Предмет філософії в контексті людських знань

На теоретичному рівні мудрість позначається запозиченим з грецької мови словом софією. Проте людині, яка приречена жити в спільноті, доводиться узгоджувати свої прагнення з вимогами неодмінних обставин, що, безумовно, позначається на тлумаченні мудрості серед різних народів.

Слід зазначити, що в мудрості, починаючи від Аристотеля, розрізняли мудрість загальну на позначення засад світобудови й життя від мудрості часткової, що стосується конкретної галузі діяльності людини і не передбачає узагальнення на найвищому рівні, цебто на рівні світо- існування. Вища мудрість поєднує ці два її різновиди й називається премудрістю. У християнському віровченні вона відноситься насамперед до Бога. Водночас премудрість означає також вище знання, знання істин і таїнств Божественного одкровення й віри, що перевершують людську мудрість, бо походять від Творця.

З цього випливає різниця між мудрими й немудрими (глупими) людьми. Мудра людина, як зазначає В.Шевченко, «спроможна пов’язати переконливе тлумачення загальних підстав і причин життєбудівництва і світоустрою з пізнанням і використанням конкретних начал і причин у межах світу спільноти». На противагу їй немудрій людині властива в ліпшому разі обмежена мудрість або заперечення навіть її.

Мудрість всеосяжна, вона спрямовує людину на проникнення в таємниці буття, збереження історичної пам’яти як скарбниці знань попередніх поколінь, зваженість і поміркованість поведінки при відчутті безумовної присутности невідомости. Від мудрости невід’ємна любов, віра, надія й істина. Без мудрости неможливе життя в спільноті, її раціональне функціонування й навіть виживання людей. Як пише німецький філософ Петер Козловський, «мудрість є однією з наймогутніших сил, позаяк вона не панує у звичному сенсі цього слова і не обдурює, а лише формує світ». Мудрість дає змогу людям зрозуміти переваги взаємодії людей, самоорганізації, природу, суть і доконечність влади, зокрема її зосередження в сакральному центрі людської спільноти, але не відчуження від людей. Відмова від власної мудрості й визнання чужої влади призводить до втрати згуртованости, веде до руйнування людської спільноти. Такі самі наслідки очікують людську спільноту, яка ототожнює мудрість із політичною владою, що підтверджує історія всіх тоталітарних режимів.

Відомий давньогрецький вчений Пітагор вважав, що справжня мудрість не виходить поза межі теорії і стосується лише «математичних об’єктів», цебто чисел і геометричних фігур. Людина спроможна аналізувати співвідношення між ними, але не може знати всіх співвідношень у світі. Звідси -- вчений зазначає, що люди не можуть бути мудрими в усьому, але це не заперечує людського прагнення осягнути мудрість, любови до неї, цебто прагнення бути любителем мудрості, або філософом. Такими він називав спостерігачів на олімпійських іграх, бо вони не добиваються перемог і не прагнуть збагачення, а спостерігають істину.

Наш філософ В.Шевченко трактував філософію не як «любов до мудрості», виходячи з багатозначності слова «любов», а про «дружбу з мудрістю», бо йдеться лише про окремий різновид любові, що пов’язується з давньогрецькою богинею Філеос (Філіос). Звідси - таке його визначення: «Філософія – це насамперед потяг людини до пізнання й осмислення засад життєтворчості і світоустрою, а, значить, основ і умов, на які спирається існування людської спільноти та участь особи у способі її існування». При такому підході філософія ототожнюється з метафізикою, цебто вченням про позафізичну реальність, що не стосується конкретних, обмежених об’єктів світобуття. Звісно, з погляду логіки таке визначення не можна прийняти беззастережно.

Вітчизняні дослідники переважно пов’язують філософію зі світоглядом. Ось приклад такого визначення: «Філософія - теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві»( Є. Причепій, А.Черній, Л.Чекаль). Нерідко в підручниках для вищої школи автори уникають визначення предмета філософії або підмінюють його описом.

Філософія невід’ємна від філософування, цебто осмислення сенсу людського життя й суті речей, а воно передбачає проникнення в глибинне єство, діалог чи полілог, логічну аргументацію, щоб переконати співрозмовника. Певною мірою філософування властиве кожній людині, воно удосконалюється в процесі її соціалізації. Звісно, треба розрізняти філософування на буденному рівні й на рівні набутих філософських знань. Попри нерідкісну претензійність, безапеляційність і навіть агресивність у буденному філософуванні, яке українці ще називають «хатньою філософією», в ньому проявляється наївність і некомпетентність, коли йдеться не про повсякденні життєві обставини, а про проблеми, що вимагають не поверхового, а глибокого й ґрунтовного знання. Легковажне ставлення до філософії в таких ситуаціях завдає лише шкоди, бо не дає змоги проникнути у суть речей, побачити її поза явищем, зрозуміти суперечності розвитку, заводить у глухий кут.

На теоретичному рівні філософування зводиться до узагальнення досягнень різних наук, їхнього філософського аналізу. Слід зазначити, що об’єктивно в ньому зацікавлені фахівці природничих і технічних наук, бо такий аналіз дає змогу вийти поза межі матеріальної сфери, побачити наслідки наукових досягнень у духовному вимірі. Важливе значення мають не лише відповіді на фундаментальні питання, а й формулювання наукових проблем під філософським оглядом. Йдеться насамперед про проблеми, від розв’язання яких залежить майбутнє людської спільноти.

Мета філософування полягає в осягненні мудрості, чим займається софіологія якрозділфілософії. Вона не обмежується пізнанням, а й переходить у людську діяльність, зокрема стосується відносин між людьми, оцінки їхньої поведінки й самооцінки своїх дій, успадкування й передачі власного й чужого досвіду.

Трактування мудрости в історичному процесі зазнало певних змін. Ще в античні часи любомудрами називали людей, які багато знають, набули значного життєвого досвіду, гідно поводяться і досягли майстерності в певній царині. Як видно, в давнину поняття «софія» (мудрість) безпосередньо пов’язувалося з діяльністю людини. У наш час мудрістю вважають духовну діяльність у пошуках істини на основі розуміння неповноти людського знання й прагнення збагатитися його здобутками, а також розвинути й удосконалити їх.

Якщо Сократ ототожнював знання і мудрість, то його учень Платон ставив їх у різні площини, бо знання ще не означає мудрости. Однак не можна погодитися з думкою, що людина не здатна навчитися мудрості, адже в такому разі нема сенсу вивчати філософії, як «любові до мудрости» чи «дружби з мудрістю». Безумовно, йдеться насамперед про софійне знання, пов’язане з етикою, а також про знання епістемне, або наукове. Як зазначає вітчизняний філософ Віктор Пазенок, «мудрість формується в досвіді, гартується в горнилі життєвої практики», а «наставник мудріший, ніж ремісник», чим спростовує власну думку, що «мудрості не можна навчити».

Про можливості навчити мудрости писали різні філософи. Приміром, Г. В.Ляйбніц трактував мудрість як «знання вищого блага», а І.Кант писав про вчення мудрості як «вчення про вище благо, оскільки розум прагне створити з цього науку». Зрештою, сам В. Пазенок зазначає, що «мудра людина не просто багато знає, а й вміє застосовувати знання на практиці».

Зрештою, різні народи, як уже зазначалося, мали своє уявлення про мудрість. Російські вчені наголошували на особливості поведінки москвинів, що шокувала чужинців. Як оцінити заборону вірним тамтешньої цареславної церкви розмовляти під час посту з католиками й протестантами? Чи варто вважати мудрістю чванство підданих «Третього Риму»? Хіба можна назвати мудрістю цинічну ксенофобію, відвертий шовінізм, зневагу природних прав інших народів? На противагу такій поведінці українці з давніх-давен відзначалися толерантністю, чим скористалися групи різних чужинців, які поселилися на наших етнічних землях, починаючи від великокняжих часів.

Дослідники наголошують на особливому значенні мудрости державних діячів, від яких залежить доля не лише людей, а й людських спільнот, не тільки теперішнє життя, а й життя майбутніх поколінь. Як відомо, ще Платон зазначав, що державою мають керувати філософи. Водночас треба мати на увазі істотну відмінність між справжнім мудрецем і фаховим філософом. Філософ, як правило, належить до певної філософської школи, дотримується відповідної позиції, а мудрець не знає подібних обмежень для своїх міркувань.

Отож, на відміну від епістемного знання софійність філософії проявляється в тому, що, по - перше, як дружба з мудрістю, вона зосереджується на сенсі людського життя, по - друге, спрямована на моральне вдосконалення людини, по - третє, спирається на перевірений досвід попередніх поколінь, по - четверте, орієнтується на майбутнє, прагнучи забезпечити належні умови для життя наступних поколінь. Проте в філософських дослідженнях епістемне (від episteme – знання, наука) і софійне (sophia -- мудрість) знання виступають у єдності, хоч між ними існує певна різниця: перше – позначає науковий поступ, а друге – оцінює наукові здобутки з погляду моралі. Інакше кажучи, наука пізнає істину, а філософія, окрім цього, намагається збагнути правду як вартісний вимір людського життя. Наш філософ О.Кульчицький наголошував, що жодна філософська теорія не може претендувати на монополію істини, бо в філософії на першому місці правда ( «внутрішній універсам»), а не істина (« холоднийкосмос»). Безумовно, таке застереження аж ніяк не означає, що філософія не переймається проблемами істини.

Як вже зазначалося, в історії філософської думки прийнято вважати, що вперше слово «філософ» вжив античний вчений Пітагор. Запровадження в науковий обіг терміна «філософія» пов’язують з Платоном. У давньоіндійській і давньокитайській філософській думці таких термінів ще не вживали. Водночас гадаю, що нема підстав погодитися з іспанським філософом Х. Ортегою-і-Гассетом, який твердив, що Платон і Кант, як «найвпливовіші філософи людства», «не спромоглися на власну філософію».

Треба зазначити, що філософи поділяються на два типи: мисленики системи і мисленики проблем. Перші відомі нам мисленики, які створили філософські системи, - це Платон і Аристотель. Їхні вчення охоплюють усі розділи філософії (онтологію, епістемологію, антропологію, етику, соціологію та інші), хоч на той час вони могли не мати нинішніх назв. До мислеників системи можемо віднести видатних мислителів Т. Аквінського, Ф.Бекона, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля та ін. Мисленики проблем зосереджували свої дослідження на певних царинах філософії (етиці, естетиці, соціології, антропології тощо).

Назва «філософ» має два значення. Насамперед філософами називають дослідників філософських проблем, які нині працюють переважно в академічних установах. Окрім того, філософами вважаються викладачі філософських дисциплін у навчальних закладах. Звісно, такий поділ досить умовний, адже в наш час науковці нерідко займаються педагогічною працею і навпаки.

Переходячи до визначення предмета філософії, слід зазначити, що він зазнав значної еволюції. Спочатку філософія охоплювала всі відомі науки, за винятком медицини й математики. Згодом від неї почали виокремлюватися різні науки – останніми виділилися соціологія, психологія, політологія, а наприкінці двадцятого століття - культурологія. Нині філософія трактується як світогляд і вчення. У «Новітньому філософському словнику» подано таке трактування: «Філософія – особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття, найзагальніші сутнісні характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх його основних проявах». Таке визначення розкриває суть філософії, дає змогу уникнути підходу до неї з колишніх позицій, які домінували за тоталітарного режиму. Однак досить сумнівно, що філософія вивчає духовне життя в усіх його основних проявах, бо в такому разі до філософських дисциплін треба віднести галузі знань, що знаходяться поза їхніми межами.

На наш погляд, навчальним цілям може відповідати таке визначення: Філософія – це система теоретичних знань про фундаментальні засади людського існування в умовах суспільства й природного довкілля, його пізнання, оцінювання й орієнтації в часово-просторовому вимірі.

Треба зважити, що під філософією прийнято розуміти комплекс філософських вчень. При єдності предмета вони розрізняються зосередженням дослідників на певних його аспектах, чим зумовлюється неоднаковий підхід до філософії як навчального предмета.

Філософські проблеми визначають особливості різних філософських дисциплін. Розвиток філософських ідей в певних історично-соціальних умовах досліджує історія філософії

. Починаючи з античних часів до ХVII ст. філософи наголошували на пріоритетній ролі вивчення взаємозв’язків Бога, душі і світу, чим займалося метафізика ( від лат. metaphysika - після фізики чи над фізикою), яку визначали вихідною філософською дисципліною на противагу фізиці як науці про природу. Проте І.Кант та інші філософи почали трактувати метафізику як спекулятивне знання. Нині метафізика вживається як синонім антидіалектики.

Тепер, зазвичай, на перше місце серед філософських дисциплін ставлять онтологію (від гр. ontos – єство і logos – вчення ), як вчення про про сутність буття, що нерідко ототожнюється з існуванням. В її основі лежать пошуки субстанції, цебто основи, яка забезпечує єдність усього сущого. Залежно від спрямованості в історії філософської думки виділяли одну, дві чи багато субстанцій, як вихідні позиції монізму, дуалізму й плюралізму. Неоднозначне трактування основи світу зумовило дві основні течії в філософії -- ідеалізм і матеріалізм. Якщо прихильники першої течії вважали, що в основі всього сущого лежить ідея, дух, Бог, то інша течія таку роль приписувала матерії.

На нашу думку, першість серед філософських дисциплін належить філософській антропології, яка вивчає природу й сутність людини, місце її в світі, закладає основи для цілого комплексу антропологічних дисциплін, що мають за об’єкт людину чи людські спільноти. Філософська антропологія обґрунтовує засади для конкретних філософських дисциплін, зокрема філософії історії, філософії культури, соціальної філософії, філософської футурології. До неї примикають філософія освіти,філософія науки,філософія мови, філософія мистецтва, філософія спорту, філософія туризму тощо.

Окрема галузь філософії становить епістемологія, аботеорія пізнання. У нас її традиційно називають гносеологією. В основі теорії пізнання – вивчення сутности пізнання, засад поповнення знання, форм і типів його одержання. Складність пізнавального процесу зумовила неоднозначне ставлення до нього. На ідеалістичному й містичному грунті виник гностицизм (від гр. gnostikos – той, що пізнає). На противагу йому агностицизм (від гр. agnostos – незнаний) заперечує людську спроможність пізнати істинну суть речей. Фактично вони втілюють гносеологічний оптимізм і гносеологічний песимізм.

До епістемології органічно примикає логіка (від гр. lohikos -- побудованийнарозмірковуванні), яка вивчає форми, схеми і способи мислення. Вона започаткована ще в Давньому Китаю і Давній Індії, але тільки Аристотель відокремив логічні форми від їхнього мовного змісту. Нині на засадах логіки передається інформація в будь-якій галузі знання і в практичній сфері.

Важливе значення має дослідження й вивчення теорії цінностей, що становлять предмет аксіології ( від гр. ахіа – цінністьі logos – вчення ). Цінності позначають якісну характеристику речей, які задовольняють людські потреби, бажання, інтереси в різних сферах. Аксіологія обґрунтовує засади етики, естетики, філософії релігії, а також філософії права, щопов’язанітакожз філософськоюантропологією.

Нарешті, до філософських дисциплін належить праксеологія, яка осмислює засади людської діяльності. Від неї вилонилася філософія техніки, хоч вона примикає до філософської антропології, позаяк на філософському рівні техніка аналізується в контексті з людиною. Треба згадати також філософію економіки, філософію освіти, філософію туризму тощо.

Як випливає з типології філософських дисциплін, вона не може вважатися безумовною й універсальною. По - перше, така конфігурація стосується лише нинішнього періоду філософської думки, по - друге, деякі філософські дисципліни належать не лише до одного типів, перебувають на їх стику, а по - третє, чимало дисциплін тією чи іншою мірою вимагають філософського обґрунтування, адже йдеться не лише про світоглядні проблеми, а й методологію.

Дата добавления: 2015-05-22