Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження.- Донецьк, 2003. 4 страница

Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і "самвидав". За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60 - 70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі. селяни та ін.

Загалом в українському дисидентському русі. на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкінці 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її членів - І.Кандибу, С.Віруна. В.Луцького. б.Лібовича, Й.Боровиицького, І.Кіпиша -засуджено на різні терміни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, - до розстрілу, пізніше заміненого на 15-річне ув'язнення. Подібні судилища відбулися також над членами Інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962р. та Українського національного фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І.Коваль, Б.Грицина, М.Проців), багатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення. Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов. літературний критик Є.Сверстюк та Ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репре­сованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, лега­лізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних держа­вою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Ромашок, И.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особли­во, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні заса­ди українського дисидентського руху.

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. самвидав. Серед пер­ших «самвидавних» публікацій, які фактично започат­кували український дисидентський рух, був «Відкри­тий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шля­хом «самвидаву» розповсюджувалися такі знамениті твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви теро­ру?» В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965 — 1966 рр., розкрива­лися механізми політичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріо­тичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний жур­нал Українського національного фронту «Воля і Бать­ківщина». Велика частина самвидаву різними шляха­ми потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до органі­зації міжнародних кампаній на підтримку вимог україн­ських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації україн­ського дисидентського руху відіграв позацензурний журнал «Український вісник», шість номерів якого вийшли протягом 1970—1972 рр. у Львові за редак­цією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензу­рою твори, замовчувана суспільно-політична інформа­ція, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих реп­ресій були демонстрації протесту. Дисиденти надси­лали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали гро­мадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на викдриті процеси над інакодумцями, але відмов­лялися виступати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем'єри фільму С.Параджанова «Тіні забу­тих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В.Стус, І.Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей вста­ли. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Тро­хи згодом, у 1968 р., 159 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Параджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І.Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О.Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу). Іноді акції протесту, набирали крайніх форм. У 1968 р. колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: «Борітеся за законні права україн­ської мови» та „Свободу діячам української культури”). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 р., протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірняк із Калуша.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречен­ня радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе україн­ськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу «політичних в'язнів», обирали факти бруталь­ного ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У 1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзна­чення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шев­ченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників ареш­товували, як це сталося у 1970 р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопіль­щині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М.Василів за виготовлення цих прапорів — 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років пораз­ки у правах та стільки ж — заборони проживання на території західноукраїнських областей.

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав ново­го імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радян­ським Союзом Гельсінкської угоди 1975 р., яка передба­чала і зобов'язання країн-підписантів щодо дотриман­ня основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обов'язки. 12 травня 1976 р. у Москві було проголоше­но про створення громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: О.Бердник. П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О. Метко, М.Матусевич, М.Маринович, М.Руденко, Н. Строката- Караванська, О.Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чоловік. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх спілок та організацій УГГ суттєво відрізнялася. Вона була легальною, тісно співпрацюва­ла з подібними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, налагодила зв'язки із зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її чле­ни вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демо­кратії. Група, ведучи боротьбу за права українського народу, з повагою ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У май­бутній демократичній Україні, йшлося в декларації, бу­дуть гарантовані конституцією права національних мен­шин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до кон­ституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись неза­лежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

Отже, вимоги Української гельсінської групи були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним ре­жимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протя­гом 1977 - 1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були засуджені за політичними і кримі­нальними статтями та відправлені у табори і на за­слання, позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув'язненні.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністич­на влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В. Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко)

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні, будинки для бо­жевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. За­гальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підра­хунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно викори­стовувалися й адміністративні переслідування, зокре­ма звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публі­кацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати про­ти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтуван­ня, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний геніальний поет Василь Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних по­гроз за нез'ясованих обставин у Василькові, на Київ­щині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув оста­точно перетворити Україну у денаціоналізовану ро­сійську провінцію. Але на захист української самобут­ності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український диси­дентський рух, воно засвідчило, що традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави - невмируща.

Проблемно — пізнавальні питання:

Які факти свідчать про зростання авторитету України у повоєнний період?

Якими були наслідки II світової війни для економіки України?

Якими шляхами йшла післявоєнна відбудова народного господарства України?

Які причини голоду 1946-1947 рр. в Україні?

В чому полягав негативний вплив тоталітарної системи на культурне життя українського народу?

Що таке "жданівщина"?

В чому виявлявся ідеологічний наступ сталінізму на українську культуру?

Коли настав період "відлиги" в Україні?

Які заходи привели до демократизації суспільства політичного життя в Україні у II половині 50-х 1-й половині 60-х рр.?

В чому проявилися перші кроки десталінізації суспільного життя?

Які галузі науки азнали найбільших переслідувань в роки "жданівщини"?

Чому період хрущовських реформ здобув назву "періоду відлиги"?

Яку подію називають в радянській історії "тихим переворотом"?

Теми повідомлень:

Україна на міжнародній арені у повоєнні роки.

Шестидесятники у літературі і мистецтві.

Василь Стус - громадянський поет України.

Відродження та розвиток Донецького регіону (1946-1950 рр.).

Реферати:

Повоєнна реконструкція Донецького басейну.

Голод 1946-1947 в Україні.

Трудова діяльність жінок Донбасу.

Жданівщина в Україні.

Понятійний апарат:

Культ особи – сліпе поклоніння комусь, безмірне звеличення якоїсь особи.

Дисидент – особа відступаюча від віровчення пануючої церкви; відступник.

Репресії – каральні міри, які використовує держава.

Література:

Воронов І. Пилявець Ю. Голод 1946-1947 рр. - К. - 1991.

Баран В. Історія України. - Львів. - 1996.

Бойко О.Д. Історія України. - К. - 2004.

Історія України. Курс лекцій: У 2 кн. Кн.. 1. Мельник Л.Г. і др.- Київ. -1991.

Курс лекций по истории Украины. Ред. Носков В.А. и др. - Д. - 1994.

Лихолат О. Історія України. - К. - 1999

Лях Р. Історія України. - Д. -1999.

Онищенко І. Історія України. - К. - 1999.

Субтельний О. Україна: історія. - К. - 1992.

Історія України: Навч. пос. / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.-К.-1997.

Українське державотворення. Словник - довідник. -1997.

Лановик Б.Д. Історія України. - К. - 2001.

Історія України: нове бачення: У 2 т./ под ред.. В.А. Смолія. - К. - 1995.

ЛЕКЦІЯ 15. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

План:

Політика перебудови в СРСР і Україна. Декларація про державний суверенітет.

Проголошення незалежності України – закономірний етап утворення української державності.

Державотворчі процеси в Україні.

Внутрішньополітична ситуація в Україні.

1. М.С.Горбачов, який прийшов до влади після тривалого панування геронтократії, оголосив у квітні 1985 р. новий політичний курс, названий “перебудовою”. Так само, як М.С. Хрущов за три десятиріччя до того, він не мав найменшого уявлення про шляхи виходу з кризи. Але за Хрущова системна криза тоталітарного ладу тільки починалася, а за Горбачова вона вже була в розпалі. Жахіття економічного становища країни ретельно приховувалося від громадськості.

Горбачов спочатку намагався “прискорити” розвиток економіки СРСР насамперед за рахунок випереджаючого розвитку машинобудування, активізації “людського фактора”. Однак преважна частина капіталовкладень була витрачена у незавершеному будівництві та у неефективних виробництвах, що закладало підвалини для додаткової інфляції. На світовому ринку впали ціни на нафту. Непоправним ударом по бюджету країни стали непродумані заходи й перегини у адміністративній кампанії по боротьбі з алкоголізмом.

Для керівництва країни ставала дедалі очевиднішою необхідність реформування економіки, запозичення досвіду Угорщини та Китаю.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено програму радикальної реформи управління економікою. Помилково вважалося, що треба поєднати директивне планування з наданням підприємствам першої свободи (самостійність, самоуправління, самофінансування). Ця реформа справді надала підприємствам більшу самостійність. Почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів у торгівлі та промисловості, сімейного підряду у сільському господарстві, малих підприємств, спільних підприємств з іноземними фірмами, прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Відбувався складний процес подолання догм радянського соціалізму. Але ці спроби були непослідовними. Крім того, вони здійснювалися в умовах постійного опору з боку значної частини консервативного керівництва СРСР. Темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували знижуватися. Почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

Труднощі розвитку економіки України полягали ще й утому, що її було вже важко реформувати. Структура економіки республіки, що історично склалася, була зорієнтована в основному на розвиток важкої промисловості, Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. На діяльність цих підприємств уряд України, місцеві Ради не справляли ніякого впливу. Продукцією, виробленою на підприємствах союзного підпорядкування, розпоряджалися союзні органи, які залишали республіці тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми. Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АС. Ця аварія лягла великим тягарем на економіку України. Було підселено населення в радіусі 30 км. від реактора. З господарського обороту було вилучено близько 190 тис. га. земель.

Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть запровадженні, якщо водночас не провести бодай обмежених політичних реформ і не зняти соціальне напруження у суспільстві. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС у 1988 р. вперше за роки радянської влади було поставлене питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Конференція офіційно проголосила курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.

Реформа передбачала перетворення органів радянської влади на справжні владні структури, прямо незалежні від партійних комітетів. Виборцям вперше за роки радянської влади надавалася свобода вибору.

Поглиблення політичного плюралізму сприяло появі і розгортанню у республіці багатопартійності і масових рухів. Першою політичною партією стала створена у жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП). На чолі з багаторічним політв’язнем Г.Приходьком. На хвилі демократизації виникли десятки громадських організацій, започатковано Спілку незалежної молоді (СНУМ), Українську студентську спілку (УСС) та інші.

Саме у цей період в Україні виникає незалежний масовий робітничий рух. Недосконалі реформи у економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми робітників, особливо у гірничій галузі республіки. Вибух невдоволення був неминучим. Сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу.

Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти “Ясинуватська-Глибока” в Макіївці. Потім події перекинулись у Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. В деяких шахтарських містах у ході страйку висувалися і політичні вимоги. Цей страйк фактично започаткував самостійний робітничий рух в Україні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну.

Наростаючий плюралізм обумовив появі масових рухів і політичних партій. 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного Руху України який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі висувалася ідея перетворення СРСР на “союз дійсно суверенних держав” на основі нового союзного договору. Однак, під впливом радикалізації мас відбувається радикалізація руху. На своєму ІІ з’їзді (жовтень 1990 р.) він висунув гасло: “Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенітету України”.

На цьому з’їзді була чітко сформульована мета: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі завдання: створення умов для проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі, всенародних виборів президента України, формування коаліційного уряду народної довіри.

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних владним структурам сил свідчили про те, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Під тиском обставин лютневий (1990 р.) Пленум ЦК КПРС проголосував за відміну 6 статті Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Це відкрило новий етап у розвитку демократії.

Центральною подією у суспільному житті республіки цього періоду були перші вільні вибори у березні 1990 р. народних депутатів Верховної Ради України та обласних, районних, селищних і сільських рад.

Напередодні виборів Народний рух та близькі до нього організації утворили Демократичний блок, який домігся значного успіху. З 442 обраних депутатів українського парламенту 125 представляли Народну Раду, тобто опозицію. Проте більшість депутатів Верховної Ради – працівників партійного і державного апарату, директорів заводів, голів колгоспів, залишалися твердими прихильниками курсу КПРС (так звана група 239), або парламентська більшість.

Вибори до місцевих рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Уперше у 3-х західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Хоч вибори 1990 р. не стали повною перемогою демократії, вони мали величезне значення для України. Вперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент. Першим головою Українського парламенту було обрано В.Івашка, який перед цим заступив В.Щербицького на чолі комуністів республіки.

Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники очолили 7 з 23 постійних комісій Верховної Ради. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РСФСР.

Декларація проголосила “державний суверенітет України, як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство конституції та законів республіки на своїй території”.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон “Про економічну самостійність Української РСР”, прийнятий 2 серпня 1990 р. В ньому проголошувалися основні принципи економічної політики України, перш за все, власність народу на її національне багатство, різноманітність і рівноправність форм власності, повну господарську самостійність і свободу, введення національної грошової одиниці та інше.

2. Консервативні сили в радянському керівництві 19-21 серпня 1991 р., щоб не допустити перемоги антикомуністичної, демократичної революції, спробували використати тяжке соціально-економічне становище в країні, незадоволення народних мас і повернути радянське суспільство до старих, доперебудовних по­рядків. Із цією метою була здійснена спроба державного перевороту.

О шостій годині ранку 19 серпня 1991 р. засоби масової інфор­мації сповістили громадян країни про утворення Державного комі­тету з надзвичайного стану (ДКНС). До складу цього органу ввій­шли: віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник голови Ради оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ СРСР В. Крючков, Прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та ін. Вони заявили, що Президент СРСР М. Горбачов буцімто хворий і обов'язки Прези­дента переходять до Г. Янаєва, а країною буде керувати ДКНС.

ДКНС оголосив про введення на півроку надзвичайного стану в окремих районах СРСР. Призупинялася діяльність всіх політич­них партій (окрім КПРС), громадських організацій і рухів демок­ратичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демон­страцій, страйків, встановлювалася жорстка цензура над засобами масової інформації, заборонявся вихід газет, окрім кількох лояльних до ДКНС видань. У Москві, де відбувалися головні події, було вве­дено комендантську годину, а на центральних вулицях та майданах столиці з'явилися війська, танки та інша бронетехніка.

Уранці 19 серпня 1991 р. у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников разом із командуючим Київським військовим окру­гом генерал-полковником В. Чичеватовим зібрали командирів війсь­кових частин: гарнізону столиці і наказали виконувати всі розпо­рядження ДКНС. В. Варенников у розмові з Головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчуком та Першим секретарем ЦК Компартії України С. Гуренком в ультимативній формі зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки.

Дії ДКНС знайшли підтримку з боку керівництва Компартії Ук­раїни. 19 серпня 1991 р. секретаріат ЦК КПУ направив на місця шифротелеграму, де було поставлене завдання партійним комітетам усіляко сприяти діям ДКНС. Запевнили ДКНС у своїй лояльності біль­шість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо і телебаченню 19 серпня 1991 р. уникнув оцінки дій ДКНС. Він закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, а відповідні оцінки і висновки зробить Пре­зидія і Верховна Рада України.

Президія Верховної Ради УРСР зайняла вичікувальну позицію і лише ввечері 20 серпня прийняла текст заяви, у якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР.

Заколотники розпочали путч у країні, яка була охоплена антико­муністичною, демократичною революцією, і якщо реакція керівниц­тва республіки на події в Москві була в цілому стриманою, то опо­зиційні сили від самого початку заколоту зайняли тверду і принци­пову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС.

19 серпня 1991 р. Народний рух України виступив із заявою, де закликав співвітчизників не підкорятися волі путчистів, створюва­ти організаційні структури активного опору, та закликав до всеук­раїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний переворот і закликала підтримати керівництво Росії у його протистоянні зако­лотникам.

19-22 серпня 1991 р. масові мітинги — протести проти дій пут­чистів відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку та інших міс­тах України.

Головні події розгорнулися в Москві. Центром опору став "Білий дім", де розміщувалася Верховна Рада РРФСР. Навколо нього зі­бралися тисячі захисників демократії, були збудовані барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці і пере­крили хід бронетехніки і військ до "Білого дому". Штурм будинку Верховної Ради РРФСР став для заколотників неможливим. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над бари­кадами поруч з іншими майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч простих громадян, що заполонили центр Москви, рішучі дії керівництва РРФСР на чолі з Єльциним, нерішучість і вагання військ, перехід частини з них на бік демократичних сил, гнівні протести громадськості всередині країни і поза її межами, нерішучість самого ДКНС призвели до га­небного провалу путчу. 22 серпня 1991 р. ДКНС було розгромлено. Антикомуністична, демократична революція в країні перемогла.

Дата добавления: 2015-05-22