Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 7 страница

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич зазначає, що філософія права "методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбува­ються з необхідністю форми права позитивного"². Філосо­фія права стосовно чинного (позитивного) права — це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як не­ухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, а й на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.

Юркевич П. Д. Мир с ближними как условие христианского общежи­тия // Философские произведения. — М., 1990. — С. 351.

г)

Юркевич П. Д. Історія філософії права. Вступ // Філософська і со­ціологічна думка. — 1996. — № 3—4. — С. 58.

- 149-

Як підставу філософії права П. Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: "1) людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і усвідомленням ідей; 2) людина має визначені правила, зви­чаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство"¹.

Таким чином, "філософія серця" у класичній україн­ській філософії права виступає як методологічний фунда­мент морального обгрунтування права.

Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І. Фран­ка, М. Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. Насту­пний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX — початок XX ст.) пов'язаний з поширенням ідей лі­бералізму. У цей період посилюються позитивістські пог­ляди на право, і акцент повертається з питання про об­грунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їхніх інтересів була проблема прав українського на­роду. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови громадянського суспіль­ства і визнання цінності особистості та її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них як співвідношення прав особистості та прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов (1841—1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості й держави, до­держувався індивідуалістичної позиції (примат особистос­ті над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природ­ні права, найважливішим з яких є право на життя, на осо­бисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цін-

Юркевич П. Д. Історія філософії права. Вступ // Філософська і со­ціологічна думка. — 1996. — № 3—4. — С. 58.

- 150-

ності нації, він бачив її не в "національному дусі і харак­тері", а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що має бути заповнена інтернаціональним зміс­том. Ідеал "бездержавності" робив його байдужним до пи­тань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка (1856—1916) основний акцент зроблений на співвідношен­ні: особистість — колектив (вождь — маса; герой — на­товп). У своїх політичних поглядах І. Франко — соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального устрою майбутнього, за його уявленням, — федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих самих позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціаль­ної справедливості, захист людини праці. У питанні спів­відношення "особистість — нація" І. Франко — прихиль­ник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського (1866—1936) пере­важає позитивістський підхід, помітний також вплив пог­лядів М. Драгоманова, теорії солідарності Е. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.

Історію суспільства він трактує як історію розвитку людського духу, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав на­ції перед правами особистості, визнання людини як само­стійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудово­го народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках лібераль­ного світогляду здійснювався ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів полягала у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, у відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що грунту­вався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. У будь-якому законодавстві він розрізняв дві частини: зако­ни природні та закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він

-151 -

І?П І

розрізняв поняття "право" і "закон". Ідею, аналогічну по­зиції Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці XIX — на початку XX ст. курси теорії права, філософії права та історії права в Харківському університеті читали такі відо­мі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом пов'язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського — філософів права, які мали значний вплив на інтелектуаль­не життя України і Росії.

Б. Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Богдан Кістяківський (1868—1920) — один з видатних україн­ських теоретиків лібералізму. Він народився у родині про­фесора карного права Київського університету, навчався на історико-філологічному факультеті Київського універ­ситету, історичному факультеті Харківського університе­ту, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив док­торську дисертацію на тему "Суспільство й індивід", яка дістала високу оцінку в німецьких філософських і юридич­них колах, але не була визнана достатньою підставою для здобуття звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві та Ярославлі, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. У 1917 р. на ос­нові збірки статей "Соціальні науки і право" у Харківсько­му університеті захистив дисертацію і здобув ступінь док­тора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були пов'язані з Україною. З 1917 р. він — професор юридично­го факультету Київського університету, з 1919 р. — акаде­мік Української Академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського сфор­мувалася під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філо­софську позицію він визначав як "науковий ідеалізм", здатний забезпечити соціальні науки конкретною методо­логією і гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б. Кістяківського до вирішення філософсько-методологіч­них проблем можна визначити як соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як найбільш

- 152-

значного виразника культури, а з іншого — розгляд куль­тури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами побудови правової держави.

До права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У пер­шому випадку він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю суспільства над ін­дивідом; у другому — як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у сфері культури. Тому загальна теорія права, як вважав Б. Кістяківський, повинна грунтуватися на загальній філо­софії культури.

У питанні про визначення права він займав позицію ме­тодологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і особисто-наукових підходів до ви­значення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири під­ходи:

1) аналітичний, відповідно до позитивістської концеп­ції права;

2) соціологічний, де право — форма соціальних відно­син;

3) психологічний, що відповідає психологічному понят­тю права;

4) нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і водночас визнати їх як методологічні підходи, що відпові­дають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Б. Кістяківський вважав, що плюра­лізм тільки підготував грунт для фінального синтезу, тоб­то розробки синтетичної теорії права, заснованої на філо­софії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна ви­ділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція "правового соціалізму", у

- 153-

центрі якої "право на гідне існування". Для нього "правова держава" — соціально-політичний ідеал, що рідко досяж­ний в емпіричній реальності. Але у той же час це і реальна історична форма державності, найвища з практично іс­нуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інстру­мент упорядкування соціального життя, вона сама стає підлеглою праву.

"Природні", споконвічне властиві людям, права, на думку Б. Кістяківського, обмежують державну владу, ви­ступають основою і доповненням підзаконної влади і ста­новлять основу фундаментальних принципів правової дер­жави. Вони мають бути визнані й охоронятися за допомогою не тільки приватного, а й публічного права. Звідси концепція про суб'єктивні публічні права, основним з яких є "право на гідне існування", що включає право на прожитковий мінімум і освіту, як основу домагань особис­тості. Концепція суб'єктивних публічних прав дала можли­вість Б. Кістяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, яка надає но­вої, більш розвиненої форми правовій державі.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право була розробка проблеми російського "правового нігіліз­му". Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть не було цивілізованого правопорядку. І як наслідок — відсутність у російської ін­телігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, щоб увійти в культуру народу, ідеї свободи і прав лю­дини (правові цінності) мають бути не просто запозичені, а й пережиті. Відсутність поваги до правопорядку, на дум­ку Б. Кістяківського, призвела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає рівневі поліцейської держа­ви, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Він закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зов­нішніми причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тому, що є першою вітчизняною систе­матизованою концепцією права, а й завдяки актуальності ідей, що містяться у ній.

- 154-

§ 2. Основні ідеї російських філософів права

Історія України нерозривно пов'язана з російською іс­торією. Крім того, коли йдеться про сферу духу, то прос­торові кордони перестають мати визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію права, ми не можемо не зупинитися на поглядах видатних російських філософів, які вплинули на збагачення світоглядно-мето­дологічного потенціалу філософсько-правової думки в Ук­раїні.

Володимир Соловйов (1853—1900) народився в родині видатного російського історика Сергія Соловйова. За ма­теринською лінією був нащадком Г. Сковороди.

Релігійна філософія В. Соловйова заснована на ідеях всеєдності і "цільного знання". Етика і вся практична фі­лософія В. Соловйова грунтується на метафізичній кон­цепції людини як потенційно божої істоти, здатної зрозу­міти ідею досконалості й самій здатній до нескінченного самовдосконалення і наближення до образу Божого. Про­гресивний розвиток моралі, що становить зміст історично­го розвитку, полягає в розвитку божих рис людини, у реа­лізації ідеї Боголюдства. Останнє у свою чергу залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом тривалого виховного процесу. Розвиток моральної автономії особис­тості вимагає певних умов, однією з яких виступає право як момент "об'єктивної етики", що забезпечує зовнішні умови ("безпека для всіх") для розвитку "суб'єктивної ети­ки", внутрішнього вдосконалення людини.

Ідея права дістає у нього моральне обгрунтування. Право, на думку В. Соловйова, займає проміжне станови­ще між ідеальним добром і злою дійсністю. Шлях до за­гального блага лежить через примусову організацію гро­мадського життя. Без права і держави моральність залишається благим і неспроможним побажанням, а право без моральності втратило б свою безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля. "Моральний принцип, — писав В. Соловйов, — вимагає, щоб люди вільно вдосконалюва­лися; але для цього необхідно існування суспільства; але суспільство не може існувати, якщо всякому бажаючому надається право безперешкодно убивати і грабувати своїх ближніх; отже, примусовий закон, що дійсно не допускає

-155-

злу волю до таких крайніх проявів, що руйнують суспіль­ство, є необхідною умовою морального вдосконалювання і, як таке, вимагається самим моральним началом, хоч і не є його прямим вираженням"¹.

У співвідношенні права і моралі він виділяв такі мо­менти:

1) між правом і моральністю немає суперечності; су­перечності можуть виникати між формальною правомір­ністю і сутністю права, тобто в самому праві, а також між зовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в са­мій моралі;

2) право і мораль взаємно розуміють одне одного, тоб­то моральність є безумовна підстава права, без якої остан­нє — свавілля, право ж є той необхідний примус, без яко­го моральна норма стає марнослів'ям;

3) єдність права і моралі становить правду, що містить­ся у них, чи справедливість, тому до будь-якого морально­го відношення може бути додано правову форму;

4) право є мінімум моральності чи нижчий її рівень. Його завдання полягає не в тому, щоб світ перетворити на Царство Боже, а в тому, щоб не дати світу перетворитися на пекло;

5) якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні, визначені дії, то моральна норма не є таким твердим роз­порядженням;

6) якщо в праві примус обов'язковий, то в сфері мо­ральності він неможливий.

У такий спосіб право, у розумінні В. Соловйова, це "примусова вимога реалізації визначеного мінімального добра чи порядку, що не допускає відомих проявів зла"². Отже, право, як мінімум моральності, — це такі моральні вимоги, невиконання яких загрожує безпеці суспільства. Концепція єдності права і моралі привела В. Соловйова до практичного висновку: закон, що суперечить моральності, суперечитиме і сутності права, і, отже, має бути скасо­ваний.

Соловьев В. Оправдание добра. // Соч.: В 2 т. — М., 1998. — Т. 1. — С. 451-452.

Соловьев В. С. Указ. соч. — С. 450.

156-

"Мінімальним добром" він називав недопущення зов­нішніх проявів злої волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан припускає ще й гідне іс­нування людини, тому у визначений правом мінімум добра В. Соловйов включає вимогу забезпечення усім людям зов­нішніх умов для гідного існування й удосконалення. До та­ких умов він відносить: а) забезпечення засобів існування (їжу, одяг, житло); б) гідний фізичний відпочинок; в) мож­ливість користатися дозвіллям для свого духовного вдос­коналення. Сукупність цих умов становить, за В. Соловйо­вим, формулу "права на гідне існування".

Це положення безпосередньо випливає з концепції "потенційної божості людини". Вона припускає, що кожна людина потенційно має вроджену здатність до самовдос­коналення, але крайня бідність та інші соціальні позбав­лення можуть стати нездоланними перешкодами до її реа­лізації. Тому право це не тільки реалізація свободи особи, а й створення умов для гідного її існування.

Сутність права В. Соловйов бачив у рівновазі двох мо­ральних начал: особистої волі та загального блага. Форму­ла рівноваги особистої волі та суспільного блага є форму­лою єдності природного права і позитивного права.

Природне право, за В. Соловйовим, не є щось поперед­нє праву позитивному, як у метафізичних концепціях при­родного права, і не є моральним критерієм позитивного права, як у неокантіанських концепціях. Природне право для В. Соловйова — чистий феномен, ідея права; позитив­не ж — його об'єктивація. Природне і позитивне право — дві точки зору на один предмет, де природне право втілює "раціональний зміст права", а позитивне — історичне вті­лення права. Загальний же зміст права — здійснення спра­ведливості.

Ідея права В. Соловйова на гідне існування дістала розвиток у вченні про право Павла Новгородцева (1866— 1924). Він проводив ідею морального ідеалізму в філософії права, вважаючи, що основу природного права становить етика абсолютних цінностей. Додержувався позиції "від­родження природного права" як морального критерію й ідеалу. На його думку, право укорінене в глибинах духов­ного життя. Духовні основи російської філософії права бачилися йому в таких положеннях: 1) вищий суспільний

ідеал — внутрішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить через вільне внутрішнє відновлення людей; 3) право і держава — лише допоміжні ступені такого роз­витку; 4) право і держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді — закону любові; 5) визнання нерозв'язності со­ціальних суперечностей у межах земного життя; 6) немож­ливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і наука відіграють другорядну роль у суспільстві); 7) визнання кінця існування людської цивілізації (есхато­логічна позиція).

За оцінкою П. Новгородцева, вся російська думка пронизана прагненням до вищого, ніж є право і держава, істини, якою є істина Бога, абсолютна правда. У цьому ви­являється національна своєрідність російської філософ­сько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для ро­сійського характеру, мають поки не вищу істину, а лише три омани: есхатологізм, анархію і державний абсо­лютизм.

Право на гідне людське існування уявляється їм не тільки як моральне право, але вже і як юридичне. Юридич­ний характер цього права, на думку П. Новгородцева, по­лягає в тому, що тут мається на увазі "не позитивний зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зов­сім виключають можливість гідного людського життя", тобто зовнішніх утиснень для духу. Це право не супе­речить завданню і сутності права, оскільки здійснюється в ім'я охорони основних правових цінностей — волі та гід­ності особистості. Суб'єктом же права виступає особис­тість, яка наділена розумом і вільною волею, у її зв'язках із суспільством. Це положення і становить основний прин­цип його соціальної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права вніс су­часник П. Новгородцева Лев Петражицький (1867—1931). Світоглядно-методологічні підстави підходу до права Л. Петражицького сучасні дослідники оцінюють неодна­ково. Підставою для таких суперечливих оцінок служить його оригінальне трактування феномена права, що сам ав­тор називав "психологічним", але яке за своєю суттю є "феноменологічним". Сутність права він бачив у психічно­му переживанні, що міститься у праві, емоції, що уявляла­ся як субстанція юридичного. Психічне і юридичне у праві

- 158-

співвідносяться як ірраціонально-несвідоме і раціонально-формальне. Інтуїтивне право несе у собі певний інформа­ційний код — значеннєву субстанцію права. Воно є систе­ма раніше переданих ціннісних орієнтацій, типів переживань певної соціальної групи. Право, вважав Л. Петражицький, — це емоційне переживання й осмис­лення емоцій-мотивацій імперативно-атрибутивного (обов'язково-притягального) характеру, де "імператив­ність" — переживання свого обов'язку перед іншими, а "атрибутивність" — усвідомлення свого права. Мораль же — однобічне переживання, обмежене імперативним харак­тером. Усвідомлення свого права становить основу право­свідомості, слабкий розвиток якої є недоліком російського менталітету. Процес же правоформування, на думку Л. Петражицького, містить у собі емоційне переживання, осмислення емоцій-мотивацій і наступну формалізацію (закріплення у законі) цих станів.

Останній етап формування права — офіційне, догмати­зоване право, яке у спробі виразити за допомогою раціо­нального (формул, категорій) ірраціональне (переживан­ня) спотворює останнє. Співвідношення інтуїтивного й офіційного права являє собою варіант трактування спів­відношення природного права (правосвідомості) і позитив­ного права (закону). Офіційне право неадекватно виражає інтуїтивне, що стає причиною соціальних потрясінь. Сере­довищем формування правової норми Л. Петражицький вважав психіку індивіда, тому інтуїтивне право більш гнучко реагує на запити життя. Соціальні ж інститути не визначають поведінку індивідів, а лише створюють умови і ситуації для неї.

Як і всі видатні російські філософи права, Л. Петра­жицький підтримував ідею "права на гідне існування", об­ґрунтовуючи її з позиції прав чи природних домагань ін­дивідів.

Незважаючи на те, що в обгрунтуванні права Л. Петра­жицький не звертається до релігійної свідомості, його трактування соціального ідеалу як "загальної любові" ви­являє в його поглядах характерні для російського право­вого світогляду риси саме релігійної свідомості.

- 159-

У першій половині XX ст. у російській (переважно емігрантській) філософсько-правовій думці відзначається зміщення акценту в бік теоретичного захисту ідеї правово­го порядку як стану більш важливого, ніж хаос і свавілля. Ця тенденція знайшла своє відображення у тому, що почи­нається спроба з'єднати "російську ідею" з "ідеєю прав людини" не шляхом зневаги права в ім'я моралі, а в діалозі з кращими досягненнями західної філософської думки, насамперед феноменологічної.

Специфічне трактування феноменологічного методу ми знаходимо у видатного російського філософа права, учня П. Новгородцева Миколи Алексеева (1880—1964). На його думку, завдання філософії права полягає у подоланні правового релятивізму, властивого позитивізмові, й у ви­явленні тих стійких основ, що роблять право необхідним.

Вирішення проблеми чинників права М. Алексеев бачив у виявленні правової ідеї (ейдоса), деякої ідеальної струк­тури, що властиво будь-якій правовій системі та відрізняє право від інших соціальних регуляторів. Ідея права не ви­ведена теоретично, вона "схоплюється" в особливому акті зацікавленості — "визнанні". Право М. Алексеев розгля­дає як багатомірне явище, що розкривається шляхом фе­номенологічного опису правової структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб'єкт права як носій правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності; 3) основні визначення права чи його модусів — прав та обов'язків.

Суб'єктом права, діяльною особою у праві може бути тільки людина (дієздатна фізична особа). Людина як суб'єкт права розглядається в якості онтологічної основи права — носія змісту права, здатного робити акти ви­знання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю М. Алексеев вважає не особистість, а справедливість, зрозумілу як такий порядок, у якому кож­ному належить "своє". Основу ідеї справедливості стано­вить ієрархічне відношення цінностей як ідеального ціло­го. "Співіснування реалізованих цінностей на грунті загального взаємного визнання і є порядок суспільної

- 160-

справедливості, що служить основою для Ідеї права — та­ка підсумкова формула справедливості за М. Алексєєвим.

Правова структура, або "логос" права, як деяка ідеаль­на цілісність правових явищ, виступає основою права. Норма права є сама такою тільки тому, що в ній виявля­ється правова структура. Завдяки наявності правової структури право як соціальний регулятор має своє власне обличчя і відрізняється від інших явищ. Правова структура є необхідним моментом будь-якого права, його ідеальним, ейдетичним моментом, тим, що дає підставу називати його правом.

Іншим видатним російським філософом права був та­кож учень П. Новгородцева Іван Ільїн (1883—1954), який свій творчий інтерес сконцентрував на проблемі правосві­домості. Вчення про правосвідомість і шляхи її досліджен­ня є для нього відправною точкою філософського обгрун­тування права, що має релігійно-екзистенційний характер. Суть його полягає у доведенні того, що право є необхід­ною формою духовного буття людини. Без такого обгрун­тування неможливо принципове визнання права людиною, а без визнання право не може бути діючим механізмом.

Підставою природного права, за І. Ільїним, є спосіб людського буття як безлічі самостійних індивідів, що праг­нуть до духовної досконалості, й об'єднані спільною осно­вою зовнішнього життя. Право необхідне, коли потрібно розмежувати домагання суб'єктів на земні блага для за­безпечення духовно гідного життя. Тому право на духовно гідне життя в І. Ільїна стає основним природним і невідчу-жуваним правом людини.

Позитивне ж право засноване на відомій незрілості людських душ, тому відрізняється примусовим характе­ром. Призначення його бачиться у підтримці й охороні природного права від тих, хто його порушує і не визнає ін­дивідуально.

Правосвідомість він розглядає як складне цілісне яви­ще, що включає не тільки знання і думку, а й уяву, і волю, і почуття. Основою правосвідомості служить несвідома здатність людини відрізняти краще від гіршого і прагнути до кращого (духовний інстинкт). Це особлива духовна на­строєність інстинкту щодо себе й інших людей, у якому людина стверджує свою власну духовність і визнає духов-

1—5-2

- 161 -

ність інших. Критерій права — повнота і точність вира­ження основних законів духовного життя і здатність вихо­вати в душах автономну правосвідомість.

Правову і моральну свідомість І. Ільїн розглядає як ав­тономні прояви духовного життя людини, що у реальному житті перебувають у взаємодії. Підставою правосвідомості є воля до духу (духовної автономії), а моральної свідомос­ті — воля до добра, що в остаточному підсумку прагне за­мінити собою право і зробити його непотрібним. Воля ж до духу затверджує право і правосвідомість як самостійну сутність.

За змістом правосвідомість в І. Ільїна представлена її аксіомами, а саме: законом духовної гідності (само­ствердження), законом автономії (здатності до самозо-бов'язування і самоврядування) і законом взаємного ви­знання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Ці аксіоми визначають ті способи духовного буття й установ­ки свідомості, що роблять право можливим. Так, людина повинна сприймати себе як деяку цінність, яку варто від­стоювати в боротьбі за існування. Завдяки почуттю влас­ної гідності вона усвідомлює свою відповідальність у від­стоюванні своїх прав і в додержанні обов'язків. Автономія, як здатність до самообмеження і керування, виражає духовну зрілість суб'єкта. Взаємне визнання вка­зує на спосіб буття права як духовного відношення між людьми, що припускають здатність до волі, розуму і по­чуттів. Акт визнання включає: а) визнання права кожним із суб'єктів відносин як основи відносин між ними та інши­ми суб'єктами; б) визнання кожним із суб'єктів своєї ду­ховності, тобто гідності й автономії як правотворчої сили; в) визнання кожним із суб'єктів духовності іншого суб'єк­та як сили, здатної до правотворчості.

Правопорядок І. Ільїн розглядає як систему взаємного духовного визнання.

Сучасний етап філософсько-правових досліджень в Україні, У перші післяреволюційні роки в Україні збері­гався високий рівень філософсько-правової думки, особ­ливо в рамках Української Академії наук. Тут доречно згадати такі імена, як Микола Тарановський, автор попу­лярного підручника з енциклопедії права, Станіслав Дніст-

- 162-

рянський, академік Микола Палієнко, академік Олексій Гі-ляров, які переважно поділяли погляди Б. Кістяківського і П. Юркевича і вважали, що цілісне світорозуміння можна створити лише на основі діяльного за своєю природою ду­ховного начала.

Однак поступово дослідження з філософії права вже в 20-х роках звелися нанівець. У правовій науці міцно утвер­дився правовий позитивізм у марксистському варіанті, де панівним принципом стає "абсолютний суверенітет держа­ви", а право розуміється як "зведена в закон воля паную­чого класу". Функціональне призначення права обме­жується лише контролем за поведінкою особистості, а не забезпеченням її свободи.

Лише в 70-х роках починається поступовий відхід від вузького юридичного розуміння права. Хоч сам термін "природне право" не вживався, тенденція до природно-правового підходу виявляється у реабілітації проблемати­ки правосвідомості. Тут можна відзначити праці Петра Недбайла, Миколи Козюбри, Вадима Чефранова, Петра Рабиновича та ін. І тільки із середини 90-х років можна говорити про відродження в Україні досліджень з філосо­фії права у власному розумінні.

Дата добавления: 2015-05-22