р.) не примушувати Олену до переходу в католицтво, залишатися їй у “грецькій вірі”, але ставитися з повагою до католицьких обрядів, визнаючи рішення Флорентійського собору та обіцяючи нікого не перетягати на руську віру.

Великий князь і король Олександр у 1503 р. окремою грамотою підтвердив права православним жителям Вітебська, а в 1504 р. зрівняв у правах руське й католицьке духовенство Холмської єпархії. В 1505 р. таку ж грамоту він видав Смоленському єпископу Йосифу (Солтану), а згодом подібний привілей отримав також Турівський і Пінський єпископ Вассіан. Восени 1507 р. Іона помер. Про його діяльність відомо мало.

Митрополит Йосиф ІІ (Солтан) (1507-1522). Йосиф Солтан походив із заможної шляхетної родини і мав значні маєтності. Він був єпископом Смоленським і в 1502 р. під час осади Смоленська московським військом залишався вірним королю Олександру. Це стало однією з причин його офіційного висунення братом і наступником Олександра – Сигізмундом І на митрополію. Йосиф був обраний у 1507 р., а затверджений патріархом Пахомієм та собором лише в 1509 р.

Митрополит Йосиф вважається одним з найдостойніших цієї посади церковних діячів того часу. З його ім’ям пов’язана спроба відновлення соборної форми церковного управління, зміцнення влади митрополита та єпископів, вилучення Церкви й духовенства з-під влади світського законодавства, морального та духовного очищення Церкви. Відразу по отриманню патріаршого затвердження Йосиф скликав у Вільно собор (1509), де йшлося про матеріальний стан, кадри священнослужителів, а також канонічні, літургійні, моральні недоліки в православній Церкві Великого князівства Литовського.

Намагаючись зміцнити офіційне становище православної Церкви в державі, Йосиф спільно з великим гетьманом литовським князем Костянтином Острозьким подали на Берестейському сеймі 1511 р. прохання королю Сигізмунду І підтвердити всі привілей Церкви. 2 липня 1511 р. був виданий королівський привілей із підтвердженням усіх прав Церкви та наказом місцевій владі не чинити кривди митрополиту Київському та єпископам і в церковні доходи, справи і суди не втручатися. Сигізмунд І підтвердив право самоуправління православної Церкви. Водночас за митрополита Йосифа починається настійливе втручання мирян у справи церкви (патронат).

Вирішивши навернути вірних до християнської моралі, Йосиф вимагав явки на свій суд усіх, хто живе невінчано у подружжі, має нехрещених дітей, не ходить на сповідь. На прохання митрополита король Сигізмунд І 10 лютого 1509 р. видав листа до місцевої адміністрації та людності, щоб вони передавали порушників християнської моралі на митрополичий суд, навіть привозили їх силоміць.

До смерті княгині Олени (24 січня 1513 р.) митрополит Йосиф незмінно спирався на її підтримку. На прохання Олени новий король, брат її чоловіка Сигізмунд, окрім маєтностей, 12 березня 1510 р. надав їй патрональне право над віленським Свято-Троїцьким монастирем. Шануючи справи княгині Олени, Йосиф особисто відспівував і ховав її у віленському кафедральному Пречистенському соборі. У 1522 р. митрополит Йосиф (Солтан) помер.

Митрополит Йосиф ІІІ (1522-1534) до свого обрання був єпископом Полоцьким і перед постригом мав дружину та дітей. У Полоцьку Йосиф із синами Іваном та Михайлом купили землю і двір поблизу Софійського собору – все це потім дісталося старшому сину Івану, королівському дворянину, відомому своїми знущаннями над дружиною Томілою Гітовтовною та шлюборозлучним процесом із нею.

Йосиф був наречений на митрополію у 1522 р., а висвячений наприкінці 1523 р. Родинні скандали та зв’язки нового митрополита різко зменшили його авторитет і вплив на церковну та державну політику в порівнянні з діяльністю попередника. За правління Йосифа ІІІ розрослося право патронату над ієрархами, ігуменами, священиками, що руйнувало Церкву.

За митрополита Йосифа ІІІ король призначив митрополичим намісником (1522) дворянина Яцка (Іоакинфа) Гдашицького, користуючись покровительством панів Ходечів. Митрополит, який спочатку не визнавав повноважень Гдашицького, в 1526 р. окружною грамотою утвердив його своїм намісником.

Врешті, сам Йосиф поводився щодо Церкви та її канонічних норм не найкращим чином. Порушуючи постанови Віленського 1510 р. собору, він перед смертю “відступив” митрополію єпископу Луцькому і Острозькому Макарію. Помер митрополит Йосиф ІІІ у 1534 р. Його дванадцятилітнє перебування на митрополії сприяло її розквіту й супроводжувалося падінням статусу й морального рівня православної Церкви в Україні.

Митрополит Макарій ІІ (1534-1555). Ще до своєї смерті Йосиф ІІІ передав право на митрополію єпископу Луцькому й Острозькому Макарію. Той приїхав до Литви разом з князівни\ою Оленою у 1495 р. разом із дружиною та дітьми. Згодом він став архімандритом Лещинського монастиря, потім – єпископом Пінським, а у 1528 р. отримав Луцьку єпархію. Кандидатуру Макарія на митрополита підтримувала королева Бона, віленський воєвода, багато князів та панів православного сповідання. Порушуючи встановлені церковні канони, Сигізмунд І без соборного обрання привілеєм від 1 березня 1534 р. надав Макарію Київську митрополію. В 1535 р. той уже виступає як посвячений митрополит.

Однак Макарій не зміг протистояти світському праву патронату. У цей час право надання єпископства привласнила собі навіть королева Бона. 7 травня 1552 р. вона віддала Пінську і Турівську єпископію по смерті Вассіана архімандриту пінського Лещинського монастиря Макарію. Власне, сам Макарій звертався за посередництвом до королеви Бони, щоб здобути королівську грамоту на Києво-Печерську архімандрію своєму брату Пацку (Іпатій) і здобув її (від 15 січня 1537 р.).

У 1540 р. у зв’язку з відновленням Галицької єпископії митрополит Макарій скликав помісний собор за участю шести єпископів та чотирьох князів. Тут було постановлено, що єпископ має бути “під благословенням й навчанням митрополита Київського”, сплачувати йому половину прибутків з єпархії й не претендувати на відновлення самостійної Галицької митрополії. 22 лютого 1540 р. Макарій (Тучапський) зачитав на соборі присяжну грамоту як вікарний єпископ митрополита. До цієї грамоти приклали печатки усі учасники собору.

У цілому час перебування Макарія ІІ на митрополії ознаменований боротьбою за Галицьку єпископію та швидким поширенням Реформації та протестантських течій в Україні, зокрема на Волині. У цій складній обстановці релігійної боротьби Макарій помер 1555 р. в своїй резиденції в Новогрудку.

Митрополит Сильвестр (Белькевич) (1555-1567). Новий митрополит, Степан Андрійович Белькевич, був мирянин, королівський віленський скарбник, людина малоосвічена й майже неписьменна. Король надав йому в управління віленський Троїцький монастир, і Белькевич, залишаючись в миру, став його настоятелем виключно задля користування монастирськими маєтностями. В 1551 р., ще за життя митрополита Макарія, він випросив у короля привілей на Київську митрополію, при цьому за ним залишався Троїцький монастир.

По смерті Макарія в 1556 р. Белькевича проголосили “нареченим митрополитом Стефаном Андрійовичем”. Лише за півроку він прийняв постриг і відразу був висвячений у митрополити з ім’ям Сильвестра. Дане призначення затвердив Константинопольський патріарх. Зрозуміло, що така людина не могла належно виконувати свої обов’язки, відстоювати її права, вести боротьбу з католиками. Католицькі автори, очевидно з певним перебільшенням, стверджували, нібито Сильвестр був таким неосвіченим і недалеким, що погано розумів різницю між православ’ям і протестантизмом. Белькевич до того ж мав численних знайомих і друзів серед іновірців, включаючи Київського католицького єпископа Миколая Паца. Проживаючи весь час у Новогрудку, Сильвестр лише з донесень Печерського архімандрита знав про події у Києві. Однак згодом він відібрав у монастиря землі.

Є певні відомості про скликання Сильвестром (Белькевичем) у 1558 р. церковного собору у Вільно. З цього приводу було видане розпорядження короля до всього православного священства - з’явитись в указаний митрополитом термін на собор. Однак ми не маємо більше жодних відомостей про собор, навіть про те, які питання він розглядав. Наскільки важко говорити про власне церковно-релігійну діяльність митрополита Сильвестра, настільки легко можна навести чимало фактів його невпинної боротьби за матеріальні статки.

Приклад митрополита наслідували й єпископи. У цей час єпископські посади здобувають собі світські урядовці, люди, подібні до Белькевича. Зокрема, ще за життя Полоцького архієпископа Германа Хрептовича на його місце (після очікуваної смерті) був призначений королем “за вірну службу” полоцький боярин Гліб Іванович Корсак, за котрого просив воєвода Станіслав Довойна. А за рік митрополиту просто наказали скликати кількох архієреїв і висвятити Гліба Корсака (що й було зроблено) з ім’ям Герасим. Згодом архієпископія передана королем пану Григорію Марковичу Воловичу. Лише після його смерті, 22 жовтня 1562 р., Полоцьку кафедру здобув чернець Арсеній (Шишка), котрий 15 лютого 1563 р., після здобуття Полоцька Іваном IV, потрапив у полон і був засланий.

Найганебнішим прикладом боротьби за єпископію часів Сильвестра Белькевича є відомий інцидент стосовно Володимирської кафедри. В 1565 р. король одночасно дав привілеї на Володимирську єпископію шляхтичу Івану Борзобогатому-Красенському та Холмському єпископу Феодосію (Лазовському). Борзобогатий негайно захопив єпископську резиденцію й призначив управителем свого сина Василя. Феодосій із 200 вершниками, 300 піхотинцями та дев’ятьма гарматами взяв в облогу єпископський замок напередодні значного релігійного свята – Воздвиження Хреста Господнього. 14 вересня Феодосій наказ обстріляти з гармат замок і соборну церкву. Шість разів його військо штурмувало замок, були підірвані мури, пошкоджено собор. Уночі Василь утік, і Феодосій захопив замок. Іван Борзобогатий звернувся до суду, але Феодосій 12 жовтня мало не забив архієрейським посохом посланця з судовим покликом. Прибулі з королівським дворянином слуги були побиті просто в соборі.

У 1564 р. Луцьку єпископію король передав світському уряднику Марку Жаровницькому, котрий управляв нею, залишаючись світською людиною. Наступного року Жаровницький перепродав єпископію, і король передав її Івану Борзобогатому-Красенському, котрий цілих три роки управляв єпархією, не приймаючи постригу.

Сам митрополит Сильвестр ще у 1565 р. відступив у разі своєї смерті митрополію згадуваному вже єпископу Феодосію Лазовському. Однак по смерті Белькевича наприкінці 1567 р. Феодосій не був обраний і допущений до митрополії.

Митрополит Іона ІІІ (Протасович) (1568-1576) походив із родини Протасовичів-Островських. Перед висвятою був світським урядовцем, мав дружину й дітей. Син Іони служив секретарем короля Стефана Баторія.

До отримання митрополії Іона був єпископом Пінським і Турівським. У 1568 р. його за невідомих обставин і причин звели на митрополію, однак певний час титулували “нареченим митрополитом”. Відразу по вступі на митрополію Іона звернувся з посланням до короля Сигізмунда Августа про потреби православної Церкви. Митрополит просив, щоб церковні посади не надавались світським особам, або ж така особа мусить протягом трьох місяців прийняти сан. На Гродненському сеймі 25 червня 1568 р., де розглядалося митрополиче послання, король погодився з даним проханням, але надає й забирає духовні достоїнства лише король, враховуючи, якщо можливо, подання митрополита.

У грудні 1568 р. на прохання Іони король видав листи до місцевих влад про сприяння посланцям, намісникам і слугам митрополита й про неможливість втручання у церковні суди світської влади. 15 лютого 1569 р. король відібрав віленський Троїцький монастир у пана Федора Белькевича, котрий не бажав постригатися, й передав у владу самого митрополита, але поряд з цим у 1568-1572 рр. Турово-Пінською єпархією управляла світська особа – “наречений владика” Андрій Русин-Берестецький. Пан Іван Борзобогатий-Красенський із 1567 р. управляв Луцько-Острозькою єпархією, а в 1569 р. – і Жидичинським монастирем. Митрополит довго переконував його прийняти сан, врешті в жовтні 1570 р. надіслав йому “неблагословенну грамоту” та оголосив окружним посланням усім вірним єпархії, що “не благословив” того. Лише після цього в 1571 р. останній прийняв постриг і був висвячений у єпископи як Іона. Час перебування Іони на митрополії був початком Контрреформації.

В 1576 р. митрополит Іона, уже надто стара людина, вирішив залишити митрополиче управління, передавши його Іллі Якимовичу Кучі, але залишивши у своїй владі справи духовні. Навесні 1577 р. митрополит Іона помер.

Митрополит Ілля (Куча) (1576-1579). Ще за життя митрополит Іона ІІІ призначив своїм спадкоємцем на митрополію шляхтича Іллю Якимовича Кучу. Відступна грамота була оформлена в 1576 р. З огляду на прохання деяких панів, король Стефан Баторій 23 вересня затвердив це надання з тим, щоб Іона до смерті мав духовну владу. За цим сам митрополит висвятив Іллю в єпископи й за півроку помер. У квітні 1577 р. король відправив послання до патріарха Константинопольського Єремії ІІ, де повідомляв про смерть Іони та призначення владики Іллі Кучі й просив благословити останнього. При цьому король обіцяв відкупну. Про діяльність Іллі Кучі майже нічого не відомо. Востаннє митрополит Ілля згадується в документах за лютий 1579 р.

Митрополит Оницифор (Дівочка) (1579-1589) походив із галицької шляхти. М.С.Грушевський довів, що Дівочка (Дівоча) є справжнє прізвище, а не образливе прізвисько митрополита, хоча в сучасній літературі часто повторюється невиправдане твердження, ніби Оницифор за “багатоженство та поведінку” отримав прізвисько “Дівочка”. Уже в червні 1579 р. Оницифор згадується як “наречений митрополит”, хоча обставини його призначення та висвяти залишаються нез’ясованими. Король затвердив Оницифора в сані митрополита, але патріарше благословення дане лише 27 лютого 1583 р.

Традиційно вважається, що Дівочка сприяв поширенню неканонічного дозволу на висвяту одруженого єпископату, службу двоєженцям і троєженцям священикам. Цю думку заперечив М.С.Грушевський, котрий стверджував, що документальних доказів злочинів Оницифора немає, навпаки, він був енергійним борцем за внутрішній порядок у Церкві. Проте його політика підтримки й захисту єпископату у справах і суперечках із паствою не подобалася братствам.

Оницифор постійно намагався навести якийсь лад у Церкві. 8 вересня 1586 р. король Стефан видав привілей, за яким світській владі Великого князівства Литовського наказувалося не чинити православним перешкод у святкуванні свят і не викликати їх у ці дні до суду. За часів митрополита Оницифора особливо загострилася боротьба між православними та католиками. З боку православних вона набула рішучих форм: збройна відсіч, протиставлення своїх шкіл, братств, полемічних творів католицьким. При цьому особливу активність виявляли світські діячі та вчені ченці, а не єпископат.

І все ж Оницифор намагався охороняти також загальні права Церкви, причому методом цілком законним, здобуваючи нові підтвердження прав і привілеїв православної Церкви. В 1585 р. він разом із єпископами подав королю привілей про права та статус православної віри та Церкви. 25 лютого 1585 р. Стефан Баторій підтвердив усі ці документи з приписом, що митрополит і єпископи мають право вершити свої церковні справи та суди, а світська влада (як римської, так і грецької віри) не сміє втручатись в церковні справи (зокрема, в розлучення шлюбів), суди й прибутки.

Влітку 1589 р. патріарх Константинопольський Єремія ІІ, котрий повертався з Москви й зупинився у Вільно (липень 1589 р.), зібрав собор духовенства Київської митрополії задля наведення порядку в справах Церкви. 21 липня патріарх видав окружну грамоту до всіх єпископів, де зазначалося, що князі, пани й “усе християнство” скаржились на наявність священиків-двоєженців і троєженців. Патріарх наказував негайно позбавити всіх їх сану, а єпископу Пінському Леонтію Пельчинському за приховування подібних фактів пригрозив відлученням. При цьому Ієремія нічого не казав про митрополита.

Однак, як вважають деякі дослідники, львівські братчики та шляхта вказали патріарху й на Оницифора, котрий не підтримував прагнення братства контролювати єпископат. Посипалися доноси про аморальність митрополита, де, щоправда, не було ніяких конкретних доказів. І все ж патріарх позбавив його сану за двоєженство. Досі обставини зведення Оницифора Дівочки з митрополії (соборне рішення, наказ патріарха чи власне бажання тощо) залишаються нез’ясованими. Неоднозначною є й оцінка його діяльності в сані митрополита Київського.

Митрополит Михайло (Рогоза) (1589-1599). Михайло Васильович Рогоза народився близько 1540 р. Здобув освіту, можливо вчився у Віленському колегіумі, й у середині 1570-х років був писарем віленського воєводи князя Богуша Корецького. Згодом він постригся й за три роки став архімандритом мінського Вознесенського монастиря (1579). Через свого патрона, новогрудського воєводу Федора Скумина-Тишкевича, Михайло встановив добрі зв’язки з князем К.К.Острозьким. 27 липня 1589 р. король Сигізмунд ІІІ затвердив призначення на митрополію Михайла (Рогози), обраного сенаторами й шляхтою князівства (в тому числі членами Віленського православного братства). Після королівської номінації 1 серпня Рогозу висвятив на митрополита у віленському Пречистенському соборі патріарх Константинопольський Єремія ІІ.

Насправді, патріарх учинив інакше, чим уніс остаточний розлад у життя митрополії. Ієремія фактично майже позбавив нового митрополита влади, поставивши над ним свого намісника (екзарха). На цю посаду був призначений єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький, урочисто висвячений патріархом у Бересті 6 серпня. Згідно з патріаршою грамотою до компетенції екзарха належали, власне, права самого патріарха. Терлецький дістав право нагляду за всіма єпископами митрополії, право попереджати, наставляти, повчати й навіть усувати їх. Патріарх іменував його “своїм оком і вухом”. Володимирський єпископ Хребтович був призначений патріаршим прототронієм, тобто першопрестольним, першим по кафедрі після митрополита. Ці дії патріарха більшість істориків Церкви оцінюють негативно.

Від нововисвяченого митрополита патріарх зажадав виплатити за поставлення 12000 злотих. Рогоза не мав такої суми й зобов’язався переслати гроші пізніше. Відомо, що Єремія ІІ потім неодноразово нагадував митрополиту про обіцянку й навіть погрожував зняттям сану.

До проведення унії Михайло Рогоза відновив соборні традиції Церкви, скликавши перший собор у Бересті 20 червня 1590 р. Тут було винесене рішення про регулярне скликання соборів з участю єпископів, архімандритів, ігуменів, протопопів та інших церковнослужителів. За неприбуття на собор митрополит погрожував зняттям сану.

Рогоза прихильно ставився до Львівського братства, на відміну від свого попередника. 13 липня 1590 р. він видав не благословенну грамоту проти тих членів нових львівських братств (Миколаївського, Федорівського, Богоявленського), котрі протидіяли Успенському ставропігійному, поширювали наклепи тощо. Митрополит відлучав таких від Церкви, забороняв спілкування з ними (навіть у їжі та питті), доки вони не покаються. На нараді владик у грудні 1594 р. митрополит Михайло схилився до унії й підписав рішення єпископів, розпочавши новий етап своєї діяльності, як уніатський митрополит.

Дата добавления: 2015-05-22