Методи оцінювання 2 страница

ДУАЛІЗМ (лат. duals – двоя-кий) – світогляд, який вихідними вва-жає два рів­ноправ­ні та протилежні на­чала (матерію і дух, світле і темне).

ДУХ – ідеальне начало (прин-цип) на про­тивагу природі як мате­ріальному началу. В людині розрізняють тіло (мате­ріальне), душу (сукупність пси-хічних процесів) і дух – настанова на все-загальне – моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні іс-тини.

ДХАРМА – 1.У більшості релігійно-філософських вчень Індії - сукупність громадянських, етичних і культових вимог, образ життя, що постають божественними приписами людської поведінки, і є різними для різних каст (варн). 2.У буддизмі найменші, неподільні духовні частинки, з яких складається потік індивідуальної свідомості.

Е

ЕВДЕМОНІЗМ – антич­ний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці – принцип тлу­мачення й об­ґрунту-вання моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

ЕВТАНАЗІЯ (грец. eu - добре, thanatos - смерть) – поняття, яке розроб-ляється в контексті прикладної етики (біо-етики) стосовно сфери медико-біологіч-них досліджень, що визначається як легка і безболісна смерть або відсутність дій по недопущенню смерті.

ЕВРИСТИКА (грец. heuristike – находжу) – наукова дисципліна, яка досліджує процес творчості й намага-ється віднайти його закономірності.

ЕГОЇЗМ (фр. egoisme – се­белюбство) – принцип життєвої орі-єнтації і моральна якість людини, яка пов’язана переважанням власних інте-ресів над чужими (індивідуальними чи колективними). Егоїзм протилежний альтруїзмові.

"ЕГО"(Я) – у психоаналізі – сфера особистості, що характеризу-ється внутрішнім усвідомленням самої себе і здійсненням пристосування індивіда до реальності.

ЕЗОТЕРИЗМ -сукупність зна-нь і духовних практик, закритих від незнайомців, які належать вузькому колу осіб і передаються в особистому досвіді від шукача до шукача, від учителя до учня.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (лат. existentia – iснування) – вчення, в яко­му вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша лю-дина та ін.) виводяться з іс­нування (ек-зистенції) людини; напрям в сучасній філософії, який розробляє таке вчення.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ ( лат. exsis-tentia - існування) – філософська ка-тегорія, що позначає конкретне буття; В сучасній філософії дана категорія фіксує і позначає людське існування в його фундаментальній глибинній онто-логічній специфічності, протиставля-ючи по-перше, спосіб людського буття у світі буттю речі; по-друге, спосіб філософського осягнення і розуміння власне людського самоздійснення у світі і власне людських феноменів спо-собу наукового і об’єктивуючого пізнання «людського», основаного на аналітичному редукціонізмі.

ЕКЛЕКТИКА (грец. eklektikos – той, що вибирає) – поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Еклектика свідчить про кризу в духовному розвит­ку, відсутність доверше-ної системи, яка б подолала ці супереч-ності.

ЕКСПЛІКАЦІЯ (лат. explicatio - розяснення) – уточнення понять та тверд-жень природної чи штучної мови з метою усунення виявлених у них неясностей і неточностей у відповідності з новим об’єк-том дослідження. Експлікація може розумі-тися як заміна одних (неточних, неясних) понять іншими (формально чіткішими), або лише як уточнення вихідних понять через уточнення їх місця в якій-небудь понятійній системі.

ЕКСТАЗ (грец. ekstasis – знаход-ження поза, зміщення, перебування поза собою) – стан зміненої свідомості, що супроводжується: втратою людиною відчуття часу, захопленням, граничною позитив-ною емоційною насолодою, нерідко зоровими і слуховими галюцінаціями; рід трансу, пов'язаний з анестезією, пониженням актив-ності дихання і кровообігу (фізіологічний екстаз).

ЕКСТРАПОЛЯЦІЯ (лат. extra - над, поза і polio – виправляю, змінюю) – логіко-методологічна процедура розповсюд-ження (перенесення) висновків, зроблених стосовно певної частини обєктів чи явищ на всю сукупність (множину) даних об’єктів чи явищ, а також на їх іншу якусь частину; розповсюдження висновків, зроблених на основі теперішніх і (або) минулих станів явища чи процесу на їх майбутній (той, що припускається) стан.

ЕЛЕАТИ – пред­ставники давньо-грецької фі­лософської школи VI-V ст. до н.е., які протиставляли мис­лення чуттєвому сприйняттю, висунули вчення про ілю­зорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справ-жнього буття. Виникла школа в м. Елеї.

ЕЛЕМЕНТ – прий­нятий у даній системі най­простіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взає­мозв’язок елемен-тів нази­вається структурою. В сучасній науці на зміну дослід­женню одноканаль-них при­чинних зв’язків приходить багато-канальний (системний або системно-струк-турний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв’язки елементів.

ЕМАНАЦІЯ (грец. emanatio – витікання) – у вченні неоплатоніків ’’вип-ромінювання” вищими формами буття ни-жчих.

ЕМПІРИЗМ – філософ­ський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

ЕНТЕЛЕХІЯ – у філософії Арис-тотеля – внут­рішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кож­ному бутті до його здійснен­ня; діяльне формуюче нача-ло.

ЕНЦИКЛОПЕДИСТИ – фран-цузькі мислителі-просвітники (Дідро, Да-ламбер, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у виданні “Енциклопедії” – першого твору, що систематизував наукове знання того часу.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (грец. epi-stemologia – теорiя пізнання) – розділ філосо­фії, що вивчає загальні риси процесу пізнання та його результат - знання: основи та межі пізнання; до­стовірність і недостовірність знань. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

ЕРИСТИКА – мис­тецтво диску-тувати; вчення про логічну структуру, функ­ції та правила ведення сп­ору. По-ділялася на діалек­тику та софістику.

ЕРОТИКА (грец. erotikos – любовний) – чуттєвість, спрямованість на статеве життя, на зображення його.

ЕСТЕТИКА (грец. estetikos – чуттєво сприй­мане) – фі­лософське вче-ння про пре­красне, про художнє осво-єння дійсності. Основні категорії есте-тики: “пре­красне” – “потворне”, “тра-гічне” - “ко­міч­не”, “піднесене” – “ни-зьке”. Ос­новна проблема – сп­е­­­­цифічне оцінне ставлення лю­дини до дійсності.

ЕСХАТОЛОГІЯ (грец. escha-tos – останній) – вчення про кінцеву долю людства і світу; складова час-тина будь-якої релігії.

ЕТАТИЗМ (франц. etatisme, від etat – держава) – ак­тивне втручання дер­жави в еко­номічну, полі­тичну, ду-хо­вну та інші сфери життя суспільства.

ЕТИКА (лат. etika – звичай, ха-рактер) – філо­софське вчення про мораль, походження і природу мо­ральних норм, спосіб їх функціонування в сус­пільстві; теорія моралі.

ЕТНОС (грец. ethnos – група, плем’я, народ) – міжпоколіннєва група людей, що об’єднана тривалим сумі-сним проживанням на певній терито-рії, спільною мовою, культурою і самосвідомістю.

ЕТОС (грец. ethos – звичай, вдача, характер) – у давньогрецькій філософії термін, що позначає сукуп-ність стійких, стабільних рис характе-ру індивіда, внаслідок його незміннос-ті; у сучасній філософії діалогу (Леві-нас та ін..) етос – це сукупність моральних імперативів, що імпліцитно притаманні інтерсуб’єктивному простору. Етос тут постає як практичний мораль-ний досвід, сукупність регулятивних ідей, що наділяє особистість її "природним правом", яке визначає умови бу-дь-якої людської активності, але в пе-ршу чергу, комунікативну активність.

З

ЗАКОН – об’єктивний, іс­тотний, необхідний, сталий зв’язок або відношення між явищами.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ – про­тистав-лення твердженню (тезі) суперечливого за змістом тверд­ження (анти­тези). На-прик­лад, теза “Ця подія – випад­кова”; антитеза “Ця подія – не випадкова”.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗА­ПЕ­РЕЧЕ-ННЯ – один з ос­новних принципів діа-лек­тики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) зні­має проти-лежності тези і анти­тези. (Ця подія і ви-падкова, і не випадкова.)

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД – прин-цип оцінки і систе­ма­тизації фактів повсяк­денного до­свіду, який за­безпе-чує лю­дині успішну орієнтацію у буде-нних жит­тєвих ситуаціях.

ЗМІСТ – категорія філо­софії; те, що підлягає “форму­ван­ню” – елементи (складові) певної системи (форми). В процесі піз­нання відбувається формаліза-ція змісту (переведення його в гра­фіки, формули).

ЗНАК – предмет, який для лю-дини заміщує інший пред­мет. Завдяки знакам отри­мується, зберігається і пе-ре­дається інформація.

ЗНАЧЕННЯ – зміст, пов’я­заний з певним знаком, зокрема з мовним вира-зом.

І

ІДЕАЛ (фр. idea – понят­тя, уявлення) – взірець дос­коналості, який є орієн­тиром діяльності людини.

ІДЕАЛІЗАЦІЯ – один з ме­тодів наукового пізнання, який полягає в аб-страгуванні певних влас­тивостей пред­метів і пере­тво­­­рення їх в ідеальні об’єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

ІДЕАЛІЗМ – напрям у фі­лосо-фії, який первин­ним вва­жає ідеальне нача­ло – Бога, дух, розум тощо. Згідно з ідеалізмом ду­ховна субста­нція є творцем світу. Роз­різняють об’єктивний (Пла­тон, Гегель) і суб’єктивний (Берклі, Мах) ідеалізм.

ІДЕАЛЬНЕ – протилежне мате-ріальному. До сфери ідеального відно-сяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Мате-ріальні речі харак­теризуються речо­вин­ністю, просторовістю, ча­со­вістю, причи-нністю, ідеаль­не позбав­лене цих рис. Від­но­шен­ня між іде­альними пред­ме­тами заснова­не на логіч­ності.

ІДЕОЛОГІЯ – сукуп­ність погля-дів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. Ідеологія подібна світ­ській релігії, вона цементує соціальну одиницю, під­носить її у власних очах.

ІДЕЯ (грец. idea – ви­гляд, образ, по-няття) – вища форма пізнання дійсності, яка не тільки відтворює об’єкт, а й спрямо­вана на його перетворення.

ІМАНЕНТНЕ (лат. im­ma­nens – властивий, прита­ма­ний чомусь) – внутріш­ньо притаман­не предметам або явищам, те, що випливає з їх природи; напрям у філо­софії, який проголошує об’єк­тивний світ іманен-тним (внут­ріш­нім) змістом свідомості су-б’єкта.

ІМ'Я – мовний вираз (слово чи словосполучення), яке безпосередньо позначає, називає певні об’єкти – пре-дмети, явища, процеси тощо.

ІНДЕТЕРМІНІЗМ (лат. in – не) – заперечення детер­мінізму, при-чинності.

ІНДИВІДУАЛІЗМ – тип світог-ляду, сутність якого є абсолютизація пози-ції окремого індивіда в його протистав-ленні суспільству.

ІНДИВІДУУМ – ок­ре­мий, одиничний пред­ставник пев­ного виду, роду, класу, множини предметів, ок-рема сут­ність, істота чи людина, що ви­діляється як об’єкт прак­тичного чи теоретичного від­ношення.

ІНДУКЦІЯ (лат. inductio – наведення) – логічний умови­від від час-ткового, одиничного до загального.

ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ – різно-вид прагматизму, при­біч­ники якого вва-жають свідомість (за Дьюі – інтелект) од-ним із за­со­бів пристосу­вання до мінливих умов сере­довища, а тому логічні понят­тя, ідеї, наукові закони, тео­рії – лише інстру-менти (звідси й наз­ва), знаряддя, “ключі до ситуації”, “плани дії”.

ІНТЕГРАЦІЯ (лат. integratio – відновлення) – мо­мент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле.

ІНТЕЛЛІГІБЕЛЬНІСТЬ (лат. intelligibilis – належне розсудку) - філософський термін, що позначає осягнення будь-чого лише розумом, пізнання інтелектом, чи інтелектуальною інтуїцією

ІНТЕНЦІЯ (лат. іntentio – стремління) – спря­мованість акту свідомості на певний пред­мет. Наприклад, у сприйманні де­рево, буди­нок, в міркуванні – числа, в фантазії – русалки тощо.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ – у науках іс-торико-гуманітарного циклу - витлумачення текстів, спрямоване на розуміння їх смисло-вого змісту; у математичній логіці, логічній семантиці і філософії науки – встановлення значеня виразів формалізованої мови.

ІНТЕРCУБ’ЄКТИВНИЙ – такий, що існує лише в межах взаємодії суб’єктів. Ін­тер­суб’єк­тивними є, наприк­лад, моральні чи пра­вові нор­ми: вони не суб’єк­тивні і необ’єктивні.

ІНТРОСПЕКЦІЯ (лат. intro-spectare – ди­витися в середину) – спо­стереження за перебігом власних пси-хічних проце­сів. Один з допоміжних ме­тодів пізнання в психології.

ІНТУЇТИВІЗМ – те­чія у філосо-фії, яка абсо­лютизує роль інтуїції в піз-нанні (Шопенгауер, Бергсон).

ІНТУЇЦІЯ (лат. intueri – уважно дивлюсь) – процес без­посереднього отри-мання знання, шляхом цілісного схопле-ння проблемної ситуації, без дискурсив-ного його виведення і доведення. В основі інтуїції врод­жена здатність (та­ла­нови­тість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опо­середковані ланки.

ІРРАЦІОНАЛІЗМ – вчен­ня, згідно з яким осно­вою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.

ІСИХАЗМ (грец. hesychia – спо-кій і тиша) – містична традиція богоспо-глядання у православній церкві, релігійна прктика, що являє собою сукупність ін-троспеції самозаглиблення під час молит-ви і, інколи, деяких фізичних вправ (піст, непорушність, контроль за диханням то-що). В Україні велике розповсюдження мав у ХІV – XVI ст.

ІСТИНА – адекватне від­творе-ння дійсності в піз­нанні, від­повідність знання дійсному стану речей (див. кон-венціо­на­лізм і прагма­тизм). Гегель вва­жав, що істина є системою знання, яка пос­тійно перебуває в розвит­ку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (непов­ної) іс­тини. Інші філософи не сприй­мають цієї концепції істини.

ІСТОРИЗМ – принцип пізна-ння, згідно з яким будь-яке явище слід розглядати в роз­витку. Історизм почав ак­тивно про­биватися в науку після Ч. Дарвіна.

ІСТОРИЧНИЙ МАТЕ­РІА-ЛІЗМ – соціаль­на концеп­ція марк-сизму, згідно з якою історичний розви-ток суспіль­ства визна­чається еконо-мічни­ми фак­торами. Взаємодія про­дук­тивних сил і виробничих відносин, згідно з Марксом, ви­значає основні етапи (фор­мації) історії людства – пер­вісний лад, рабовласництво, фео­да-лізм, капіталізм і май­бут­ній ко­мунізм. Претендувала на роль єдино наукової теорії суспільства.

ІСТОРИЧНОГО КОЛОВОРО-ТУ ТЕОРІЯ – істо­ричні концепції О. Шпен­глера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими іс­нують окремі ізольовані куль­тури (єгипет­ська, вавилонська, ки­тайська, індійська, греко-римсь­ка, західноєвропейська, ро­сійсь-ка та ін.), що розвиваються по циклу – дитинство, юність, зрілість, ста­рість і зане-пад.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ – га-лузь філософських знань, предметом яких є законо­мі­р­ності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

К

КАРМА – в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

КАРТЕЗІАНСТВО – на­прям у філософії XVII-VIII ст. теоретичною осно­вою якого бу­ло вчення Декар­та (латинізо-ване ім’я – Кар­тезіус), що обстоювало раці-о­налізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у поясненні явищ природи.

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРА-ТИВ – безумовний мо­раль­ний обов’язок, веління. Тер­мін, запроваджений Кантом. Суть його Кант фор­мулював так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей, або «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у власній особі і у особі будь-кого іншого так як до цілі і ніколи не ставився до неї як до засобу».

КАТЕГОРІЇ – загальні структури або властивості сущо­го – речей, процесів, живого, ідеальних предметів – всього, що утворює світ; загальні форми мислення.

КАУЗАЛЬНІСТЬ (лат. causa – причина) – те ж, що і причинність.

КІЛЬКІСТЬ – число, ве­ли­чина, чисельна визначеність; відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра су­куп­ності речей однієї якості. Згідно з Гегелем, на певному етапі переростає в якість.

КОГЕРЕНЦІЇ КОНЦЕПЦІЯ (лат. cohaerentia – внут­рішній зв’я­зок) – неопози­тивістська концепція істини, згід­но з якою істинність визначаєть­ся вик­лючно внутрішньою узгод­же­ністю речень у певній системі (речення істинне, якщо воно є еле­ментом несуперечливої сис­те­ми, будь-яке нове речення істин­не, якщо його включення в на­укову теорію не робить останню суперечливою).

КОЕВОЛЮЦІЯ – термін, широ-ко вживаний сучасною наукою для поз-начення механізму взаємозумовлених змін елементів, які складають цілісну систему, що розвивається.

КОНВЕНЦІОНАЛІЗМ – філо-софський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття визначаються не їх іс-тинністю, а є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укла­деної за принципом “зручності”, “економії мисле-ння”.

КОНЕЧНЕ – філософ­ська кате-горія, яка характери­зує обме­женість речей і про­цесів; про­тяж­ність, яка поча­лась і закін-чилась. Ко­нечне діалектично пов’язане з безкі­нечним: містить безкінеч­ність (його можна ділити до безкі­нечності) і, навпаки, безкі­нечне складається з конечного.

КОНОТАТ – смисл імені чи знака, тобто інформація, яку несе в собі знак (ім’я) про позначуваний предмет (денотат імені).

КОНОТАЦІЯ (лат. con – ра-зом і noto - позначаю) – 1)логіко-філо-софський термін, який виражає відно-шення між смислом (конотат) і іме-нем чи комплексом імен. Конотат ха-рактеризує денотат, тобто предметне значення, що встановлюється в проце-сі позначення об'єкта в імені. Коно-тація, яка не супроводжується денота-цією, встановлює ідеальний об’єкт, який хоча й не має об’єктивно-реаль-ного еквіваленту, але ім’я якого не позбавлене смислу. Наприклад склад-не ім’я "нинішній король Франції" має смисл, але не має на сьогоднішній день денотату; 2)у мовознавстві – допоміж-не, попутнє значення мовної одиниці, що слугує вираженням експресивно-емоційно-оцінних аспектів висловлю-вань; 3)у семіотиці – особливий непря-мий модус значення, рівень "вторин-них означуваних", що надбудовується над прямим денотативним значенням слова.

КОНСЕНСУС (лат. consensus – згода, співучасть) – у звичному вжи-ванні поняття означає єдність погля-дів, думок, міркувань, взаємна згода людей.

КОНСТИТУЮВАННЯ (лат. constituo - встановлювати, формувати) – одне з основних понять феномено-логії Гуссерля. Позначає специфічну здатність свідомості, процес в якому свідомість не сприймає світ, а активно його відтворює в собі, із себе і для себе.

КОНСТРУКТ – поняття, що вводиться гіпотетично (теоретичне) або створюється з приводу спосте-режуваних подій чи об’єктів (емпірич-не) за правилами логіки з жорстко встановленими межами вживання і правильно виражене в певній мові, не передбачає обов’язкового встановлю-ння його онтологічного статусу, тобто не вимагає вказування на конкретний денотат.

КОНСТРУКЦІЯ – поняття фі-лософії постмодернізму, яке замінило в контексті презумпції "смерті Авто-ра" поняття твір: продукт художньої творчості мислиться не як константна автохтонна цілісність, а як рухлива мозаїка принципово вторинних диск-ретних елементів, що перманентно змі-нюють свою конфігурацію стосовно один одного.

КОНТЕКСТ (лат. contextus – поєднання, тісний зв'язок) – квазітекс-товий феномен, який породжується ефектом системності тексту як експре-сивно-семантичної цілісності і полягає у суперадитивності смислу і значення тексту по відношенню до смислу і значення суми мовних одиниць, що його складають.

КОНФУЦІАНСТВО – фі­ло-софське вчення давньо­китайського мисли­теля VІ ст. до н. е. Кун Фу-цзи (Конфу­ція), го-ловним в якому є по­нят­­тя “жень” (гуманність) – мо­ральний закон, який ви­значає взаємини людей і ви­ма­гає без­застережної покори мо­лод­­ших старшим за віком або за соціальним становищем.

КОНЦЕПТ (лат. conceptus - поняття) – зміст поняття, його смис-лова наповненість у відволіканні від конкретно-мовної форми його вира-ження.

КОНЦЕПТУАЛІЗМ (лат. con-ceptus – думка, по­нят­тя) – напрям у середньо­віч­но­му номіналізмі, пред­ставники яко­го (П.Абеляр та ін.) до­водили, що універ­салії реаль­но не існують ні до речей, ні в самих речах, а є лише за­галь­ними понят­тями, кон-цептами про речі, і ці поняття утворю­ються шляхом абстрагування від ре-ально існуючих, одинич­них предметів певних спіль­них їм властивостей.

КОНЦЕПЦІЯ (лат. conceptio - розуміння, уяв­лення) – система поглядів, що виражає певний спосіб бачення (точку зору), розуміння, трактування яких-небу-дь предметів, явищ, процесів і презентує провідну ідею або (і) конструктивний принцип, які реалізують певний задум у тій чи іншій теоретичній знаннєвій прак-тиці.

КОСМОПОЛІТИЗМ – вчення, в основу якого покла­дено заклик відмови-тися від націо­нального суверенітету, націо­наль­них традицій і куль­тури задля аб-страктного по­няття вселюдської культури і традицій.

КОСМОС (грец. kosmos - улаштування, упорядкованість, прикраса) – філософська категорія, яка фіксує уявлення про світ як про упорядковану і структурно організовану цілісність, що підпорядковує-ться у своїй динаміці імманентній законо-мірності – базове поняття метафізики.

КРАСА – те, що необхідним чином подобається всім, без будь-якого утилітарного інтересу, своєю чистою формою (І. Кант). У красі знаходять свою єдність Істина і Благо (Гегель).

КРЕАТИВНІСТЬ (лат. create - творити) – породжуюча здатність, ха-рактерна риса творчої особистості, процесу, продукту, що проявляється в зміні універсуму культури, досвіду індивіда чи соціальної значимості.

КРЕАЦІОНІЗМ (лат. creatio – творення) – вчення, що пояснює по-ходження і різноманітність світу боже­ственним творчим актом.

КРИТИКА (грец. kritike – мистецтво судження) – спосіб духовної ді-яльності, основним завданням якого є надання цілісної оцінки явищу, розкри-ваючи його протиріччя, сильні та слабкі сторони.

КУЛЬТУРА – увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво-рений і “репрезентований” (штучний, поза природний) світ, що охоп­лює різноманіт-ність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, піз­нання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

КУМУЛЯТИВІЗМ (лат. cumu-latio – збільшення, накопичення) – методо-логічна установка філософії науки, згідно з якою розвиток знання здійснюється шля-хом поступового додавання нових поло-жень до вже накопиченої суми істинних знань.

Л

ЛЕГІТИМНІСТЬ (лат. legitimus - законний) – в широкому значенні – визна-ння, пояснення і виправдання соціального порядку, дії, діючої особи чи події.

ЛІБЕРАЛІЗМ (лат. liberalis – вільний) – вільно­думство, пере­конання, що вис­тупають проти традицій, звичаїв і догм. У полі­тиці лібералізм про­тистоїть кон­серватизму, в економіці виступає за вільну кон­куренцію проти втручання держа­ви. Підкреслює цінність особисто­сті.

ЛІБІДО (лат. libido – бажання, потяг, прагнення) – поняття, яке вжи-вається для позначення статевого потя-гу, статевого інстинкту, енергії сексу-ального потягу людини тощо.

ЛІНГВІСТИЧНА ФІЛОСО-ФІЯ – напрям у сучас­ній філософії, який вважає го­ловним завданням ана-ліз звичної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн).

ЛОГІКА – наука про за­кони та форми правильного мис­лення. Аристотель від­крив ос­нов­ні її закони; за­кон тотож­ності; закон неперечності; за­кон виключе-ного третього. До­тримання законів і пра-вил логіки є запо­рукою правильного мис­лен­ня.

ЛОГОС – у давньо­грецькій фі-лософії – сві­товий розум, закон (Гера­кліт); у неоплатоніків і гно­стиків – думка і слово Боже.

ЛЮБОВ – найвище людське почуття, всеповнота моральності, "по-тяг однієі живої істоти до іншої для поєднання з нею і взаємного заповне-ння життя" (В.С.Соловйов)

М

МАРГІНАЛЬНІСТЬ (лат. ma-rgo – край, межа) – поняття, що тра-диційно використовується у соціальній філософії і соціології для аналізу гра-ничного стану особистості стосовно якої-небудь соціальної спільності, яка накладає при цьому певний відбиток на її психіку і спосіб життя.

МАРГІНАЛЬНА КУЛЬТУ-РА – сукупність локальних культур (субкультур), базові принципи яких оцінюються з точки зору пануючого культурного канону як чужі чи ворожі.

МАРКСИЗМ – ідео­ло­гічна течія, яка охоплює філо­софію, політичну еко­номію і "тео­рію" револю­ційного пере­тво­рення бур­жуазного сус­піль­ства в ко­му­ніс-тичне (т. з. науковий комумунізм).

МАТЕРІАЛІЗМ – на­прям в істо-ричному роз­витку філософії, який вва­жає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і про­цеси через матеріальні при­чини. Протистоїть ідеалізму і релігії. Матеріалізм був прита-ман­ний давньогрецьким філо­софам (Де­мокріт), Просвіт­ництву XVII-XVIII ст. (Ді-дро, Ламет­рі), Марксу.

МАТЕРІЯ – філософська категорія, проти­лежна ідеї, іде­альному. У марксизмі: "Матерія - філософська категорія для позна-чення об’єктивної реальності, яка дана лю-дині у відчуттях її, яка копіюється, фотог-рафується, відображається нашими відчу-ттями, існуючи незалежно від них"(Ленін). Мате­ріальність речей чи процесів визнача-ється їх речо­винністю, просторово-часовим бут­тям, причинними зв’язками з ін­шими речами і процесами. В деяких філософських сис­темах матерія як неживе проти­ставляється живому.

МЕНТАЛЬНІСТЬ, МЕНТАЛІ-ТЕТ (лат. mens – ум, розум, мислення, образ думок, душевний склад) – глибинний рівень колективної і індивідуальної свідо-мості і несвідомого, що являє собою сукуп-ність готовностей, установок, схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мис-лити, відчувати і сприймати світ певним чином.

МЕТАТЕОРІЯ – теорія, яка при-значена для аналізу структури, властивос-тей, методів і законів деякої іншої теорії, що називається предметною чи об’єктною теорією. Термін введено математиком Д.. Гілбертом

МЕТАФІЗИКА – 1) філософське вчення про най­загальніші, граничні, над досвідні принципи і начала буття – світ, Бога й душу (термін запропоновано Анд-роніком Родоським (1 ст. до н.е.) при систе-матизації творів Аристотеля); 2) Метод протилежний діалектиці, який розглядає предмети і явища як незалежні і взаємо-незумовлювані одне одним, заперечує вну-трішні супе-речності як джерело саморо-звитку, а також поступальний розвиток і якісні зміни.

МЕТОД – сукупність пра­вил дії (наприклад, набір і по­слідовність певних опе­ра­цій), спосіб, знаряддя, які спри­яють розв’язанню тео­ретичних чи практичних проблем.

МЕХАНІЦИЗМ – спро­щений підхід до склад­них біо­логічних і соціа-льних явищ, який намагається зрозу­міти їх на ос­но­ві законів ме­ханіки. Властивий мисли­телям XVII-XVIII ст.

МИСЛЕННЯ – ак­тив­ний про-цес узагальнення й опо­середкованого відо­бражен­ня дійсності, який забезпе-чує розгортання на основі чут­тє­вих даних закономірних зв’яз­ків цієї дій-сності та вираження їх у системах понять.

МІРА – філософська ка­тегорія, яка відображає спів­відношення, гармонію кіль­кісних і якісних ознак пред­мета. Міра – це протяжність (ін­тервал) кількіс­них змін, в ме­жах якої якість за­лишається незмінною. Бути в мі­рі озна­чає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

МІСТИЦИЗМ (грец. mystika – таємні обряди, та­їнство) – релігійно-філософ­сь­кий світогляд, який вважає мож­ливим осягнення божест­ве­н­ного (трансцендентного, над­­природно­го) буття шляхом відходу від світу і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосе­реднього спілкування з Бо­гом через злиття з ним влас­ної свідомості. Характерний для багатьох релігійних ку­льтів, філософ-ських вчень (Бьоме, Сведенберг та ін.).

МІФ (грец. mythos – сказання, ле-генда) – форма цілісного масового пережи-вання і витлумачення дійсності за допомо-гою чуттєво-наочних образів, які вважа-ються самостійними явищами реальності. Міфологічна свідомість відрізняється син-кретизмом, сприйняттям картин, породже-них творчою уявою людини, в якості «неспростовних фактів буття». Для міфу не існує межі природного і надприродного, об'єктивного і суб'єктивного; причинно-наслідкові зв'язки підмінюються зв'язком за аналогією і дивовижними асоціаціями. Міф – засіб духовного конт­ролю роду над індивідом.

МОВА – спеціалізо­вана, інфор-маційно-знакова система для вираження думки, мислення, свідомості. Мова ви-конує такі соціальні функції: експре-сивну; сигніфікативну; когнітивну; ін-формаційно-трансляційну; комунікатив-ну.

Дата добавления: 2015-05-22