Поняття нігілізму, абсолютизму та релятивізму в етиці

Нігілізм (від лат. nihil – ніщо) – світоглядна позиція, що виражається в запереченні осмисленості людського існування, значущості загальноприйнятих моральних і культурних цінностей; невизнання будь-яких авторитетів. Носіїв нігілістичних уявлень називають нігілістами.

Нігілізм – це філософський термін, яким позначають погляди, що заперечують існування субстанційного буття, істинність людського пізнання; нігілізм відкидає прийняті норми, принципи та цінності.

У західній філософській думці термін “нігілізм” ввів німецький письменник і філософ Ф. Г. Якобі. Це поняття використовували багато філософів. Так, С. Кьеркегор джерелом нігілізму вважав кризУ християнства і поширення “естетичного” світовідчуття. Ф. Ніцше розумів під нігілізмом усвідомлення ілюзорності і неспроможності як християнської ідеї надмирного Бога (“Бог помер”), так і ідеї прогресу, яку вважав версією релігійної віри. О. Шпенглер нігілізмом називав рису сучасної європейської культури, яка переживає період “занепаду” та “старечих форм свідомості”, який в культурах інших народів нібито неминуче слідував за станом вищого розквіту. М. Хайдеггер розглядав нігілізм як магістральний рух в історії Заходу, яке може призвести до світової катастрофи.

Нігілісти дотримуються деяких або всіх з наступних тверджень:

Ø немає розумного доказу наявності вищої правителя або творця;

Ø “Реальної моральності” не існує;

Ø в житті не існує абсолютних істин, і ніяка дія об’єктивно не переважніше будь-якого іншого.

В даний час широко поширений термін “правовий нігілізм” – неповага до права.

Моральний абсолютизм (моральний авторитаризм) ‒ морально-ціннісна позиція, яка виходить із того, що моральні норми чи критерії оцінки вже задані, відомі і не підлягають обговоренню; їх джерелом є якийсь найвищий авторитет (Бог, Історія тощо).

Його суть полягає у проголошенні моралі в якості безумовної і найважливішою основи людської діяльності, а прагнення бути моральним ‒ в якості основного життєвого мотиву. Ця позиція була висловлена Сократом, Кантом, знаходила вираження в стоїцизмі, християнській етиці. Утилітаризм виступає з протилежних позицій, розглядаючи мораль лише як засіб досягнення щастя. Для абсолютизму щастя полягає в самій чесноті, для утилітаризму чеснота ‒ лише шлях до щастя. Це, звичайно, крайні варіанти формулювання того і іншого підходу. У сучасній етиці ці крайнощі пом’якшуються, в окремих тезах рухаються назустріч один одному. Але дилема все одно залишається.

При абсолютиському підході до моралі стверджується, що є такі непорушні моральні принципи, які не повинні порушуватися ні при яких умовах. Їх походження може пояснюватися по-різному. В абсолютно-гетерономних теоріях моральність часто безпосередньо виводиться з Божественної волі, а пріоритет морального мотиву затверджується на основі уявлення про справедливу відплату, про те, що Бог судить людину насамперед саме за його моральні справи. В інших концепціях Абсолют розглядається як те, що постійно впливає на весь хід розвиваються в недосконалою реальності процесів, він створює таку природу людини, в якій спочатку закладені риси абсолютної моральності, наприклад почуття сорому, прагнення до моральної досконалості (С. Соловйов), печаль і скорбота (М. Унамуно). Абсолютно- інтуїтивні концепції виходять з ідеї пріоритету морального добра або боргу над усіма іншими, прагматичними мотивами буття.

Завдяки Канту в теоретичну етику увійшли уявлення про загальності форми вираження морального вимоги (вимоги моралі формулюються як принципово виконувані для всіх людей і навіть для всіх розумних істот Всесвіту, якщо такі існують, незалежно від якихось локальних традицій) і свободу морального вибору. У праці “Релігія в межах тільки розуму” Кант формулює цікаву методологію, пов’язану саме з утвердженням свободи вибору людини. Він говорить: давайте уявимо, який світ могла б створити добра воля, якби вона була його творцем. Далі затверджуються такі риси цього світу, як збіг щастя і заслуги, прагнення людини до всіляких цілей, уявлення про її гідність. Після цього людині залишається тільки жити в звичайному, справедливому світі. Постулати практичного розуму потрібні людині для того, щоб компенсувати саме недосконалість світу в якому вона живе. Але цей світ покращується, рухається у бік розумово-глобального світу. Це відбивається в історичній теорії Канта, у якій філософ стверджує, що природа має таємний план щодо людини: розвинути всі його здібності і створити досконалу політичну організацію. Перед самою ж людиною стоїть завдання ‒ розвиватися як моральна істота.

Теорія Канта в багатьох відношеннях стала підґрунтям сучасного права. У політичній теорії Кант вперше виступив з ідеєю створення такої міжнародної політичної організації, яка виключала б війни, дала гарантії існування великим і малим народам, забезпечила збереження досягнень всіх культур. Кант першим сформулював принцип публічності, згідно з яким будь-яка мета політичної діяльності є морально виправданою, якщо її можна відкрито проголосити.

Моральний релятивізм (етичний релятивізм) ‒ морально-ціннісна позиція, яка виходить із того, що усі можливі моральні норми та критерії оцінки цілком відносні й рівноцінні, оскільки не існує абсолютної системи моральних норм чи абсолютного критерію.

За цим підходом ніякого абсолютного, універсального добра та зла не існує, існують лише відносні та локальні, в рамках конкретних суспільств та історичних періодів, системи моралі. Усі вони нічим не кращі й не гірші одна за одну, оскільки не існує критерію, за допомогою якого їх можна було б оцінювати, ‒ адже усі критерії самі є релятивними.

Моральний релятивізм ототожнює добро і зло з уявленнями про добро і зло, особистою чи груповою користю, особистими уподобаннями або прийнятими в певному суспільстві чи соціальній групі нормами й цінностями. Можемо виділити дві основні форми релятивізму – соціологізм (джерелом розрізнення добра і зла визнаються панівні у суспільстві чи соціальній групі норми й цінності) та суб’єктивізм (джерелом розрізнення добра і зла визнаються особисті уявлення, уподобання та інтереси людини). Прикладами соціологізму може слугувати класова теорія Маркса, в якій мораль оголошувалася знаряддям для підтримання влади правлячого класу, або історичні й цивілізаційні теорії, в яких стверджується, що різні епохи й цивілізації мають різні моральні норми й цінності, які не є ані кращими ані гіршими одна за одну, бо не існує ніякої універсальної моралі. Класичним прикладом суб’єктивізму є вчення давньогрецьких софістів. В ХХ столітті великий вплив мало суб’єктивістське вчення екзистенціалізму Ж. -П. Сартра і М. Мерло- Понті. Критики релятивізму вказують на те, що він взагалі позбавляє сенсу моральні судження.

Судження в категоріях добра і зла (морально доброго і поганого) та в категоріях цінностей (зокрема, розрізнення “вищого” і “нижчого”) кардинально відрізняються від уподобань і смаків, до чого їх, по суті, прирівнює суб’єктивізм. В моральних судженнях необхідно передбачається, що якісь способи поведінки заслуговують на схвалення, а якісь інші – на осуд, догану. Уподобання і смаки не можуть бути для цього підставою. Констатація уподобань і смаків (мені подобається кава, а вам – чай) по суті не має нічого спільного з моральними судженнями (вбивати людей – погано, рятувати людей – добре). Правда, самі уподобання і смаки інколи можуть бути предметом морального судження: коли говорять про добрий або поганий смак, в цьому судженні міститься та сама ідея, що деякі смаки заслуговують на схвалення, а якісь інші – на осуд, догану; в таких судженнях присутня моральна оцінка рівня розвитку людини.

Соціологізм – ще більш руйнівний і небезпечний. Адже ця позиція говорить, що які б норми й цінності не були панівними в певному суспільстві чи соціальній групі, вони, в силу самого факту їх домінування в даному суспільстві чи соціальній групі, є “добрими для” членів цього суспільства чи групи (хоча, можливо, “поганими для” членів інших суспільств і груп) і утворюють для них моральні зобов’язання. З цієї точки зору, німецькі нацисти, які “сумлінно” знищували мільйони людей у таборах, оскільки це винищення відповідало “цінностям” і нормам, прийнятим у нацистській Німеччині, діяли цілком морально, а ті німці, хто рятував жертв нацизму – аморально.

В будь-якому разі, оскільки заперечується існування універсальних моральних цінностей і норм, немає підстав ані засуджувати, ані схвалювати будь-яку позицію. Такі підстави виникають лише якщо ми допускаємо, що добро і зло, моральні цінності – це одне, а уявлення людей про добро і зло, моральні цінності – інше. Як і будь-які людські уявлення, уявлення людей про добро і зло, про моральні цінності, можуть бути істинними або хибними, можуть залежати від різноманітних соціальних, психологічних, біологічних чинників і, в цьому смислі, бути відносними, але предмет цих уявлень – добро і зло, моральні цінності, мусять бути об’єктивними і не залежати від особистих чи групових уподобань та уявлень. Інакше уявлення людей про добро і зло стають уявленнями ні про що, безпредметною ілюзією. Моральний реалізм – позиція, що визнає об’єктивність та загальнозначущість моральних розрізнень (добра і зла, вищих і нижчих цінностей).

Дата добавления: 2015-05-22