Європейський контекст освіти 1 страница

Незважаючи на широку вживаність термінів у назві книги, все ж необхідно

їх розшифрувати хоча б у першому наближенні, щоб максимально позбутися

неоднозначності тлумачень подальшого авторського тексту. Для цього необхід

но звернутися до змісту ключових понять книги – "філософія освіти", "євро

пейський контекст". Останні передбачають розкриття понять "Європа", "осві

та", "моделі освіти" і "контекст".

1. "Філософія освіти"

Сучасні дослідження, що додаються авторами або читачами до галузі філо

софії освіти, є взаємоперетином філософії та освіти як людських практик і со

ціальнокультурних інституцій.

В англомовній літературі з філософії освіти відправною точкою досліджень

є широка педагогічна практика, її напрацювання на великому масиві даних,

опис отриманих результатів, орієнтація на прогноз. Основний підхід – опис "за

фактами", аналіз того, "що є", а не того, що "хотілося б, щоб було"3. Тому філо

софія освіти в енциклопедії Brіtannіca визначається як така галузь вивчення,

дослідження і практичного застосування, у якій філософські методи застосову

ються до вивчення проблем, тем і сутності освіти4. Переважно такий підхід і

планується реалізувати в цій книзі.

Разом з тим потрібно зауважити, що виділення філософії освіти в окрему га

лузь філософського знання (або як складової едукології – науки про освіту)

конституюється широким спектром концепцій. Розробка філософськоосвіт

ньої проблематики і узагальнююче її вивчення як особливої гуманітарної науки

ведеться у різних вимірах. Основними серед них є публікаційний, еталонний,

наукознавчий, проектувальний, діяльнісний, педагогічний, соціосистемний ви

міри5. Н.В. Смирнова вказує такі панівні виміри філософії освіти6:

1. Філософія освіти як сфера філософського знання, що використовує за

гальнофілософські підходи та ідеї для аналізу ролі і основних закономірнос

тей розвитку освіти (Гегель, Дж.Дьюї, К.Ясперс, М.Гайдеггер, І.Ільїн, М.Бер

дяєв, Е.Ільєнков, М.Моїсєєв, Н.Алєксєєв, С.Гессен, В.Біблер, П.Щедровиць

кий, С.Курганов та інші).

2. Філософський аналіз освіти як матриці відтворювання суспільства – со

філософія освіти в європейському контексті

ціальності, соціальної структури, систем соціальної взаємодії, соціально ус

падкованих кодів поведінки тощо (П.Сорокін, В.Зінченко, В.Платонов,

О.Долженко).

3. Філософія освіти як філософська метафізика – ширша галузь філософ

ського знання у порівнянні з соціальною філософією і філософською антро

пологією (С. Смірнов7).

4. Позитивістське розуміння філософії освіти як прикладного знання, як

рефлексивного поля теоретичної педагогіки, метатеорії у структурі педаго

гічного знання, його критичнометодологічного рівня (Р.Лохнер, В.Брезінка.

І.Шефлер, І.Херст, Р.Пітерс, А.Елліс, Дж.Неллер, В.Розін, В.Краєвський,

Г.Філонов, Б.Вульфсон, В.Кумарін).

Така варіативність вимірів філософії освіти лише підтверджує тезу К.Поппе

ра про конвенціональний характер визначення філософії. Тому для відповіді на

питання "Що ж то є філософія освіти?", переконавшись у безплідності спроб її

визначення через перераховування головних шкіл, центральних фігур учених і

текстів, Н.Бурбулес пропонує з'ясовувати, що ж пробують робити ті, хто нази

вають себе філософами освіти, і що вони вміють робити8.

Узагальнюючи можливі виміри, висувається гіпотеза про наявність конструк

тивних аспектів кожного з них і про доцільність їх використання для комплексної

характеристики філософії освіти як особливої галузі сучасної гуманітарної науки.

Але в ситуації змінності вимірів філософії освіти доцільно не звужувати її царину

спробами дисциплінарної ідентифікації, а використати ідею Я.Коменського, яку

підтримав Ж.Піаже, щодо розбудови філософії освіти як центру філософії взагалі,

що фактично й розпочато на ХХму Всесвітньому філософському конгресі.

Справа в тому, що так зрозуміла філософія освіти є останнім шансом філосо

фії взагалі, яка в усіх інших своїх сферах залишається дискусією заради дискусії.

Освіта справедливо розглядається як фундаментальне підґрунтя історично

го поступу філософії, а виникнення філософської думки, її високі злети в ан

тичні, середньовічні, нові і новітні часи тісно пов'язуються з освітою, як свід

чать книги, що досліджують історію філософії у зв'язку з освітою9.

Однак тема освіти, вказує В.Курєнной, у проблематиці російської філософії

(як радянської, так і дореволюційної) фактично відсутня як така (за окремими

рідкісними винятками). Ця ситуація особливо помітна, якщо порівнювати її з

німецькою чи англоамериканською філософією. Так, практично кожний ні

мецький мислитель торкався проблеми освіти, деякі з них ініціювали цілі нап

рямки в педагогіці (наприклад, Фрідріх Едуард Бенеке чи Вільгельм Дільтей),

а осмислення педагогічної спадщини в цілому є традиційною темою не тільки

педагогів, але й філософів. Російська філософська культура індиферентно від

Європейський контекст освіти

носиться до освіти, тоді як навіть більш молода американська філософська дум

ка зайнята постійною адаптацією філософських ідей до освітніх цілей10.

Таке ж зауваження можна висунути і стосовно української філософії. Прис

вячені освітній проблематиці роботи Вільгельма фон Гумбольдта, Шлейєрма

хера, Шеллінга не перекладено ні українською, ні російською мовою. І, очевид

но, що якщо спадщина в цій галузі не освоюється (нехай навіть головним чином

з метою запобігання помилок), навряд чи можна чекати глибокого розуміння

філософських аспектів освіти.

Наслідком цих обставин є слабкий вплив філософської думки на процес об

говорення проблем модифікації освіти в Україні в цілому і брак у публічному

просторі загальних (філософських) точок зору, що дозволяють говорити про

стратегічні цілі та завдання освіти. У той же час цей простір перевантажений

низкою окремих дисциплінарних та інституціональних позицій, кожна з яких

претендує на особливу роль і значимість.

Філософія освіти XXI століття постає засобом інтеграції науки, політики

щодо науки11 і управління знаннями12 у сучасному його інтегруючому баченні

мікро і макроперспектив процесів творення, виробництва, трансферу, тран

сформації та використання знання. В організаціях, у тому числі навчальних, уп

равління знанням є управлінням інтелектуальним капіталом як формою капіта

лу, подібного до матеріального або фінансового, яким управляє організація зад

ля досягнення своєї мети. Управління знаннями в суспільстві здійснюється че

рез процедури збільшення ролі використання інформаційних мереж і техноло

гій, формування нових ролей і відношень між дослідниками і практиками, ство

рення нових форм професійного розвитку та освіти, об'єднання інтелектуаль

ного й соціального капіталу, проектування відповідної інфраструктури.

Трансформація філософії освіти у філософію управління знаннями є її но

вим виміром, інструментом створення теоретичного і прагматичного клімату

для перетворення суспільства в суспільство знання, що відображає реальність і

відповідає викликам XXI століття. Такої точки зору ми притримуватимемось і

далі в цій книзі.

2. "Європа"

З географічної точки зору Європа є частиною Євразійського материка від Ат

лантичного океану до Уральських гір. Щодо етимології терміну "Європа" будемо

говорити дещо пізніше. За Дж.Віко Європою називалася частина території старо

давньої Греції, розташованої на Захід від Азії. Коли розпочалася міграція давніх

греків по світу, то частини світу були названі іменами різних частин Греції. Пос

філософія освіти в європейському контексті

тупово назва "Європа" поширилась на весь континент до Атлантичного океану13.

В Україні панує переконання, що з географічного погляду вона знаходиться

в центрі Європи, а західноєвропейські країни – на її окраїні. З 1887 р. географіч

ний центр Європи знаходився в Українських Карпатах на Рахівщині, поблизу

села Ділового, на знак чого тут було споруджено стелу. Хоча в останній час ге

ографічний центр Європи виявився незрозуміло де. У 2005 р. Інститут геогра

фії Франції визначив, що географічний центр Європи розташований поблизу

Вільнюса, столиці Литви. Європейський Союз своїм географічним центром з 1

січня 2007 р. вважає вершину пагорба Nіdermіttlauer Heіlіgenkopf, розташова

ного неподалік від Франкфурта.

Але та Європа, куди прагне потрапити частина українського суспільства, що

декларує свій "євровибір", – це не географічне поняття, вказує С. Удовик, а мен

тальний образ, міф ХХ ст. Парадокс заклику "іти в Європу, інтегруватися в Євро

пу" полягає в розбіжності між фізичним положенням і ментальним образом14.

Кожна культура створює свої образи географічного простору. На карту фізи

когеографічного простору накладаються численні "нашарування" фрагментів

географічного простору, що відрізняються походженням, структурами, способа

ми функціонування і спеціалізації. Конкретні цивілізації і культури є не що ін

ше, як могутні географічні образи, що "заряджають" простір навколо себе, поля

ризують його. Геоцивілізаційний простір – це система великих цивілізаційних

"ядер" і різного роду цивілізаційних зон, чиї типології далеко не в першу чергу

залежать від реальних географічних відстаней, що відокремлюють їх від "ядра"15.

Феноменологічно образ Європи постає в нашій уяві сукупністю сучасних

країн Західної Європи, представлених гарною архітектурою та витонченими

ландшафтами, комфортним життям та високоякісними товарами в магазинах,

європейською філософією і літературою, високими технологіями та наукою,

мистецтвом і музеями. Європа – це Європейський Союз без Швейцарії і Норве

гії, проте це не заважає Швейцарії посісти перше місце у глобальному звіті кон4

курентоспроможності, що відображає здорове інституційне середовище, винят

кову інфраструктуру, ефективність ринків та високі рівні технологічних інно

вацій цієї країни16.

Європоцентризм

Наш образ Європи формується незаперечним фактом, що вона свого часу ко

лонізувала, тобто завоювала цілу планету. "Світ змінили європейські зброя, мік

роби і сталь"17. Так стверджує американський учений Дж. Дайамонд, шукаючи

відповідь на найважливіше і найважче запитання людської історії – чому процес

Європейський контекст освіти

розвитку розгортався так неоднаково на різних континентах. Відповідь Дж. Да

йамонда полягає в переконанні: доля людини залежить від географії та від її міс

цезнаходження у світі. Тим самим він реанімує концепцію географічного детер

мінізму і припускає, що потенціал передового розвитку суспільства визначався

не расою, віросповіданням, часом чи досвідом, а доступом до сільськогосподар

ських рослин та одомашнених тварин. Землеробство призвело до новаторства і

розвитку техніки, а останні, у свою чергу, сприяли завоюванню світу Євразією.

Найбільші історичні питання залежать від того, які рослини ми вирощуємо і

якими тваринами харчуємося. І дотепер, у час, коли ідеї поширюються миттєво

за допомогою Інтернету чи мобільного зв'язку, географія має значний вплив на

успіх чи невдачу народів і націй, відіграє значну роль у відмежуванні власників

ресурсів і грошей від незаможних18.

З таких поглядів зростає європоцентризм – історикокультурна і геополі

тична концепція, відповідно до якої західноєвропейський тип культури визна

ється зразковим для всього людства, а західна Європа – центром світового роз

витку19. Швейцарський мислитель Дені де Ружмон20 увесь сучасний світ бачить

європейським витвором, бо "майже все" винайдено європейцями, зокрема:

 простір, бо саме європейці відкрили всю землю.

 час, бо європейці винайшли історію та історіографію, філософію історії,

викладання історії, архіви, археологію, етнографію, музей.

 ідею універсальності та ідею людського роду21.

І хоча Дені де Ружмон свою концепцію, яка викладена у "Відкритому листі

до Європейців" (1970), не називає європоцентризмом, але як інакше сприйняти

його тезу: "Ареал поширення цивілізації, народженої у Європі, незабаром вкриє

всі заселені землі, але густота озахіднення видозмінюється залежно від країни і

навіть усередині майже всіх країн"22. До того ж Дені де Ружмон вважає, що

"увесь сучасний світ" копіює Європу в усьому, проте не отримує тих релігійних,

етичних та філософських цінностей, які єдині дають змогу витлумачити генезу

європейських витворів і зберегти їх цілісність. Увесь світ обирає найсумнівніші

витвори Європи, наприклад націоналізм, зневажаючи або не знаючи європей

ської психології та духовності. Світ вимагає європейської техніки, проте відки

дає європейський етикет праці. Дені де Ружмон побивається над тим, що кожна

експортована Європою машина насправді є "троянським конем", оскільки Єв

ропа не "позичила світові своєї саморегулятивної діалектики, виробленої з ба

лансів, що постійно ставляться під питання, з переплетених трагедій, незлічен

них конфліктів, руйнівних та плідних". Стверджуючи, що поширення цінностей

Європи не збігається з поширенням європейських витворів ні в просторі, ні в ча4

сі, Дені де Ружмон проголошує покликанням Європи пропозицію її цінностей

філософія освіти в європейському контексті

водночас з її витворами, "показувати світові, ілюструючи живим прикладом,

вселенські мистецтво та науку через досконалість єдності у розмаїтті, співісну

вання у боротьбі протилежностей".

Дені де Ружмон обговорює гіпотезу можливості занепаду Європи, за якою

"європейцям, що створили "світ", загрожує експропріація тим самим світом,

який вони породили". Вказавши, що ідея про згасання чи можливу смерть євро

пейської цивілізації конденсує тривалу традицію європейського песимізму, бо

найславетніші уми минулого постійно прогнозували катастрофи, які нависали

над Європою (і не лише концепції занепаду Заходу, розроблені Шпенглером,

Валері та Тойнбі), Дені де Ружмон висловлює впевненість, що Європа не заги

не, оскільки:

1. Європейська цивілізація – це єдина цивілізація, яка перетворилася на уні4

версальну завдяки злиттю найрізноманітніших джерел.

2. Європейська цивілізація створила технічні умови свого самозбереження та

передачі наступним поколінням, реанімуючи згаслі або згасаючі культури.

3. Серйозних кандидатів для створення неєвропейської світової цивілізації не

передбачається.

Дені де Ружмон відзначає, що європейській цивілізації не загрожують ні

"червона", ні "жовта", ні "чорна" небезпеки, а лише "небезпека біла", котрою є

хвороби, які вона сама виплодила та пропагує, передусім націоналізм та "мате

ріалізм". Завданням для Європи є створення "антитіл", що надаватимуть людс

тву змогу протистояти таким та іншим європейським отрутам. Культура Євро

пи є одночасно розмаїтою та світською, витворилась на засадах діалогу та супе

речки. Єдність європейської культури завжди була єдністю парадоксальною,

що полягала в єдиному спільному для всіх бажанні відмовитися від уніформи.

Європейські мислителі не єдині в поглядах і оцінках процесу євроінтеграції.

Централізація самої Європи, на погляд окремих з них, множить символічні та

політичні ресурси, що необхідні Європі для утиску неєвропейських соціокуль

турних ареалів. Стратегії західних держав спрямовані на зміцнення їхнього

власного панування. Заперечення культурної асиміляції в рамках концепції по

лікультурності виявляється способом здійснення політичної і, насамперед, еко

номічної експансії західного світу, натхненного ідеєю "європоцентризму"23.

Європоцентризм є окремим видом центрованого мислення, тобто мислення,

базисною категорією і вихідним пунктом якого при поясненні соціальної реаль

ності є поняття певного центру (етноцентризм, азіацентризм тощо). Суспільно

політичний дискурс пронизаний різноманітними центристськими уявленнями

("ми" і "вони"), позбавитися від яких навряд чи є можливим. Навіть "мульти

культуралізм", концепція, що визнає плюралізм культур, характеризується ли

Європейський контекст освіти

ше як політкоректна форма етноцентристського дискурсу про етноси та міжна

ціональні відносини24.

Європейська система цінностей з української точки зору

Європейська система цінностей, і відповідно культура, не лише Дені де Руж

моном визнається прихованою таємницею для більшості світу. Про наївність те

зи щодо близькості європейської системи цінностей для України говорять навіть

ті, хто "бував достатньо часто в багатьох європейських країнах, навчався там, не

відчуваючи при цьому мовного дискомфорту". Під час поглибленого ознайом

лення з історією і культурою європейських народів, навіть у таких українських

"громадян Європи", європейська система цінностей постає значно віддаленішою

від того, що зафіксовано в їх уявленнях, – у них з'являється відчуття, що Украї

на живе ще в абсолютно іншій часовій, культурній, політичній парадигмі.

Європа багатолика, багатогранна і амбівалентна. Чи уявляють громадяни

України, що є Європа, чим саме Україні треба поступитися, що активно впро

ваджувати, а що зберегти зі своєї спадщини, інтегруючись у Європу? Установ

ки "Наш курс – у Європу", "Уперед у Європу!" розцінюється як чергова "Fata

morgana", як гарний міф, але прагнення інтегруватися в Європу приречене на

фіаско без ментального засвоєння й розуміння, що є Європа й у чому полягають

європейські цінності.

Для реальної інтеграції в Європу пропонується насамперед усвідомити її до

сягнення і не шляхом формального копіювання її законів, а шляхом зміни сво

їх ментальних установок. Шлях у Європу – це не сліпе дублювання західних за

конів, які є лише верхівкою "європейського айсберга". Його основа знаходить

ся у нюансах, у мотиваціях людей, у їхніх взаєминах. Ці загальні для європей

ських країн нюанси віднаходять у таких рисах західного менталітету:

 прозорість приватного життя суспільного діяча будьякого рангу;

 недоторканість приватної власності;

 спрямованість законів на захист громадянина від держави, а не держави від

громадянина;

 відсутність прописки – інституту кріпосного права;

 соціальне забезпечення пенсіонерів на рівні не нижчому прожиткового мі

німуму;

 чітке відчуття фактора часу;

 активна життєва позиція, уміння відстоювати свої права.

Цей перелік можна продовжувати, але підкреслюють, що Європа – це насам

філософія освіти в європейському контексті

перед середовище перебування. Разом з тим багато дослідників вважають, що

нинішню європейську дійсність навряд чи варто приймати за еталон для роз

витку нашого суспільства. К. Бондаренко пише про те, що сучасне життя Захід

ної Європи – це життя великого будинку для людей похилого віку: усюди куль

тивується позаминуле століття. Створюється враження, що в європейських

країнах – постійна ностальгія за прекрасною епохою. "Європа – подібна до літ

ньої жінки з багатою історією, з вигадливими манерами, зі святенницьким бур

чанням, з дуже цікавим минулим, але з нудним майбутнім"25.

К. Бондаренко називає Захід "блакитною цивілізацією", адже содомія, що ра

ніше вважалася одним із гріхів, сьогодні стала нормою життя рядового європей

ця у більшості країн Заходу, в яких офіційно дозволені одностатеві шлюби. У

країнах Західної Європи процвітає наркоманія, одне з найбільших соціальних

лих суспільства. Ще однією проблемою для сучасного європейського суспільс

тва стала евтаназія – право на вмертвіння безнадійно хворих людей, право на

одержання смертельної ін'єкції в спеціальних клініках. В окремих країнах Єв

ропи існує право батьків умертвляти своїх хворих дітей. У Європі зростає кіль

кість самогубств. При цьому з життя йдуть переважно молоді люди. Статисти

ка встановила залежність між частотою суїцидів і тенденціями соціального роз

витку країн. Лідером за кількістю суїцидів є Швеція, за нею йдуть Норвегія,

Швейцарія, Великобританія, Данія, Франція. І все це – Європа, західна демок

ратія, яку пропонують будувати і в Україні. К. Бондаренко не без підстав зада

ється питанням: а чи не краще довести, що наша, вітчизняна європейськість –

анітрішки не гірше західної? Що ми – хоч і інша, але всетаки Європа, що не

розгубила своїх ціннісних орієнтирів?26

Приблизно так само вважає С.Удовик: Україна може виявитися в Європі

тільки тоді, коли обере активну позицію, лише через ментальне самопізнання і

зміну самих себе. Нам нікуди не потрібно йти, потрібно змінювати свою свідо

мість і свій світогляд, і тоді Європа сама прийде до нас. Адже ми посправжньо

му зацікавимо Європу лише тоді, коли не тільки будемо тотально все запозичу

вати, але й зможемо щось запропонувати, корисне й розумне. Але чи здатні ми

запропонувати свою модель, при цьому зберігаючи свої цінності?27

Очевидно, відповідь на це питання, у першу чергу, має дати система освіти.

Хоча остання і є досить інерційною суспільною системою, але вона має здатність

і можливість до довгострокового самопланування свого розвитку, у ній зосеред

жені високоінтелектуальні і висококультурні особи, які покликані формувати

інтереси та вектори розвитку широких верств населення. Це й обумовлює необ

хідність більш зосереджено придивитися до системи європейської освіти.

Європейський контекст освіти

Європейське виховання і освіта

В українській педагогіці постійно триває дискусія, що є найголовнішим: ви

ховання, навчання чи освіта? Одні вважають, помилково розглядати виховання

як елемент освіти, мовляв, виховання в широкому смислі охоплює і питання ос

віти. Інші намагаються розрізнити поняття культури, освіти і виховання, шука

ючи особливості кожного з них. Багато хто поняття "освіта" зводить до поняття

"навчання", виводячи процеси виховання "за дужки". Або ж освіту тлумачать як

цілеспрямований процес навчання і виховання в інтересах особистості, сус

пільства, держави, який супроводжується констатацією досягнень громадяни

ном /учнем, студентом/ визначених державою освітніх рівнів. Не намагаючись

поставити крапку в цій дискусії, зауважимо, що для досягнення нашої мети

достатньо розуміти виховання як "процес життя людини з погляду впливу на

нього середовища, пристосування його до середовища й підтримки пристосова

ності на належному рівні". Далі варто розрізняти "традиційне побутове вихо

вання", те, що передається з покоління в покоління від дорослих дітям у силу

звичок і традиції, і "цілеспрямоване виховання", тобто те, що робиться свідомо

й навмисно силами людей, задіяних у цій сфері професійно28.

"Будування європейської основи" Дені де Ружмон вбачає у вихованні дітей

Європейцями через відповідний стиль того ж виховання. Трактуючи вихован

Дата добавления: 2015-05-22