Декілька слів про ноосферу

Вернадський, Володимир Іванович

(1863 – 1945)

Український вчений – натураліст і мислитель – енциклопедист, заснував вчення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства і організатор науки; провідний співзасновник і перший президент УАН (1918 – 1921). За Вернадським, наука про природу є водночас і наукою про людину. Був філософом у науці і вченим у філософії.

Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі. Найголовнішою у філософській творчості Вернадського є ідея переходу біосфери в ноосферу. Виникнення ноосфери Вернадський пов”язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу.

Основні твори: “Біосфера і ноосфера”(1989); “Наукова думка як планетарне явище” (1991); “Жива речовина і біосфера” (1994); “Публіцистичні статті” (1995); “Про науку”. У 2 т. (1997); “Декілька слів про ноосферу” (1944).

1. Ми наближаємося до вирішального моменту в Другій світовій війні. Вона відновилась в Європі після 21-річної перерви − в 1939р. − і триває в Західній Європі 5 років, а в нас, у Східній Європі, три роки. На Далекому Сході вона відновилась раніше − в 1931 р. − і триває вже 13 років.

В історії людства й біосфері взагалі війна такої потужності, тривалості й сили − небувале явище.

До того ж їй передувала тісно з нею позв’язана причинно, але значно менш потужна, Перша світова війна з 1914 по 1918 р.

У нашій країні ця Перша світова війна привела до нової − історично небувалої − форми державності не тільки в області економічній, але й в області національних прагнень.

З погляду натураліста (я думаю, і історика), можна й треба розглядати історичні явища такої потужності як єдиний великий земний геологічний, а не тільки історичний процес.

Перша світова війна 1914-1918 р. особисто в моїй науковій праці відобразилася вирішальним чином. Вона докорінно змінила моє геологічне світорозуміння.

В атмосфері цієї війни я підійшов у геології до нового для мене й для інших тоді забутому розумінню природи − до геохімічного й біогеохімічного, яке охоплювало неживу й живу природу з однієї й тієї ж точки зору.

2. Я провів роки Першої світової війни в безперервній науково-творчій роботі: неухильно продовжую її в тім же напрямку й дотепер.

28 років тому, в 1915 р., у Російській академії наук у Петрограді була утворена академічна Комісія з вивчення продуктивних сил нашої країни, так званий КЕПС (головою якого я був), яка зіграла помітну роль у критичний час Першої світової війни. Тому що для Академії наук зовсім зненацька в розпалі війни з’ясувалося, що в царській Росії не було точних даних про так звану тепер стратегічну сировину, і нам довелося швидко зводити воєдино розпорошені дані й швидко покривати недоліки нашого знання.

Підходячи геохімічно й біогеохімічно до вивчення геологічних явищ, ми охоплюємо всю навколишню природу в одному й тому ж атомному аспекті. Це саме − несвідомо для мене − збігалося з тим, що, як виявилося тепер, характеризує науку XX ст. і відрізняє її від минулих століть. XX століття є століття наукового атомізму.

Всі ці роки, де б я не був, я був охоплений думкою про геохімічні й біогеохімічні прояви в навколишній щодо мене природі (у біосфері). Спостерігаючи її, я в той же час направив інтенсивно й систематично в цю сторону й своє читання, і своє міркування.

Одержувані мною результати я викладав поступово, як вони складалися, у вигляді лекцій і доповідей, у тих містах, де мені довелося в той час жити: у Ялті, у Полтаві, у Києві, у Сімферополі, у Новоросійську, у Ростові й інших.

Крім того, майже усюди − у всіх містах, де мені довелося жити, − я читав усе, що можна було в цьому аспекті, у широкому його розумінні, дістати.

Стоячи на емпіричному ґрунті, я залишив осторонь, скільки міг, усякі філософські шукання й намагався опиратися тільки на точно встановлені наукові й емпіричні факти й узагальнення, зрідка допускаючи робочі наукові гіпотези. Це треба мати на увазі надалі.

У зв’язку з усім цим у вивченні життя я ввів замість поняття “життя” поняття “живої речовини”, що зараз, мені здається, міцно закріпилося в науці. “Жива речовина” є сукупність живих організмів. Це не що інше, як наукове, емпіричне узагальнення всіх відомих і легко й точно спостережуваних незліченних, емпірично безперечних фактів.

Поняття “життя” завжди виходить за межі поняття “жива речовина” в області філософії, фольклору, релігії, художньої творчості. Це все відпало в “живій речовині”.

3. У гущі, в інтенсивності й у складності сучасного життя людина практично забуває, що вона сама і все людство, від якого вона не може бути відділена, нерозривно пов’язані з біосферою − з певною частиною планети, на якій вони живуть. Вони − геологічно закономірно пов’язані з її матеріально-енергетичною структурою.

У спільному житті зазвичай про людину говорять як про індивідуума, що вільно живе, пересувається на нашій планеті та вільно будує свою історію. Дотепер історики, взагалі вчені гуманітарних наук, а певною мірою й біологи, свідомо не зважають на закони природи біосфери − тієї земної оболонки, де тільки може існувати життя. Стихійно людина від неї не віддільна. І ця нерозривність тільки тепер починає перед нами з’ясовуватися.

У дійсності, жоден живий організм у вільному стані на Землі не перебуває. Всі ці організми нерозривно й безперервно пов'язані − насамперед харчуванням і диханням − з навколишнім матеріально-енергетичним середовищем. Поза нею в природних умовах вони існувати не можуть.

Чудовий петербурзький академік, який все своє життя віддав Росії, Каспар Вольф (1733-1794) у рік Великої французької революції (1789) яскраво виразив це в книзі, надрукованій на німецькій мові в Петербурзі, “Про особливу й дієву силу, яка властива рослинній й тваринній субстанціям”. Він спирався на Ньютона, а не на Декарта, як більшість біологів у його час.

4. Людство, як жива речовина, нерозривно пов’язане з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі − з її біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним ні на хвилину.

Поняття “біосфери”, тобто “області життя”, було введено в біологію Ламарком (1744-1829) у Парижі на початку XIX ст., а в геології − Е. Зюссом (1831-1914) у Відні наприкінці того ж століття.

У нашому столітті біосфера одержує зовсім нове розуміння. Вона виявляється як планетне явище космічного характеру.

У біогеохімії нам доводиться зважати на те, що життя (живі організми) реально існує не тільки на одній нашій планеті, не тільки в земній біосфері. Це встановлено зараз, мені здається, без сумнівів для всіх так званих “земних планет”, тобто для Венери, Землі й Марса.

5. У Біогеохімічній лабораторії Академії наук у Москві, нині перейменованої в Лабораторію геохімічних проблем, у співробітництві з академічним Інститутом мікробіології (директор − член-кор. Академії наук Б.Л. Ісаченко) ми поставили проблему про космічне життя ще в 1940 р. як поточне наукове завдання.

У зв’язку з військовими подіями ця робота була припинена й буде відновлена за першої нагоди.

В архівах науки, у тому числі й нашої, думка про життя як про космічне явище існувала вже давно. Сторіччя назад, наприкінці XVII ст., голландський учений Христиан Гюйгенс (1629-1695) у своїй передсмертній роботі, у книзі “Космотеорос”, що вийшла у світ вже після його смерті, науково висунув цю проблему.

Книга ця була двічі, з ініціативи Петра I, видана російською мовою під заголовком “Книга світобачення” у першій чверті XVIII ст.

Гюйгенс у ній зробив наукове узагальнення, що “життя є космічне явище, у чомусь суттєво відмінне від косної матерії”. Це узагальнення я назвав недавно “принципом Гюйгенса”.

Жива речовина за вагою становить незначну частину планети. Очевидно, це спостерігається протягом усього геологічного часу, тобто геологічно вічно.

Вона зосереджена в тонкій, більш-менш суцільній, плівці на поверхні суші в тропосфері − у лісах і в полях − і пронизує весь океан. Кількість її обчислюється частками, що не перевищують десятих часток відсотка біосфери за вагою, щось, близько до 0,25 %. На суходолі вона проникає не в суцільних скупченнях на глибину в середньому, імовірно, менше 3 км. Поза біосферою її немає.

У ході геологічного часу вона закономірно змінюється морфологічно. Історія живої речовини в перебігу часу виражається в повільній зміні форм життя, форм живих організмів, генетично між собою безперервно зв’язаних, від одного покоління до іншого без перерви.

Століттями ця думка виникала в наукових пошуках; в 1859 р. вона нарешті отримала обґрунтування у великих досягненнях Ч. Дарвіна (1809-1882) і А. Уоллеса (1822-1913). Вона вилилася у вчення про еволюцію видів − рослин і тварин, у тому числі й людини.

Еволюційний процес властивий тільки живій речовині. У неживій речовині нашої планети немає його проявів. Ті ж самі мінерали й гірські породи утворювалися в криптозойській ері, які творяться й тепер. Виключенням є біокосні природні тіла, завжди пов’язані так чи інакше з живою речовиною.

Зміна морфологічної будови живої речовини, яка спостерігається в процесі еволюції, у ході геологічного часу, неминуче призводить до зміни його хімічного складу. Таке уявлення зараз вимагає експериментальної перевірки. Проблема ця поставлена нами в план робіт 1944 р. разом з Палеонтологічним інститутом Академії наук.

6. Якщо кількість живої речовини втрачається перед косною й біокосною масами біосфери, то біогенні породи (тобто створені живою речовиною) становлять величезну частину її маси, ідуть далеко за межі біосфери.

З урахуванням явищ метаморфізму вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, у гранітну оболонку, виходять із біосфери. Гранітна оболонка землі є область колишніх біосфер. У чудовій за багатьма думками книзі Ламарка “Hydrogeologie” (1802) жива речовина, як я його розумію, була творцем головних гірських порід нашої планети. Ж.Б. Ламарк де-Монне (1744-1829) до самої смерті не приймав відкриттів Лавуазьє (1743-1794). Але інший визначний хімік Ж.Б. Дюма, його молодший сучасник (1800-1884), який багато займався хімією живої речовини, довго притримувався уявлень про кількісне значення живої речовини в будові гірських порід біосфери.

7. Молодші сучасники Ч. Дарвіна − Д.Д. Дана (1813-1895) і Д. Ле-Конт (1823-1901), два знаних північноамериканських геологи (а Дана до того ж мінералог і біолог) виявили ще до 1859 р. емпіричне узагальнення, яке показує, що еволюція живої речовини йде в певному напрямку.

Це явище Дана назвав “цефалізацією”, а Ле-Конт “психозойською ерою”. Д.Д. Дана, подібно Дарвіну, прийшов до такої думки, до такого розуміння живої природи під час своєї кругосвітньої подорожі, яку він почав через два роки після повернення до Лондону Ч. Дарвіна, тобто в 1838 р., і яке тривало до 1842 р.

Не можна тут не відзначити, що експедиція, під час якої Дана прийшов до своїх висновків щодо цефалізації, досліджуючи коралові острови тощо, фактично історично тісно пов’язана з дослідженнями Тихого океану − океанічними подорожами російських моряків, головним чином Крузенштерна (1770-1846). Видані німецькою мовою, вони змусили американця Джона Рейнольдса (адвоката) домагатися організації такої ж американської першої морської наукової експедиції. Він почав домагатися цього в 1827 р., коли з’явився опис експедиції Крузенштерна німецькою мовою. Тільки в 1838 р., через одинадцять років, завдяки його наполегливості, ця експедиція відбулася. Це була експедиція Уількіса (Wilkes), що остаточно довела існування Антарктики.

8. Емпіричні уявлення про спрямованість еволюційного процесу − без спроб теоретично їх обґрунтувати − ідуть глибше, в XVIII ст. Уже Бюффон (1707-1788) говорив про царство людини, у якому вона живе, ґрунтуючись на геологічному значенні людини.

Еволюційна ідея була йому далека. Вона була далека й Л. Агассицу (1807-1873), який ввійшов в науку з ідеєю про льодовиковий період. Агассиц жив уже в епоху бурхливого розквіту геології. Він вважав, що геологічно наступа царство людини, але з богословських уявлень висловлювався проти еволюційної теорії. Ле-Конт вказує, що Дана, який раніше притримувався точки зору, близької до Агассица, в останні роки життя прийняв ідею еволюції в її тоді звичайному, дарвіністському розумінні. Різниця між уявленнями про “психозойську еру” Ле-Конта й “цефалізацію” Дана зникла.

На жаль, у нашій країні особливо, це велике емпіричне узагальнення дотепер залишається поза кругозором біологів.

Правильність принципу Дана (психозойська ера Ле-Конта), який виявився поза кругозором наших палеонтологів, може бути легко перевірена тими, хто захоче це зробити, завдяки будь-якому сучасному курсу палеонтології. Він охоплює не тільки весь тваринний світ, але яскраво проявляється й в окремих типах тварин.

Дана вказав, що в ході геологічного часу, говорячи сучасною мовою, тобто протягом двох мільярдів років, принаймні, а напевно багато більше, спостерігається (стрибками) удосконалення − ріст центральної нервової системи (мозку), починаючи від ракоподібних, на яких емпірично й установив свій принцип Дана, і від молюсків (головоногих) і закінчуючи людиною. Це явище й назване ним цефалізацією. Щораз утворений рівень мозку (центральної нервової системи) у досягнутій еволюції не йде вже назад, тільки вперед.

9. Визнаючи геологічну роль людини, І.П. Павлов (1854-1929) в останні роки свого життя говорив про антропогенну еру, в якій ми тепер живемо. Він не враховував можливості тих руйнувань духовних і матеріальних цінностей, які ми зараз переживаємо внаслідок варварської навали німців і їхніх союзників, але він правильно підкреслив, що людина на наших очах стає могутньою геологічною силою, яка дедалі зростає.

Така геологічна сила формувалася геологічно довготривало, для людини зовсім непомітно. Із цим збіглася зміна становища (матеріального насамперед) людини на нашій планеті.

В XX ст., вперше в історії Землі, людина пізнала й пронизала собою всю біосферу, завершивши географічну карту планети Земля своїм розселенням по всій її поверхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим. Немає жодного клаптика Землі, де б людина не змогла прожити, якби це було їй потрібно. Наше перебування в 1937-1938 р. на плавучих кригах Північного полюсу це яскраво довело. І одночасно із цим, завдяки потужній техніці й успіхам наукового мислення, завдяки радіо й телебаченню, людина може миттєво говорити в будь-якій частині нашої планети з ким завгодно. Перельоти й перевезення досягли швидкості кількох сотень кілометрів за годину, і на цьому люди ще не зупинилися.

Все це результат цефалізації Дана (1856), зростання людського мозку й праці, яку вона ним скеровує.

У яскравому образі економіст Л. Брентано ілюстрував планетарну значимість цього явища. Він підрахував, що, якби кожній людині дати один квадратний метр і поставити всіх людей поруч, вони не зайняли б навіть всієї площі маленького Боденського озера на границі Баварії й Швейцарії. Інша поверхня Землі залишилася б порожньою від людини. Таким чином, все людство, разом узяте, представляє незначну масу речовини планети. Міць її зв’язана не з її матерією, але з її мозком, з її розумом і спрямованою цим розумом її працею.

У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це й не буде використовувати свій розум і свою працю для самознищення.

10. Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей − Homo sapiens і його геологічних предків Sinanthropus і ін., потомство яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас − будь-яким чином серед них всіх − розвивається невпинно в незліченних поколіннях. Це − закон природи. Всі раси між собою схрещуються й дають плідне потомство.

В історичному змаганні, наприклад у війні такого масштабу, як нинішня, зрештою, перемагає той, хто цього закону притримується. Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи. Я вживаю тут поняття “закон природи”, так як це тепер все більше входить у життя в області фізико-хімічних наук, як точно встановлене емпіричне узагальнення.

Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас − всіх і кожного − і вільної думки особистості визначає життя людства, яке є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого.

Це новий стан біосфери, до якого ми, не непомічаючи цього, наближаємося, і є “ноосфера”.

11. В 1922/23 р. на лекціях у Сорбоні в Парижі я прийняв як основу біосфери біогеохімічні явища. Частина цих лекцій була надрукована в моїй книзі “Нариси геохімії”.

Прийнявши встановлену мною біогеохімічну основу біосфери за вихідне, французький математик і філософ бергсоніанець Є. Ле Руа у своїх лекціях у Коллеж де Франс у Парижі ввів в 1927 р. поняття “ноосфери” як сучасної стадії, геологічно пережитої біосфери. Він підкреслював при цьому, що він прийшов до такого уявлення разом зі своїм другом, геологом і палеонтологом Тейяром де Шарденом, який працює в Китаї.

12. Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може й повинна перебудовувати своєю працею й думкою область свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються ширші творчі можливості. І може бути, покоління моєї внучки вже наблизиться до їхнього розквіту.

Тут перед нами постала нова загадка. Думка не є форма енергії. Як же може вона змінювати матеріальні процеси? Це питання й дотепер науково не вирішене. Його поставив уперше, наскільки я знаю, американський учений, який народився у Львові, математик і біофізик Альфред Лотка. Але вирішити його він не міг.

Як правильно сказав колись Ґете (1749-1832) − не тільки великий поет, але й великий учений, − у науці ми можемо знати лише, як відбулося що-небудь, а не чому й для чого.

Емпіричні результати такого “незрозумілого” процесу ми бачимо навколо нас на кожному кроці.

Мінералогічна рідкість — самородне залізо — виробляється тепер у мільярдах тонн. Ніколи не існуючий на нашій планеті самородний алюміній виробляється тепер у будь-яких кількостях. Те ж саме має місце стосовно майже незліченної кількості знову створюваних на нашій планеті штучних хімічних сполук (біогенних культурних мінералів). Маса таких штучних мінералів безупинно росте. Вся стратегічна сировина відноситься сюди.

Зовнішній вигляд планети − біосфера − хімічно різко змінюється людиною свідомо й головним чином несвідомо. Змінюється людиною фізично й хімічно повітряна оболонка суходолу, всі її природні води.

У результаті зростання людської культури в XX ст. усе більш різко стали змінюватися (хімічно й біологічно) прибережні моря й частини океану. Людина повинна тепер вживати все більше й більше заходів для того, щоб зберегти для майбутніх поколінь морські багатства, які нікому не належать.

Більше того, людиною створюються нові види й раси тварин і рослин.

У майбутньому перед нами постають як можливі казкові мріяння: людина прагне вийти за межі своєї планети в космічний простір. І, імовірно, вийде.

У цей час ми не можемо не зважати на те, що в пережитій нами великій історичній трагедії ми пішли правильним шляхом, який відповідає ноосфері.

Історики й державні діячі тільки підходять до окреслення явищ на основі цієї точки зору. Дуже цікавий щодо цього підхід до проблеми як історика й державного діяча Уїнстона С. Черчілля (1932).

13. Ноосфера − останній з багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії − стан наших днів. Хід цього процесу тільки починає нам з’ясовуватися з вивчення її геологічного минулого в деяких своїх аспектах.

Наведу кілька прикладів. П’ятсот мільйонів років тому, у кембрійській геологічній ері, уперше в біосфері з’явилися багаті на кальцій скелетні утворення тварин, а рослин − більше двох мільярдів років тому. Це − кальцієва функція живої речовини, нині могутньо розвинена, − була одна з найважливіших еволюційних стадій геологічної зміни біосфери.

Не менш важлива зміна біосфери відбулася 70-110 мільйонів років тому, під час крейдової системи, і особливо третичної. У цю епоху вперше створилися в біосфері наші зелені ліси, всім нам рідні й близькі. Це інша більша еволюційна стадія, аналогічна ноосфері. Імовірно, у цих лісах еволюційним шляхом з’явилася людина близько 15-20 млн. років тому.

Зараз ми переживаємо нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу.

Ми вступаємо в неї − у новий стихійний геологічний процес − у грізний час, в епоху руйнівної світової війни.

Але найважливішим для нас є той факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері.

Тому можна дивитися на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках. Ми його не випустимо.

1944 р.

Вернадський В.И. Несколько слов о ноосфере // Вернадський В.И. Биосфера и ноосфера. − М.: Рольф, 2002. − С.470-482.

Дата добавления: 2015-05-22