Лекція 3. Литовсько-польські політичні унії. Правове становище Київської митрополії в Польсько-Литовській державі XІV – XVI ст

Розгром татар у 1380 р. та подальше піднесення Москви занепокоїли литовську шляхту і особливо князя Ягайла. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина (в основному, православна) феодалів українських та білоруських земель, які знаходились у складі Литовської держави, почали переговори з Польщею. Водночас польські феодали прагнули використати угоду (унію) для відновлення своєї слави, підкорення Литви та захоплення підвладних Литовській державі українських земель. Таким чином склались умови для укладення угоди між Польщею та Литвою.

14 серпня 1385 р. була підписана Кревська унія. Це була за своєю суттю династична унія між владою Литви та Польщі, котра закріпилася шлюбом литовського князя Ягайла Ольгердовича з польською королевою Ядвігою, яка в свої 15 років вже була заручена з австрійським ерцгерцогом Вільгельмом. Католицькі прелати переконали її, що знімають з неї клятву заручин і дозволяють одружитися. Тому два головних принципи Кревської унії можна сформулювати так: по-перше, Литовська влада, шляхта і народ приймають латинську віру; по-друге, Ягайло одружується з Ядвігою, чим приєднує литовські та українські землі до Корони Польської. У відповідності до цих умов, з лютого 1385 р. почалося переведення литовців у католицтво. Першими прийняли католицтво 14 лютого князь Ягайло та його брати (котрі були православними). Замість язичницьких імен вони отримали нові: Ягайло – Владислав (польський король Владислав ІІ Ягелла), Вигунт – Олександр, Коригайло – Казимир, Свидригайло – Болеслав. Інші ж литовські князі не погодились перейти від православ’я до католицтва. Також вчинила й українська шляхта. Спроба різкої зміни державної релігії попервах отримала спротив. Опозицію очолив князь Вітовт Кейстутович, двоюрідний брат Ягайла.

Привілеєм від 20 лютого 1387 р. Ягайло надав литовській шляхті, яка приймала католицтво, чисельні свободи та привілеї: вільне й повне володіння землями, зокрема, маєтностями та всім майном; право шляхетського суду (становий суд); звільнення від натуральних повинностей тощо. Але “кожен, хто прийняв католицьку віру, позорно від неї відречеться чи хто буде відмовлятися приймати її, не повинен коритися цим правилам та привілеям”.

Православні ополчилися і в результаті кількох військових дій на чолі з князем Вітовтом добилися певних поступок з боку Польщі. Компромісною виглядала угода 1392 р. в Острові, яка закріпила Велике князівство Литовське за Вітовтом до його смерті і було обіцяно припинити католицьку експансію на православні землі. Проте черговою перемогою латинян стала Віленська угода 18 січня 1401 р., котра сприяла черговому наступу католиків, бо позбавляла православних ряду привілеїв (герба, шляхетства, високих посад тощо).

Новим етапом поділу суспільства за релігійною ознакою стала Городельська унія 2 жовтня 1413 р. Сейм проголосив низку радикальних рішень щодо функцій влади, державної ради, посад воєвод і каштелянів тощо. Проте унія позбавила “схизматиків” (православних) та інших “невірних” прав і вольностей шляхти, але ці права зберігалися за тими, хто приймав католицтво. Тобто православна знать усувалася від участі в державній раді і не могла обіймати вищі державні та громадські посади. “Пани і шляхта земель наших... тільки католики і Римській Церкві підвладні... насолоджуються, користуються і володіють, як пани та шляхта королівства Польського своїми володіннями. Також посади і місця будуть установлені в Вільно, Троках та інших місцях... і урядників призначають тільки католицької віри прихильники і підвладні святої Римської Церкви. Також і всі постійні уряди земські... жалуються тільки оповідники християнської (католицької) віри... І найголовніше, вищезгаданими свободами, привілеями і милостями тільки ті пани і шляхтичі землі Литовської можуть володіти і користуватися, яким герби шляхтичів королівства Польського пожалувані, і прибічники християнської релігії, Римської Церкви підвладні, не схизматики чи інші невірні”.

Офіційно Городельська унія 1413 р. залишалась чинним актом на території Польщі та Великого князівства Литовського аж до 1563 р., коли королівською постановою її обмеження щодо не католиків були скасовані. Жалувана грамота польського короля Сигізмунда ІІ Августа від 7 червня 1563 р. проголосила “дозволити привілеї прав і вольностей земських в статут ново писаний вложити і вписати, за тим же звичаєм, як і в короні Польській...і тих же бувати не тільки Римської Церкви, але і Грецької...” Проте норми Городельської унії ніколи не дотримувалися суворо. Цьому сприяв князь Вітовт і новообраний Київський митрополит Григорій Цамблак, котрий від імені православних виступав на Констанцькому соборі 1418 р. з ідеєю рівноправного союзу (унії) православних і католиків. Ця унійна ініціатива Цамблака дискутується в історіографії і донині.

Надалі на практиці фактично майже не підтримувалися дискримінаційні норми Городельської унії. Так, трокським воєводою був православний Богдан Сакович, віленським каштеляном – православний князь Олександр Гольшанський. У цьому напрямку був спрямований, хоча й не підтверджений печаткою, привілей Ягайла від 15 жовтня 1432 р., який зрівняв у правах православних князів та шляхту Великого князівства Литовського з панами-католиками. Великий князь литовський Сигізмунд Кейстутович у боротьбі зі Свидригайлом також надав привілей 6 червня 1434 р. православним. Після Флорентійської унії 1439 р. заборони Городельської унії для православних вже не розповсюджувались, оскільки вони вже не вважалися “схизматиками”, окрім тих, котрі офіційно протестували проти унії. Крім того, “Диплом Владислава ІІІ” від 22 березня 1443 р. стверджував єдність католицької і з’єднаної православної церков у державі, поки на її чолі стояв митрополит Ісидор (можливо і цьому в Литві і в Україні значний час підпорядковувалась українська Церква Ісидору). Цей документ підтверджували пізніше польські королі Сигізмунд І Старий (1506-1548), Сигізмунд ІІ Август (1548-1572), Сигізмунд ІІІ Ваза (1587-1632) та інші.

Новим періодом державної політики щодо православної Церкви в Україні стали часи правління великого князя литовського Олександра, коли після одруження з московською княжною Оленою Іванівною, він не дискримінував православних. Проте у 1500 р. великий князь московський Іван ІІІ під приводом гоніння на православ’я почав війну з Литвою. Це дозволило Москві відвоювати Чернігівщину та Сіверщину.

Наступник Олександра Сигізмунд І у загально земському привілеї 1506 року для всіх підданих також не згадував про конфесійну різницю і диференціацію прав підданих. За його врядування, очевидно, в деяких випадках на литовських сеймах були присутні всі православні архієреї на чолі з митрополитом. Свідченням цьому є ухвала королівського суду в суперечці за першість між Полоцьким та Володимирським єпископами 1511 року. В королівській постанові пропонувалося знову подати скаргу, коли збереться великий сейм з панами радами, митрополитом та владиками. З огляду на це, нічого дивного немає в тому факті, що православні ієрархи Київської митрополії підтримували владу великого князя литовського, будучи тісно зв’язаними з місцевою шляхтою. У конфлікті Литви з Москвою вони відстоювали інтереси першої.

У 1511 р. на вальному сеймі Великого князівства Литовського в Бересті православні на чолі з митрополитом Йосифом (Солтаном) звернулися до короля з проханням підтвердити всі духовні права, які з часів князя Володимира на підставі грецького Номоканону надані Київському митрополиту та єпископам: право судити, правити і діяти згідно із звичаями Східної Церкви, невтручання в духовний суд світської влади. Королю були подані привілеї Вітовта, Казимира, Олександра. Прохання Іосифа Солтана підтримали князь К.І.Острозький та інші православні князі й пани. Сигізмунд І видав відповідний привілей православній Церкві у князівстві.

В цьому привілеї:

1. Митрополиту надавалися права управління всіма церквами “грецького закону”, призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів.

2. Митрополит мав виключне право духовного суду над усіма вірними Церкви православної.

3. Єпископам підтверджувалося право суду та управління у власній єпархії.

4. Особам католицького віросповідання (духовним та світським) заборонялося втручатися у справи православної Церкви (суди, прибутки, маєтності).

5. На всій території князівства права суду, порядкування духовних справ, управління підлеглою людністю в маєтках Церкви належало виключно митрополиту та єпископам.

6. Визначалися права та обов’язки католицької шляхти щодо православних церков у її маєтностях (священики призначалися та звільнялися лише з благословення єпископа й митрополита).

На Гродненському сеймі 1522 р. було підняте питання про Городельський привілей і неможливість надання місць у раді “схизматикам” – зокрема, передання Трокського воєводства князю К.І.Острозькому. 25 березня на сеймі король назвав цей факт винятком, що не може бути повторений без згоди “панів ради”.

18 жовтня 1529 р. Сигізмунд, підтвердивши попередні привілеї, видав два власні, внісши до них пункт про обмеження прав православних. В третьому пункті привілею було сказано: “Гідності воєводи та каштеляна, постійні земські й наші придворні уряди нами і нашими спадкоємцями не повинні бути надані нікому іншому, як лише ревним католицької віри й покірним Римській Церкві... і в раду нашу, коли там ітиме обговорення про благо держави, допускатимуться одні лише католики та народжені у Великому князівстві Литовському, тому що різниця в культі й національні відмінності ведуть часто до різниці в думках та оприлюднення того, що має зберігатися в таємниці”. За часів Сигізмунда І православна Церква в правовому відношенні нічого не втратила у порівнянні з попередніми часами.

Цю політику підтримав і його син Сигізмунд ІІ, котрий у 1547 р. та 1548 р. підтвердив привілей від 1529 р. Так, вітебським воєводою був православний князь Григорій Ходкевич, київським воєводою – православний князь Костянтин Острозький, а воєводою підляшським – Василь Тишкович. Показовим є те, що у 1-й половині XVI ст. більшу частину посад в Україні займали православні. Безперечним є також висновок дослідників, що в той час православна Церква продовжує свій поступовий розвиток. Це видно хоча б із простого факту зростання числа православних храмів у столичному місті князівства – Вільно: з 8 до 20. збільшилось також число православних монастирів із 30 до 50. Тому традиційна думка про постійну нерівноправність православних у польсько-литовській державі є помилковою, хоча в економічному плані це вже проявлялося. Ситуація починає мінятися одразу після Люблінської унії. Хоча на Люблінському сеймі церковне питання було підняте, але не розв’язане. По суті, статей щодо релігійної ситуації в країні не було, але загальний зміст унії призвів до зміни положення православної Церкви.

Люблінський сейм почався 10 січня 1569 р. і тривав до липня місяця того ж року. Після тривалих дебатів акт було прийнято. Щодо Церкви, у кожному регіоні привілеї видавалися окремо. На закритті сейму король Сигізмунд ІІ Август заявив, що відтепер, коли затверджена політична унія, слід подумати про відновлення єдності віри в країні, тобто про панування римської Церкви. Унія проголошувала “єднання Великого князівства Литовського з Короною Польською на вічні часи... так як королівство Польське і Велике князівство Литовське представляють собою вже одне нероздільне тіло, а також не відокремлену але єдину республіку (Річ Посполиту), яка з’єдналася і злилася в єдиний народ з двох держав і народів”. Головною метою Люблінської унії було створення єдиної унітарної держави, де-юре діяли однакові закони, податки, гроші та віросповідання. В результаті унії до Корони переходили Волинь, Поділля, Київщина та Підляшшя. Кожна з цих земель отримала свій окремий привілей. Де-юре українські землі зрівнювалися в правах із коронними землями без будь-яких обмежень. Для дослідників залишилось незрозумілим, чому Церква, митрополит, єпископат ніяк не виявили свого ставлення до Люблінської унії.

Втім не варто перебільшувати фатальну роль державної унії у правовому становищі Церкви в Україні. Знову ж таки, на практиці до 1596 р. ситуація залишалася не такою вже однозначно негативною. Адже у Великому князівстві Литовському серед сенаторів у 1569 р. було 16 протестантів, троє православних і лише четверо католиків. Отже, навіть за відсутності сенатських місць для православного єпископату в сеймі позиція прихильників віротерпимості та свободи Церков здається була забезпеченою. Це підтверджується подальшими подіями. В проекті Варшавської конфедерації 28 січня 1573 р. обумовлювалися релігійний мир і віротерпимість щодо протестантів.

Незважаючи на протидію католицького духовенства, король Генріх Валуа у квітні 1573 р. на елекційному сеймі підтвердив акт Варшавської конфедерації. Релігійні свободи були обумовлені. Король Генріх двічі (в Парижі та Кракові) під клятвою присягнув про збереження релігійного миру в Речі Посполитій. Варшавська конфедерація після королівського затвердження стала законом, декларуючи права та свободи усіх конфесій. Цей документ охороняв православ’я від утисків за віру та релігійні погляди й захищав від зловживання королівськими призначеннями на духовні посади.

15 грудня 1575 р. польським королем обрали кальвініста Стефана Баторія, котрий із політичних міркувань по цьому обранні прийняв католицтво. Баторій сприяв єзуїтам та їхній діяльності в Речі Посполитій. Однак юридично й тоді панують дух терпимості та релігійної свободи. Стефан підписав “Генріхові статті” (в тому числі Варшавську конфедерацію 1573 р.) і у тексті присяги також обіцяв зберігати релігійний мир і свободу. 4 травня 1576 р. на коронації в Кракові Баторій підтвердив права, вольності й привілеї Речі Посполитої. Однак на практиці Баторій все ж підтримав католицьку Контрреформацію.

21 січня 1584 р. польський король видав окружний лист князям, воєводам, каштелянам, маршалкам, старостам, державцям тощо “Про недоторканість віри й прав, наданих православним обивателям Вільно”. 18 травня 1585 р. Баторій знову підтвердив право православних дотримуватися своїх обрядів та уставів за давнім чином і календарем, ремонтувати й будувати церкви, шпиталі, училища кам’яні та дерев’яні. Король запевняв, що православні не матимуть жодних обмежень чи примусу щодо нового календаря.

Зі смертю Стефана Баторія закінчується період досить зручного державно-правового становища православної Церкви в Речі Посполитій. На думку сучасних дослідників, це свідчить, що віротерпимість у Речі Посполитій мала становий характер і була одним з привілеїв шляхти. Але й навіть при цьому вона залишалася тільки декларацією без визначення покарань за порушення релігійного миру. У тексті конфедерації 7 березня 1587 р. релігійні свободи все ж підтверджувалися “заради внутрішнього миру та спокою”. Текст мали підписати католицькі єпископи, але всі вони відмовилися.

1 серпня на сейм подали скаргу про утиски православ’я Київський митрополит Оницифор, єпископи Львівський Гедеон (Балабан) і Луцький Кирило (Терлецький). Після тривалих дебатів і різких протестів католицького єпископату та магнатів пункт про релігійний мир був прийнятий і внесений до королівської присяги новообраного Сигізмунда ІІІ (присягав 27 грудня 1587 р.).

На відміну від Варшавських постанов 1573 р. релігійний мир не мав бути лише задекларований – передбачалося виробити процедуру його запровадження й покарання всіх, хто порушує свободу віросповідань. Однак офіційно сеймовою конституцією пункт про релігійну конфедерацію через опір католицького табору в сенаті все ж не став.

Під час коронаційного сейму 8 січня 1588 р. Сигізмунд ІІІ підтвердив права й релігійні свободи дисидентів у генеральному підтвердженні прав усім станам та землям. Державно-правове становище православної Церкви в Україні на початку правління Сигізмунда ІІІ було більш-менш задовільним.

На сеймах 1589 р., 1590-1591 рр. і 1592 р. неодноразово порушувалося питання “процесу та екзекуції”, однак воно наштовхувалося на шалений опір католицької партії. Ситуація й напрям політики Сигізмунда ІІІ щодо Церкви на українських землях різко змінюється у зв’язку з підготовкою та здійсненням Берестейської унії.

Дата добавления: 2015-05-22