ДОНЕЦЬК – 2004

Обговорено та схвалено

Курс лекцій

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

для студентів денної і заочної форми навчання

для студентів усіх спеціальностей

на засіданні кафедри українознавства

протокол № 1 від 7.09.2004 р.

Зміст

1. Витоки українського народу та його державност. 2

2. Україна княжої доби та її роль у світовій історії 22

3. Україна у складі Литви і Польщі 42

4. Козацька доба 66

5. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст 80

6. Формування української держави 105

7. Велика руїна 129

8. Гетьманщина 152

9. Ліквідація української автономної державності 169

10. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій 190

11. Українська національна демократична революція 1917-1921 рр. 209

12. Міжвоєнний період історії українського народу (1921-1939 рр.) 231

13. Україна в роки Другої світової війни 260

14. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток України

від другої половини 40-х до початку 80-х рр. ХХ ст. 281

15. Національно-державне відродження українського народу 315

16. Незалежна Україна в сучасному світі 354

ЛЕКЦІЯ 1. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА ЙОГО ДЕРЖАВНОСТІ

План:

Перші цивілізації на території України. Трипільська культура.

Стародавні кочові племена. Античні держави Північного Причорномор'я.

Походження слов'ян та їх розселення на території України.

1. Важливою проблемою є момент відліку української історії. З якого часу починається історія України? Вона починається з того моменту, коли первісна людина з'явилася на території України. Люди - дійові особи історії, її творці.

Вивчаючи проблему появи первісних людей та способів їх життя, необхідно звернути увагу на те, що вчені поділяють історію первісного суспільства на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік, залізний вік.

Палеоліт археологи поділяють на ранній, середній та пізній. На сучасній території України стародавні люди з'явилися ще в епоху раннього палеоліту – близько 1 млн. років. На думку археологів, найімовірніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії. Рештки найдавніших стоянок первісний людей знайдено в різних місцевостях сучасної України – м. Амвросіївка (Донбас), с. Королеве (Закарпаття), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина).

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було привласнюючим, основу його складало збирання і полювання. Основним і універсальним знаряддям праці архантропів було ручне рубило.

Близько 150 тис. років тому почалося чергове похолодання. Змінився рослинний та тваринний світ. Знаряддя праці стали більш різноманітними і досконалими.

Боротьба за існування змусила людину в період середнього палеоліту (200 – 40 тис. років тому) оселятися в природних печерах, будувати штучні наземні житла, одягатися в шкури, не тільки використовувати, але й добувати вогонь.

Помітне ускладнення умов життя призвело до поступової зміни і зовнішнього вигляду людини, який став наближатися до сучасного. Це була так звана неандертальська людина. Слід відзначити, що в цей період почали закладатися першооснови духовного світу людини.

У часи пізнього палеоліту (40 – 12 тис. років тому) в суспільній організації людей на зміну первісному стаду прийшла матріархальна родова община. Основним осередком суспільства став рід – група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків по материнській лінії.

Родові общини об'єднувалися в племена, з утворенням яких оформився родоплемінний первіснообщинний лад. Зароджувалися перші форми релігійних вірувань (тотемізм, магія, анімізм, фетишизм) та мистецтво. Про це свідчать знайдені фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва.

Особливу увагу слід звернути на те, що у добу пізнього палеоліту завершився процес фізичного та розумового формування людини сучасного типу – homo sapiens («людина розумна»). З її появою удосконалилися знаряддя праці, людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів.

Слід також зауважити, що 12 тис. років тому наступив новий період розвитку людства – мезоліт, який закінчився приблизно 7 тис. років тому.

Почалося нове потепління, змінилися природні умови. Великі тварини або вимерли, або відійшли на північ. У лісах і степах люди почали полювати здебільш на сучасні види тварин: оленя, лося, кабана, бобра, лисицю та ін. Були винайдені лук і стріли. Крім полювання люди займалися рибальством та збиранням рослинної їжі. Люди продовжували жити родовими общинами.

Близько 7 тис. років тому закінчився мезоліт і почався неоліт, який тривав приблизно до 4 тис. років тому. Висвітлюючи цей період, слід підкреслити, що основною характерною рисою життя людей часів неоліту був перехід від збирання до відтворення продуктів господарської діяльності – скотарства і землеробства (так звана «неолітична революція»). Люди навчилися виготовляти знаряддя праці шляхом шліфування, свердління і розпилювання каменю. Виникло примітивне ткацтво та виготовлення глиняного посуду без гончарного кругу.

Доцільно відзначити, що перехідною епохою від кам'яного періоду до металевого був енеоліт, коли поряд з кам'яними почали виробляти знаряддя праці з міді (4 – поч. 2 тис. до н.е.). Серед племен, що населяли простори сучасної Східної Європи, найвищого розвитку в добу енеоліту досягло осіле населення Правобережної України. Культура цих племен, що датується IV - початком II тисячоліття до н.е., відома в науці під назвою трипільською. Ареал поширення трипільської культури ся­гає 190 тис. км², що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).Її назва походить від с. Трипілля на Київщині, де у 1893р. видатний київський археолог В. Хвойка виявив першу пам’ятку цієї культури.

Трипільці мешкали в глинобитних одно та двоповерхових будинках. Покрівля була двосхила, крита соломою. Поселення стояли найчастіше поблизу річок і були досить великими. Це були на той час найбільші в Європі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало 15-20 тис. людей.

Головним заняттям трипільських племен було землеробство. Грунт вони обробляли кам’яними або кістяними мотиками. Разом з тим відбувався поступовий перехід від мотичного до орного землеробства за допомогою дерев’яного рала. Трипільці вирощували на своїх полях і городах пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Тваринництво мало приселищний характер, розводили велику й дрібну рогату худобу, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики. Певну роль у господарстві трипільців відігравали полювання і рибальство. Господарство велося так інтенсивно, що через 50-100 років земля виснажувалась і люди мусили переселятися на нові землі.

Трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Вони вперше на території України почали користуватися виробами з міді. Високого технічного та художнього рівня досягло у них керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг. Глиняний посуд з плоским дном вони прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів.

У сфері суспільних відносин характерними ознаками трипільської культури були перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об'єднань, поява елементів приватної власності. У духовній сфері домінували символи родючості, про що свідчать численні жіночі статуетки. Вони передають образ жіночого божества, пов'язаного з уявленнями про велику богиню-матір, про матір-землю, від якої й залежить родючість.

Причини поступового зникнення трипільських племен остаточно не з'ясовані. Вчені висловлюють кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства; й певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного та східного ареалів; і експансія на землі трипільців скотарських степових пле­мен.

Історики досі не дійшли спільної думки щодо поход­ження трипільців. Одні переконані, що трипільська куль­тура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають-трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх авто­хтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

В історичній літературі понад 100 років існує точка зору, що трипільці - прямі предки українського народу. Однак, як випливає з багаторічних наукових досліджень, трипільська культура виникла внаслідок взаємодії культур давніх землеробських племен, які прийшли зі Східного Середземномор'я та Балкан, і місцевого населення доби неоліту. Немає жодних підстав твердити про якийсь генетичний зв’язок трипільців не те що з українцями, а й із слов'янами, котрі вийшли на історичну арену щойно по двох тисячоліттях. Разом з тим не підлягає сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

У 2 тисячолітті до н.е. були поширені бронзові знаряддя. Цей час відноситься до бронзового віку (2 – 1 тис. до н.е.). Слід звернути особливу увагу на те, що в цей період завершується відокремлення скотарства і подальший розвиток орного землеробства. Це був перший великий суспільний поділ праці. Чоловік став відігравати провідну роль в господарському житті. Відбувся перехід від матріархату до патріархату. Проходив процес підвищення продуктивності усіх галузей господарства, зокрема землеробства, ремесла. Посилилося майнове розшарування. Первісне суспільство вступило у період розкладу.

Всі ці процеси прискорились тоді, коли людина навчилася виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю. На межі 1 тис. до н.е. –1 тис. н.е. почався залізний вік. Поступово майнові відмінності між окремими главами родин руйнували первісну общину, спільне володіння землею і спільний обробіток її поступово зникали. Родова община кровних родичів з часом перетворилася на сусідську, територіальну общину. Окремі племена об'єднувалися в союзи споріднених племен, а з часом території окремих племен збивалися в одну спільну територію всього народу.

2. Найдавнішим народом української історії, назва якого дійшла до нас, були кіммерійці. Вони населяли територію Північного Причорномор’я, Криму, Кавказу (ІX - VII до н.е.). Про кіммерійців ми дізнаємося з “Одіссеї” та “Іліади” Гомера.

Кіммерійці швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства та землеробства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. Кіммерійці виробляли і застосовували мідні і бронзові знаряддя праці і речі, потім першими в Україні почали виплавляти залізо. У них з'явилися залізні вироби - мечі, кинджали та ін. Кіммерійці опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною. Войовничість кіммерійських племен, яка випливала з самої природи кочового скотарства, а також наявність досконалішої за бронзову залізної зброї, сприяли здійсненню широкомасштабних походів в Малу Азію, де вони успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Постійний натиск кіммерійців відчували й землеробські праслов'янські племена, що мешкали північніше. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища (Немирово, Волковиці, Хмільне та ін).

Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Однак утворити повноцінну державу кіммерійцям так і не вдалося. У VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули з Причорномор'я й частково асимілювали скіфські племена. Кіммерія розпалася і зійшла з історичної арени.

Протягом ІХ – І ст. до н.е. у Криму жили племена таврів. Про них повідомляє нам давньогрецький історик Геродот, називаючи їх землі Таврікою. Таври займалися в горах скотарством, у долинах - землеробством, у прибережних районах - рибальством. Жили вони замкнутими общинами, для житла використовували печери. У другій половині І тис. до н.е. греки, освоюючи Причорномор’я, дедалі більше відтісняли таврів у гори. Таври боролися проти Боспору та Херсонесу, інколи разом зі скіфами. У II ст. до н.е. Тавріку завоював понтійський цар Мітрідат, а у другій половині І ст. до н.е. її захопили римські війська.

Культура таврів була досить замкнутою і відсталою. У них довго зберігався первісний родовий лад і сімейна община. За їм я таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Тавридою, Таврікою, Таврією.

Скіфські племена прийшли зі Сходу. Витіснивши кіммерійців, вони у другій половині VII ст. до н.е. утворили політичне консолідоване об'єднання племен - Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е.

Давньогрецький історик Геродот, який в середині V ст. до н.е. подорожував по скіфських землях, поділив населення Скіфії на дві великі групи: скіфів-кочівників, що жили в основному в степах між Дніпром і Доном, і скіфів-землеробів, які разом з нескіфськими племенами жили у степовій частині поблизу Ольвії, а також у лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра. Серед скіфів-кочівників були “царські” скіфи, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину.

Скіфи жили спочатку патріархально-родовим ладом. Однак під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин він розкладався: відбувалося майнове розшарування, збагачення родоплемінної знаті, вождів, влада яких перетворювалася на спадкову, зароджувалися соціальні верстви. У V ст. до н.е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на державу, яку очолював цар.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в ІV ст. до н.е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, активно велася торгівля з грецькими колоніями у Причорномор’ї, було започатковано карбування скіфської монети.

Занепад могутньої скіфської держави розпочався в ІІІ ст. до н.е., що було пов’язано з появою тут нових кочових племен – сарматів. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова. Скіфи створили дуже самобутню культуру, найяскравішими виявами якої були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба та ін.), скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна зброя верхових коней, які вплинули на формування передслов’янської культури.

У ІІІ ст. до н.е. із заволзьких степів на територію Північного Причорномор'я прийшли нові кочові скотарські племена - сармати, витіснивши скіфів. Майже 600 років вони панували в українських степах (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)

Сармати становили не єдине однорідне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Ці племена займалися переважно кочовим скотарством та грабіжницькими війнами. Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілості й займалася землеробством та ремеслом.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Культура сарматів була близькою до скіфської. Водночас у військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. За свідченням римського історика Тацита, удар сарматської кінноти, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо. В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами. У сарматів велику роль відігравали жінки, що було проявом матріархальних пережитків.

З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами. Одне із сарматських племен – алани, утворили союз, який досягав до Аральського моря. Вони жили переважно над Азовським морем між Дніпром та Міусом. Розбиті гунами, алани поділилися на окремі групи, одна з яких оселилася в Криму. Багато аланів було між Сіверським Дінцем та Доном, де залишилися їхні могильники. В Донецькій області сарматське поховання розкопано на окраїні села Черевського Тельмановського району. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Однак слід відзначити, що у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування озброєння середньовічного лицарства.

В VII - V ст. до н.е. в рамках «Великої грецької колонізації» у Північному Причорномор’ї виникли грецькі поселення. Вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного й Азовського морів свої поселення, які стали містами-державами (полісами). Грецька міграція зумовлювалася перенаселенням в материковій Греції, нестачею землі в метрополії, розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини, воєнно-політичними конфліктами. Сучасні дослідники поділяють майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор’ї на два періоди:

І. Грецький період (друга половина VII – середина І ст.ст. до н.е.). Характерними рисами цієї доби були: виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій; започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі між Елладою і варварським світом; відносно мирне співіснування з місцевим населенням.

2. Римський період (середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). Війни понтійського царя Мітрідата VІ Євпатора проти Риму стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор’я. Розпочалася прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були: нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація на Римську імперію; входження частини міст до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав.

Першим грецьким поселенням на півдні України було засноване у VII ст. до н.е. на острові Березань містечко Борисфеніда. У VI ст. до н.е. у Буго-Дністровському лимані з’явилося місто Ольвія (з грецької мови – «щаслива»). Згодом виникли Тіра, Ніконій, Херсонес та ін. У VI ст. до н.е. по обом берегам Керченської затоки був заснован ряд грецьких колоній: Пантікапей, Фанагорія, Кепи, Гермонасса, Німфей, Феодосія та ін, які в 480 ст. до н.е. об'єдналися у Боспорський союз зі столицею в Пантикапеї. Союз міст очолив виходець з мілєтського аристократичного роду Археанактидів. За повідомленням Діодора Сіцилійського Археанактиди правили Боспором 42 роки, займаючи посаду архонта і спадкоємну посаду басілевса – верховного царя. Потім влада була захоплена Спартоком, і з сер. V до ІІ ст. до н.е. Боспором правила династія Спартокидів. У цей період відбулося військове підкорення незалежних боспорських полісів і створення централізованого Боспорського царства. У к. ІІ-І ст. до н.е. Боспорське царство входить до складу держави Мітрідата VІ Євпатора – Понтійського царства. З І до сер.ІІІ ст. н.е. Боспором правила нова династія царів Тіберіїв-Юліїв. Боспорське царство потрапляє в орбіту римського впливу.

Колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Слово поліс перекладається як місто-держава. Поліс являв собою як би єдність у трьох обличчях: держава, місто, громада. Поліс насамперед – це не стіни, а люди, громадянський колектив. Стародавні римляни називали своє суспільство об'єднанням громадян. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею.

Кожне місто-держава становила окрему демократичну республіку. Однією з особливостей полісної організації була наявність органів самоврядування: народних зборів вільних громадян, ради, виборних посадових осіб – магістратів, судових органів. Законодавча влада належала народним зборам, виконавча - колегіям і магістратам. У народних зборах брали участь тільки повноправні громадяни, що приймали рішення голосуванням - підняттям рук. Постанови народних зборів вирізували на кам'яних плитах чи п'єдесталах статуй і виставлялися у центрі міста. На народних зборах вирішувалися питання зовнішньої політики, оборони міста, взаємини з навколишніми місцевими племенами, щороку проводилися вибори магістратів - посадових осіб. Вищою магістратурою була посада архонта. Архонти складали колегію з п'яти чоловік на чолі з першим архонтом – головою колегії. Архонти вносили в народні збори проекти постанов, займалися фінансами. Військовими справами в полісах відали стратеги, що складали колегію із шести чоловік з головним стратегом на чолі. Вони піклувалися про охорону міста, командували військом.

Приналежністю до громадянської общини визначалися права й обов'язки громадян: участь у політичному житті і керуванні громадою, участь у міському ополченні і захисті рідних рубежів, володіння земельною ділянкою і керування своїм господарством, виконання релігійних і жрецьких обов'язків. Як і поліс, античний громадянин був єдиний у трьох обличчях: власник, воїн і володар політичних прав. Жінкі, іноземці (метекі) та варвари були позбавлені громадянських прав. Зберігся цікавий документ із Херсонеса IV-III ст. до н.е., відомий за назвою «громадянської присяги херсонесців». Присяга була загальногромадянською, у ній громадяни зобов'язувалися служити народу, не скидати демократичний лад, не складати змови ні проти херсонеської громади, ні проти громадян, повідомляти про існування змов посадовим особам.

Особливість розвитку Боспорської держави полягає в співіснуванні двох інститутів: полісного (з демократичним самоуправлінням і устроєм громадянських общин) і царського з його адміністрацією і бюрократією. Можна виділити поліси з їхньою хорою і землі, що належать боспорським царям. Самоврядування полісів було обмежено боспорськими правителями. Громадянські права у мешканців боспорських міст зберігалися до занепаду Боспорського царства у к.ІІІ ст. н.е.

Населення грецьких міст-держав займалося землеробством, виноградарством, виноробством, рибальством і переробкою риби, ремеслами, вело жваву торгівлю як з місцевими племенами, так і з Грецією. Для потреб торгівлі карбували власну монету. Більшість населення, зайнятого у виробництві становили вільні громадяни. На основі аналізу основних тенденцій соціально-економічного розвитку держав Північного Причорномор'я дослідники зробили висновок про незначне поширення праці рабів у сфері матеріального виробництва, особливо в ремеслі, де переважала наймана праця. Слід зауважити, що притаманна Стародавньої Греції та Риму класична форма античного рабства, при якій раб беззастережно визнавався власністю свого хазяїна, був цілком позбавлений прав, використовувався в матеріальному виробництві, була відсутня в античних державах Північного Причорномор'я. Тут грані між рабським станом і станом залежності не виступали з достатньою чіткістю, існували різні за своїм соціальним і правовим статусом невільні групи варварського населення, якому надавалася певна господарська самостійність.

У другій половині III ст. навали кочовиків, зокрема готів, фактично знищили сільські округи – основну економічну базу грецьких колоній. Майже усі античні держави остаточно припинили своє існування у 70-х рр. IV ст. під ударами гунів. Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантії.

Треба підкреслити, що тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї мала серйозні наслідки. Велике значення для процесу державотворення сусідніх народів мав демократичний полісний устрій. Стародавні греки мали значний вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток місцевого населення (скіфів, сарматів, праслов’ян та ін). Місцеве населення познайомилося з прогресивними технологіями землеробства і ремесла, було залучено до товарно-грошових відносин. Виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я, різнобічні контакти племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

На завершення слід відзначити, що у своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії – Візантії.

3. У першому тисячолітті н.е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни. У писемних джерелах вони вперше згадуються під іменем венедів у I-II ст. н. е.

Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Вони з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим корінним населенням. Місце їх початкового проживання (прабатьківщина) поки в повній мірі не з’ясовано. Існує декілька концепцій слов’янського етногенезу. Найбільш поширеними є:

- Дунайська концепція походження слов’ян. Її започаткував легендарний літописець Нестор. У своїй знаменитій “Повісті врем’яних літ” він писав, що найдавніші слов'янські землі - нижня течія Дунаю. “Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозивалися іменами своїми.” Однак археологічні матеріали не підтверджують концепцію Дунайської прабатьківщини слов’ян.

- Скіфо-сарматська концепція слов’янського етногенезу. Вона з’явилася у добу Середньовіччя. Вперше її було викладено на сторінках Баварської хроніки ХIII ст. За цією концепцією предками слов'ян були скіфи і сармати, які прийшли з Передньої Азії уздовж Чорноморського узбережжя й отаборилися у південній частині Східної Європи. Звідти вони згодом розселилися на північ і захід. Ця концепція не мала серйозного наукового обґрунтування, хоча й стала популярною серед західноєвропейських вчених ХIV - ХVIII ст.

- Вісло-Дністровська концепція походження слов’ян. Вона була започаткована чеським вченим Л.Нідерлє на початку XX ст. Відповідно до цієї концепції слов'яни заселяли землі між Віслою і Дністром, їх центром була Волинь.

- Вісло-Одерська концепція слов’янського етногенезу. Вона була обґрунтована польськими вченими Ю.Косташевським, Я.Чекановським, Т.Лер-Сплавинським у 30-40-х роках XX ст. Ця концепція локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одрою.

- Дніпро-Одерська концепція, яка у 50-60-х роках XX ст. була висунута польським археологом (В.Геньзель) та російськими (Б.Рибаков, П.Третяков). Вчені значно розширили ареал зародження слов'янського етносу. Вони вважають прабатьківщиною слов'ян у ІІІ-ІІ ст. до н.е. землі між Дніпром і Одрою. З появою зарубинецької культури (ІІ-І ст. до н.е.) центр слов’янського етногенезу перемістився на територію між Віслою і Дніпром. Ця концепція розвивається і збагачується сучасними українськими археологами (В.Баран, Р.Терпиловський та ін.).

Перші згадки про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І – ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн». Саме «Гетика» і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської спільності. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди – басейн Вісли, анти – Подніпров'я, і слов'яни, або склавіни – Подунав'я. Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

Східних слов’ян грецькі та готські вчені називали антами (етнонім анти, на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні, рубежі). Готський історик Йордан оповідав: “Анти найхоробріші... живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу”. Як бачимо, мова фактично йде про державне утворення антів, яке проіснувало три століття, від кінця IV і до початку VII ст.

В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський про це так свідчив: “Ці племена не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно”. Із письмових джерел довідуємось про існування у антів племінної знаті, вождів. Так, в них згадуються царі Бож, Андрагаст, Мезамир, полководці Доброгаст, Всегорд, Пирогаст ат ін. Роль знаті та окремих вождів поступово зростала.

Отже, слід зазначити, що слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену десь на початку I тис. н.е. Час Великого переселення народів (ІІ – VІІ ст.ст.) був дуже динамічним. Історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. З V ст. слов’яни могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р., походи антів і склавінів разом з іншими варварськими народами на Константинополь стали регулярними. На початку VІІ ст. слов’янами було захоплено Далмацію та Істрію, наприкінці VІІ ст. слов’яни оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Східні слов'яни у VІ – ІХ ст.ст. займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки й від Ладоги до Чорного моря.

Деякі історики до антського періоду відносять і полянського князя Кия. Автор “Повісті врем’яних літ” подає легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю. На думку археологів, виникнення Києва відноситься до другої половини V ст. На цій підставі у 1982 р. відзначалося його 1500-річчя.

На превелику жаль, здобутки, що їх осягли анти, були здебільшого знищені навалою азійських орд. Гуни, авари та інші лиховісні степовики хмарами тягнули з Азії в край, де жили анти. Слов'яни не піддавалися ордам, а хоробро відбивалися від них, деколи перемагали, часом падали жертвою. Але все нові наступи кочових племен підточували життя. Під наступом аварів впало державне утворення антів. Основна маса антів відступила від моря й опинилася на смузі лісів (сучасні Київщина, Чернігівщина, Поділля). Історична арена східних слов’ян перемістилася у глибину країни з-над Чорного моря. Тут під природним захистом пущ, далі від наступів кочовиків, почало організовуватись нове життя.

У VІІ - VІІІ ст. старі назви (анти, венеди) в процесі розселення слов’ян поступово зникають, а їх місце займають нові найменування. Про територію розселення їх напередодні утворення Київської Русі розповідається у “Повісті врем’яних літ”. За даними літописця, у східних слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов'язана з територією України.

Особливу роль в нових умовах відіграли поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину. Літописець називає їх “мужами мудрими й тямущими”. Саме вони сформували ядро Київської держави. Головним центром полян був Київ. Древляни проживали на території Східної Волині. Їх центром був Іскоростень. На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали сіверяни. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь).

У VII - IХ ст. східні слов’яни досягли значних успіхів у своєму економічному розвитку. Головну галузь господарства становило землеробство. Вирощували слов'яни пшеницю, ячмінь, жито, просо, гречку, горох. Техніка землеробства піднялася на вищий рівень. Переважало орне, польове землеробство.

Одночасно з землеробством східні слов'яни займалися скотарством, мисливством, бортництвом, рибальством. Розвивались також ремесла, особливо виплавка з болотної руди заліза, виробництво різноманітних металічних знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду, ювелірне виробництво. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об’єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства.

Розвивалася зовнішня торгівля. Особливо жвавими були торгівельні зв'язки східних слов’ян з Візантією, Болгарією, Великою Моравією, Хазарією та іншими країнами й народами. Вивозилися хутра, віск, мед, зерно, а також рабів, а ввозилися здебільшого предмети розкоші - дорогі тканини, різні прикраси, вина, прянощі тощо.

Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас родовий лад швидко розкладався. На місці патріархально-родової общини виростала нова територіальна, сусідська община, яка ґрунтувалась вже не на кровній спорідненості, а на спільному володінні землею, на господарському і сусідському інтересах. У територіальну общину входили не тільки кровні родичі, а всі, хто жив на території даного селища.

Поміж членів цієї общини посилювалося майнове розшарування, з’являлися багаті і бідні. З розкладом родоплемінного ладу і появою класів у слов'ян формувався феодальний лад. Знать, старійшини, воєначальники різними способами зосереджували в своїх руках багатства, і, передусім землі, засновували свої господарства - двори, в яких використовували працю збіднілих общинників, а також рабів.

З появою класів у VIII - IХ ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів. На цьому ґрунті і виникають державні утворення - племінні князівства. Все це сприяло створенню фундаменту, на якому в IХ ст. зросла могутня держава - Київська Русь.

Таким чином, в стародавню добу українські землі населяло розмаїття народів і племен. Всі вони впливали на культурні традиції місцевого населення, залишили свій слід в його історії.

Кочові племена, які на протязі багатьох сторіч неподільно панували на широких просторах степу, створили на території України перші великі політичні об’єднання.

Греки заснували міста-держави у Північному Причорномор’ї, які протягом тисячоліття слугували аванпостами міської цивілізації в Україні. Своєю торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії.

У I тис. н.е. на історичну арену вийшли слов'яни - одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Сучасні українці є однією з гілок iсторичного слов’янства. Протягом I тис. в суспільному житті східних слов’ян відбулися величезні зміни, виникли усі передумови утворення держави на Русі.

Проблемно-пізнавальні питання:

Трипільська культура була найбагатшою доби енеоліту. Час її існування на території України IV-III тис. до н.е. Чому ж найдавнішим народом на теренах України вважаються кіммерійці, які мешкали в Х - VII ст. до н.е.?

Серед вчених існують різні твердження щодо генетичного зв’язку трипільців з українцями: одні вважають, що трипільці - прямі предки українського народу, інші, навпаки, рішуче виступають проти проведення родової лінії від трипільців до українців. Висловіть та обґрунтуйте свою точку зору на це питання.

Теми повідомлень:

Трипільська культура і її традиції в культурах пізніших народів.

Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор'я.

Реферати:

Значення трипільської культури.

Античні міста –держави.

Донбас у давнину.

Понятійний апарат:

Автохтони - корінні жителі, які заселяють дані території; теж саме, що і аборигени.

Дата добавления: 2015-05-22