Культурний розвиток України на поч. XX ст

Якщо у XIX ст. відбулося становлення української національної культури та її входження у світовий культурний процес, то на поч. XX ст. українська культура утверджується як культура світового рівня. Важливим чинником пожвавлення культурного життя став розвиток освіти. У зв'язку з подальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, під впливом революційного руху в Наддніпрянщині мережа початкових шкіл та середніх навчальних закладів, а також учнів у них збільшувалися.

Початок XX ст. позначений подальшим розвитком науки в Україні. Багатогранну діяльність проводили наукові товариства. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові (НТШ), яке фактично перетворилося в академію наук. Очолюване М.Грушевським. Не тільки вітчизняну, а й світову науку збагатили талановиті вчені, які працювали в Україні. Великий внесок у розвиток математики зробили професори академіки В.Стеклов, Д Синцов, С.Бернштейн - засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп.

Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст. знайшла яскраве відображення в літературі, де розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Набуває поширення модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Модернізм породжує нові стилі - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм. Українські модерністи, змусивши українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків, підняли тим самим літературу на якісно новий рівень. Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у 1901 р. пост М.Вороний.

Важливі зміни відбулись в українському театральному мистецтві. Театр залишався важливим чинником культурного розвитку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем: слід було шукати нові теми і форми, нові методи донесення до глядача основних ідей тієї бурхливої епохи. Головною була проблема нової драми. До її вирішення значних зусиль доклали Володимир Винниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, створивши нову українську драматургію.

На поч. XX ст. почалася нова доба у розвитку української музики, яка впевнено ставала на професійну основу. Цілу плеяду талановитих музикантів і композиторів виховав Вищий музичний інститут, відкритий 1903 р. у Львові. Серед них виділявся С.Людкевич, який став одним із найвідоміших українських композиторів.Велике значення для розвитку музичної культури мала музично-драматична школа видатного українського композитора М.Лисенка, заснована ним 1904 р. у Києві. Справу М.Лисенка продовжили відомі композитори київської школи К.Стеценко, М.Леонтович, Кошиць, Я.Степовий.

Велике значення для мистецького життя мала діяльність творчих об'єднань митців Західної і Наддніпрянської України, зокрема Товариства південноросійських художників в Одесі, Товариства харківських художників, Товариства прихильників української літератури, науки і штуки у Львові. Ці та інші творчі об'єднання виступали організаторами мистецького руху в Україні. Так, у 1905 р. Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, очолюване І.Франком, влаштувало у Львові першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка сприяла єднанню західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Висновки

- XIX ст. ввійшло в історію України як період її національного відродження: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об'єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до активної політичної боротьби. У кін. XIX - на поч. XX ст. як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави.

- Поч. XX ст. став українським політичним ренесансом. Значними досягненнями національно-визвольного руху ознаменувалася революція 1905-1907 pp.

- Трагедією для українського народу була Перша світова війна, яка не лише завдала величезних людських і матеріальних втрат, а й розколола українське суспільство, українські політичні сили.

- Важливими чинниками розвитку України в XIX ст. стали реформи 1848 р. в Австрійській імперії та 1861 р. в Російській імперії, які зумовили соціально-економічну модернізацію українського суспільства.

- Розвиткові сільського господарства в Наддніпрянській Україні сприяла Столипінська аграрна реформа 1906-1911 pp.

- Проте відсутність державності, колонізаторська політика Російської та Австрійської імперій негативно позначалися на соціально-економічному розвиткові України, не давали змоги українському народові сповна використати свої потенційні можливості.

29.Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну
Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, вирішення аграрного та національного питань. Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін. Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об´єднання, що утворилося 4 березня 1917 року. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у ц створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з´їзди, скликані в травні 1917 р. Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

30.Доба Українсьеої Центральної Ради. Відродження державності(березень 1917- квітень 1918 рр.)

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка отримала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 березня 1917 у Києві в приміщенні українського клубу «Родина з ініціативи ТУП за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня.З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

23червня 1917 Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому З'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був В. Винниченко. По проголошенню автономії 15 червня 1917, був створений Генеральний Секретаріат.

16 липня 1917 — УЦР прийняла свій II Універсал.

1. Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією.Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 25 листопада 1917.Вже з кінця листопада 1917 більшовики готували захоплення влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовистський уряд Росії 17 грудня 1917 вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді більшовистська армія почала наступ на Україну. Скликаний до Києва 17 грудня 1917 З'їзд Рад Селянських, Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами у Бересті.Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.

29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.

З ініціативи УЦР у Києві відбувся з 21 вересня по 28 вересня 1917 З'їзд народів Росії.

31. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського та Директорії

Навесні 1918 р. в Україні загострилася криза, спричинена невдалою внутрішньополітичною і зовнішньополітичною діяльністю Центральної Ради. По-перше, невдоволеними були заможні верстви селянства, які намагалися відновити і узаконити приватну власність на землю та покласти край безладу, грабункам і свавіллю. По-друге, великі землевласники, поміщики плекали надію з допомогою окупаційних німецько-австрійських військ повернути собі конфісковані маєтності та землі. По-третє, незаможні селяни, міщани, робітники особливо гостро відчували, що державі не до них, не до їхніх повсякденних проблем.

На додачу слід було постачати Німеччину та Австро-Угорщину продовольством і сировиною. Втрачаючи важелі влади й авторитет, особливо у провінції, Центральна Рада була не в змозі виконувати свої зобов'язання перед союзниками. Тому окупаційна адміністрація почала самовільно реквізувати у населення, насамперед у селян, харчі, фураж, худобу. Це призводило до конфліктів. За таких обставин Центральна Рада виявилася вкрай безпорадною і в очах народу - сприяла чужоземним господарям.

Відтак серед політичних сил України назріває думка про необхідність наведення хоча б елементарного ладу і поновлення режиму законності. Єдиним шляхом до цього було встановлення сильної влади. Таку ідею підтримували деякі несоціалістичні організації та партії, які вбачали вихід із кризової ситуації у запровадженні традиційної для України посади гетьмана з передачею йому всієї повноти державної влади.

Зійшлися на кандидатурі генерала Павла Скоропадського, який свого часу, коли був царським генералом, зумів українізувати і поставити на службу Центральній Раді 34-й армійський корпус, що його Рада розформувала. П. Скоропадський мав великий авторитет серед військових. Його кандидатуру схвалило і німецьке окупаційне командування, яке дедалі частіше втручалося у внутрішні справи України.

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з'їзд, який висловив недовіру Центральній Раді та її уряду. Більшість делегатів виступили за встановлення сильної влади у формі гетьманату, і того ж дня гетьманом обрано П. Скоропадського. У Софійському соборі відбулася урочиста процедура його посвячення на цю відповідальну і почесну посаду.

У ніч проти 30 квітня прибічники нової влади без особливих перешкод захопили всі державні установи. На захист Центральної Ради не виступив ніхто, крім полку Січових стрільців, сформованого раніше з військовополонених галичан під командуванням полковника Є. Коно-вальця1.

Розпочався новий період в історії української державності доби національної революції. Парламентська республіка часів Центральної Ради за тих екстремальних умов продемонструвала цілковиту неспроможність. Тому, природно, їй на зміну прийшла озброєна ідеєю забезпечення ладу в державі "сильна влада". її навряд чи можна назвати реакційною, оскільки з огляду на соціально-економічний і політичний хаос попередніх місяців справді виникла потреба у міцній централізованій владі. Режим П. Скоропадського слід розглядати лише як перший крок па шляху від парламентської до ефективнішої моделі організації влади в Україні.

Декларована П. Скоропадським ідея втілилася у затверджених ним перших державних законах. 29 квітня 1918 р. було оприлюднено "Грамоту до всього українського народу" та "Закон про тимчасовий державний устрій України", які стали правовими основами діяльності гетьманату.

Відповідно до цих актів, установлювався режим особистої влади гетьмана. Йому належало право ухвалювати закони, призначати голів виконавчої влади Отамана Ради Міністрів і затверджувати персональний склад уряду. Гетьман керував усіма відносинами з іноземними державами. Був головнокомандувачем, мав право оголошувати надзвичайний і військовий стан, стан облоги. Міг помилувати. Гетьман призначав склад Генерального суду та затверджував Генерального суддю.

У документах з'являється назва "Українська держава". Передбачалося скликання сейму (парламенту), але закону про нього так і не розробили.

За розпорядженнями гетьмана, управління державою здійснювала призначена ним Рада Міністрів. Вона координувала та організовувала діяльність центральних органів управління, розробляла проекти законів, обговорювала їх на своїх засіданнях та передавала на затвердження гетьманові.

Було поновлено скасоване Центральною Радою право приватної власності на землю "як основу культури і цивілізації". Повернули повну свободу продавати і купувати землю. Крім того, оголосили, що буде прийнято закони, за якими можна буде конфісковувати угіддя в у поміщиків і за винагороду передавати її безземельним селянам.

Таким чином, П. Скоропадський, усунувши Центральну Раду від влади, встановив фактично монархічний режим. Правда, він мав тимчасовий характер, оскільки було обіцяно підготувати і провести демократичні вибори до сейму, а той мусив вирішити питання про форму правління в Україні.

Як потім писав П. Скоропадський у своїх "Споминах", він сам спочатку не думав про поновлення в Україні гетьманства, а тільки "їх дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу". Очевидно, гетьман тут не лукавить. Ця, по суті, диктаторська влада не претендувала (принаймні формально) на абсолютну істинність і безапеляційність. Тому й ухвалювала "тимчасові" закони, і себе вбачала владою "тимчасовою". Інакше кажучи, "дамоклів меч" легітимності, залежності від справді всенародной) волевиявлення шляхом скликання Всеукраїнських установчих зборів нависав над гетьманом так само, як і над його попередницею - Центральною Радою. Єдиною політичною силою, позбавленою цього синдрому, були більшовики. Вони безжально опускали "караючий меч революції" на голову кожного, кого запідозрювали у нелояльності до нової влади.

Отримавши відповідні повноваження, гетьман заходився створи тати Раду Міністрів. Соціалістичні партії відмовилися віл міністерських портфелів, бо не визнавали гетьманської влади. Як згадує Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти боялися "забруднити свою соціалістичну чистоту". Після сформування 10 травня 1918 р. уряд опублікував "Заяву", в якій (уже вкотре!) зазначалося, що він має тимчасові повноваження аж до волевиявлення всього українського народу щодо майбутнього устрою України. А тимчасом "в ім'я найвищих інтересів держави уряд буде змушений запроваджувати сильні засоби для збереження спокою в краї, поки настануть нормальні умови для державної праці".

Упродовж п'яти місяців існування Рада Міністри" прийняла близько 300 різних законів, що нормували життя громадян України.

Повідомивши про свій прихід "волею народу" до влади, П.Скоропадський рішуче відмежувався від політики Центральної Ради, оголосивши її та всі її установи нездатними до державотворення. Центральну Раду, її місцеві установи й органи, земельні комітети розпускали, а все її законодавство анулювали. Гетьман хотів створити "здібний до державної праці сильний уряд", сформувати адміністративний апарат, створити армію, здійснити необхідні політичні й соціальні.

Але не все так сталося, як задумав Скоропадський. Зокрема почався масовий наплив поміщиків та буржуазії в Україну. їм повертали землі, маєтки, підприємства, виплачували компенсації за збитки, яких вони зазнали за попередньої влади. Зчинилися конфлікти з селянством, яке на той час заволоділо значною часткою чужої землі метолом "чорною переділу". Було обмежено політичні права та свободи, ліквідовано восьмигодинний робочий день тощо. Гетьману доводилося весь час лавірувати між окупаційними військами і власним оточенням, яке теж вимагало від нього "місця під сонцем".

За гетьмана було поновлено попередній, той, що існував іще за царських часів, адміністративно-територіальний поділ держави на губернії, повіти і волості. П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою, назвав їх на свій лад. Так, губернські адміністрації очолили губернські старости, яким належала вся повнота влади на місцях (як колишнім царським губернаторам). Знову запрацювали земські установи і було видано закон про вибори до земств.

На керівні посади до місцевих адміністрацій призначали колишніх царських генералів, чиновників, землевласників, причому переважно з росіян. Російська мова стала робочою в уряді, оскільки міністри і багато хто з чиновників були зрусифікованими українцями. Відповідно до закону всі урядовці, які перебували на державній службі, мали принести "урочисту обітницю" (клятву) на вірність Українській державі.

Судова система зазнала незначних змін. Як і раніше, її вершиною був Генеральний суд, але новацією було те, що його призначав особисто гетьман. Згодом, 8 липня 1918 р., П. Скоропадський підписав закон про заснування Державного Сенату як найвищої "у судових і адміністративних справах державну інституцію". Характерно, що в законі не йшлося про компетенцію новоствореного органу, а була вказівка на регулювання його діяльності старим російським дореволюційним законодавством. Сенат очолював президент, якому підпорядковувалися три Генеральні суди: адміністративний, цивільний і карний. У губерніях діяли судові палати. Найнижчою ланкою судової системи були мирові суди й судді мирових судів.

Особливе місце в Українській державі гетьмана посідало виняткове судочинство. Головну роль у його здійсненні відігравали військові судові інституції, де заправляло Головне управління військово-судових справ Військового міністерства. Військовим судом судили українських військовослужбовців, армійських урядовців за скоєння злочинів. Під час воєнних дій або воєнного стану військовим судам підлягали й цивільні особи, звинувачувані в державній зраді, шпигунстві, опорі владі, заколоті, нападі на військових, антивійськовій агітації, знищенні чи пошкодженні військового майна. До цього переліку входили також убивства, пограбування, розбій, підпал, зґвалтування. Винятковій підсудності підлягали й духовні особи, які перебували на службі.

Усі судді були виборними і обиралися жеребкуванням на два місяці з-поміж старшин і підстарший. У вищих військових судах (Київському і Катеринославському) була обов'язковою участь прокурора.

Винятковими судами особливого характеру були окупаційні військові суди (німецькі й австро-угорські). їхнє свавілля українська влада пояснювала послабленням впливовості національного судового апарату. Військова влада окупантів зобов'язувала свої військові сули приймати до розгляду будь-які кримінальні справи щодо українських громадян. Намагаючись протистояти цьому, Міністерство юстиції домовилося з> німецькою адміністрацією про створення спільної узгоджувальної комісії з розмежування прерогатив окупаційних судів і судів України. Фактично така комісія існувала лише на папері.

Правова система. У питаннях забезпечення правової основи діяльності Української держави гетьманська влада пішла шляхом відновлення чинності тих нормативних актів царської влади і попереднього уряду, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам гетьманату. Позитивним було й те, що віл початку свого існування влада встановила чіткі засади законотворчого процесу. Прийнятий, тобто підписаний гетьманом, закон набуває чинності "від часу, призначеного до того в самім законі". Скасувати закон можна було лише прийняттям іншого.

У галузі цивільного права було видано кілька законів, які регулювали питання власності і стосувалися права володіння. Вони ретельно захищали право приватної власності й законного володіння.

У галузі кримінального права запроваджено суттєві зміни І новації, які мали каральне спрямування. Німецько-австрійська окупація України і жорсткий режим спричинили розгортання селянсько-повстанського руху, що серйозно стурбувало центральну владу. Саме тому 26 липня 1918 р. уряд ухвалив постанову, яка налапала право притягувати до кримінальної відповідальності осіб, що посягали на основи державного устрою і громадський порядок. До цієї категорії злочинні належали шпигунство, зрада, повстання, знищення військового майна, вбивство, зґвалтування, пограбування.

Однак ухвалений закон не послабив опору селянства. Тому постановою від 24 вересня 1918 р. уряд дозволив правоохоронним органам і місцевій владі проводити обшуки і вилучати речі в осіб, запідозрених у скоєнні кримінальних діянь, без будь-якої санкції. Підозрюваних могли затримати на два-три місяці. Таких осіб також належало виселити за межі держави або утримувати у спеціально призначених для нього місцях (таборах).

Військове будівництво. Розбудову гетьманської держави ускладнював брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була мізерною - дивізія у складі п'яти полків та двох дивізіонів загальною чисельністю 5 тисяч вояків. Крім них. був іще полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця та сформована в Австрії з полонених українців дивізія сірожупанників, яка дислокувалася в Києві та Чернігові.

На початку квітня 1918 р. Центральна Рада розробила план організації українських збройних сил, що їх мали б формуватися за територіальним принципом. Але план не було втілено в життя. Напередодні гетьманського перевороту німці роззброїли дивізію сірожупанників та полк Січових стрільців.

Новий уряд заходився втілювати проект свого попередника. Для підготовки військових кадрів заснували спеціальні школи. У липні 1918 р. було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію з 5 тисяч осіб, укомплектовану молоддю від 18 до 25 років переважно з хліборобів та заможних селян.

Оголошено й розпочато мобілізацію. Проте гетьманський уряд виявляв певну обережність: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація молоді може поповнити армію більшовицькими, антиукраїнськими елементами. З іншого боку, цей процес усіляко гальмували німці, які запевняли гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію припинили і відклали до листопада 1918 р.

Улітку 1918 р. гетьман дав наказ військовому міністрові поновити козацтво як окремий суспільний стану та резерв війська. Окремим універсалом це було здійснено у Чернігівській, Полтавській губерніях (там козацтво існувало і до революції) та на Слобожанщині. Козаки кожної губернії утворили кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. Поновлюючи козацтво, правитель держави прагнув, по-перше, створити заможну, із сильними історичними традиціями верству населення; по-друге, мати надійне, не зіпсоване більшовицькою агітацією військо. Крім того, гетьман сподівався наблизити до Української держави традиційно козацькі регіони, передусім Донеччину і Кубань.

Восени 1918 р. розпочалося формування Особливого корпусу, який складався переважно з російських вояків, котрі залишилися в Україні й не хотіли служити в Червоній армії. Гетьманський уряд вирішив скористатися з їхніх антибільшовицьких настроїв та військового досвіду. Корпус організаційно не входив до української армії, підпорядковувався безпосередньо гетьманові й дислокувався на українсько-російському прикордонні, між Путивлем і Сумами.

Після тривалих переговорів із німцями гетьманський уряд домігся передачі Україні деяких військових суден Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Отже, загалом, якщо не враховувати подальших мобілізацій та Особливого корпусу, військові сили України були мізерними.

Восени 1918 р. міжнародна ситуація складається досить несприятливо для гетьманської держави. Австро-Угорська імперія розпалася, перетворившись на "союз держав", у Німеччині назрівали революція та демократизація суспільно-політичного життя. З розпадом та послабленням держав-окупантів Україні загрожувала війна з більшовицькою Росією, чого П. Скоропадський боявся більш за все. Переможниця Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації й військові формування і негативно ставилася до "сепаратизму" народів, які перебували у складі Російської імперії.

У зв'язку із загрозою наступу більшовицьких сил, які вже почали захоплювати північно-східну частину Чернігівщини, гетьманське правління стало шукати інших шляхів самозахисту та інших союзників. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський приносить у жертву свій кабінет міністрів, який звинувачує у тісних зв'язках із німецьким урядом. Того ж дня гетьман видав грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Перспектива союзу невідомо з чим (адже Денікін не визнавав У країну державою) не додала гетьманському правлінню прихильників навіть серед русофілів, котрі бачили Україну у складі "единой и неделимой России". Непродумані федеративні кроки відвернули від гетьмана галичан.

Тим часом Україною шириться повстанський рух проти гетьманщини, організований, з одного боку, більшовиками (Таращанська дивізія), аз іншого - соціалістами, прибічниками Центральної Ради. Симон Петлюра звинуватив гетьмана у зраді українського народу, оголосив про скасування всіх його законів, розпустив гетьманські полки.

14 грудня 1918 р. П. Скоропадський опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Гетьманська держава перестала існувати.

Отже, державотворення доби гетьманату відбувалося в ще складніших умовах, ніж за Центральної Ради. Аби вижити, Українській державі довелось вести боротьбу зовні з більшовиками, а всередині - з українською соціалістичною опозицією. 15 травня опозиційні соціалістичні партії утворили єдиний опозиційний до гетьманату центр - Український національний державний союз. На початку серпня він перетворився на

Український національний союз (УНС), що його із середини вересня очолив В. Винниченко. Розпочато боротьбу проти гетьманського режиму "як буржуазного і неукраїнського".

Дослідники В. С. Кульчицький і Б. Й. Тищик1 небезпідставно вказують на ще одну політичну силу, про яку неохоче пишуть сучасні вчені, особливо представники радянської школи. Ідеться про російські та проросійські партії й організації. З утвердженням влади гетьмана, котрий виявив неабияку схильність до всього російського, в Україну масово просочувалися ворожі більшовикам елементи з Росії. Вони сіяли ненависть не лише до комуністів, а й до України, до всього українського взагалі Тут було засновано антиукраїнські центри і союзи, які діяли проти нашої держави, маючи на меті повне приєднання України до Росії за умов повалення більшовицької влади. Нашу країну вони бачили як околицю, що мала стати центром об'єднання антибільшовицьких сил за відродження "единой и неделимой России".

Серйозну небезпеку для молодої української держави становили різні терористичні групи, що зазвичай мали російське коріння. Намагаючись посіяти паніку серед населення, дестабілізувати ситуацію, розірвати союз гетьмана з окупантами, вони вдавалися до конкретних акцій. Так, у червні під Києвом було підірвано великі склади боєприпасів, у липні в Одесі підпалено кілька підприємств та складів продовольства, а 30 липня російський есер Донськой убив у Києві німецького фельдмаршала Ейхгорна.

Такому свавіллю сприяв брак власної армії, міліції, служби безпеки, що давало змогу злочинним антиукраїнським силам діяти майже легально, а також цілковита залежність від окупантів. Гетьманська держава мусила дотримуватися умов Брестського миру, що стосувалися, перш за все, постачання до Німеччини та Австро-Угорщини великої кількості харчів та сировини. До "спадщини" від Центральної Ради слід додати невирішене аграрне питання.

Водночас за добу гетьманату Україна мала й певні здобутки. Це стосується, зокрема, зовнішньої політики, встановлення, попри режим окупації, дипломатичних зв'язків із багатьма країнами. На особливу увагу заслуговують українсько-російські відносини. Відповідно до умов Брестського договору Росія мала підписати з Україною мирний договір. Такі переговори розпочала ще Центральна Рада, але після її падіння вони припинилися. Під тиском німецького уряду на початку травня Росія відрядила до Києва делегацію, яка обговорювала з українськими представниками питання про припинення війни, домовлялася щодо фінансів, транспорту, обміну полоненими тощо. 12 червня 1918 р. підписано так званий прелімітарний мир, згідно з яким більшовицька Росія визнала Українську державу, сторони зобов'язалися встановити дипломатичні відносини.

Була сформована національна грошова система, засновано банки. Важливими були судові реформи, які окреслили систему загальних судів і дали поштовх появі військових судових установ, незважаючи на те, що військовим судам належало користуватися старим російським законодавством, якщо воно не суперечило українським законам.

Велике значення мали заходи оформлення автокефалії української православної церкви, здобутки в галузі культури й освіти. За гетьманського уряду було створено міністерство сповідань, яке відразу відчуло на собі тиск російського церковного керівництва, зрусифікованого єпископату і спротив несвідомих громадян. Коли у червні в Києві зібрався церковний собор і від імені гетьмана та уряду зачитано декларацію про необхідність автокефалії, бо "в самостійній державі має бути і самостійна церква", під впливом зрусифікованої церковної ієрархії було прийнято рішення не про автокефалію, а лише автономію православної церкви в Україні.

32. Утворення ЗУНР (квітень - грудень 1918р.)

Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем уПершій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати доГалицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно - демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала Буковину, Закарпаття і Галичину.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левицького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня “Вже воскресла Україна” (“Ще не вмерла Україна”).

Отже, героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів.

33. Доба Директорії УНР(грудень 1918-1920рр.). Злука УНР і ЗУНР:

Прихід у грудні 1918 р. до влади Директорії започаткував нову добу Директорії УНР. Боротьбу за владу в Україні вели більшовики.
У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неділимої" Росії. Таким чином, розстановка сил була не на користь української революції.Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.
Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.
Але Акт Злуки реалізовано не було через складне воєнне та міжнародне становище обох республік і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді - емігрував до Відня. Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між урядами ЗУНР і УНР.
На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.
Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

34. Соціально- економічні перетворення в Україні на основі непу.
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки.
Формування культу особи Сталіна. Утвердження тоталітарної системи.
Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ особи й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:
1) примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929—1931pp.);
2) голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля 1932—1934);
3) «великий терор» (1936—1938 pp.).
Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна на з'їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва — під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце посів С. Кіров. 1 грудня 1934 p. C. Кірова було убито. Сталін позбувся суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів народу», переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові, особливо після лютого-березня 1937 p., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 осіб, з яких негайно знищити 75 950. Ці завдання за гіркою традицією перевиконувалися.
Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», — винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичногоцентру», «Національно-терористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналістичного терористичного блоку». В 1936р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясова-них обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-стишев (розстріляний в 1940 p.). Подібна доля спіткала С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М. Хрущов (січень 1938 p.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого терору».
Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін «обманна українізація». Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів розуміла, що така політика має на меті виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, «коренізація» була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х років КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася передусім на неукраїнські елементи. У 1922 р..з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади українськими масами необхідно було надати партії та уряду національних особливостей. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані вихідцями з партії боротьбистів О. Шумським, В. Еланом-Бла-китним, а згодом — і колишні укапісти, які на чолі з М. Ткаченком і Ю. Мазуренком у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація була реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами М. Хвильового, «українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації». Свого часу С. Петлюра так писав про «українізацію»: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть».

Дата добавления: 2015-05-22