ІСТОРІЇ 3 страница

• Потім, розставивши біля чанів сліпих рабів, гкіфи наказують їм збовтувати молоко. Верхній шир молока, що відстоялося, і який вони шімають, цінується вище, а знятим молоком вони менш дорожать» (Г е р о д о т. IV, 2). З кобилячого молока вироблявся й сир «іппака», що довго іберігався й тому був придатний для харчування її далеких походах й перекочовках. А ось поруч і що один скіф доїть вівцю. Описувана сцена (ображена на золотій гекторалі з Товстої Могили: іуг з етнографічною достеменністю зафіксовано однії із способів доїння, відомий і тепер під на­шою «молдавського».

Кількістю худоби визначався й май­новий стан скіфів. Якщо скіфські можно­владці володіли багатьма тисячами голів, пі простих скіфів, за свідченням Лукіана (Скіф або гість. /), називали «вось- миногими», оскільки ті мали лише пару полів і візок.

Кочовому побутові відповідав зов­нішній вигляд скіфів. Одяг, ідеально пристосований для їзди верхи, добре іпхищав від спски й морозу. Вдивимося п зображення скіфів на срібній чаші з Гайманової Могили: вони зодягнуті в каптани, вузькі штани, м'які шкіряні черевики. Вбрання прикрашалося хут­ром, оздоблювалося нашивними золоти­ми платівками. В багатих скіфських похованнях іноді знаходили тисячі таких платівок із різноманітними зображен­нями. Пишно прикрашався й одяг знат­них скіф'янок.

Але скіфи були не тільки скотарями,;і й воїнами. Необхідно було захищати кочовища від сусідів, утримувати в покорі підлеглі племена. Основу скіфського пінська становила легкоозброєна кін­нота— лук зі стрілами, короткий меч-

• ікинак і спис вправно діяли в руках своїх володарів і супроводжували їх до потой­бічного світу. Головною ударною силою пули загони важкоозброєних вершників, іахищених панцирями, панцирними штанами, шоломами й щитами. Саме ^ вони, ці стародавні лицарі степу, наво- гг дили жах на Дарієве військо, проти- її стояли македонській фаланзі, завдали § рішучого удару в бою при Фаті. На ^ розстеленому обладунку спочивають ^ вони й у своїх могилах. 2

Самобутністю відзначалося і скіфсь- < ке мистецтво, стрижнем якого був V так званий звіриний стиль. Зображення § пантер, оленів, гірських козлів, вовків, 2 птахів, риб, сцени боротьби між ними ^и прикрашають зброю, кінську вузду, інші предмети побуту. Фігури тварин вра­жають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Вони надзвичайно вда­ло «вписані» в простір, визначений формою предмета. До речі, традиції скіфського звіриного стилю набагато пережили своїх творців і проявляються навіть у деяких мотивах давньоруського мистецтва.

Скіфи знали монументальне мистец­тво. Його зразки репрезентовані кам'я­ними зображеннями скіфського першо- предка у вигляді суворого воїна.

Ось що розповідали про нього самі скіфи: «Першим мешканцем цієї безлюдної тоді ще країни була людина на ім'я Таргітай. Батьками цього Таргітая... були Зевс й донька річки Борисфена... Такий рід мав Таргітай, а в нього було троє синів: Ліпоксаїс, Арпоксаїс і наймолодший — Колоксаїс... Від Ліпоксаїса, як кажуть, пішло скіфське плем'я, яке називають авхатами, від середнього брата — плем'я катаїрів і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем'я парала- тів» (Г еро дот. IV, 5—6). Подібні генеалогічні легенди ідеологічно обґрунтовували єдність скіф­ського народу, котрий нібито мав єдинокровні корені, й закріплювали соціальну ієрархію скіфсь­кого суспільства за допомогою співвіднесення різ­них його частик із головною та бічними гілками генеалогічного древа.

За даними писемних джерел, скіфсь­ке об'єднання поділялося на три частини, кожну з яких очолював цар. Один із них — імовірно, той, що владарював над царськими скіфами, «які вважають інших

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

о <

У

к 5

ьс л

и

н <

о. <

и

о ©

и

Зразки скіфського звіриного стилю в оздобленні кістяних, бронзових, золотих виробів (прорис. П. Л. Корпієпка)

Золоте окуття ториту з кургану Чортомлик (фото В. С. Теребеніна)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

скіфів своїми рабами» (Г е р о д о т. IV, 20) — був верховним царем. У свою чергу царства поділялися на округи — номи. І на чолі царств, і на чолі номів стояли вихідці з єдиної царської родини, що деякою мірою цементувало скіфське суспільство. Влада цієї родини спиралася на військову знать. Звісно, ця досить рихла соціальна структура значно від­різнялася від розвинутих рабовлад- ницьких або феодальних держав, а проте за своїми функціями — підтримання від­носин залежності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки величезних багатств — вона була вже політичною організацією. Тому можна твердити: перші паростки дер­жавності на території сучасної України з'явилися саме у скіфські часи.

Уособленням міцності й величі Скіф­ської держави були кургани її царів. Розповімо про один із них — Чортомлик, розташований поблизу м. Нікополь Дні­пропетровської області. Дослідження цього кургану розпочав у 1862—1863 рр. відомий російський археолог І. Є. Забє- лін. Розкопки були продовжені й завер­шені в 1979—1986 рр.

Царська гробниця складалася з глибокої (11м) прямокутної в плані шахти, по кутах якої

у твердій глині були вирубані бічні підземні U приміщення — камери. В найдальшій із них міс- ^ тилося поховання скіфського можновладця (на жаль, пограбоване в давнину). Проте деякі його j5 речі збереглися,— наприклад, золоте окуття гори- ^ ту. В суміжній камері поховали скіфську царицю і служника, в південно-захщній — двох воїнів, (- які також супроводжували свого володаря в ^ потойбічний світ. Усього разом із царем — у ^ самій центральній могилі та за її межами — було < поховано дев'ятеро людей та 11 коней. Після Ч кривавого похорону над могилою звели курган, 5 для будівництва якого використовувалися пря- 2 мокутні дернини. За найскромнішими підрахуй- ^ ками, в його насип було укладено близько 75 тис. м³ дерну. А по завершенні роботи величезна споруда (навіть через багато століть, на час розко­пок І. Є. Забєліна, курган досягав у висоту 21 м) була оточена кам'яною стіною, яка чітко відокрем­лювала цю рукотворну гору від довколишнього рельєфу.

Велику кількість подібних степових пірамід уже розкопано, інші «розплив- лися» й осіли під руйнівною дією дощів, вітрів, талого снігу, сучасного розорю­вання. Проте без їхніх характерних обрисів важко уявити південноукраїнсь­кий ландшафг, сформований не тільки природою, а й багатовіковою життє­діяльністю різних народів, які існували на території України. Яскравою й важли­вою сторінкою в книзі її буття назавжди залишиться й історія Скіфії.

8. САРМАТИ

У III ст. до н. е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі Сходу — войовничим сарматам.

Джерела. Діодор Сіцілійський писав: «Ці останні багато років по тому, зро­бившись сильнішими, спустошили знач­ну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу час­тину країни на пустелю». Хто ж вони, «ні останні» Діодорового тексту, хто «перетворив на пустелю» країну скіфів і «до ноги винищив» її народ? Історичні джерела зберегли для нас їхнє ім'я: сармати.

Починаючи з кінця III ст. до н. е. вони дедалі частіше з'являються в пові­домленнях грецьких, римських і східних авторів. Цих іраномовних, споріднених зі скіфами кочовиків майже завжди змальо­вують як сильних, жорстоких і невбла­ганних ворогів. Одна з перших згадок про сарматів у Північному Причорно­мор'ї міститься в декреті на честь ® Протогена — заможного громадянина (- Ольвії, що жив наприкінці III — на о. початку II ст. до н. е.

В цей час якийсь цар Сайтафарн прибув 5 до Канкіта (можливо — місцевість поблизу Оль- Ч вії). «З нагоди проїзду», як пишеться в декреті, О він зажадав дарунків. Оскільки міська скарбниця була порожня, кошти на це дав Протоген. Через деякий час по тому Сайтафарн повернувся під стіни Ольвії на чолі «сили-силенної саїв» і вдруге зажадав дарунків. Грошей і на цей раз місто не мало. Щоб не наразити ольвіо- політів на «великі неприємності» (йдеться, очевидно, про воєнні санкції з боку царя), Протоген знову рятує Ольвію. Наступного разу, «за жерця Плістарха», Сайтафарн, з'явившись «на той бік» (певно, Бузького лиману), втретє вимагає дарунків. Той же Протоген не тільки дає потрібну суму, а й сам бере участь у посоль­стві. Данина здалася вимагачеві недостатньою, він «розгнівався та вирушив у похід». Наслідки походу невідомі, але зауваження, що «народ... сповнився жахом», дає підстави для припущення, що місто таки постраждало.

Сармати жодним словом не згадуються в дек­реті. Але ще Ф. Браун свого часу довів: саї декре­ту — це якась «царська» група сарматів (на зразок «царських» скіфів), оскільки іранське «х.ча]а» означає «цар» або його синоніми. Цю гіпотезу розвинув відомий російський сарматозна- вець К. Ф. Смирнов, на думку якого саї— плем'я сарматського походження, бо ж в імені їхнього вождя є сарматсько-середньоазійський корінь «фарн» — «щастя», «сила», «талан», тобто «Сай­тафарн» перекладається як «щастя (сила) саїв». Коли ж пригадати, що античні автори Аппіан і Страбон згадували про якихось «царських сарма­тів» серед інших сарматських племен, то думка К. Ф. Смирнова здасться цілком слушною.

Серед ранніх згадок про сарматів у Північному Причорномор'ї важливе міс­це посідає записана Полієном легенда про сарматську царицю Амагу. М. І. Рос­товцев з'ясував: основу цієї легенди становлять дійсні події кінця III — по­чатку II ст. до н. е., коли скіфи обложили Херсонес. Городяни звернулися по допомогу до Амаги, яка, не покладаю- чись на свого непутящого чоловіка — п'яницю царя Медоссака, «сама розстав­ляла у своїй країні гарнізони, відбивала навали ворогів та допомагала сусідам,

коли їх ображали». Відгукнувшись на заклик Херсонеса, цариця відібрала 120 кращих воїнів, «дала кожному по три коня в похід» і, здолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала пораз­ки скіфам, «убила царя та його родичів і друзів, країну віддала херсонесітам, а царську владу віддала синові вбитого, наказавши йому владарювати справед­ливо». Виходячи з того, що Полієн кори­стувався стадієм, який дорівнював 155— 160 м, загін Амаги за добу здолав близько 200 км (що цілком реально дія вершників, які мають заводних коней). Саме на такій відстані від Херсонеса лежать присиваські степи, де в цей час могли кочувати сармати. Побічно це підтверджує слово «сусіди» в тексті Полієна. Щоправда, сарматів Прикубан- ня теж могли називати сусідами Херсо­неса, однак, якби загін цариці просувався звідти, шлях йому заступали б могутнє тоді Боспорське царство й Керченська протока, а на форсування останньої аж ніяк не вистачило б доби. Отже, сармати Амаги, поза всяким сумнівом, мешкали на пічніч від Криму.

Нарешті, ми маємо ще одне свідчення присутності сарматів у II ст. до н. е. на території Північного Причорно­мор'я— декрет на честь Діофанта, пов'язаний знову ж таки з Херсонесом. У 110 р. до н. е. спалахнула нова скіфо- херсонеська війна. Скілур — володар пізньоскіфського царства, що розпочав її, згодом помер, і його справу продовжив син Палак. Скіфи здобували перемогу за перемогою; вже було взято на спис житницю Херсонеса — його хору (окру­гу) з містами-портами Керкінітідою та Калос Ліменом; нарешті, скіфське вій­сько обложило самё місто. Херсонесі™ звернулися по допомогу до понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Проте, оскільки стояла глибока осінь і навігація практично закінчилася, помочі від Пон-

іантікАпеи

Херсон с с

Сармати та їхні сусіди в II—I ст. до н. е. (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. Ієвлєва):

'содосія

I — сарматн (червоними кружками позначені окремі пам'ятки); 2—зарубинецькі племена; 3 — пізні скіфи; 4 — Боспорське царство; 5 — Ольвійська держава

тійського царства, розташованого на протилежному березі Чорного моря — в Малій Азії, годі було чекати. Здава­лося, місто приречене на неминучу заги­бель. Однак полководець Мітрідата Діо- фант таки зважився на морський похід, чого не чекали ні самі мешканці Херсо- неса, ні їхні супротивники. Понтійське військо дісталося Криму, розбило скіфів і за дві кампанії не тільки повернуло Херсонесу втрачені території, а й здобу­ло столицю пізньоскіфського царства Неаполь, примусивши Палака укласти мир.

Наведений епізод цікавий для нас тим, що на боці Палака виступали воїни сарматського племені роксоланів, очо­лювані царем Тасієм. Грецький географ Страбон, повідомивши про ці події, зауважив: роксолани «мешкали на рів­нинах між Танаїсом та Борисфеном», тобто в степах між Доном (Танаїсом) і Дніпром. Це джерело, на відміну від гіпотетичних даних декрету на честь Протогена або легендарних згадок про Амагу, є історичним свідченням, яке впевнено локалізує роксоланів — одне з сарматських племен.

s Походження сарматін. Хто ж такі u сармати і звідки вони з'явилися у о! причорноморських степах? Терміни ^ «савромати» й «сармати» — грецького та — римського походження. Самоназва цього м народу невідома. За одними даними, а. давньоіранське «сааремат» означає «опе­резаний мечем», за іншими — племена «сайріма», згадувані в «Авесті» (давньо­іранському героїчному епосі, який склав­ся десь за доби пізньої бронзи),— це предки сарматів. Про їхню вже підкрес­лювану нами спорідненість зі скіфами — також іраномовним народом — свідчить легенда щодо походження савроматів, переказана Геродотом: савромати ведуть свій рід від амазонок, що їх побрали скіфські юнаки, проте степові красуні не опанували досконало мову своїх чоловіків. «Тому савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсо­ваною»,— робить висновок «батько іс­торії».

Непевність писемних джерел ком­пенсується археологічними. В результаті тривалих досліджень П. Pay, П. С. Ри- кова, К. Ф. Смирнова, М. Г. Моткової з'ясовано: сарматські племена сформу­валися в поволзько-приуральських сте­пах у III ст. до н. е. і звідти розсели­лися аж до Дунаю та підгір'ю Кавказу. Археологічна періодизація сарматської культури виділяє три провідні етапи: ранньосарматський або прохорівський (III—І ст. до н. е.), середньосарматський або суслівський (І ст. н. е.), пізньо- сарматський або аланський (II—IV ст. н. е.). Протягом цього часу сармати мешкали на безкраїх степових просторах Євразії: їхні пам'ятки відомі в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подон- ні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії, Угорщині. Жоден народ у дав­нину не займав такої великої території.

Першим, хто повідомив про окремі

сарматські племена, був Страбон. Він називає язигів, роксоланів, сіраків, аорсів. Трохи пізніше в працях інших авторів з'являються повідомлення про ще одне сарматське угруповання — ста­нів. Сіраки мешкали в Прикубанні, язиги швидко пройшли причорноморські степи та осіли в Паннонії, центр земель аорсів й аланів містився на Нижньому Дону. На території сучасної України спочатку розселилися роксолани, а зго­дом — аорси й алани.

Таким чином, вже у II—І ст. до н. е. сармати займали степи між Дніпром і Доном. Упродовж останнього зі згаданих століть циркумпонтійський регіон стрясали так звані Мітрідатові війни. Перша з них розпочалася у 89 р. до н. е. Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (той самий, чий полководець свого часу врятував Херсонес) надумав створити грандіозну державу навколо всього Чорного моря, щоб протиставити її Риму. Встановивши раніше протекторат над Боспорським царством і підкоривши західнокавказьке узбережжя, він май­же досяг мети. Одним із найважливіших пунктів у планах Мітрідата була наявність у нього війсь­ка північнопричорноморських варварів. Аппіан повідомляє, що ссрсд них були й сармати, зо­крема язиги. Триваючи протягом майже 25 років (з невеликими перервами), Мітрідатові війни вреш­ті-решт скінчилися поразкою та загибеллю самого царя. Відлунням цих подій може бути знахідка в похованні заможного сармата на Кубані (Зубов- ський курган) срібної чари з храму Апполона у Фасіді — місті, здобутому та пограбованому військом Мітрідата. Певно, чара була здобиччю похованого в Зубовському кургані воїна.

Десь у І ст. до н. е. сармати почали епізодично переходити Дніпро й напада­ти на поселення землеробів зарубинець- ко'і культури Середнього Подніпров'я, яка вважається за найдавнішу слов'янсь­ку. Саме в цей час у сарматських похо­ваннях Півдня України з'являються по­одинокі речі цієї культури, а деякі укріп­лення зарубинців на Київщині й Черка­щині зазнають нападів кочовиків: у валах та поза ними знайдені наконечники їх­ніх стріл.

Мала Скіфія. Сармати були не єди­ним народом, котрий протягом останніх

и <

аг «

.я

и

(-

<

о. <

I

1 *

Пізньоскіфські племена на рубежі ер (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. Ієвлева): І — лізньоскіфська культура; 2 — городища; З — могильники; 4 — Бослорське царство; 5 — Ольвійська держава

и

століть до нашої ери мешкав у причор­номорських степах. Із III ст. до н. е. тут проживали й рештки скіфського населення. На Нижньому Дніпрі, Ниж­ньому Подунав'ї та в Північному Криму ці скіфи створили державу, що Ті Страбон назвав Малою Скіфією. Городища пізніх скіфів досить щільно розташовані по обидва береги Дніпра від сучасного За­поріжжя аж до Херсона. Вони дослід­жені поблизу сіл Велика Знам'янка, Золота Балка, Гаврилівка, Червоний Маяк, Козацьке, Любимівка, Білозірка. Другий осередок пізньоскіфської люд­ності містився в степовому та перед­гірному Криму. На східній околиці Сімферополя знаходяться руїни столи­ці пізньоскіфської держави — Неаполя Скіфського. Писемні джерела називають скіфськими ще кілька міст на території Криму — Палакій, Хабеї. Ймовірно, це були фортеці, що останнім часом ото­тожнюються з городищами Алма-Кер- мен і Кермен-Кир. Чи були нижньодні­провська і кримська Малі Скіфії єдиною державою, напевно сказати не можна. Мабуть, таки ні, бо ж між ними кочували сармати, а це аж ніяк не сприяло досяг­ненню політичної єдності цих двох регіонів.

«

и >.

о.

е£

З

«

О о.

ааасія

Сармати та їхні сусіди наприкінці І — на початку II ст. н. е. (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. Іевлєва):

І — сармати; 7 — пічні гкіфи;? — яен*пи; 4 — Єоспорське царство: 5 — Ольвійська держава

Саме нижньодніпровські пізньоскіф- ські укріплення були нездоланною пере­шкодою на шляху просування сарматів на захід, за Дніпро. В середині І ст. до н. е. на карті Марка Віпсанія Агріппи як західний кордон Сарматії позначено Дніпро. До цього часу рух сарматів стри мувала й держава ватажка гетів Буре- бісти, який у 48 р. до н. е. навіть зруйнував Ольвію. Але після його заги­белі (44 р. до н. е.) нетривке об'єднання гетів розпалося, і шлях сарматам на захід відкрився. А прагнути туди їм було чого — адже там, на Дунаї, проходив кордон Римської імперії, за Дніпром роз­ташовувалися грецькі міста — Ольвія, Тіра, Ніконій, Томі, Істрія.

Небезпека зі Сходу. Історія знає кочовиків насамперед як жорстоких і невблаганних варварів, що нищили кві­тучі міста і країни з високою культурою. Це пояснюється зовсім не якоюсь одвіч­ною «природною» войовничістю номадів. Справа в іншому: скотарство не здатне забезпечити суспільство надлишковим продуктом, адже це надто трудомістке й «ненадійне» заняття. Головне багатство степовика — худоба, а вона легко підда­
ється всіляким випадковостям і дуже залежить від навколишнього середо­вища. Нестача паші, набіги ворогів, певна обмеженість пасовиськ, повіль­ність відтворення тваринного поголів'я та інші обставини не гарантували ста­більного підвищення матеріального доб­робуту кочовиків. Однак вони мали іншу перевагу — військову силу. Саме тому внутрішньосуспільна експлуатація, яка давала додатковий продукт в осілих суспільствах, у степових скотарів посту­пилася місцем зовнішній. Обкладання даниною, контрибуції, контролювання та посередництво в торгівлі, постійне здирство у вигляді регулярних і нерегу­лярних «дарунків», нарешті, просто воєнне пограбування — ось лише деякі з численного арсеналу засобів зов- нішньоексплуататорської діяльності но- мадів. На охороні цього устрою стояла ідеологія. Міфи про походження того чи іншого кочового народу, про діяння його героїв уславлюють передусім хоробрість, бойову звитягу, жорстокість, нещадність до ворогів. Війна і грабіжництво вважа­лися не тільки звичайною, а й почесною, престижною справою.

Сказане вище дає змогу зрозуміти, чому сармати вже на початку І ст. н. е. розселилися аж до кордонів Римської імперії. А перше їхнє зіткнення з Римом відбулося ще в 15 р. до н. е., коли про­консул Македонії Гай Луцій завдав їм поразки десь на захід від Дніпра. В 11 р. н. е. відбувся похід Гнея Корнелія Лен- гула проти сарматів, у 35—37 рр. н. е.— напад останніх на Мезію. Римський поет Овідій у своїх «Листах із Понту» і «Трістіях» із тугою й жахом змальовує сарматів під мурами міста: «Ворог, сила якого — кінь та швидка стріла, спустошує жалюгідні багатства навко­лишніх сіл...» У 68—69 рр. н. е., скори­ставшись із самогубства імператора Не- рона і громадянської війни в Римі, роксолани два роки поспіль грабують о Мезію, й лише ІІІ-й Галльський легіон, з- випадково опинившись тут на шляху до я Італії, врятував становище. §

В І ст. н. е. в степи між Південним у Бугом і Дністром прийшли зі сходу ^ аорси. В 42—49 рр. н. е. вони допомагали 2 боспорському цареві Котісу І в боротьбі < за престол проти його брата Мітріда- V та VIII. Здобувши перемогу, аорси під © тиском аланів відкочували на захід, 2 де утворили міцне об'єднання на чолі з ° царем Фарзоєм. Під контроль сарматів певною мірою потрапила Ольвія: вона карбує монети із зображенням Фарзоя та написом «басилевс» (тобто цар). Напри­кінці 70-х років його змінив Інісмей (очевидно, син Фарзоя), котрий теж карбував свою монету в Ольвії. Нові володарі степів у 89 р. н. е. вдерлися до Мезії й завдали поразки військам імпе­ратора Доміціана. Сутички між сарма­тами й римлянами тривали аж до пере­моги імператора Траяна над ватажком даків Децебалом на початку II ст. н. є. З утворенням провінції Дакія становище імперії на дунайському кордоні зміцни­лося, й до середини II ст. н. е. відо­мості про сарматські напади відсутні.

Тим часом у Криму досягає свого останнього розквіту Мала Скіфія. І знову об'єктом її експансії стає Херсонес. Загроза втрати цього важливого еко­номічного й політичного центру змусила Рим надати йому військову допомогу. В 63 р. н. е. легат Нижньої Мезії Тіберій Плавтій Сільван на чолі морського десанту висадився в Херсонесі і звіль­нив місто з облоги. В елогії на його могилі ця перемога згадується як одне з найславніших діянь померлого. В Херсо­несі відтоді розмістився римський гар­нізон, а неподалік, на мисі Ай-Тодор, була заснована фортеця Харакс.

У середині II ст. н. е. нова хвиля сарматів зі сходу — цього разу аланів —

прокотилася причорноморськими сте­пами. Вона зруйнувала пізньоскіфські укріплення на Нижньому Дніпрі й зу­пинилася на Дунаї. Тут майже півсто­ліття точилися так звані Маркоманські війни численних варварських племен із Римом. Другу з них було названо Сар­матською. що засвідчує велику роль у цій війні саме сарматських племен.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Історія повтори­лася: спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, що просуну­лися з Північного Заходу, а в другій половині IV ст. н. е. їх добили гуни, названі середньовічними хроністами «карою божою». Сармати зійшли з істо­ричної арени, й лише степові кургани зберігають пам'ять про народ, «опере­заний мечем».

Сарматські могили. Кургани — прак­тично єдині археологічні пам'ятки

Поховання сарматського володаря з кургану 1 ст. н. е. поблизу с. Пороги на Вінниччині:

з: >. а. е[ З со о а.

/—2 — план і розріз поховання; 3— план дерев'я­ного саркофагу з кістяком; 4 — реконструкція зовнішнього вигляду похованого (реконстр. Л. С. Клички та 11. Л. Корнієнка. рис. П. Л. Кар­ні енка)

ГО

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС

в сарматів на території України (якщо не и рахувати випадкових знахідок їхніх а речей). Перші сарматські могили — ^ впускні в насипи більш ранніх курганів 5 доби бронзи, рідше — скіфських. Отже, м нове населення ще не досить впевнено а. почувалося в північнопричорноморсь- ких степах, адже стаціонарні могильники властиві лише народам, які повністю володіють місцевістю, де живуть. Аж наприкінці І ст. до н. е. на землях сучасних Запорізької та Дніпропетров­ської областей, куди сармати прийшли найраніше, з'являються великі Моло- чанський і Підгороднянський могильни­ки (дослідження О. І. Тереножкіна, І. Ф. Ковальової). Тут, як і на батьківщи­ні сарматів — у степах Подоння й По­волжя, щільно розташовані невеликі на­сипи. Під ними містяться одне основне та зрідка ще впускне поховання. Така сама картина, але вже у першій половині І ст. н. е., спостерігається в третьому з великих сарматських могильників Ук­раїни — Усть-Кам'янському, розташо­ваному на правому березі Дніпра. Як бачимо, топографія та морфологія сар­матських поховань дає можливість від­творити етапи опанування ними причор­номорського степу.

За конструкцією поховальні споруди сарматів об'єднуються в чотири провід­ні типи, які теж відбивають різні етапи проникнення цих кочовиків у Причорно­мор'я та вказують, звідки вони просу­валися. Найраніший тип могили — вузь­ка прямокутна в плані яма; небіжчик лежить випростаний на спині, головою на північ, зрідка — на південь. Такі могили досліджені на Нижньому Дону, який і був «землею обітованою» причорномор­ських племен. Другий основний тип поховань—так званий діагональний: небіжчик лежить за діагоналлю квад­ратної в плані ями. Подібні могили виникають уперше на сході, в Поволжі,

згодом — на Дону, а потім, у середині І ст. н. е.,— на території нинішньої Ук­раїни. Третій тип — ями з нішеподіб- ними підбоями в стінках — фіксує ще одну хвилю зі сходу десь наприкінці І ст. н. е. Поховання четвертого типу — ката­комби — притаманні пізньосарматсь- кому населенню III ст. н. е. Вони з'яв­ляються у степах за Маничем та Салом, звідки з останньою хвилею сарматів переносяться до Причорномор'я.

Наведемо для прикладу опис одного з найба- гатших сарматських поховань України — біля с. Пороги Ямпільського району Вінницької області. У глибокій катакомбі, орієнтованій на північ, розташовувався дерев'яний саркофаг. Вхід до камери було закладено камінням. У кутку поблизу входу стояли дві синопські амфори. Кістяк воїна лежав у саркофазі випростано на спині, з розкину­тими ногами (цю позу деякі археологи називають «позою вершника»). Вдалося зафіксувати, що небіжчик був одягнутий у червоне шкіряне вбрання, гаптоване маленькими золотими трубоч­ками. Біля рамен знайшли золоту гривну, поруч із нею — срібний келих, на лівому зап'ясті — масив­ний золотий браслет, на правому — золоту пла­тівку для захисту руки від удару тятиви (отже, небіжчик був шульгою), на стегнових кістках — золоту, інкрустовану емаллю та бірюзою гарнітуру двох коштовних поясів. До одного з цих поясів — портупейного — був пристібнутий золотими пряж­ками меч. Руків'я й піхви оздоблено золотими платівками з інкрустаціями, а сам меч прив'язу­вався до правого стегна ремінцями із золотими наконечниками. Зліва біля пояса лежав залізний кинджал, уздовж кісток лівої ноги — лук і сагайдак із стрілами. Покійного взули в чоботи, застібнуті срібними пряжками.

Дата добавления: 2015-05-22