Світоглядні ідеали римських мислителів

З III ст. до н. е. посилюється вплив Римської держави. У II ст. до н. е. Рим володіє більшою частиною стародавнього світу, і під його економічний та політичний вплив потрапляють поліси континентальної Греції. Тож у Рим починає проникати грецька культура, складовою частиною якої є філософія. Але римська культура формується в зовсім інших умовах. Походи римських легіонів, військова експансія щодо всіх країн відомого тоді світу (як цивілізованих, так і «варварських») створює широкі можливості для формування саме римського мислення. У ньому на першому місці стоїть культ легендарних римлян, героїв і громадян. Наприклад, засновник республіки і перший консул Юній Брут засудив на смерть своїх синів, причетних до змови на користь вигнаного царя Тарквінія, Муцій Сцевола проник у табір етруського царя Парсенни, який оточив Рим, з метою вбити царя, але його впіймали, і він спалив на вогнищі руку на доказ стійкості римських юнаків. Прославлений полководець Цінціннат сам орав поле; коли його було призначено диктатором у скрутну для Риму годину, він отримав перемогу і знову повернувся до свого плуга. Консул Децій Мус добровільно пожертвував життям у бою, оскільки віщий сон пророчив йому, що перемогу отримає те військо, полководця якого буде вбито. Переможець царя Пірра, Маній Курій Дентат, відмовився від багатих подарунків і частини трофеїв, задовольнившись невеликою земельною ділянкою, яку почав власноручно обробляти.

Крім того, націленість на розвиток природничих і технічних наук, розвиток політики і права відрізняють римську філософію від грецької: Рим прагне до світового панування і збагачується кращими з надбань культури завойованих країн. Тому логічним є те, що римська філософія формується під впливом, переважно грецького, зокрема елліністичного, філософського мислення. Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями - стоїцизм, скептицизм і еклектицизм.

Римський стоїцизм - найпоширеніша філософська течія в середніх і вищих класах суспільства. Його видатні представники - Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Сенека (бл. 4 р. до н. е. - 65 р. н. е.) належав до привілейованого прошарку «вершників», здобув всебічну освіту, досить довго успішно займався адвокатською практикою. Пізніше став вихователем майбутнього імператора Нерона, після сходження якого на трон досягає найвищого суспільного стану і почестей. Сенека присвятив Нерону трактат «Про милосердя», в якому закликає зберігати помірність і дотримуватись республіканського духу. В міру зростання престижу і багатства Сенека вступає в конфлікт зі своїм оточенням і змушений залишити місто, жити в своєму маєтку. Звинувачений в організації змови, наклав на себе руки.

Сенека виходить з того, що все в світі підлягає владі суворої необхідності. Цс є наслідком його тлумачення поняття Бога як іманентної, правлячої сили, володарки надрозуму (Логосу). Сенека характеризує її як «вище добро і найвищу мудрість», що реалізується в гармонії світу та його доцільному влаштуванні.

Завдання філософії - звільнити мудреця від страхів і бажань, що поневолюють темну, неосвічену людину. Тільки філософія дає знання природи, її законів, необхідності, що панує в ній, і підкорення цій необхідності добровільно і є істинною доброчинністю та істинною свободою.

Обов'язок філософа - брати участь у житті держави, приносячи їй користь на тій посаді, яку визначила йому доля. Якщо держава настільки зіпсована, що філософу в ній немає місця, він повинен пам'ятати, що є громадянином не лише свого рідного міста, але й усього світу, і давати користь людству в цілому, навчаючи його і подаючи приклад власним життям.

Центром філософської системи Сенеки є етика, в якій основними є принцип злагоди з природою (жити щасливо означає жити у гармонії з природою) і принцип підлеглості людини своїй долі. Сенека засуджує спроби чинити опір злу. Не варто нарікати і скаржитися, засуджувати світовий порядок і Бога на тій підставі, що негідні щасливі, а добрі нещасливі. Доля посилає випробування для того, щоб загартувати добрих і мудрих, і якщо вони потрапляють у тяжкі обставини, то це так само закономірно, як і те, що доброму солдатові потрібно затратити більше праці та пережити більше число небезпек, ніж дезертиру. їхній обов'язок — з гідністю витримати всі випробування. Якщо ж чаша терпіння переповниться, у них завжди залишається можливість піти з життя. Гідне життя і мужня смерть — приклад і користь для людей.

Сенс життя Сенека вбачає в досягненні абсолютного душевного спокою. Звідси виправдання існуючого, проповідь пасивності, терпіння, ствердження мізерності долі людини порівняно з долею світу.

Найвища цінність - удосконалення власної душі та розуму, тобто самого себе. Отже, підкреслюється поняття людини як індивіда, що прагне до удосконалення в доброчинності.

Видатний представник римського стоїцизму Епіктет (бл. 50 - бл. 140 рр. н е.) був рабом, а набувши свободу, повністю присвятив себе філософії. Епіктет відстоює точку зору, згідно з якою філософія — це не тільки пізнання, але й керівництво у практичному житті. Дослідження природи є важливим і корисним не тому, що на його основі можна змінити природу, навколишній світ, а тому, що відповідно до природи людина може впорядкувати своє життя. Людина не повинна бажати того, чого не може зробити.

Критикуючи сучасний йому суспільний порядок, Епіктет робить наголос на думці про рівність людей-, засуджує рабовласництво. Цим його погляди відрізняються від вчення стоїцизму. Центральний мотив філософії -примирення з реальною дійсністю - веде до пасивності. «Не бажай, щоб усе відбувалося, як ти хочеш, але бажай, щоб усе відбувалося, як відбувається, і буде тобі добре в житті».

Дійсна сутність людини полягав в розумі. Подібно до того як розум панує над людиною, так і в світі панує світовий розум - Логос (Бог). Бог -найвища інстанція, перед ним земні правителі та володарі нікчемні. Пізнання себе, свого Логосу - це шлях до пізнання свого божественного начала і самого Бога. Тіло і розум дав людині Бог для того, щоб тіло не було їй підвладним, а розум був вільним у своїх бажаннях, своєму виборі.

Не прив'язуючись до тіла і зовнішніх матеріальних благ, відмовившись від думок, які мають про нього люди нсосвічені, мудрець не буде рабом того, хто має владу дати йому блага або забрати майно, близьких, життя. Тиран чи володар мають силу тому, що ми маємо неправильне уявлення про їхню владу. Характерним є діалог тирана і філософа, автором якого є Епіктет:

- Тиран: Я закую тебе в ланцюги.

- Філософ: Ти загрожуєш моїм рукм і моїм ногам.

- Тиран: Я відріжу тобі голову. Філософ: Тепер ти загрожуєш моїй голові.

- Тиран: Отже, ви, філософи, закликаєте зневажати володарів?

- Філософ: Ніскільки. Ніхто з нас не заперечує їхніх прав. Візьми моє тіло, візьми моє добро, візьми моє чесне ім'я.

- Тиран: Звичайно, я все це візьму. Але я хочу на додачу панувати над твоїми думками!

- Філософ: Звідки в тебе на це візьметься сила? Як насмілився ти розраховувати на те, що зможеш панувати над думками інших? Ти можеш перемагати страхом, і тільки. Час тобі зрозуміти, що думка може запанувати, але ніхто не зможе запанувати над думкою!»

Головне завдання філософа - навчити людей на прикладі, як можна і необхідно жити, щоб бути істинно вільним. Змінити існуючий порядок речей, людей нам не дано, але можна привести свою волю в гармонію з умовами нашого життя й оточення. Людина повинна виконувати свій обов'язок, терпіти випробування, які посилає Бог. Слід виходити не з свого добра, а з добра загального, поза яким окрема людина взагалі не є людиною. Жити необхідно без страху, хвилювань, пристрастей, а для цього слід не боятися вигнання, бідності, чорної роботи, позбавитися заздрощів, гніву, бажань, жалкувань, не засуджувати богів і людей, якщо все йде не так, як бажалося, задовольнятися мінімумом. Щастя полягає в знищенні бажань, оскільки виконання одного бажання породжує інші.

Заради дійсної свободи людина повинна віддати Богу все, що той їй дав. Але свобода - не свавілля, а підкорення вищій необхідності, вона - в усвідомленні того факту, що все в світі минуще.

До римських стоїків належить також Імператор Марк Аврелій Антонін (121-180 рр. н. е.), під час правління якого кризові явища стають все більш інтенсивними. Вищі суспільні класи відмовляються від будь-яких змін для збереження існуючого ладу. В стоїчній етиці вони вбачають засіб морального відродження суспільства.

У роздумах Марка Аврелія переважають елементи песимізму. Над людиною, говорить Марк Аврелій, тяжіє усвідомлення того, що все, в тому числі й діяльність, - марне. Все змінюється: душа - це дим і мрія; життя – війна і зупинка на шляху, слава, нехай то слава Цезаря і Сократа, скороминуча, та й яка між ними різниця після смерті. Що може вести? Тільки філософія, тобто збереження своєї сутності від всякого безчестя, перемога над болем і задоволенням, здатність не мати потреби ні в кому, не боятися смерті, бо вона природна. Марно сподіватися виправити людей, їхні душі та розум, настановити, щоб вони не були ні рабами, ні негідниками, оскільки такими бони були завжди. Нічого не можна змінити в світі. У всьому існуючому суспільному хаосі ніщо не варте уваги і турботи. Є тільки одне гідне завдання: без гніву провести своє життя серед людей, які творять несправедливість, серед брехунів, настільки огидних, що їх важко витримати.

Марк Аврелій - останній представник античного стоїцизму, вчення, в якому, зокрема, підкреслюється необхідність «підкорити себе» світовому Розуму-Логосу-Богу, а це мало вплив на формування раннього християнства.

Головним представником римського скептицизму був Енесідем із Кносса (бл. І ст. до н. е.), у своїх поглядах близький до філософії Піррона. Енесідем вбачав у скептицизмі шлях до переборення догматизму всіх існуючих філософських напрямів. Велику увагу приділяв аналізу суперечностей у вченнях інших філософів. Висновком з його скептичних поглядів було твердження, що про реальність не можна робити ніяких суджень, заснованих на безпосередніх відчуттях. Для обґрунтування цього висновку йому служать формулювання тропів, про які вже говорилося.

Найвидатнішим представником так званого молодшого скептицизму був Секст Емпірик (друга половина II ст. - перша половина III ст. н. е.). У своїх працях «Основи пірронізму», «Проти догматиків», «Проти математиків» він викладає методологію скептичного сумніву, яка базувалася на критичній оцінці основних понять тогочасного знання. Критичну оцінку спрямовано не тільки проти філософських понять, але й проти понять математики, риторики, астрономії, граматики тощо.

Секст Емпірик прагне довести, що скептицизм є оригінальною філософією і не допускає змішання з іншими філософськими напрямами. Він говорить, що скептицизм відрізняється від регати філософських течій, кожна з яких визнає одні сутності та виключає інші, тим, що одночасно піддає сумніву і допускає всі сутності. Філософ вважає, що немає ніякої користі від - тлумачення творів письменників і поетів, чим полюбляють займатись граматики: як правило, те, що є у авторів корисного для життя, виражено не досить чітко, а те, що ясне, — некорисне. Емпірик критикує догматичну етику, яка вчить людей мистецтва жити. Мистецтва жити не існує. Жити слід не згідно з теоріями, а згідно з позатеоретич-ними життєвими настановами - діяльно і спокійно.

Праці Секста Емпірика - реакція практика на теорію, яка стала непотрібною. Пошуки і дослідження суперечностей між твердженнями попередніх філософських систем ведуть скептиків до широкого вивчення історії філософії. І хоча в цьому напрямі скептицизм створює багато цінного, в цілому він уже є філософією, що втратила ту духовну силу, котра підняла античне мислення до таких вершин.

Еклектицизм (від грец. eklektikos - той, що вибирає) виникає в І ст. до н. е. в Римі. Його основоположник Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н. е.) володів колосальним обсягом знань, був енциклопедистом своєї епохи. Він поставив перед собою грандіозне завдання - створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності та відповідала б індивідуальним потребам римського громадянина. Ця філософія повинна була синтетично об'єднати в собі все краще, що було створено до неї іншими народами.

У широкому значенні еклектицизм - поєднання в одному вченні різноманітних, органічно несумісних елементів, безпринципове запозичення і змішування суперечливих ідей, оцінок, теорій, використання і підтасовування вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо.

Еклектицизм у викладі Ціцерона зосереджує увагу на суспільній проблематиці, зокрема на етиці, прагнучи об'єднати частини різних філософських систем, які дають корисні знання.

В етиці Ціцерон багато в чому підтримує стоїків, значну увагу приділяє проблематиці доброчинності. Людину він вважає розумною істотою, яка містить у собі щось божественне. Доброчинність - це переборення всіх життєвих знегод силою волі. Найбільше сприяє цьому філософія. Кожен з філософських напрямів приходить до досягнення доброчинності своїм шляхом. Тому Ціцерон рекомендує об'єднати внесок, який роблять окремі філософські школи, усі їх досягнення в одне ціле. Цим він захищає свій еклектицизм.

Висновки

Антична філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Аргстотеля, вперше поставила і професійно обгрунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, етики тощо. Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозуміння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визначено всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислення. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньогрецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

Розвиток античної філософії впродовж дванадцяти століть (VII ст. до н. е. - У ст. до н. є.) створив особливий тип філософствування, в якому можна виділити деякі характерні риси: антична філософія, заснована на принципі об'єктивізму, виходить із чуттєво-предметного Космосу; вона - матеріально-чуттєвий космологІзм. Оскільки Космос - абсолютне божество, то вона пантеїстична. Давньогрецькі боги природні, вони схожі на людей. Космос обумовлює необхідність, яка стосовно людини є долею, фатумом. Людині її доля невідома, тому вона діє самостійно, вона — герой. Антична філософія поєднує фаталізм з героїзмом, люди — актори на грандіозній космічній сцені. Вона багато досягла на понятійно-категоріальному рівні, але майже не знає законів. У ній поєдналися логічне, естетичне, моральне. В епоху еллінізму та римський період розвитку філософії замість пізнання об'єктивного світу відбувається пошук рецептів заспокоєння людини перед лицем нової, небезпечної для неї та її цінностей дійсності. Головними розділами такої філософії стають етика і мораль. Космополітизм стоїків і мотиви природного права, засновані на раціоналізмі, ригоризм їхніх моральних принципів виявлялись дуже привабливими для римської державності. Тому саме стоїцизм здобув широке розповсюдження в Римській імперії. Від II ст. н. є., з першими формами християнського мислення, в умовах зміни політичної та історичної ситуації відбувається формування нового способу розуміння, що зумовить «нову культуру», яка завершить античну думку і відкриє проблематику середньовічної філософії.

Дата добавления: 2015-05-22