Просвіти» в роки Першої російської революції. 2 страница

11. Український національний рух у 1907 – 1914 рр..

Після урядових репресій здавалось, що український рух припинив існування. Тільки невелика частка національно свідомої інтелігенції його підтримувала

Але в умовах Російської імперії, де будь-яка опозиційність ставила партію, або рух по за законом, сила руху залежала не від його чисельності, а від потенційних можливостей підняти на боротьбу значну частку населення в умовах лібералізації, або падіння царського режиму.

Приклад революції 1905-1907 рр. доводив, що мобілізаційна можливість українського руху є високою: за короткий проміжок часу він зумів розгорнути масову культурно-просвітню і політичну діяльність. А участь в українському русі значної частини українського селянства доводила, що останнє досить легко сприймає національні гасла. Слабкість українського руху полягала не у відсутності масової підтримки, а в невиробленості прийнятної для всіх прошарків суспільства програми, яка б поєднала національні і соціальні вимоги.

У період 1907-1914 рр. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були "Просвіти", що виникли в роки революції: київська, катеринославська, одеська, кам'янецька, чернігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані.

Найбільш впливовою серед "Просвіт" була київська, в якій зосередилися провідні діячі українського руху. "Просвіти" в Наддніпрянській Україні на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдину організаційну структуру. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селам.

Незважаючи на свою суто культурницьку роботу: читання лекцій, організація вечорів, свят на українську тематику, відзначання ювілеїв діячів української культури, поширення українських книжок, заснування бібліотек тощо, зазнавали переслідувань з боку властей. Їх робота неодноразово переривалася обшуками, перереєстраціями. До статутів товариств вносились всілякі обмеження і заборони. Найбільшим ударом для "Просвіт" став указ Столипіна 1910 р. "Про закриття деяких інородницьких товариств...".

В результаті урядових переслідувань на 1914 р. продовжувала свою роботу лише катеринославська "Просвіта".

Великою заслугою діяльністю "Просвіт" у період реакції було те, що вони не дали згаснути українському національному життю. Їх культурницька діяльність в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Переслідування українського руху дало ще один, несподіваний для царської адміністрації, наслідок: він перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

В роки реакції ініціатором, натхненником і організатором кооперативних товариств стає земська сільська інтелігенція. Одним з найвидатніших діячів цього руху був літератор, вчений, діяч ТУП В.М.Доманицький. Людина різнобічних інтересів, надзвичайно талановита і, незважаючи на смертельну хворобу, колосальної енергії, він зажив великої популярності серед української громадськості. Після його смерті у серпні 1910 р. місцева влада заборонила ховати його в Києві, боячись маніфестацій.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кількість кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилась з 572 до 2476, а в 1914 р. нараховувалося вже 3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. Її зусиллями він набував усе виразнішого національного забарвлення. На кооперативному з'їзді в Києві (1908 р.), наприклад, уже пролунала вимога селян-депутатів видавати кооперативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 1913 р. українські кооператори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Втім, це були тільки перші кроки поєднання національно-політичних вимог з економічним розвитком.

Поразка революція призвела майже до повного розгрому українських партій. У 1908-1909 рр. єдиною ознакою існування Української соціал-демократичної робітничої партії була легальна газета „Слово", яка виходила в Києві за редакцією В.Садовського, С.Петлюри, М.Порша та Я.Міхури, які також утворювали Центральний комітет партії.

Починаючи з 1908 р. провідники партії, що не були заарештовані або зуміли емігрувати, здійснюють спроби відновити діяльність УСДРП. Але невдало. Після цих невдач більшість провідників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції. До них приєднуються і деякі лідери „Спілки", зокрема, М.Меленевський та Скоропис-Йолтуховський. Нарада у Львові 1911 р. засвідчила таку радикальну зміну у поглядах провідників української соціал-демократії.

Проте вирізнялося декілько позицій: В.Липинський відстоював позицію, що українці в національно-визвольній боротьбі повинні спиратися на власні сили; В.Степанківський, В.Кушнір - відстоювали позицію, що у боротьбі треба спиратися на Австро-Угорщину; середню позицію займав А.Жук; а Л.Юркевич був взагалі за боротьбу.

Зрештою ці зміни призвели до утворення двох самостійницьких організацій: Українського Інформаційного Комітету, ініціатором створення якого був А.Жук, і Молодоукраїнська партія за ініціативою В.Степанківського, В.Дорошенка. Проте остання так і не почала роботу.

Український Інформаційний Комітет протягом 1912-1914 рр. розгорнув доволі активну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи. Найбільш активно діяв Комітет в Англії, Франції, Австро-Угорщині та інших державах.

Тим часом як провідники колишньої УСДРП, що були на еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діяці партії, що продовжували діяльність в Російській імперії створили дві літературні групи в Москві й Києві та організували видання суспільно-політичних журналів „Украинская жизнь"(Москва) і „Дзвін"(Київ).

"Украинская Жизнь" (почав виходити в 1912 р.) був єдиним журнал, хоча і російськомовний, що висвітлював становище українства в Російській імперії, висловлював його прагнення і потреби. Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Офіційно він вважався органом УСДРП. Редагував його С.В.Петлюра. На основі матеріалу зібраного редакцією, П.Стеблицький і О.Лотоцький у 1914 р. підготували книгу "Українське питання" де було викладено і систематизовано всі аспекти вимог українства.

В той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції, Українська демократично-радикальна партія (УДРП) була змушена повністю припинити свою роботу. Розуміючи неможливість партійної діяльності, члени Ради УДРП Б.Грінченко, С.Єфремов, Є.Чикаленко та ін. вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню загальну безпартійну організацію. На з'їзді УДРП у 1908 р. ідея була підтримана і за пропозицією О.Лотоцького нова організація отримала назву „Товариство українських поступовців" (ТУП). Нова організація виступила за федеративний устрій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

Свої домагання тупівці намагалися реалізувати шляхом досить важким і тривалим переговорів з російськими лібералами: партіями та організаціями (кадети, земства, фракції трудовиків у Думі тощо), які мали б донести до урядових кіл українські вимоги і хоча б хоч трохи зменшити урядові репресії проти українства.

У 1911-1913 рр. ТУП використовував різноманітні загальноросійські з'їзди земств, учителів, з питань народної освіти, виховання для проведення через них резолюцій про запровадження в школах навчання на українській мові.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена "українська платформа", тобто вимоги організації:

запровадження загальної освіти українською мовою;

викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах;

запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях на Україні;

скасування заборони на привезення із-за кордону літератури, виданої української мови тощо.

Для пропаганди "української платформи" ТУП уклала угоду з кадетами, що мали її відстоювати в Думі, популяризували її через журнал "Украинская Жизнь".

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування українських рух ширився, шукав нові ідейні основи. Свідченням його могутності стали Шевченківський ювілей 1914 р.

Ювілей 1914 р. великого українця, символу українського руху, став останнім напередодні вирішальних подій в українській історії.

Царський уряд усвідомлюючи, що шевченківський ювілей стане могутньою маніфестацією українства, заборонив будь-яке публічне вшанування його пам'яті. Напередодні шевченківських днів міністр внутрішніх справ М.Маклаков розіслав усім губернаторам суворий наказ, який зобов'язував їх забороняти будь-яке публічне відзначення 100-річчя з дня народження Т.Шевченка, в тому числі урочисті збори, присвоєння імені українського поета школам, вулицям, фондам, стипендіям, і пильно стежити за тим, щоб встановлення пам'ятників не мало характеру громадських урочистостей.

За цих умов українська демократична громадськість, очолювана ТУПом, щоб уникнути можливих провокацій, вирішила демонстративно відмовитись від проведення в Україні, особливо в Києві, ювілейних шевченківських урочистостей і закликало студентів не брати участь в стихійних вуличних демонстраціях, а оголосити однодневний страйк.

Демонстративно відмовившись від святкування, ТУП вирішив надати урядовій забороні всеросійського і міжнародного розголосу. З цією метою до Думи було внесено запит саме в день роковин Шевченка, 26 лютого. Проти урядових заборон виступили фракції трудовиків, кадетів, октябристів, соціал-демократів.

Запит і обговорення запиту нелише викрили ганебну національну політику царизму, а й сприяли пропаганді ідей українського руху.

Незважаючи на заборони і заклики ТУПівців 25-26 лютого в Києві відбулися вуличні демонстрації робітників і студентів.

Схожі виступи відбулися у Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях, Москві, Петербурзі, Тифлісі.

Таким чином, шевченківські свята 1914 р. стали подіями, які сприяли зростанню української самосвідомості і подальшому розвитку українського руху. До нього залучились ті, що раніше були до нього байдужі.

Незважаючи на жорстокі переслідування з боку царизму, доноси і нападки чорносотенців, український національний рух у передвоєнні роки продовжував розвиватися й поглиблюватися, захоплюючи широкі маси української громадськості.

12. Соціально – економічний розвиток західноукраїнських земель на початку 20 століття.

Соціально-економічний розвиток Західної України, як і раніше, визначався її залежним становищем в Австро-Угорській імперії. Невеликий крок вперед зробила промисловість, але розвивалась вона вкрай нерівномірно й однобічно. Ще складнішою була ситуація в сільському господарстві, яке переживало кризу.

У 1901 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття — Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.

В кінці XIX — на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.

Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини — глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 1890-х рр. Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 1909 р. – понад 2 млн. 50 тис. тон. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.

На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Промисловість Західної України у 1900 — 1913 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.

З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.

Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.

Домінування в економіці краю іноземного капіталу. Напередодні Першої світової війни іноземний капітал у промисловості, торгівлі, банках і різних кредитних установах західноукраїнських земель становив близько 1,5 млрд австрійських крон.

Нав'язування австро-угорськими картелями власної волі західноукраїнським підприємцям. Будівництво нових фабрик і заводів було майже неможливим, якщо цього не бажали австро-угорські картелі. Вони поглинали всі підприємства, існування яких було небажаним для володарів картелів.

Промисловість мала однобокий, переважно сировинних характер розвитку. Основну частину продукції давали галузі, що займалися видобуванням і первинною переробкою місцевої сировини — лісова, лісопильна і нафтова. Інші галузі були розвинуті дуже слабо, а деякі — зовсім відсутні або представлені дрібними промислами.

13. Еміграція західноукраїнських трудящих у кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Західноукраїнські землі мали сприятливі природні умови — гарний клімат, багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль, озокерит та ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії — на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі.
Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.
У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево.
Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською.
Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії.
Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX — на початку XX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу.
Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки. Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян.
У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін.
У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На 1902 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір, у Східній Галичині було 43 % (близько 280 тис. із 650 тис), на Буковині — 56 (близько 62 тис), на Закарпатті в 1895 р. таких господарств налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 %.
Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.
Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів — газд. Заможних господарств, які мали по 10 га і більше, у Східній Галичині налічувалося 5 %, на Буковині — близько 5, на Закарпатті — близько 10%. Вони володіли від 16 до 25 % селянської землі, великою кількістю худоби, інвентаря, капіталів і тяжко експлуатували бідноту.
Через слабий розвиток капіталістичної промисловості в селах західноукраїнських земель створювався значний надлишок робочої сили, яка не знаходила свого застосування (в Галичині щороку село таких робочих рук давало 600 тис. чол.). Щоб врятуватися від голодної смерті, багато селян ішли на сезонні роботи в західні провінції Австрії, в Угорщину, Німеччину, Росію, емігрували до Канади, США, Бразилії, Австралії і в інші країни. З Східної Галичини й Північної Буковини на кінець XIX ст. емігрували 250 тис. чол., з Закарпаття — 170 тис чол. З 1901 по 1912 р. лише в США з Галичини виїхало 180 тис. українців. З Буковини з 1901 по 1910 р. емігрувало понад 32 тис. чол., з Закарпаття (до 1907 р.) — 100 тис. чол. Але і в далеких краях, на чужині, емігранти не знаходили свого щастя.
Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.
Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.
У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства.
Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис, у 1900 р. — понад 325 тис, а в 1909 p. — понад 2050 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича.
Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. т.
Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т, у 1900 p. — 145 тис, у 1908 — понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду».
Хоч окремі галузі промисловості західноукраїнських земель і розвивалися, загалом ці землі залишалися відсталими землеробськими колоніями Австро-Угорської імперії. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісницький характер. Якщо виходити з думки, що на фабриці має бути не менше 16 робітників, то на початку XX ст. на всіх західноукраїнських землях налічувалося близько 700 фабрично-заводських, переважно дрібних, підприємств, в яких працювало 62—63 тис. робітників із 300 тис. робітників, зайнятих різними видами промислової діяльності. Решта — близько 240 тис. робітників — працювали в кустарних промислах, у маленьких ремісничих майстернях і дома.
Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії.
Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.
Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою.
Економічне та політичне становище робітників і селян. Національний гніт.
З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями, а також членами сімей робітників — їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, що західноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількість вільнонайманих робітників — постійних і поденних — була зайнята в сільському господарстві.
Пролетаріат на західноукраїнських землях був багатонаціональним. Пліч-о-пліч працювали українці, поляки, угорці, румуни, молдавани, словаки, євреї, німці та представники інших національностей, що сприяло їх інтернаціональному згуртуванню.
Як і всі трудящі західноукраїнських земель, робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного й національного гніту. Незважаючи на те, що у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, на Західній Україні він тривав 12 і більше годин, інколи досягав 18 год. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу зарплату в Австро-Угорщині. На початку XX ст. вона була в два рази меншою від заробітної плати робітників західних провінцій Австрії. Жили робітники в підвалах, бараках, сараях. Охорони праці не було, через що частими були нещасні випадки, які призводили до смерті й каліцтва робітників. Медичного обслуговування теж не було. До того ж підприємці, адміністрація поводилися з робітниками грубо, свавільно, глумилися над ними, часто навіть вдавалися до фізичної сили.
Тяжким, безпросвітним було й життя західноукраїнського селянства. Воно зазнавало жорстокої експлуатації від поміщиків, церкви, глитаїв, лихварів. Безземелля й малоземелля, розорення багатьох селянських господарств, жебрацьке животіння, особливо хронічне недоїдання й голод, відсутність медичної допомоги, тяжка праця на експлуататорів — все це призводило до масових захворювань і високої смертності. Західноукраїнське село поступово вимирало.
Трудящі західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації. Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у Закарпатті — угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового й вікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезній більшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів. На початку XX ст. у Галичині у виборах брали участь лише близько 7 %, а на Буковині — 4,9 % населення. При цьому, якщо у Верхній Австрії один депутат в австрійський парламент (рейхсрат) припадав на 40 тис. чол. населення, то в Буковині — на 65 тис, а в Галичині — на 94 тис.
Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих у темряві. Шкіл було мало, викладання там велося не українською мовою. Більшість дітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко, в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітах неписьменних було 96—98 % населення.
Австрійська правляча бюрократія, німецькі, польські, угорські, румунські феодали й капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізацію українського населення, намагалися всіма способами загасити почуття національної єдності трудящих західноукраїнських земель з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й близькості.

14. Політичний та національно – визвольний рух в Західній Україні на початку ХХ століття.

На поч. XX ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою Росії проживало понад 20 млн українців.

Перші роки XX ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального напруження. Світова економічна криза 1900—1903 pp., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна 1904—1905 pp. виявили неспроможність режиму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що посідала одне з перших місць в економічному потенціалі Російської імперії, мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для боротьби проти українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис "Кієвлянин" дещо пізніше писав: "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом ". На той час тривала дія Ємського указу 1876р., який забороняв розвиток української культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних установах. Неможна було видавати українською мовою газети, журнали, книги.

Політизація національного життя

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композиторам. Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Дата добавления: 2015-05-22