§ осмислила філософські проблеми з позицій діалектики (діалектичного матеріалізму);
§ розглядала історію як цілеспрямований і закономірний процес (історичний матеріалізм);
§ дала докладну картину виникнення людини, суспільства, держави;
§ виступала з атеїстичних позицій.
Різновидом німецького матеріалізму XIX ст. був вульгарний матеріалізм. Вульгарні матеріалісти - Фохт, Бюхнер, Молешотт - дивилися на проблеми людини, навколишнього світу, пізнання винятково з позицій природничих наук (фізики, хімії, біології). Зокрема, вони:
§ механічно переносили закони природи (поводження, організація життя тварин, природний добір, боротьбу за існування) на людське суспільство (соціальний дарвінізм); заперечували ідеальне, ідеальність свідомості;
§ розглядали діяльність свідомості як фізіологічний процес (“мозок виділяє думки, як печінка - жовч“).
26. Екзистенціальна філософія та її різновиди
Однією з провідних течій суспільної думки ХХ ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль.
Джерела екзистенціалізму у вченні Скорена К’єркегора (1813-1855), який перший сформував поняття “екзистенція“ - “внутрішнє“ буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також “філософія життя“ і, особливо, феноменологія німецького філософа Едмуна Гуссерля (1859-1938).
Основна ідея феноменології – неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особливості предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури - згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.
Провідними представниками цієї духовної течії є:
в Німеччині – Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969);
Франція – Жан-Поль Сартр (1905-1980).
Найбільш глибинним значенням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості.
Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до “ніщо“ і яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як “тимчасовість“, реальною точкою підрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважав Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття.
27. Філософія позитивізму Огюста Конта
Позитивне – основне поняття філософських міркувань О. Конта: ясне, реальне, спостережуване, корисне, - те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, непевне, непотрібне людині та суспільству.
Позитивізм - суб’єктивно-ідеалістична течія в буржуазній філософії, представники якої проголошуються єдиним джерелом істинного знання емпіричні дані і заперечують пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення в цілому. Позитивізм виник в 30-х рр. ХІХ ст. у Франції. Основоположником його є О. Конт. Основний зміст полягає в намаганні стати над матеріалізмом та ідеалізмом і створити “справжню наукову“ філософію.
Позитивна наука, за О. Контом, уже не намагається давати відповіді на питання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце питання “Чому?” вона ставить питання “Як?”. У зв’язку з усім спрямуванням своїх думок О. Конт висуває гасло: “Наука сама собі філософія”.
Ідеї О. Конта сприяли підвищенню авторитета науки, очищенню її від справді химерних побудов. Важливе значення мала ідея О. Конта запровадити нову науку “соціологію”, яка ґрунтувалася б на наукових засадах.
Діалектичний та історичний матеріалізм – назва основних філософських складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, як в основі своїй – матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий.
Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно оформились у ХХ ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі, як мистецтво, наука, культура.
Некласична філософія наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.
· світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття;
· світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність;
· наше уявлення про світ у стані стабільності утримує те, що світ водночас постає і як воля;
· все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення;
· воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання;
· оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування;
· на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною).
Ф. Ніцше вважається основоположником “філософії життя”. Основним поняттям цієї філософії є поняття життя, яке розглядається як світ в аспекті його даності суб’єкту, який його пізнає, єдина реальність, що існує для конкретної людини.
Мета філософії, за Ніцше, - допомогти людині максимально реалізувати себе в житті, пристосуватися до навколишнього світу.
В основі як життя, так і навколишнього світу лежить воля. Ніцше виділяє кілька видів волі людини:
· “воля до життя”;
· воля всередині самої людини (“внутрішній стрижень”);
· підсвідома воля;
· “воля до влади”.
Філософія Ніцше була попередницею ряду сучасних західних філософських концепцій, в основі яких лежать проблеми людини і її життя – прагматизму, феноменології, екзистенціалізму.
29 Філософія давніх слов’ян
Філософія– явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.
Українська філософія – це явище переважно внутрішнє стосовно української культури, тобто, вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.
Особливості функціонування
філософських ідей в Київській Русі
· від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека;
· філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини. Таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”: вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя;
· на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.
30. Філософія періоду Відродження (Україна)
Наприкінці ХVІ ст. починається новий етап розвитку філософії України.
Вихідці з України з’явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Повертаючись на Батьківщину, українці – вихованці європейських університетів, приносили на рідну землю не лише знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.
Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія – перша українська школа вищого типу.
31. Філософія в Києво-Могилянській академії
Ø Філософія – це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності;
Ø істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;
Ø здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному;
Ø простір є невід’ємним від речей і середовища, а час – послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил;
Ø пріоритетне значення має розум; останній здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом;
Ø вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод – це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;
Ø сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.
32. Філософія Григорія Сковороди
¨ Світ складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому – справжньої основи будь-чого, тобто Бога;
¨ дві натури однаково вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба;
¨ Біблія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного;
¨ людина, як малий світ, мікрокосмос, “світок”, поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення;
¨ перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;
¨ оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у поруках людського серця;
¨ треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного життя людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й непевному світі;
¨ наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук;
¨ любов та віра дасть змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхує на шлях дійсного щастя;
¨ антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров’я душі – її радість, кураж;
¨ людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.
33. Філософія ідеї Т.Г. Шевченка
· Ідея глибокої спорідненості людини з природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною;
· ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії;
· ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості;
· ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною;
· нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.
34. Філософія України другої половини ХІХ-ХХ століття
Одним із визначних українських філософів минулого століття був П.Д. Юркевич (1827-1874).
§ вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;
§ високо оцінював і філософію Гегеля, проте не приймаючи його діалектики;
§ критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного;
§ поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність;
§ розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.
Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.. зробили І.Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).
Ø ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;
Ø народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;
Ø в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у тому числі виробничих та соціальних;
Ø творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;
Ø критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;
Ø був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;
Ø скептично висловлювався про марксистський світогляд;
Ø “державний соціалізм” вважав великим гальмом історичного процесу;
Ø в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу.
· виступала проти спрощених тривіальних інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій;
· закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу;
· засуджувала песимістично-безнадійні настрої;
· категорично не згоджувалась із життєвою позицією без міри покірливих і терплячих людей;
· проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;
· вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;
· вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані “просвічувати шляхи в прийдешнє”.
35. Методологія наукового пізнання
Методологія науки– сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці, це вчення про методи пізнання й перетворення діяльності.
Розробка проблем методології науки виникає в зв’язку з необхідністю усвідомлення наукою своєї власної природи, принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні.
Особливого значення проблеми методології набувають у зв’язку з сучасним бурхливим розвитком науки, з тенденцією до вищого рівня узагальнення, коли стає дедалі складніше простежити безпосередній зв’язок між емпіричними фактами та їхнім теоретичним осмисленням. Виникає необхідність осмислити як метод дослідження, так і основоположення та закономірності розвитку теорій, що відображається в прагненні до створення метатеорій.
36. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні:
Якість – тотожна буттю визначеність, стабільна система певних характеристик і зв’язків предмета.
Кількість– філософська категорія, що відображає такі параметри предмета, як число, величина, об’єм, вага, розмір.
Міра – єдність кількості і якості.
При певних кількісних змінах обов’язково змінюється і якість. При цьому якість не може змінюватися безкінечно. Наступає момент, коли зміна якості приводить до зміни міри (тієї системи координат, в якій раніше проходили зміни якості під впливом кількісних змін) – докорінної трансформації сутності предмета. Такі моменти одержали назву “вузлів”, а сам перехід в інший стан розуміється у філософії як “стрибок”. Можна привести деякі приклади чинності закону переходу кількісних змін у якісні. Якщо нагрівати воду послідовно на один градус за Цельсієм, тобто змінювати кількісні параметри – температуру, то вода буде змінювати свою якість – стане гарячою (в силу порушення звичних структурних зв’язків атоми почнуть рухатися в кілька разів швидше). При досягненні температури в 100 градусів відбудеться корінна зміна якості води – вона перетвориться на пару (тобто зруйнується колишня “система координат” процесу нагрівання – вода і колишня система зв’язків). Температура в 100 градусів в даному випадку буде вузлом, а перехід води в пар – стрибком. Те ж саме можна сказати і про охолодження води та її перетворення при температурі нуль градусів по Цельсію в лід.
В природі не завжди вдається визначити вузловий момент. Перехід кількості в нову якість може відбутися: різко, одно моментно або непомітно, еволюційно.
Прикладом першого випадку є приклад з водою. Що стосується другого варіанту (непомітної, еволюційної корінної зміни якості – міри), то гарною ілюстрацією даного процесу давньогрецькі апорії “Купа” і “Лисий”: “При додаванні якого зерна сукупність зерен перетвориться в купу?”; “Якщо з голови буде випадати по волосині, то з якого моменту, з випадінням якого конкретного волоска людину можна вважати лисою?”. Тобто границя конкретної зміни якості може бути і невловимою.
37. Закон єдності та боротьби протилежностей
Закон єдності та боротьби протилежностей полягає в тому, що все сутнє складається з протилежних початків, які, будучи єдиними по своїй природі, знаходяться в боротьбі і суперечать одне одному (приклад: день і ніч, гаряче і холодне, чорне і біле, зима і літо, молодість і старість).
Єдність і боротьба протилежних початків – внутрішнє джерело руху і розвитку всього сутнього.
Особливий погляд на єдність і боротьбу протилежностей мав Гегель, який вважається основоположником діалектики. Ним були виведені два поняття – “тотожність” і “розходження” і показаний механізм їх взаємодії, що приводить до руху.
За Гегелем, кожен предмет, явище володіють двома головними якостями – тотожністю і відмінністю. Тотожність означає те, що предмет (явище, ідея) дорівнює самому собі, тобто даний предмет є саме цим даним предметом. В той же час в тотожному самому собі предметі є те, що прагне вийти за рамки предмета, порушити його тотожність.
Протиріччя, боротьба між єдиними тотожністю і відмінністю приводить, по Гегелю, до зміни предмета – руху. Приклади: існує ідея, тотожна самій собі, у той же час у ній самій закладена відмінність – те, що прагне вийти за рамки ідеї; результат їхньої боротьби – зміна ідеї (наприклад, перетворення ідеї в матерію з погляду ідеалізму). Або: існує суспільство, тотожне самому собі, але в ньому є сили, яким тісно в рамках даного суспільства, його відновленню.
Можна також виділити різні види боротьби:
· боротьба, що приносить вигоду обом сторонам (наприклад, постійне змагання, де кожна сторона “доганяє” іншу і переходить на більш високу якісну ступінь розвитку);
· боротьба, де одна сторона регулярно бере верх над іншою, але переможена сторона зберігається і є “подразником” для переможеної, завдяки чому сторона, що перемагає на більш високу ступінь розвитку;
· антагоністична боротьба, де одна сторона може вижити тільки за рахунок повного знищення іншої.
Крім боротьби можливі інші види взаємодії:
· сприяння (коли обидві сторони надають зустрічну допомогу один одному без боротьби);
· солідарність, союзництво (сторони не роблять один одному прямого сприяння, але мають різні інтереси і діють в одному напрямку);
· нейтралітет (сторони мають різні інтереси, не сприяють один одному, але і не воюють між собою);
· мутуалізм – повний взаємозв’язок (для виконання якої-небудь справи сторони повинні діяти тільки разом і не можуть діяти автономно один з одним).
38. Принципи і категорії діалектики
Діалектика – визнана в сучасній філософії теорія розвитку всього сущого і заснований на ній оснований на ній філософський метод.
Категорії діалектики – найбільш загальні поняття, якими оперує філософія для розкриття суті діалектичних проблем.
39. Альтернативи діалектики
40. Проблема пізнання у філософії
Пізнання – це:
& процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (це інформативний аспект пізнання);
& прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);
& бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).
Суб’єктом пізнання є людина – істота, наділена розумом і яка засвоїла арсенал пізнавальних засобів, накопичених людством. Суспільство в цілому, яке за свою історію накопило великий об’єм матеріальної і духовної культури також являється суб'єктом пізнання.
Об’єктом пізнання є навколишній світ, а саме та частина його, на яку направлений пізнавальних інтерес суб’єкта.
41. Єдність, чуттєвого і раціонального, логіка та інтуіція
Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з “живого споглядання“.
Розуміння чуттєвого відображається дійсності в таких формах:
- відчуття;
- сприйняття;
- уявлення.
Вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльності мислення.
Творчість у пізнанні порівнюється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здібностей людини: форм відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво – інтуїції.
42. Поняття “практика“
Практика - конкретна діяльність людей по перетворенню навколишнього світу і самої людини.
43. Філософська концепція творчості
Людська пам’ять зберігає і проносить через віки і тисячоліття лише такі соціально-духовні цінності, без яких народ не може мати своєї ментальності, неповторності, можливості сходження до найвищих вершин прогресу. Серед них такі феномени сучасності, як свобода, гуманізм, мир, істина, добро, справедливість. З повним правом до них можна віднести і феномен творчості.
Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як:
ü свідомість,
ü мислення,
ü пізнання, критика,
ü практика,
ü передбачення,
ü соціальний ідеал.
Таємниця феномена творчості сягає своїм корінням у сиву давнину становлення та розвитку людських знань, культури цивілізації.
Перші підходи, спроби силою розуму осягнути проблему творчості знаходимо вже в філософії Стародавньої Греції. Платон вважав, що в основі творчості є світова Душа. Є два “роди“ творчості: людська і божа.
В античності творчість розглядається як наслідування природи. Творчість була вплетена в предметно-практичну діяльність. Праця ремісника піднімалась на рівень творчості.
У середньовічній філософії до творчості намітилось два діаметрально протилежних підходи: технологічний і логіко-гносеологічний.
44. Суспільство, як система і життєдіяльності людини
Суспільство – система діяльності и життя людей, об’єднаних територією проживання, епохою, традиціями і культурою.
Суспільство - об’єктивна реальність, форма існування буття, що існує внутрішньою стуктурою, цілістністю, законами, направленням розвитку.
Основними сферами життя суспільства є:
Ì економічна,
Ì соціальна,
Ì політична,
Ì духовна.
45. Екологія та екологічні поблеми на Україні
Екологія – це наука про навколишнє середовище, оселю, людину, її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для її життя.
Географічне положення України сприятливе у природно-ресурсному відношені. За різноманітністю і багатством мінерально-сировинної бази Україна може забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості і агропромислового комплексу.
У складному стані перебувають земельні ресурси та грунти України.
Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару грунту, зниження його родючості, ослаблення стійкості природних ландшафтів України.
Велике занепокоєння викликає стан водних ресурсів та способи їх використання. Це насамперед води рік, озер, боліт, ставків, водосховищ та підземні води. Залишається гострою проблема забруднення поверхневих та підземних вод переважно органічними речовинами, сполуками азоту, фенолами, нафтопродуктами, а також важкими металами.
За останні роки намітилась тенденція до зменшення викидів забруднених речовин в атмосферне повітря. Однак рівень забруднення атмосферище залишається досить високим.
Значно погіршилась екологічна ситуація в Україні внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Екологічна ситуація в Україні з метою її оздоровлення потребує мобілізації зусиль усіх урядових і неурядових організацій, вчених, виробничників, господарських і контролюючих органів, громадськості.
46. Філософія історії: предмет і напрямки
Історія – процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива - пов’язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав!Последнее добавление
в Німеччині – Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969);
30. Філософія періоду Відродження (Україна)
Ø Філософія – це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності;
Ø істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;
Ø здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному;
Ø простір є невід’ємним від речей і середовища, а час – послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил;
Ø пріоритетне значення має розум; останній здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом;
Ø вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод – це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;
Ø сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.
¨ Світ складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому – справжньої основи будь-чого, тобто Бога;
¨ дві натури однаково вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба;
¨ Біблія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного;
¨ людина, як малий світ, мікрокосмос, “світок”, поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення;
¨ перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;
¨ оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у поруках людського серця;
¨ треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного життя людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й непевному світі;
¨ наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук;
¨ любов та віра дасть змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхує на шлях дійсного щастя;
¨ антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров’я душі – її радість, кураж;
¨ людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.
33. Філософія ідеї Т.Г. Шевченка
· Ідея глибокої спорідненості людини з природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною;
· ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії;
· ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості;
· ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною;
· нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.
§ вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;
§ високо оцінював і філософію Гегеля, проте не приймаючи його діалектики;
§ критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного;
§ поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність;
§ розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.
Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.. зробили І.Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).
35. Методологія наукового пізнання
Категорії діалектики – найбільш загальні поняття, якими оперує філософія для розкриття суті діалектичних проблем.
Суб’єктом пізнання є людина – істота, наділена розумом і яка засвоїла арсенал пізнавальних засобів, накопичених людством. Суспільство в цілому, яке за свою історію накопило великий об’єм матеріальної і духовної культури також являється суб'єктом пізнання.
Об’єктом пізнання є навколишній світ, а саме та частина його, на яку направлений пізнавальних інтерес суб’єкта.
Творчість у пізнанні порівнюється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здібностей людини: форм відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво – інтуїції.
42. Поняття “практика“
