Збереження національної ідентичности в процесі глобалізації

Національна ідентичність українців означає насамперед протиставлення їх росіянам, які й надалі трактують українців як частину російського народу. Намагання України увійти до Європейського Союзу як міждержавної спільноти суперечить концепції Євразійського Союзуякнаддержавного формування. Росія не лише не сприймає західної цивілізації, а й заперечує її право на майбутнє, претендує на особливу місію в глобальному масштабі, хоч і протиставляє глобалізації уявлення про поліцентричну міжнародну систему. Отож, про належність цієї країни до західної цивілізації не може бути мови. Йдеться про претензії Росії на окрему цивілізацію, що протилежна західній (європейській, атлантичній) цивілізації, до якої з давніх часів належала людність на наших землях.

Проблема української національної ідентичности в умовах глобалізації набуває особливого значення, оскільки в науковому середовищі нема одностайної думки щодо часу зародження нашої нації. За тоталітарного режиму нав’язувалася концепція, згідно з якою українці як спільнота заявила про себе лише п’ять століть тому. Нині проявляється інша крайність: початки української нації переносять на сім з половиною тисяч років від наших днів. Окрім того, висуваються різні концепції давнього походження українців (араттська, скитська, сарматська та ін..).

Інтенсивні процеси глобалізації вимагають особливої уваги до проблем національного розвитку. Українські вчені В.Кремень і В.Ткаченко зазначають, що «національні культури зіткнулися з різного роду проявами глобалізму у вигляді «вестернізації», некритичного копіювання «американського» способу життя, стилю мислення, моральних і культурних цінностей. Це викликало зворотну реакцію – прагнення до збереження своєї етнокультурної, національної ідентичности, яка виявляється в усвідомленні людиною себе частиною певної етнічної спільноти». Для українського народу збереження національної ідентичности посилюється не лише історичними чинниками, адже йдеться про спроби розмити критерії такої ідентичності, насамперед мовну своєрідність, що протидіють об’єктивним тенденціям гомогенізації нашого громадянства.

Нині національну ідентичність треба розглядати у взаємозв’язку з ідентичністю громадянською, яка пов’язана з певними правами та обов’язками не лише перед національною спільнотою, а й державою. Безумовно, для нашого народу концепція так званого «подвійного громадянства», як і концепція «двох державних мов» матиме згубні наслідки.

Водночас треба наголосити, що національна ідентичність не однорядна з ідентичністю регіональною, етнографічною, релігійною, політичною чи культурною, на чому спекулювали ідеологи окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії. Щоб «розмити» національну єдність українців, національній ідентичности протиставляли регіональну ідентичність («донбасити», «одесити», «русини» тощо), яку підтримували за кордоном, насамперед у Російській Федерації. З цією метою на перепис населення пропонували винести питання про ототожнення громадянина з етнографічними спільнотами (бойками, лемками, гуцулами).

Не сприяє національній ідентичності релігійна роз’єднаність українців. Якщо віряни Української Греко-Католицької Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та деяких інших конфесій ідентифікують себе з українською людністю, то діяльність Української Православної Церкви Московського Патріархату не сприяє національній єдності, підтримує концепцію та званого «Русского мира» як ідеології московського клерикал-імперіалізму. Звісно, в нинішньому секуляризованому світі конфесійні проблеми мають другорядне значення, екуменічний рух відповідає глобалізаційним процесам. Проте в Україні таким проблемам надають політичного забарвлення. Дослідники зазначають, що певна частина громадян держави заявляє про свою «радянську», «новоросійську», «малоросійську» та іншу ідентифікацію, що протистоїть українській національній ідентифікації.

Нарешті, окремої уваги вимагає аналіз культурної ідентифікації української людности, що проявляється насамперед у мовній сфері. Феномен так званих «російськомовних українців» -- це рудимент підневільного становища нашої людности упродовж століть. Після проголошення незалежности реальна влада в Україні перебувала в руках олігархів, чужих українській національній ідеї, що гальмувало утвердження національної культури автохтонної людности.

Характеризуючи національну ідентичність, дослідники визначають такі її риси: «мову, моральні норми й цінності, історичну пам’ять і релігію, міф про спільних предків і уявлення про рідну землю» (В.Кремень, В. Ткаченко). Вага кожної такої риси залежить від конкретних умов, зокрема рівня консолідації етнічної спільноти, етнічного складу населення на певній території, особливостей історичного розвитку, ставлення найближчих сусідів, взаємозв’язків із діаспорою.

Національна ідентичність пов’язана із суспільною безпекою, що зумовлена не лише внутрішніми, а й глобальними процесами. Підневільне становище української людности зумовило появу особливої форми соціальної організації під назвою «держава в державі», що сприяла збереженню національної ідентичности. У дев’ятнадцятому столітті українська еліта створила такі національні організації, як товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», парамілітарні, кооперативні та інші. Про вплив глобальних процесів на національну ідентичність пишуть В.Кремень і В.Ткаченко: «Нинішні глобальні процеси підводять нас до думки, що виживання для суспільства – це і є, власне, питання ідентичности, оскільки загроза існуванню не завжди означає загрозу фізичному виживанню: достатньо того, що певна історична спільнота більше не зможе жити, як колективне «МИ». Отож, йдеться про спроможність нації відповісти на глобальні виклики нинішньої доби.

Вибір ідентичности має дві сторони: по - перше, йдеться про певну життєву поведінку особи, а по - друге, орієнтація на визначений рівень соціальної безпеки. Треба зважити, що населення нашої держави зменшується щороку приблизно на півмільйона. При збереженні таких темпів наша спільнота до кінця століття може припинити своє існування. Основні причини такого зменшення дві: значна частина працездатного населення виїжджає за кордон, оскільки на рідній землі не може вижити, бо зневірюється в можливости застосувати свій фізичний і духовний потенціал; окрім того, смертність серед нашого населення перевищує народжуваність, що також зумовлено насамперед соціальними причинами.

Проблема визначення і збереження ідентичности актуальна не лише в Україні: вона набула глобального характеру, що зумовлений динамічністю світових процесів і значною мірою їх непрогнозованістю. Навіть у США дається взнаки проблема збереження «латиноамериканської ідентичности» при намаганні набути переваги з американського громадянства. Проте треба зазначити, що в цій державі не підтримана політика білінгвізму на тій підставі, що вона може спричинити соціальну напругу. Чи не урок для тих політичних діячів, які виступають за дві державні мови в Україні?

Проблема національної єдности набула особливої актуальности також у розвинених країнах Європи. Як наслідок у деяких із них посилюється боротьба проти мультикультуралізму.

Водночас треба зауважити, що навіть у Європі в поняття «національна ідентичність» вкладається різний зміст. Причина в тому, що одні дослідники трактують націю в етнічному, а інші – в громадянському розумінні. Прихильники першого погляду вважають, що «нація – це передусім спільнота людей, об’єднаних спільним походженням», а другі – називають компонентами нації історичну територію, спільність і рівність у політично-правовому розумінні, спільність громадянської культури й ідеології (Е.Сміт). На практиці два погляди на націю нерідко виступають у єдності, цебто йдеться про дуалізм. В українських умовах триває боротьба за національну ідентичність: противники незалежности нашої держави цілеспрямовано протиставляють громадянське розуміння нації етнічному, що особливо посилилося за часів окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії.

Чинна Конституція України ґрунтується на концепції громадянської (політичної) нації під назвою «український народ». Водночас треба зазначити, що спроби сформувати громадянську націю у довоєнних Польщі й Чехословаччині, а за повоєнного часу в СРСР і Югославії зазнали краху. Як відомо, всі названі багатонаціональні державні формування перетворилися на національні держави.

Нині російську політичну націю фактично формують у Російській Федерації, що засвідчує намагання нав’язати всім громадянам політонім «россияне». Напевно, таку саму мету мають ініціатори творення Євразійського Союзу як наддержавного формування.

Не буде перебільшенням стверджувати тенденцію до поступового творення «європейської ідентичности» на теренах міждержавного Європейського Союзу, на що спрямовані різні інтеграційні заходи аж до запровадження єдиної валюти. Водночас треба наголосити, що європейська ідентичність не витісняє ідентичність національну. На противагу йому в Євразійському Союзі національна ідентичність може опинитися під загрозою, бо в ній все буде підпорядковане форсуванню євразійської (насправді російської) ідентичности.

Після проголошення незалежности відчутна тенденція розмивання феномену «українська нація», чому служить негативне трактування націоналізму, хоч насправді захисники національної самобутности вважають його синонімом патріотизму. Компрадорська олігархія уже чверть століття намагається позбавити українську людність історичної пам’яти, нав’язати їй «пам’ять» про спільне минуле з росіянами (москвинами), хоч воно налічує лише три століття, коли українці були штучно відірвані від європейської цивілізації. Аналогічна практика «спільности» переноситься на мовну й культурну сфери. Чужий для українців олігархат протидіє формуванню в нашій державі «середнього класу» і громадянського суспільства як соціального чинника утвердження української етнічної нації. У засобах масової інформації перекручується суть нинішньої кволої «українізації», хоч насправді вона спрямована на повернення до свого народу тих його частин, які були насильницькими способами відірвані від національного коріння.

Як зазначають дослідники, трагедія нашого народу значною мірою була зумовлена тим, що не вдалося створити завершеної соціальної структури в національних масштабах. Окрім того, українці не мали гарантованих громадянських прав і політичного самоврядування, хоч за певних часів на частинах української території громадське самоврядування досягло належного рівня, в чому переконує концепція «держави в державі», яку обґрунтували Євген Маланюк і Володимир Янів. Умови для розвитку української національної культури не були однакові в різних її регіонах: у ліпшому становищі була людність на західноукраїнських землях.

Вихідним положенням для аналізу української ідентичности в умовах глобалізації можуть бути такі слова З. Бжезінського: «Всезагальне прагнення до набуття людської гідности – це стрижень самого феномена глобального політичного пробудження». На перешкоді політичного пробудження українців завжди була протидія Росії. Нині боротьба російського імперіалізму проти інших народів, насамперед проти українців, посилюється, бо керівництво сусідньої держави вважає, що «самовизначення русского народу – це поліетнічна цивілізація, зміцненна русским культурним ядром» (В.Путін). Цілком очевидно, що політонім россияне вже не відповідає далекосяжним імперіалістичним домаганням: тепер починапють трактувати Російську Федерацію як русское государство.

У Росії знову заговорили про «особливий російський шлях», «державу - цивілізацію», «Русский мир», цебто почали використовувати заяложену термінологію, яку спростував історичний розвиток. У Росії заявляють, що глобалізація неможлива без імперії. Інакше кажучи, відроджуються російські імперські амбіції, які загрожують Україні як незалежній державі і окремій нації, що вимагає інтеграції в Європейський Союз і вступу до оборонного об’єднання НАТО.

Щоправда, про майбутнє Європейського Союзу висловлюються протилежні прогнози. Одні ставляться до нього як до об’єднання громадян незалежно від етнічної приналежности, інші – трактують його як об’єднання «націй-держав». Звісно, інтереси українського народу з тими, хто ставить на перше місце збереження національного суверенітету, що дає змогу зберегти національну самобутність.

Дата добавления: 2015-05-22