Просвіти» в роки Першої російської революції. 9 страница

Опис

8 (21) грудня 1917 року більшовицькі червоногвардійські війська, надіслані Радою народних комісарів Росії, під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, вступили до українського Харкова^[1]. Почалася українсько-радянська війна. 9 (22) грудня більшовики роззброїли українізовані частини, заарештували керівників Харківської ради і гарнізону, й захопили місто^[1]. Того ж дня відбулося об'єднане засідання комітетів більшовицької партії — Харківського міського, Харківського губернського і Донецько-Криворізького. На ньому вирішили провести у Харкові Всеукраїнський з'їзд рад у складі делегатів ІІІ з'їзду рад Донкривбасу і членів більшовицької фракції київського з'їзду, що прибули до Харкова.

9 (22) грудня 1917 грудня року почав роботу ІІІ з'їзд рад Донецького та Криворізького басейнів. Однак із 140 рад прибули 77 делегатів від 46^[1]. Присутні делегати були переважно учасниками обласної більшовицької конференції Донкривбасу, тобто були представниками більшовицьких фракцій рад, а не власне рад^[1]. Незважаючи на нелегітимність з'їзду, його було визнано правомочним під тиском більшовиків^[1]. До цих 77 делегатів приєдналися 124 делегати, які прибули з Києва і представляли 49 рад. Разом вони проголосили себе повноважним першим з'їздом рад України. Цей з'їзд у радянській історіографії отримав назву Першого Всеукраїнського з'їзду рад^[1], заперечуючи першість київського з'їзду.

З'їзд розпочав роботу 11 (24) грудня 1917 року в будинку Дворянських зборів. Абсолютну більшість делегатів складали більшовики. Також були присутні ліві українські есдеки, російські меншовики та есери. Представників селянства, що становило дві третини населення України, практично не було. Делегати проголосили себе «з'їздом рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів»^[1].

На з'їзді розглядалися питання про самовизначення України та Донецького і Криворізького басейнів, про організацію влади в Україні, вибори Центрального Виконавчого Комітету рад України, поточний момент. Після обговорення питань з'їзд схвалив більшовицьку резолюцію, запропоновану більшовиком Федором Сергєєвим. Вона проголошувала владу рад єдиною формою влади, що забезпечує волевиявлення широких народних мас^[1].

З'їзд також обрав Центральний виконавчий комітет рад України як керівний орган радянської України. Він складався з 41 особи: 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український есдек і 1 меншовик-інтернаціоналіст. 20 місць комітету залишили вакантними. Їх мали надати делегатам рад селянських депутатів, яких мусили обрати на майбутньому Всеукраїнському з'їзді рад селянських депутатів^[1].

З'їзд мусив негайно поширити на територію радянської України дію декретів і розпоряджень Ради народних комісарів Росії: про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії. Центральний виконавчий комітет рад України повинен був оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради та Генерального секретаріату. Свої дії радянська Україна мусила узгоджувати з російським центральним урядом^[1].

З'їзд також зобов'язав Центральний виконавчий комітет скликати другий Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. У постанові «Про самовизначення України» з'їзд визнав Українську республіку федеративною частиною Російської республіки^[1].

13 (26) грудня 1917 року, після закінчення з'їзду, відбулося перше засідання Центрального виконавчого комітету. На ньому обрали президію і комісії. Головою комітету став лівий есдек Юхим Медведєв. Тоді ж була відправлена телеграма Раді народних комісарів про прийняття на себе всієї повноти влади в Україні. На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який за постановою ЦВК від 14 (27) грудня 1917 року став називатися Народним секретаріатом.

13 (26) грудня — 17 (30) грудня року Центральний виконавчий комітет виконав рішення з'їзду. Було прийнято російські декрети про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про поліпшення прав міських самоуправлінь, про права народів, про демократизацію армії, а також скасувано запроваджену Центральною Радою заборону вивезення хліба до Росії.

17 (30) грудня року Центральний виконавчий комітет схвалив маніфест до всіх робітників, селян і солдатів України, який сповіщав про проголошення Всеукраїнським з'їздом рад радянської влади в Україні.

Утворення радянської УНР

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсіенко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада.

Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції — Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись по залізницях, війська Антонова-Овсіенка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад До-нецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак, за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й неукраїнцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома, українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11—12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровній телеграмі Ради аркому вказувалося:

"Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи на цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки,— Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку..."

Зовсім не випадково в цій телеграмі новоутвореному органу влади дали не традиційну назву в множині (Ради робітничих і селянських депутатів), а цілком незвичну, в однині: "робітнича і селянська Рада". Тут не було жодної термінологічної помилки, тільки розрахунок: максимально наблизити назву контрольованого більшовиками органу влади до звичної для мас — Центральна Рада. Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб "переобрати" Центральну Раду на представницькому з'їзді Рад. Але все-таки проблема влади розв'язувалася, хоча й іншим шляхом: створенням паралельної, радянської "УНР" і поступовим усуненням Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Г. Медве-дєва.

ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з урядом Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду ввійшли С. С. Бакинський, Є. Б. Бош, В. П. За-тонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергеєв (Артем), М. О. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Б. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879—1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного молдавського шляхетного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної обстановки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром народила двох дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу. Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї приїхав Г. Л. Пятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському комітеті й заслання. Вони разом здійснили успішну втечу за кордон.

Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош повернулася в Росію і приїхала в Київ. її негайно обрали в міський комітет РСДРП (б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона очолила Південно-Західний окружний, а в липні — обласний комітет більшовицької партії. В Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підпорядковувалися залізній внутріпартійній дисципліні, перетворювало його на "кишеньковий" для Раднаркому. Не обмежуючись цим, Ленін призначив випробуваного працівника центрального партійного апарату Г. К. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром України. На "паритетних" засадах своїм повноважним представником при Раднаркомі український уряд призначив За-томського. Останній одержував право вирішального голосу в складі уряду Радянської Росії при розгляді питань, що стосуються України.

35. Війна радянської Росії проти УНР. Крути. Захоплення більшовиками Києва.

На боротьбу проти УНР були перекинуті більшовицькі російські війська з фронту. 8 Москви, Петрограда та інших міст Росії прибули загони червоногвардійців — переважно робітників і матросів, які ненавиділи "буржуазну" Центральну Раду. Всього проти УНР виступили три більшовицькі російські армії. А Україну, фактично, не було кому захищати.

Понад мільйон солдатів українізованих частин колишньої царської російської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано; свідомо обмежувалося зростання Вільного козацтва, яке формувалося з селянської молоді для захисту від бандитів і об'єднувало в регіонах десятки тисяч боєздатних козаків. На зміну їм Центральна Рада створювала значно слабші у військовому розумінні міліційні формування. Чимало її лідерів, особливо В. Винниченко, перебуваючи в полоні популярних на той час соціалістичних гасел і вірячи у "шляхетність російської демократії, котра нарешті сама зніме налигач з української шиї", сприймали регулярну армію як віджилий суспільний організм, притаманний тільки "експлуататорському суспільству". Голосів таких тверезих українських політиків, як М. Міхновський, П. Скоропадський, С. Петлюра, які намагалися переконати опонентів у доцільності творення власної регулярної армії, почуто не було. Тому, крім окремих частин добровольців, Україна в кін. грудня 1917 р. майже не мала війська. Практично всі полки, утому числі з гучними назвами (Шевченківський, Дорошенківський, ім. Грушевського та ін.), під дією більшовицької пропаганди, яка деморалізовувала їх, у найкращому разі оголошували нейтралітет, а то й переходили на бік інтервентів.

Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, заздалегідь розробленим В. Антоновим-Овсієнком, 26 грудня 1917 р. захопили Харків, де перебував більшовицький уряд України. Звідси 18 січня 1918 р. було сплановано похід на Київ. Протягом січня більшовицькі війська під керівництвом колишнього царського полковника М.Муравйова з допомогою підрозділів Єгорова, Березіна на та Знаменського зайняли майже все Лівобережжя. Серйозна загроза нависла над Києвом, де діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч. Невеликі загони українських патріотів під тиском переважаючих сил противника поспішно відступали.

У той грізний час у Києві сформувався Студентський курінь Українських січових стрільців, що нараховував 300осіб. Вій складався зі студентів Київського університету святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету, а також учнів старших класів Другої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Без будь-якої серйозної військової підготовки, погано озброєні юнаки під керівництвом сотника В.Омельченка (також студента) 27 січня 1918р. вирушили на фронт, щоб допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі надійшла інформація, що в Бахмачі ворог. Тому наступного дня о 4 год ранку студентський курінь зупинився відразу за Ніжином, на залізничній станції Крути — за 120 км від Києва. З ними було 250 учнів старшинської школи та бл. 40 гайдамаків.

Командування вирішило боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці України. Перемога під Кругами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка ж відкривала ворогові шлях на столицю, втрата якої позбавляла Центральну Раду можливості взяти участь на переговорах у Бресті з державами центрального блоку на правах повноважного представника українського народу. Укладення мирного договору, в свою чергу, давало Україні надії на союзників у боротьбі проти російської агресії. Тому за всяку ціну потрібно було утримувати Київ до підписання українською делегацією договору з центральними державами. Кожний день, навіть кожна година мали велике значення.

У виритих перед станцією окопах, які тягнулися обабіч залізничного насипу на 3—4 км, залягли юні оборонці: праворуч — старшинська школа, ліворуч — стрільці Студентського куреня. Морозного ранку 29 січня 1918 р. на них почали наступати більшовицькі війська, обстрілюючи гарматним вогнем лінію окопів. До обіду українські юнаки героїчно відбивали ворожі атаки. А коли не стало боєприпасів, жменька героїв не змогла витримати наступу переважаючих у кілька разів військ противника, яких до того ж підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів (захисники Крут мали тільки одну гармату). Балтійські матроси багнетами витиснули учнів старшинської школи на правому крилі, а на лівому — оточили студентський курінь, який ще кинувся в останню атаку.

Частина куреня загинула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потрапили в полон, були замордовані — спочатку їх розстрілювали, а потім добивали багнетами і ножами. Незважаючи на це, юнаки безстрашно дивилися в очі смерті і гідно її прийняли. Так, перед стратою учень VII класу гімназії Пипський, до речі, галичанин, почав співати гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші приречені на смерть. їхній спів обірвали кулі. Після жорстокої розправи більшовики заборонили місцевим селянам похоронити спотворені тіла юних героїв, найстаршому з яких ледь минуло 22 роки, наймолодшому — 16. Кільком бійцям усе-таки вдалося врятуватись, уночі розібрати залізничну колію і таким чином на кілька днів затримати наступ ворога. Це допомогло Центральній Раді, яка, втримавшись ще певний час у Києві, уклала Брестський мир із державами центрального блоку. Очевидці стверджують, що тіла останніх були спотворені настільки, що матері впізнавали своїх дітей лише за вишиванками. Всього впало до 300 юних українських патріотів. Бій під Крутами закінчився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.

Українські війська змушені були відступити з Лівобережжя і у зв'язку з більшовицьким повстанням, що вибухнуло у Києві 25 січня 1918 р. Треба було захистити українську владу в столиці УНР. Бої з більшовицькими повстанцями в Києві тривали 10 днів. Більшовики захопили найважливіші об'єкти столиці, зокрема "Арсенал" на Печерську, Поділ, Старе Місто й вузьким ланцюгом оточили будинок Центральної Ради. Та Січові стрільці, сформовані з галичан і буковинців, що свого часу потрапили до російського полону, прорвались крізь більшовицькі війська й відбили Старе Місто, Поділ. Слобідський кіш і Вільне козацтво з 3 на 4 лютого здобули "Арсенал ", захопивши 300 більшовиків у полон. Стільки ж більшовиків було вбито. Однак українські війська не змогли втриматися в місті. Перевага була на боці збройних сил більшовицької Росії, що під керівництвом полковника Муравйова наступали зі Сходу. 4 лютого вони зайняли Дарницю й мости на Дніпрі, навівши на місто гармати, які залишили деморалізовані українські вояки, й п'ять днів бомбардували Київ. Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. 3-тисячне українське військо залишило Київ разом із більшістю членів Центральної Ради, спочатку відступило до Житомира, потім укріпилося в Сарнах. 9 лютого 1918 р. червоноармійці зайняли Київ і вчинили там криваву розправу (загинуло бл. 5 тис. чол.), якої столиця не бачила від часів Андрія Боголюбського.

"Ми йдемо з вогнем і мечем, установлюємо радянську владу... — цинічно згадував полковник М. Муравйов. — Я зайняв Київ, бив по палацах і церквах, по попах, по ченцях, нікому не давав пощади! 28-госічня (за старим стилем. — Авт.) оборонська дума запросила перемир'я. У відповідь я наказав бити хімічними задушливими газами. Сотні генералів, може, й тисячі — були вбиті немилосердно. Так ми мстилися. Ми були в стані стримати вибух помсти, але не треба було цього, бо наше гасло — бути безпощадними..."

Місто було залите кров'ю. Газети публікували списки страчених людей. Все, що було підведене під категорію " контрреволюція ", немилосердно знищувалося. Розстрілювали за буржуйський вигляд, за косий погляд, за кожне українське слово або й просто так, як писав очевидець тих подій поет Володимир Сосюра. Було заборонено пресу, українські друкарні конфісковано, книгарні і школи зачинено. Найтемніші більшовицькі елементи зривали зі стін портрети Т.Шевченка, вистежували по селах українських шкільних учителів і розстрілювали тільки за те, що вони свідомі українці. Під час бомбардування в Києві згорів будинок М. Гру шевського з Його унікальною особистою бібліотекою та колекціями. Від снарядів і пожеж постраждала майже половина будинків міста над Дніпром. Протягом трьох тижнів більшовицькі війська окупували й Правобережжя.

В умовах більшовицького наступу життєво важливим для УНР було укладення миру з центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Ще в грудні 1917 р. Радянська Росія, перебуваючи в критичному стані, почала переговори про перемир'я з Німеччиною. 1 січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація, яку очолював В.Голубович. До неї входили М. Л кубинський, М.Полоз, О.Севрюк, М. Левитський та економічний радник делегації С.Остапенко. Це були молоді українські патріоти, на жаль, далекі від дипломатичної діяльності.

36. Зовнішньополітичні плани ЦР та їхня реалізація. Переговори в Бресті і укладення мирного договору з країнами Четверного блоку.

Захоплення більшовиками влади у Петрограді дало новий поштовх для переформатування міждержавних відносин як на постімперському просторі, так і в регіоні. Зважаючи на низку геополітичних чинників, Центральна Рада знову стала перед вибором власних зовнішньополітичних пріоритетів. Незавершеність війни, нерозв'язаність низки проблем українського державотворепня, ворожість сусідніх державно-політичних утворень до української державності спонукало керівництво Ради до пошуку шляхів виходу зі ситуації.

Щодо Раднаркому, то тут вибухнула війна з Радянською Росією. Щоправда, напередодні Росія формально визнала УНР, задекларувала свою прихильність до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях. Водночас для більшовицької Росії українське вугілля, хліб, корисні копалини та Чорне море з його розвиненими портами і флотом були не менш життєво необхідними, аніж учорашнім союзникам Росії. Про важливість українського чинника неодноразово зазначав у своїх виступах та працях керівник російських більшовиків В. Ульянов (Ленін). Тому, незважаючи на свою "підтримку" України, наприкінці 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили також роззброєння в Україні Центральною Радою більшовицьких воєнізованих загонів і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба більшовиків з антибільшовицькими формуваннями очолюваних генералом Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала війною. Відстоюючи національні інтереси України, Генеральний Секретаріат відхилив російський ультиматум, при цьому припинивши постачання та вивезення хліба до Росії й ухвалив рішення про запровадження українських паперових грошей. Таким чином, Україна виявилась на межі війни з радянською Росією.

Зайвим підтвердженням агресивних планів щодо України збоку більшовиків можна розглядати спробу державного перевороту, спровоковану більшовицькими групами у Харкові. Після провалу більшовиків на Всеукраїнському національному конгресі у Києві, де вони залишилися у меншості, 12 грудня 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Народної Республіки (щоправда, радянської). Намагаючись таким чином заплутати українців та навколишній світ, більшовики почали рішучий наступ на український уряд зсередини не гребуючи наданням військової допомоги "дружньому Харківському уряду".

Прагнучи до реалізації своїх геополітичних інтересів, 21— 23 грудня у Лондоні французький і англійський уряди провели з ініціативи останнього зустріч (конференцію), на якій було порушено питання про збереження Східного фронту. Це означало, фактично, розгляд проблем, дотичних до України, як у територіальному, так і у державно-політичному аспектах. Конференція прийняла таємну військову конвенцію між Англією та Францією стосовно спільних дій на Півдні Росії. За умовами конвенції, Південь Росії був поділений на сфери впливу: англійську (Дон, Кавказ, Закавказзя, Курдистан) і французьку (Україна, Крим, Бессарабія). На перший погляд, поділ виявився досить умовним, оскільки на території України діяли як французькі сили, так і частини Великої Британії, а також інших союзників. Тому говорити про французький характер зони, до якої ввійшла Україна, немає підстав. Такий поділ був зумовлений суто економічними чинниками. Адже в економіці України в структурі іноземного капіталу чільне місце незаперечно посідав франко-бельгійський капітал (84,1 %), тоді як британський — 5,3 %, франко-німецький — 7,2 %.

Характеризуючи процес становлення відносин між Україною та державами Антанти, керівник зовнішньополітичного відомства УНР О. Шульгин писав: "Усе наше знайомство зі союзниками Росії можна поділити на три періоди: перший — напівофіційний, напівприватний; другий — офіційний; третій — період офіційних дипломатичних відносин. Увесь час у цих зносинах вели французи, але потроху з'являлись англійці, американці, італійці, румуни та серби".

Найбільш іптенсивними ці відносини стають після прийняття Центральною Радою 20 листопада Третього Універсалу, який започаткував етап відокремлення України в самостійну державу.

За свідченням О. Шульгина, наприкінці листопада його відвідали голова військової місії при ставці Південно-Західно- го фронту Ж. Табуї зі своїми офіцерами та майором англійської служби Дж. К. Л. Фіцвільямсом. Прибулі заявили: "Союзники з симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України. Розуміючи складність умов, у яких йде будівництво нової республіки, союзні уряди пропонують свою допомогу і запитують, що потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними. Через якийсь час все це було викладено письмово у формі вербальної ноти".

Однак відповіді на свої пропозиції держави Антанти не отримали. Натомість була висунута попередня вимога про визнання належним чином державності України та призначення своїх представників при її уряді, на що офіційний Париж і Лондон відреагували позитивно. До Києва прибули їхні представники: у другій половині грудня — французький генерал Ж. Табуї, а дещо пізніше — повірений у справах Великої Британії П. Багге. Париж і Лондон надіслали ноти на адресу Центральної Ради про визнання України та призначення своїх представників при уряді УНР. Вручення ноти, в якій французький уряд визнав Україну, відбулось 4 січня 1918 р. Наступного дня Франція поінформувала інші держави про свій крок. Згодом аналогічно вчинив уряд Великої Британії: П. Багге 6 січня 1918 р. вручив В. Винниченку вірчі грамоти.

Визнання незалежності України було важливим актом з боку Великої Британії і Франції, визнанням законних прав українського народу на власну державу. Водночас цей акт не був офіційним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактично (де-факто). Це підтверджує документ Форін Офісу, датований 6 квітня 1918 р.: "Уряд Його Величності і Французький уряд домовились 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто українському уряду і надіслали вказівки П. Багге по приїзді до Києва діяти лише після консультації з представниками Франції".

Як свідчать опубліковані матеріали МЗС Великої Британії, П. Багге, вивчивши ситуацію в Києві, погодився з Ж. Табуї утому, що: "з огляду на австрофільські тенденції більшості українського уряду, котрі можуть найближчим часом матеріалізуватись у сепаратний мир з центральними державами, унеможливлює тепер визнання уряду УНР".

Водночас із визнанням України Францією та Великою Британією спостерігається коливання зовнішньополітичного курсу українського уряду. З незрозумілих, на перший погляд, причин він почав переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про укладання сепаратного мирного договору у Бресті. Приймаючи дипломатичних представників Антанти, Рада Міністрів УНР надсилає 10 січня 1918 р. ноту до урядів усіх держав. У цьому документі було викладено основні напрями зовнішньої політики УНР і задекларовані такі вимоги щодо проголошення миру:

Політика УНР буде спрямована на завершення війни та примирення всіх воюючих держав.

Мир має бути справедливим і забезпечити всім народам, великим і малим, однакові права у виявленні права на самовизначення.

Законний уряд України все ще утримує єдиний фронт власними силами і представляє Україну на міжнародній арені, а тому має бути запрошеним і брати участь у всіх міжнародних форумах і мирних конференціях..

У цій же ноті було задекларовано неприйняття Раднаркому як загальноросїйського уряду та легітимності його рішень для вільних республік. В одному з пунктів ноти уряд УНР залишив можливість утворення нової федеративної Російської Республіки, але це було неможливо, власні інтереси мають представляти самі республіки.

Водночас Україна продовжувала вести активні мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною, що всіляко заохочував Берлін, щоб ліквідувати Східний фронт і розв'язати питання про забезпечення продуктами та іншими матеріалами.

Уряди держав Антанти 24 грудня 1917 р. були поінформовані нотою міністра закордонних справ України про участь у мирних переговорах у Бресті. Ця нота отримала належні увагу й оцінку британського посольства у Петрограді. Заклики українського уряду до укладання загального миру були ідентифіковані з більшовицькими.

Дата добавления: 2015-05-22