Філософські аспекти істини

Пізнання спрямоване на досягнення істини як однієї з найголовніших проблем філософії. Питання про істину стосується достовірності знань. У середньовічній філософії істину (від лат. veritas) пов’язували з релігією. Святий Августин Аврелій трактував істину як мету пізнання, а найвищою істиною він вважав Бога. Його послідовник Ансельм Кентерберійський, автор діалогу «Про істину», визначав її на засадах християнської релігії. Як наголошує філософ, істина не має початку і не може мати кінця. Водночас він розрізняв істину стосовно гадки, волі, почуття, сутности речей, від вищої істини. Окрім того, щодо висловлювань мисленик виділив дві істини: перша істина стосувалася здатності позначати існування речі, яка не існує, а друга, навпаки, -- намагання заперечити існування речі попри те. що вона існує. Тома Аквінський трактував істину як «узгодженість між інтелектом і річчю», «якусь досконалість мислення». Істинність речей зумовлював тим, що їхні образи існують в інтелекті Бога.

До істини змушені звертатися всі – навіть скептики й агностики, які сумніваються в її осягнення. В ідеалістичних філософських течіях істину вважають за відповідну ідеї, апріорним категоріям чи принципам, сукупности «чуттєвих даних», як «організувальну форму людського досвіду» тощо.

Німецькі філософи ХVІІІ - початку ХІХ століття приділили проблемі істини особливу увагу. І.Кант пов’язував істину з апріорними формами мислення, Й.Г. Фіхте підходив до неї діалектично, а Г.В.Ф.Гегель трактував істину як розвиток знання в діалектичному процесі. Він писав: «Істина це велике слово і ще більш велика справа. Якщо дух і душа людини ще здорові, то в неї при звуках цього слова мають вище випинати груди».

Суб’єктивні ідеалісти трактували істину як відповідність мислення відчуттям суб’єкта (Д. Г’юм, Б.Рассел), взаємовідповідність відчуттів (Е.Мах, Р.Г.Л.Авенаріус). Неопозитивісти ототожнювали істинність і узгодженість висновків науки з чуттєвим досвідом. У західній філософії також конкретизується відповідно до нинішнього рівня розвитку науки ідея про фактичну і логічну істину.

У підході до істини проявляються дві крайнощі. Перша крайність пов’язана з догматизмом (від гр. dohmatos –думка, вчення), коли визнаються лише кінцеві й усталені істини, а конкретні умови не беруться до уваги. Як протилежність йому релятивізм (від лат. relativus— відносний) наполягає на відносності знання, заперечуючи усталений зміст.

Труднощі, пов’язані з отриманням істинного знання, спричинилися до виникнення різних версій істини. Психологічна версія виводить її з конкретного стану особи. Кореспондентська (від лат. correspondens - відповідач, повідомлювач) версія передбачає відповідність знання реальности. Конвенціалістська (від лат. convention – угода, договір) версія вважає, що істина – це наслідок угоди між ученими. Приміром, американський філософ Р.Рорті заперечував можливість відкрити істину, бо вона стверджується під час писання чи розмови; він трактував істину як узгоджену і «сильну теорію», що не вимагає якогось обґрунтування чи зіставлення з реальністю. Як зазначав Ж. А. Пуанкаре, зміст істини дуже умовний. Відповідно до когерентної (від лат. cohaerentia – зв’язок, зчеплення) версії істина спирається на свідченні несуперечности доказів. Прагматистська (від гр. prahma – справа, дія) версія зводить критерій істини до користі. Нарешті, інформаційна (від лат. informatio – роз’яснення) версія істини трактує її як об’єктивне знання, яке людина отримує за допомогою «штучного розуму», цебто електронно-вичислювальних машин. Наш філософ В.Шевченко пояснював: «Оскільки ж знання, як правильна предметна та екзистенціальна інформація, завжди виражається у символах різного порядку, остільки останні також функціонують як аспект істини».

Діалектичний матеріалізм ототожнює істину з визнанням її об’єктивности. Проте об’єктивність істини не означає, що вона існує поза суб’єктом, його свідомістю в логічних і психічних формах, адже без активности суб’єкта пізнати істину неможливо. Отож істина характеризує також епістемологічні відносини між об’єктом і суб’єктом.

Отож, кожна версія орієнтується на певний критерій істини. «Аксіоматичним є твердження про те, що саме людська практика є джерелом пізнання, його критерієм і метою» (В.Пазенок). З практикою пов’язана пізнавально-творча діяльність людей. Проте практика – це лише один з критеріїв істини, адже ними можуть бути, на думку різних філософів, також Божественне одкровення, інтуїція, досвід, логічна несуперечливість. Окрім того, треба зважити, що сама практика змінюється, бо пізнання залежить від людських потреб. У процесі практики можуть спростовуватися попередні «істини», що вважалися незаперечними. Нічого спільного з наукою не має ототожнення істини із суспільною практикою, як було за часів тоталітарного режиму, коли доходило до вульгаризації істини.

Філософія трактує істину як суперечливий процес. У свою чергу наука не дає готових і вичерпних істин, а трактує їх рух від знання неповного, приблизного, обмеженого до дедалі більшого узагальнення, поглиблення й уточнення. Звісно, пізнання істини залежить від рівня розвитку науки, конкретно історичних умов, дослідного інструментарію. Звідси – висновок про те, що встановити об’єктивну істини непросто. Автор «критичного раціоналізму» К.Р.Поппер протиставив принципу верифікації істини принцип фальсифікації (від лат. falsificatio- підробка), як принципове спростування будь-якого твердження науки, що дає змогу відокремити ненаукове знання від наукового.

Як видно, поняття «істина», «сенс», «значення», «рація» та інші подібні поняття в теорії пізнання стають проблематичними, оскільки сучасна філософська думка визнає плюралізм істини й альтернативність методів пізнання. Водночас важливого значення набуває обґрунтування неораціоналізму, який пропагує нову методологію пізнання (цінності «нового наукового духу»). Неораціоналізм передбачає, як зазначає І.Бичко, зіставлення «організованого («готового») знання певного періоду» і водночас його динамізму, «постійної мінливости й уточнення», що зумовлює потребу неодмінного переоцінювання знання в нових умовах.

Звісно, істина не може бути копією реальности, її дзеркальним відтворенням, яке не завжди правильне. Доводиться зустрічатися не з об’єктивним, а зт деформованим відображенням, коли результат становить не істину, а заблуд. Щоб уникнути таких наслідків, треба брати до уваги суб’єктивні впливи (специфіку органів чуття, емоційний стан і можливість упередженого підходу дослідника, рівень точности використовуваних приладів тощо), хоч негативну роль тут може мати і сам об’єкт. Об’єктивність істини не тотожна її визнанню всіма чи більшістю людей. Як відомо, ще півтисячоліття тому навіть серед наукового співтовариства геоцентрична система не піддавалася сумніву. Об’єктивність істини не може ігнорувати інтересів людини, її потреб. Отож, об’єктивність істини насамперед трактують через унезалежненість від людського впливу. Водночас треба зважити, що людське знання неодмінно виступає як єдність об’єктивного і суб’єктивного, які не слід протиставляти, а ставити між ними «китайський мур» -- і поготів.

Наука розвивається поступально. Як нині не може бути мови про картезіанський тип науки, так з часом у майбутньому буде оцінюватися знання нашого часу. Таке саме треба сказати про знання в інші епохи. Люди архаїчного суспільства ототожнювали свої уявлення з реальністю, не відривали себе від зовнішньої природи, ототожнювали міт з дійсністю. Сучасна людина інакше ставиться до мітів, у яких передається рівень і поверховий характер знань далеких часів.

Антропоморфізмові архаїчної людини протистояв механіцизм у ХVIII – XIX столітях. Інакше кажучи, на зміну світові людоподібних сил прийшло уявлення про світ як величезну машину, була створена механістично-раціоналістична картина світу. На початку ХХ століття настала, як твердить американський філософ Дж. Сантаяна, «демократія теорій». Нині картина світу не зводиться до натуралістичних схем, доповнюється гуманістичними цінностями. Звідси – особлива увага до гуманітарних дисциплін у провідних університетах світу. Як показала світова історія, особливо історія ХХ і початку ХХІ століття, спроби відкинути гуманістичний аспект істини оберталися її запереченням і навіть знищенням. За своєю природою людська істота доволі консервативна. На це звертав увагу наш мисленик В.Липинський: «Порода людська все остається та сама. Бо людина, в протилежности до звіра, бореться з природою не переміною свого організму, а удосконаленням своїх машин. І чи в кам’яній, паровій чи електричній добі, чи за капіталізму чи за соціалізму – люди все ті самі однакові люди, що в усяких епохах для опанування й використання своїх машин, для боротьби з природою їм потрібних, мусять у першу чергу опанувати самі себе, свої антигромадські, антиорганізаційні інстинкти, мусять разом з новою кращою й більш скомплектованою машиною творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову більшу силу духа».

При підході до істини доконечно зважати на її фундаментальну характеристику, що передбачає злютованість абсолютности й відносности. Однак у поняття абсолютної істини філософи вкладають неоднаковий зміст. Насамперед йдеться про вічні істини, які не були й не будуть спростовані. До них належать: а) істини факту; б) аксіоматичні істини, закони і засади науки й філософії. Істини факту стосуються часу чи місця. Ось приклади: у 1169 році орди владимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського знищили нашу столицю Київ; Тарас Шевченко похоронений на Чернечій горі, біля Канева; 24 серпня 1991 року проголошена державна незалежність України. Аксіоматичні істини стосуються насамперед математичних аксіом, теорем, рівнянь (аксіома про перетин двох прямих лише в одній точці, теорема Пітагора, закон Архімеда, закон Ома), а також інших наук (геліоцентрична система Миколая Коперника, періодична система хімічних елементів Дмитра Менделєєва). Засади науки й філософії -- неодмінний компонент знання. Як приклад слід назвати основні закони логіки (закон тотожности, закон несуперечности, закон виключеного третього, закон достатньої підстави).

Відносність істини стосується знання певного періоду розвитку науки, певних аспектів і відношень об’єкта. У кожній відносній істині можуть бути якісь елементи абсолютної істини, тому їхній взаємозв’язок трактується як процес, що передбачає уточнення і конкретизацію, а водночас поглиблення, розширення і збагачення. Як наслідок попередні концепції підносяться на вищий рівень, відповідно до нових досягнень науки. Так, приміром, було уточнене положення, яке не мало сумнівів упродовж двох тисячоліть, про неподільність атомів. Наприкінці ХІХ століття вдалося створити так звану «планетарну модель атома», з’ясувалося, що атоми лише відносно неподільні, оскільки були відкриті інші форми дискретності (кванти, кварки, поля тощо). Згодом планетарна модель атома також була уточнена, чому сприяло відкриття нейтрона, мезона, інших елементарних частин, створення квантової механіки.

У гуманітарних науках абстрактність, без зваження конкретних умов, перетворюється в протилежність істини, що підтверджує практика російського царського і тоталітарного компартійного режиму. Нав’язувані твердження про українських «буржуазних» націоналістів Михайла Грушевського і Володимира Винниченка, «зрадника» Івана Мазепу, «давньоруську народність» та інші не витримали іспиту часу, хоч вважалися за незаперечні («вічні») істини.Так само не прийнятна для українського народу сталінська формула «великої вітчизняної війни» для російсько-німецької війни 1941-1945 років.

При підході до істини застосовується й інший поділ. В.Шевченко розрізняє предметну істину, екзистенціальну істину, символічну істину. Предметна істина, на його думку, «стосується існуючих незалежно від знання об’єктів, представлених стихіями, природними тілами та виробами», екзистенціальна істина « утворюєтакезнання, знаком, символомякоговиступаєсамспосібжиттялюдиниразом з тими образами, на основі яких людина (цілі народи) будує свої стосунки із речами та іншими людьми (народами)», а про символічну істину йдеться тоді, коли «пояснююче пізнавання постає, крім всього іншого властивого йому, ще і як коментування існуючого знання», його завершенням. «Отже, знання як віра, істина і правда, функціонує в єдності та відмінностях предметного, екзистенціально-антропологічного та символічного змісту» (В.Шевченко).

Дата добавления: 2015-05-22