Контрольні запитання 3 страница

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 66.

софія, і що древні авторитети їхньої науки були разом з тим посвяченими в глибини філософії. Ульпіан тому і наз­вав юриспруденцію наукою про справи божі та людські, бо був переконаний, що без філософського погляду на речі і філософської підготовки не може відбутися юрист, так са­мо як не могла б статися і наука про право і неправо"¹.

Цей трактат цікавий як з логічного, так і з філософ­ського кута зору, оскільки заплутані юридичні випадки є юридичними антиноміями, кожна сторона з яких може бу­ти доведена логічно. Серед існуючих варіантів вирішення таких антиномій — віддати перевагу вибору шляхом же­ребкування, не вирішувати зовсім, перекласти відповідаль­ність за прийняте рішення на суддю — Лейбніц не знахо­дить відповіді, яка б його задовольнила. На його думку, тут необхідно приймати тільки юридичне рішення, застосо­вуючи право. Право не вичерпується позитивними закона­ми, швидше навпаки, останні мають значення лише як до­говір, який створює і обґрунтовує державу, обмежує при­родне і міжнародне право. Там, де безсилі закони, в силу повинно вступати право, яке одночасно є джерелом відпо­віді на складні випадки в юриспруденції².

Найбільше значення для наступних поколінь мав "Но­вий метод...". В своєму творі Лейбніц виступає реформато­ром викладання та вивчення права. Головним завданням, на його думку, правознавців того часу є надання юриспру­денції наукового і систематичного характеру. Рішуче пори­ваючи зі старою методикою вивчення права, яка базувала­ся на дотриманні збірників Юстиніана, Лейбніц вказував на їхню невідповідність із потребами часу, вказував на необхідність створення чіткої логічної системи викладу права, в якій би поняття були взаємопов'язані і взаємо-обумовлені.

Лейбніц уперше в європейській традиції звернув увагу на доцільність розведення історії права і права як навчаль­них дисциплін. Не задовольняючись викладом матеріалу в сучасних йому підручниках, він відчував потребу у зобра­женні поступових змін римського права: "в них (у підруч­никах — Авт.) не вказується, які положення були встанов­лені трибунами, консулами, преторами та імператорами в

Цит. за: Фшиер К. История новой философии. — М, 1905. — Т. 3. — С. 54.

2 Див. детальн. вказану працю К. Фішера.

різні епохи, поки, нарешті, римське право не набуло своєї завершеної форми"¹.

Зміни в методиці вивчення та викладання права, запро­поновані Лейбніцем, безпосередньо стосувалися і сучасно­го йому чинного права. Було запропоновано для ефектив­ного вивчення права вичленити із курсу чинного права за­старілі і віджилі положення, які рекомендувалося віднести до історії права або інституцій загального права.

На жаль, новаторські думки Лейбніца не були оцінені сучасниками, і тільки після видання "Нового метода..." в 1748 році, ці положення знайшли розуміння і набули по­ширення, з'явився навіть термін "метод Лейбніца"².

В XVII ст. зразком науковості вважалася геометрія, весь світ розглядався як прозора, ясна, нерухома геомет­рична система, яка не знає часових змін. Тому пізнати щось — означало пізнати опііпе §еотеїгісо, тобто через посередництво визначень. Державознавство того часу штучно вибудовувало сучасне, симетричне громадянське суспільство з сирого матеріалу природного стану. Геомет­рія в XVII ст. переступила межі наукових кіл, відомий вплив геометрії на мистецтво, в якому панівними стають симетрія, холодні, правильні лінії. Мистецтво повинно бу­ло доповнити природу, оскільки остання рідко дає геомет­ричні образи і симетрію.

Суспільствознавство XVII ст. ретельно вимірює всі можливі відношення між людьми. Юриспруденція відтепер співставляє права і обов'язки, злочини і покарання з точ­ністю геометрії. Наслідуючи свого вчителя — Е. Вейгеля, Лейбніц розглядав римське право не тільки як історичну пам'ятку, а як своєрідну геометрію римського співжиття. Правознавчі студії, якими займався Лейбніц, були складо­вою частиною більш широкого завдання, яке стояло перед ним — встановлення можливої гармонії між фізичним і моральним світами.

Цит. за: Новгородців П. Историческая школа юристові ее происхождение й судьба. - М., 1902. - С. 32. 2 Див. детальн. вказану працю П. Новгородцем.

Контрольні запитання

4 Як вплинула пантеїстична спрямованість філософії епохи Відродження на розуміння основних категорій філософії права?

4 Як Г. Гроцій розрізняв природне право і право, уста­новлене волею?

4 Що є, згідно з теорією Дж. Аокка, початковим виміром людської свободи?

4 Як змінюється, в епоху Нового часу, класична двоєдина формула феодального права?

4 Чим обумовлений, згідно з теорією Т. Гоббса, "природ­ний стан людини як стан війни всіх проти всіх"?

4 В яких випадках, згідно з теорією Ф. Бекона, при уточ­ненні джерел права має сенс апеляція до Бога?

4 Які закони Вольтер називав природними законами?

4 Який зміст поняття "просвітництво" у широкому і вузькому значенні?

4 В чому сутність концепції "суспільного договору" як формули об'єднання людей у "громадянське суспіль­ство"?

4 Чому просвітителі розглядають свободу лише в полі­тичному аспекті проблеми?

Тема II. Філософсько-правові вчення в Західній Європі кінця XVIII середини XIX ст.

§ 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта

Родоначальником німецької класичної філосо­фії вважається філософ Іммануїл Кант (1724— 1804). Він народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі; походив із родини ремісника; дістав універси­тетську освіту; працював викладачем і професором Кеніг­сберзького університету. І. Кант був різнобічне освіченою людиною. Його філософська система криє в собі низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, етики та естетики, логіки пізнання. Важливе місце в теоретичній спадщині цього мислителя посідають праці з соціально-по­літичних, історичних і правових проблем. Це — "Основи метафізики моральності", "Критика практичного розуму", "Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін. Філософія І. Канта приголомшує глибиною і проник­ливістю. Хотілося, щоб її прочитали, відкинувши завчені фрази й готові рецепти, зваживши навдивовиж точне і ви­вірене слово І. Канта, актуалізоване нашим реальним істо­ричним досвідом, усіма десятиліттями кривавих культів, коли "всезнаючі опікуни" ретельно відучували народ ко­ристуватися власним розумом та бути власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих. Мислитель писав: "Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливос­ті"¹. На противагу почуттю, поняття справедливості не мо­же бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант характеризував свою епоху як "вік просвіт­ництва", сутністю якої є "вихід людини зі стану неповно­ліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття

¹ Кант Й Сочинения В 6 т М, 1965 Т 2 С 149 128

означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого". Рівночасно філософ до­тримувався думки, що принципи державного управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очо­лює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи.

Кант докоряв авторові "Левіафана..." Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних і невід'ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений мо­нарх здатен сприяти розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони.

На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра. Отримавши необмежену сво­боду, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один одному; людська природа — "нетовариська товариськість", соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом. "Людина — це така тварина, яка потребує над собою гос­подаря", — такий не вельми оптимістичний висновок зро­бив філософ. Проте й ЦІ господарІ-"опікуни" теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.

Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес люд­ства є процесом природним, що люди стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не за­важати. Отже, вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні умови для поступу. Адже люди — не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди. Здатність думати — їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. До­помогти їм у цьому повинні не "опікуни", зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а інтелігенція, "вчені". З цього погляду політичне-правове мислення — цілком елі­тарне, проте був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.

Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твер­дих ногах і "не боятиметься своєї тіні". Зрозуміла річ, що йдеться про суто об'єктивне відчуття, — адже такий кри-

5 0-58 129

тичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито заявляв, що всяка дер­жавна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не доб­ровільного суспільного договору між народом і правителя­ми, як це стверджував романтик Руссо. І лише завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.

Саме тому Кант схилявся до монархічної форми прав­ління. За вихованням німецький філософ був консервато­ром, і лише під впливом ідей Локка, який вважав, що розум людини — це "табула раса" і, отже, людину можна привчи­ти до будь-чого, а також під впливом ідей популярного на той час Спінози і особливо — Руссо він став радикалом. Згодом у період зрілості, ідеї Монтеск'є та Юма певною мірою нейтралізували притягальну силу концепцій Ж.-Ж. Руссо, про що свідчить перехід Канта на позиції реформізму.

Його надії на освічений абсолютизм, ясна річ, виявили­ся перебільшеними. Одначе міркування філософа стосовно підвалин суспільного ладу, що має спиратися на діалектику дисципліни й свободи, добровільного послуху та вільної критики, мають, як бачимо, нетлінну вартість. У "Метафі­зиці моралі" І. Канта викладено його етичну систему. Мис­литель, пояснюючи свою теорію, не хотів мати нічого спільного з утилітаризмом, який мету моралі вбачав поза її межами. Передусім Кант прагнув "цілком ізольованої метафізики моралі, не змішаної з будь-якою теологією, чи фізикою, чи гіперфізикою". Всі моральні уявлення, стверд­жував Кант, апріорно притаманні розумові й породжені ним. Моральність досягається тільки тоді, коли людина діє, підкоряючись обов'язкові; водночас не досить, щоб учинок був таким, як того міг вимагати обов'язок. Так, якщо лю­дина добра тільки завдяки своїй природній доброзичливос­ті, то її не можна вважати доброчесною. Сутність моралі слід виводити з уявлення про закон: адже все в природі діє відповідно до законів, тільки розумна істота має здатність діяти згідно з ідеєю закону, тобто коритися волі. Уявлення про об'єктивний принцип як такий, що виявляється у волі, зветься велінням розуму, а формула цього веління — ка­тегоричним імперативом, або "золотим правилом мораль­ності", сутність якого — в моральному вдосконаленні гро-

мадян за принципом: "Дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законо­давства"¹. І. Кант убачав у цьому правилі універсальний засіб розумної організації суспільства, суспільної злагоди і приборкання одвічно злої природи людини.

Крім того, згідно з теорією Канта, ідею категоричного імперативу можна вважати основним системотвірним чин­ником права, але ця ідея формалізована. Тобто у праві головне — не мотиви вчинків, а їхній характер. Запропо­нований Кантом підхід до розуміння права можна витлу­мачити так: норми права окреслюють сферу, в якій людина може діяти вільно. Спроба вийти за цю сферу неприпусти­ма тому, що вона сприймається як посягання на свободу інших осіб. Отже, право — це, насамперед, визначення мі­ри чи граничних умов свободи людини, її автономії.

Ця умова знаходить відображення в таких визначеннях права І. Канта:

1. Право — це сукупність умов, за яких сваволя одного індивіда сумісна зі сваволею іншого під кутом зору загаль­ного закону свободи.

2. Право є загальним для всіх правилом (сукупністю правил) узгодження суперечливих дій вільних громадян.

3. Сукупність умов, які обмежують сваволю одного ін­дивіда дотично до іншого та юридичні конфлікти в суспіль­стві, Кант називав правом.

Таке праворозуміння у Канта спиралося на ідею мо­ральної автономності особистості, її абсолютної самоцін-ності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов'язок і самому виконувати його. Сама можливість сво­боди і взагалі для всіх людей закону стала можливою, згідно з Кантом, завдяки моральній автономії особистості (тобто самоцінності, самозаконності й незалежності особи).

Кант уперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціональності та уявлення про людину як суб'єкта, що самовизначається. Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, що кон­центрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, здатного виходити за рамки природної детермінації². Таке

¹ Кант Й. Сочинения: В 6 т. - М., 1969. - Т. 3. - С. 95. 2

Див: Д.іугач Т. Б. Проблема сдинства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. — М., 1986. — С. 78—79.

5* 131

г

розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджу^ ється, згідно з ученням Канта, існуванням двох взаємо­пов'язаних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — лише одна з форм ставлення до світу, то другий, у тому числі й право, — ціннісні форми свідомості.

Сенс і призначення права в тому, щоби ввести свободу і сваволю всіх індивідів у розумні й загальноприйняті рам­ки. Право стосується тільки зовнішніх меж загальнодопус-тимої поведінки, тобто виступає у вигляді заборон, які регламентують те, що не заборонено.

Кант у своїх філософських творах постійно звертався до проблеми співвідношення права і моралі. Проблеми роз­різнення права і закону, специфіку права він виявляв від­межуванням його від моралі. Призначення права — гаран­тувати моралі той соціальний простір, у якому могла б реалізовуватися свобода індивіда. У цьому — сутність кан­тівської ідеї моральної обгрунтованості права. Концепція моральності права має правове значення тільки тому, що моральність юридична.

Мислитель розрізняв зовнішні — позитивні та внутріш­ні — суб'єктивні, рушійні сили соціальної поведінки. Перші є юридичними і реалізуються завдяки насиллю. Другі зале­жать від усвідомлення внутрішнього обов'язку; вони є мо­ральними. Це розмежування проводиться чітко, оскільки право стосується лише дій, мораль — переконань. При цьому Кант уважав моральною діяльність, спрямовану на благо всього людського роду, тоді як юридичні відносини скеровано на кінцеву волю індивідів та їхні зовнішні, без­сердечні зв'язки. За кантівським протиставленням права й моралі приховано визнання аморальності сучасного йому суспільства.

Кант, під впливом ідей Руссо, розглядав моральність як подолання відчуження людини як об'єкта юридичних норм. В основі цього процесу є перехід усього правового в мо­ральне. Рівночасно він визнавав право й мораль як взаємо-доповняльні протилежності, формальну єдність суб'єктив-г ності та об'єктивності поведінки індивідів.

Розглядаючи свободу як початковий вимір визначення права, філософ успадкував традиції Просвітництва та бур­жуазних революцій XVIII ст. Згідно з кантівським визна­ченням, слідує і рівність суб'єктів як принцип права.

Специфіка означеного способу визначення права поля­гає найперше в тому, що своєю внутрішньою структурою та за характером свого здійснення сутність права — не у формальному встановленні норм, яким слід підкорятися, а в утворенні духовних передумов, що забезпечують свобо­ду. Запропоноване Кантом поняття права значно ширше, об'ємніше позитивного права, яке підлягає критичній пере­оцінці розумом. Кант порівнював позитивне право з голо­вою без мозку. Він виходив із розмежування між філософ­ським і прикладним розумінням права, яке набуло чіткішо­го оформлення у Гегеля. Питання "Що таке право?", на думку Канта, може засмутити правника: "... що кажуть за­кони в тому чи іншому місці, в той чи інший час, він іще може ствердити; але чи є правом те, чого вони вимагають, і який загальний критерій, на підставі якого можна розріз­няти правове й неправове... — це залишається для нього таємницею, позаяк він ні на мить не полишає зазначених емпіричних принципів і не шукає витоків цих суджень у самому лише розумі... щоб установити основу для можли­вого позитивного законодавства"¹.

У праві І. Кант виокремлював різні рівні, для яких ви­хідними були не однакові принципи. Так, природне право спирається на апріорні принципи, що їх диктує розум, тоді як позитивне право залежить од волі законодавця. При­родне право і є цим загальним критерієм, який дозволяє розрізняти правове і неправове.

Право як моральна здатність зобов'язувати інших (на­гадує суб'єктивне право) поділяється на вроджене (нале­жить кожному від природи незалежно від правового акта; лише таке право є свободою чи незалежністю від примус­ного свавілля іншого, оскільки вона несумісна зі свободою будь-якого іншого) і набуте право (для якого необхідний правовий акт).

Щоби повністю усвідомити парадокси права, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ права, про форми його існування, Кант роз­різняв право у вузькому та широкому значенні цього слова.

До права у вузькому, точному розумінні не домішується нічого етичного, воно гарантується можливістю повного

Кант Й. Критика чистого разума. — М., 1994. — С. 4'Щ.

примусу. Тобто право в точному розумінні слова є синоні­мом позитивного права.

Що стосується права в широкому розумінні, то це — своєрідне явище, де "... правоспроможність примушувати не може бути визначена ніяким законом". "Цих істинних або хибних прав, — писав Кант, — є два: справедливість і право крайньої необхідності; перше допускає право без примусу, друге — примус без права. Така двозначність залежить... від того, що бувають випадки сумнівного права, вирішити які неспроможний ніякий суддя"¹.

Взагалі, можливі різні теоретичні системи, де право ви­никає як необхідний складник, як етап розвитку або час­тина цілого. Кожен складник виникає як момент або логіч­на ланка. Право виявляє себе як видове поняття стосовно до загальнішої категорії. Кантові такою категорією служи­ла мораль. Він написав "Метафізику моралі, що складаєть­ся з двох частин". Перша частина — філософське вчення про право, розглядає легальність людської поведінки, тоб­то її відповідність юридичним законам. Друга частина — філософське вчення про чесноту — розглядає моральність людської поведінки, тобто її відповідність законам етики. Гегель описав у "Філософії права" систему, що фіксує три форми розвитку вправа: абстрактне право, етику, мораль­ність. Підхід Гегеля був непересічним. Кант діяв радше як методолог і вживав юридичні поняття за їх узвичаєного тлумачення; Гегель як філософ-теоретик творив умоглядну систему, яку важко сприйняти юристові. Всі форми регу­ляції людських відносин належать, за Гегелем, до права. Те, що юристи називають правом, стало йому за "абст­рактне право". Це — початковий рівень: нерозвинене, не­повне, тонке на зміст право. "Етика" — наступна, розвине­на форма.

Отже, через право Кант пов'язував свою соціально-фі­лософську концепцію з одним із розділів критичної філо­софії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин прі­оритетного значення як на початкових етапах конститую­вання людських спільностей, так і в наступному їх розвит­ку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяль-

Кант Й. Критика чистого разума. — С. 226. 134

ності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету — нак­реслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це пов­ністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

§ 2. Теоретична концепція права Иогана-Готліба Фіхте

Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814) — професор

філософії Єнського університету в Німеччині.

Основні праці — "Система вчення про моральність",

"Основи природного права", "Замкнена торгова держава"

та ін.

Основою філософсько-правових поглядів Фіхте була суб'єктивно-ідеалістична теорія діяльності. Головним зав­данням своєї практичної філософії мислитель уважав об­грунтування можливості й способів досягнення людської свободи, встановлення справедливого державного устрою, проте зводив практику до діяльності моральної свідомості. Згідно з теорією Фіхте, в основі теоретично-споглядально­го ставлення до дійсності лежить практично-діяльне став­лення до неї. Пізнання у Фіхте — лише підпорядкований момент єдиної практично-моральної діяльності. Мисли­тель заперечував кантівську "річ у собі" і пояснював усю реальність як витвір діяльності безособового та надособо-вого "Я". Світ речей, за Фіхте, уявляється теоретичній сві­домості як існуючий поза і незалежно від неї світ лише тому, що "Я" творить його несвідомо. Необхідність у пра­вових настановах диктується свідомістю, а право виводить­ся з "чистих форм розуму". Філософія Фіхте спиралася на три основоположення ("Я покладає Я", "Я покладає не-Я", "Я обмежує не-Я"), котрі обумовлюють як структуру, так і внутрішній зміст системи. Цей метод, навіть за його сві­тоглядно-методологічної обмеженості, був, власне, істо-

рично першою спробою розробити теорію діалектичного методу.

У філософсько-правових поглядах Фіхте вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричин­ний акт, а дію, основану на пізнанні необхідності. Філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивіду­альної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

У розумінні історії Фіхте продовжував традиції про­світників — історія людства є процес розвитку від стану початкової невинності (несвідомого панування розуму) че­рез загальне падіння й зіпсованість до свідомого царства розуму і свободи.

Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон. Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Базою права є взаємне визнання індивідами особистої сво­боди кожного з них.

Особливості функціонування держави, суспільного ус­трою, основи правових відносин Фіхте виводив із мораль­ного закону і підкреслював, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, з верховенства морального закону випливає, що держава і право необхідні лише в умовах, за яких цей закон не може реалізуватися, мусить із часом зникнути. Шлях зникнення держави — це перехід із "царства законів" у "царство мо­ралі". Тобто у філософсько-правових поглядах Фіхте чітко простежується вплив розуміння категоричного імперативу І. Канта.

У праці "Замкнена торгова держава" Фіхте запропо­нував утопічний проект держави з повним одержавленням усіх сфер суспільного життя. Цей проект мав деякі реакційні аспекти (визнання німецької національної винят­ковості).

Держава контролює всі сфери життєдіяльності, а саме: виробництво; ціни, що їх вона ж і встановлює; торгівлю; майновий стан і відносини; особисте життя людей. В "ідеальній державі" Фіхте існує замкнена торгова система,

грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку.

Головним завданням держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами життя людини. Необхідність цього контролю — всебічно забезпечити стабільність сус­пільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві й духові законів.

У праці "Про призначення вченого" Фіхте вказував на необхідність знищення відносин панування і підкорення, зазначивши, що той, хто вважав себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зроби­ти вільними. Коли ж метою якоїсь держави стає протилеж­на система вимірів, тобто "рабство всіх і свобода одного", то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

§ 3. Філософсько-правові погляди Г.-В.-Ф. Гегеля

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) був сином високопоставленого чиновника. Він прослухав курси філософії й теології в Тюбінгенському університеті, з захопленням сприйняв ідеї Великої фран­цузької революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. З початком викладацької діяльності критикував погляди І. Канта і Й. Фіхте, схилявся до прореволюційних думок. Згодом, ставши професором Берлінського універси­тету і здобувши визнання як офіційний філософ, Гегель зосередився на реакційній позиції: прославляв Пруссію, її уряд, підкреслював обраність німецької нації як єдиного спадкоємця і продовжувача загальносвітової культурної традиції, виправдовував війни.

Суспільно-політичні погляди Гегеля розпорошено по багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені у "Філософії права" та лекціях із філософії релігії, філосо­фії історії, опублікованих після його смерті. Ці погляди базувалися на постулаті про визначну роль об'єктивної ідеї, яка послідовно втілюється в різноманітних формах

буття і через суспільну свідомість індивідів повертається до свого "матеріального" (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями — люди. Отож, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людь­ми і проявляється лише через їхні різноманітні зв'язки і взаємовідносини.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три го­ловні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Ос­танній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософ­ської концепції Г. Гегеля.

Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо з'ясувати, яке місце посідає вона в системі всієї філософії Гегеля. У цьому нам допоможуть два суттєво важливі моменти:

• матеріал гегелівського філософсько-правового вчення (право, держава, суспільство) належить до ступеня розвит­ку об'єктивного духу, репрезентуючи його об'єктивізацію, зовнішній прояв і утвердження;

• політико-правова теорія Гегеля, систематично роз­роблена ним як філософія права, є саме філософським вченням про об'єктивний дух, філософський аналіз об'єк­тивного духу.

Свою концепцію філософії права Гегель розробляв і трактував саме як філософську науку про право, істотним чином відмінну від юриспруденції, яка, досліджуючи пози­тивне право (законодавство), має справу, за Гегелем, лише з суперечностями. А от завдання філософії права полягає в усвідомленні думок, які лежать в основі права, а власне ідея права є поняттям, діалектика розгортання якого і роз­кривається у філософії права. Філософія, за Гегелем, "... є найвищий спосіб усвідомлення абсолютної ідеї, тому що її спосіб найвищий — поняття... Окремою філософською наукою, поряд із філософією історії, релігії, є також і фі­лософія права"¹.

Що ж таке право? "Людина, — підкреслював філо­соф, — повинна знайти у праві розум. Ідеєю є свобода,

¹ Гегель Г.-В.-Ф. Наука логики. - М, 1972. - Т. 3. - С. 289. 138

але, якщо позитивному праву і законам протиставляються продиктовані серцем почуття і свавілля, то вона перестає бути авторитетом. Та обставина, що насилля і тиранія мо­жуть бути елементом позитивного права, є для нього чи­мось випадковим і не порушує його природи"¹.

Дата добавления: 2015-05-22