Способи обгрунтування права: об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність

Як відомо, позитивізм не порушує питання про те, на підставі чого встановлюється правопорядок, оскільки пра­во для нього існує як фактична данність. Хоч безперечно,

-39-

що безпосереднім джерелом правопорядку є правосвідо­мість, яка містить переконання про те, що є справедливим у сфері правового регулювання. Залежно від того, яка ре­альність представляється як джерело правових смислів, і розрізняють способи обгрунтування права.

У рамках класичної філософської традиції (тобто тра­диції, що йде від Декарта) виділяють, як правило, дві групи філософсько-правових теорій: об'єктивістські (матеріаліс­тичні) і суб'єктивістські (ідеалістичні). Терміни "об'єкти­візм" і "суб'єктивізм" у даному разі є похідними від кате­горій об'єкта і суб'єкта, вони дають можливість розрізняти правові концепції залежно від уявлень про те, чи здобуває правосвідомість правові смисли з об'єкта, об'єктивних від­носин, чи із суб'єкта, самої свідомості. Розглянемо до­кладніше ці основні способи осмислення й обгрунтування права.

Правовий об'єктивізм. Світоглядно-методологічною підставою правового об'єктивізму виступає матеріалістич­на установка виведення всіх ідеальних смислів з "життя", з об'єктивної реальності. Тому правовий об'єктивізм роз­глядає право як частину іншої, ніж воно саме, реальності. Тут право з'являється як "занурене" у глиб дійсності, у життя. Правопорядок і правосвідомість пояснюються "знизу", з їх життєвого значення. Правова реальність роз­глядається як реальність суспільних відносин, у глибині яких слід шукати підстави права, розгадку таємниці його сутності.

Залежно від того, які відносини розглядаються як ос­новні, виділяють різні об'єктивістські теорії. Найважливі­шими серед них є: юридичний біологізм, юридичний еко­номізм, політичний об'єктивізм, культурно-історичний об'єктивізм, соціологічний об'єктивізм та інші.

Прихильники юридичного біологізму вбачають глибин­ні основи права у біологічній організації людини, у струк­турі ЇЇ інстинктів, у фундаментальних біологічних потре­бах, що задовольняються за допомогою права (фрейдизм, біологічна антропологія, соціобіологія та ін.).

Юридичний економізм (марксизм) виходить з того, що фактичні відносини визначаються економічними фактора­ми. Актуально існуючі економічні відносини відоб-

-40-

ражаються у людській свідомості та становлять зміст та­кого правопорядку.

У рамках політичного об'єктивізму правовий порядок розглядається як вияв існуючих владних відносин, як це було у Н. Макіавеллі і Т. Гоббса. "Влада, а не істина творить закон" — таке кредо цього напряму.

До одного з різновидів об'єктивізму — культурно-іс­торичного — можна віднести відому "історичну школу права" (Г. Гуго, Ф. Савін'ї, Г. Пухта). Відповідно до погля­дів історичної школи, право виникає спонтанно з надр на­родного духу, будучи невід'ємною частиною цілісної куль­тури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп (навіть якщо ці люди законодавці). Еволюція права завжди орга­нічна, вона подібна до розвитку організму зі свого зарод­ка. Вся історія права — це повільне, плавне розкриття йо­го особливої субстанції, що, як зерно, споконвічно спочиває у глибині народного духу.

Об'єктивізм, що перебільшує роль соціальних відносин, дістав назву "соціологічного об'єктивізму", або "соціоло­гізму". Представники цього напряму джерелом правосві­домості вважають винятково реально існуючі відносини, що вивчаються соціологією. Соціологізм, який вважає, що право — виняткове соціальне явище, виступає найбільш типовою формою об'єктивістських теорій, їхньою узагаль­неною рисою.

Тут йдеться вже не про вивчення умовних установлень у межах визначеного історичного правопорядку, а про піз­нання самих фактичних основ права. Право виводиться за межі держави і розчиняється в суспільстві. Похідний пункт і центр права бачиться не в законодавстві, а в сус­пільних відносинах, тобто прихильники цього напряму ви­ходять із пріоритету громадянського суспільства над дер­жавою.

Особливість соціологічного об'єктивізму полягає в то­му, що він підкреслює зв'язок права з життям, з соціаль­ним буттям. Розуміючи під "життям" громадське життя, соціологічний підхід розглядає право як "занурене" у цю соціальну реальність.

Достоїнством правового об'єктивізму є те, що він звер­тає увагу на той безперечний факт, що правопорядок

-41 -

включений до актуально існуючих відносин і немислимий без їх обліку. Завдяки їх обліку тут ставиться і вирішуєть­ся питання про те, за яких умов правопорядок може бути справедливим. У той же час об'єктивізм абсолютизує роль існуючих умов (соціальних і культурно-історичних) як джерело правосвідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок на дзеркальні відображення цих умов. Та­ким чином, безперечна ідея про те, що суб'єкт не може бу­ти самодостатнім у створенні правопорядку, виходити ли­ше із самого себе, обертається розчиненням суб'єкта в суспільних відносинах, недооцінкою творчої активності суб'єкта.

Внаслідок зазначеної особливості об'єктивізм не може дати задовільної відповіді на головні питання філософії права: 1) про критерій справедливості, оскільки через ото­тожнення належного і фактичного неможливо зайняти ніякої ціннісної позиції стосовно існуючих умов, а, отже, не можна сказати, справедливі ці відносини чи несправед­ливі, оскільки вони просто дані як необхідні; 2) про норма­тивну силу права, оскільки з того, що закони обумовлені потребами, випливають із соціальних умов, зовсім не вип­ливає, що їм необхідно підкорятися; 3) про власну природу права, оскільки право зводиться до його соціальної основи й ототожнюється з цією основою.

У зв'язку з описаними особливостями об'єктивізму більш правильно було б оцінити філософсько-правову концепцію марксизму не як позитивістську, а як об'єкти­вістську. Адже марксизм не обмежується формальними моментами права, а веде пошуки його онтологічних основ в економічних відносинах, у фактичних відносинах влас­ності. Зміст волі пануючого класу розуміється в ньому не довільно, а в його залежності від характеру виробничих відносин. Справедливим вважається все те, що відповідає інтересам прогресивного класу, а несправедливим усе те, що їм не відповідає. Через політичний прагматизм, але аж ніяк не за концептуальним розумінням, марксизм, ставши пануючою ідеологією, своє розуміння справедливості як прагнення знищити даний правопорядок змінив на власне позитивістське — як прагнення його зберегти.

Правовий суб'єктивізм. Іншим способом обгрунтуван­ня права є правовий суб'єктивізм. Правовий суб'єктивізм

-42-

являє собою найбільш розвинену й автентичну форму при­родно-правового мислення (у його класичному варіанті). До нього можна віднести ті концепції природного права, які звільнилися від "заземленого" натуралізму, і в обгрун­туванні права зосередилися на суб'єкті як носії "належно­го". В основному це морально-філософські концепції, що підкреслюють деонтологічну природу права і пропонують більш адекватний цій природі метод обгрунтування 'права. У спробах обгрунтувати право вони виходять із суб'єкта, його свідомості. Для них характерний погляд на правову реальність "зверху", з духовно-ідеальної сфери. Джерело правосвідомості, а, отже, і правопорядку виводиться з ідеї чи смислу права, що відкриваються у свідомості (розумі) суб'єкта. Внаслідок такої установки суб'єктивізм дуже близько підходить до виявлення власної природи права, що зводиться не до сутності суспільних відносин. Він орієнтується на свободу і творчу активність суб'єкта. Од­нак він абсолютизує роль суб'єктивності, у результаті чого втрачається зв'язок права з життям, ускладнюється облік актуально існуючих умов у даному суспільстві.

Проте позиція суб'єктивізму, що орієнтується на суб'єкт як на категорію, з яким безпосередньо корелює поняття права, є кращою, ніж позиція об'єктивізму, для якої характерна зневага до суб'єкта. Норми припускають суб'єкта, який щось "повинен" робити. Тому саме суб'єкт як носій ідеї права, смислу справедливості є у цій якості джерелом правопорядку.

Основними формами вияву суб'єктивізму в правовій філософії є раціоналізм і філософія цінностей. Раціона­лізм відстоює позицію, що джерело правопорядку має бу­ти знайдене в ідеї права. Ідея права відкривається в глиби­нах людської свідомості. Вона має надчасову цінність і розвивається за рахунок внутрішніх імпульсів. Історично раціоналізм існував як догматичний раціоналізм (С. Пу-фендорф, X. Вольф), що намагався вивести з ідеї права всю правову систему, і як критичний раціоналізм (І. Кант, Р. Штаммлер), що виводить з ідеї права лише основні принципи правопорядку.

Фундаментальне положення філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман) полягає в тому, що цінності існу­ють як незалежні сутності в автономній ідеальній сфері,

-43-

вони даються людині в акті емоційної інтуїції і мають су­воро ієрархічний порядок. У галузі філософії права про­відна ідея цього напряму (Ґ. Коїнг, Г. Губман) припускає можливість встановлення ідеальних, але в той же час об'­єктивних і фіксованих норм для організації суспільства. Внаслідок ідеально існуючого змісту права людина інтуї­тивно й емоційно відчуває, що в цих умовах справедливо чи несправедливо. Це почуття — джерело правопорядку.

Таким чином, завдяки звертанню до ідеї права, суб'єк­тивізм не має труднощів у вирішенні питань про підставу і критерій права, нормативність правопорядку. У той же час недостатня увага до існуючих умов робить проблематич­ним його застосування до формування законодавства.

Інтерсуб'єктивність як спосіб обгрунтування права може бути представлена як парадигма (зразок) сучасних концепцій природного права.

Ці концепції прагнуть перебороти характерне для кла­сичної філософії права протиставлення об'єкта і суб'єкта, буття і свідомості, а, отже, обліку об'єктивних умов і ідеї права у процесі створення і застосування законів. Прин­цип інтерсуб'єктивності означає, що смисл права не розчи­няється у свідомості суб'єкта чи в зовнішньому соціально­му світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб'єктів (принаймні двох, а в принципі — усіх). Основною конструкцією праворозуміння тут є договір.

Характерний для некласичних концепцій природного права принцип інтерсуб'єктивності виражає такі особли­вості сучасного соціогуманітарного пізнання: а) перехід від концепції моносуб'єкта (індивіда чи суспільства) до концепції полісуб'єкта, що виявляється у дискурсі; б) ви­знання мови як справжньої реальності, завдяки якій право дано людині й виявляються можливими комунікація і ди­скурс як способи обгрунтування правових норм і принци­пів; в) постметафізичний підхід до обгрунтування ідеї пра­ва у формі різних теорій справедливості.

У межах некласичного праворозуміння за точку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, який спів­відносить право з будь-яким зовнішнім критерієм, а внут­рішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не як далека людині сила, що прагне її під­корити, а як спосіб її буття.

формування некласичної моделі правосвідомості пов'язано з екзистенціальною трансформацією у XX ст., що виявилася у протесті проти влади формальних норм, які не дозволяють людині реалізувати її екзистенцію. Лю­ди погоджувалися жити відповідно лише до тих норм, що не нівелюють особистість. Тому потрібні були нові спосо­би обгрунтування права, що реалізують запит на гуманіза­цію правопорядку. Характерним виявився перехід від ра­ціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юри­дичних рішень, від пошуку раціонального узагальнюючого принципу до життєвої конкретності.

Серед сучасних теорій обгрунтування права, що "пра­цюють" у парадигмі інтерсуб'єктивності, виділяють онто­логічні та комунікативні концепції. Перші представлені правовим екзистенціалізмом, або екзистенціальною фено­менологією (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майгофер) і право­вою герменевтикою (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), другі — комунікативною філософією (К.-О. Апель і Ю. Га-бермас).

У рамках екзистенційно-феноменологічної онтології справедливість, як підстава права, розглядається як форма людського співіснування, спосіб буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачається в екзистенції як віль­ній самореалізації людини.

Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проб­лем у рамках громадянського суспільства. Морально-пра­вовий дискурс дає можливість зіставити всі наявні ціннісні орієнтації і тим самим врахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес у систему процедур як правил "мовної гри". Забезпечуючи "умиротворення", він сприяє актуалізації справедливості і як надпозитивна інстанція обмежує і контролює владу.

Цьому підходові також властиві достоїнства і недолі­ки. Маючи корені в договірних концепціях права, інтер-суб'єктивний підхід основним елементом правової реаль­ності бере правовідносини. Однак сутність правового суб'єкта з правовідносин безпосередньо вивести не можливо. Якщо не постулюються права людини, то всі правовідносини виявляються фрагментарними.

-44-

-45-

Висновки:

1. Методологія філософії права являє собою найбільш загальний, філософський рівень методології права. Вона включає критичний аналіз конкуруючих і вза­ємодоповнюючих способів осмислення права: 1) пра­вового позитивізму; 2) правового об'єктивізму;

3) правового суб'єктивізму (класичних концепцій природного права); 4) правової інтерсуб'єктивності (некласичних концепцій природного права).

2. Розглянуті основні методологічні підходи до осмис­лення права є відображенням різних його сторін: техніко-юридичної, соціальної, духовно-моральної, антропологічно-комунікативної, спираються на ви­значену теорію пізнання і концепцію сутності люди­ни. У суперечностях між даними теоретичними пози­ціями філософсько-правових напрямів виражається внутрішньо суперечлива природа самого права.

3. Кожну з теорій застосовано для вирішення певного кола задач відповідно до принципу доповнювальнос-ті, з чого випливає висновок про недопущення абсо­лютизації якого-небудь з цих підходів, необхідність обліку їх можливостей і меж. У той же час у сучас­них умовах пріоритетним є інтерсуб'єктивний підхід, що найповніше виражає тенденції розвитку соціогу-манітарного знання середини XX — початку XXI ст.

4. Осмислення права в парадигмі інтерсуб'єктивності є спроба врахувати особливості й перебороти обмеже­ність інших моделей праворозуміння. Це вже не об­меженість розгляду права "зовні" за його зовнішніми ознаками (позитивізм), не обмеженість розгляду права "знизу", яке вийшло з глибин соціальних від­носин (об'єктивізм), і не обмеженість розгляду права "зверху" з позицій ідеї права (суб'єктивізм), а спроба розглянути право "зсередини", як спосіб буття лю­дини у її відносинах з іншими людьми.

Контрольні запитання:

1. Що являє собою методологія права? Які рівні вона включає і які методи характерні для кожного з них?

2. Яке місце посідає філософія права в системі методо-

-46-

логії права? Які методи застосовуються у філософ­сько-правових дослідженнях?

3. За якими критеріями розрізняють основні способи осмислення права?

4. У чому полягають світоглядно-методологічні джере­ла, основні форми, достоїнства і недоліки правового позитивізму?

5. Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового об'єктивіз­му?

6. Що становить гуманістичний зміст природно-право­вого мислення? Які основні типи концепцій природ­ного права?

7. Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового суб'єкти­візму?

8. У чому полягає позиція інтерсуб'єктивності в осмис­ленні права і які її світоглядно-методологічні джере­ла, основні форми, достоїнства і недоліки?

Дата добавления: 2015-05-22