Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Просвіти» в роки Першої російської революції. 34 страница




Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямований на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р. та широка компанія саботажу в 1922 р.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою законності польської вдали в Східній Галичини викликало сумніви серед багатьох західних українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її випробуваних членів. Проте організація відмовлялася змінити тактики збройних дій проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легально діючі партії, що відкидали тероризм, Переслідування польської поліції змусили Коновальця й велику частину проводу тікати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав насамперед ворогів Польщі – Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх поріділих лав УВО стали вербувати гімназичну та університетську молодь.

У 1929 році після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коновалець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО. Як і її попередниця, ОУН лишалася “підпільною партією”. Вона дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила компанію політичного терору проти польської держави та її представників.

Проте вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інтегральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації своїх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими громадськими, політичними та економічними організаціями.

Для розширення свого впливу ОУН проникала в різноманітні господарські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Галичини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег Ольжич – Кандиба, Олена Теліга та Богдан Кравців.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними підрахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20тис. чоловік. Число ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих, енергійних, ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного періоду. Протягом 30-х років ОУН проводжувала свою “війну” з польським режимом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути кошти для своєї діяльності; організовуючи акції саботажу щодо державної власності та вбивства. Але ОУН (як і УВО) не вважала насильство й тепер за самоціль. Її члени були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну боротьбу.

На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків “експропріації” державних фонів члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. командира її бойового загону Юліана Головацького застрелив агент поліції. Після вбивства Перацького у 1934 р. польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебедя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі, ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув’язнення в концтаборі Береза Картузька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той час.

Ці події - лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була критика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася трагічно.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш цивілізовану” довоєнну добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Коновальця та його соратників із 1917-1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сціборьский та Роман Сутко. Хоч вони до певної міри сумнівались щось окремих тактичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані контролювати своїх підлеглих.

Не відкидаючи насильств, Коновалець та його штаб, однак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних країн, особливо Німеччини.

Підлеглі їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич, навпаки, трималися тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки трохи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших колег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того, як у 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув’язнено у концтаборі Береза Картузька, у зв’язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зради деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстерності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у Роттердамі стало дошкільним ударом для руху інтегральних націоналістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уникла розвалу, а й продовжували зростати, є промовистим свідченням відданості, динамічності та дисципліни її рядових членів.

95. Ідеологія українського націоналізму та організаційні засади ОУН.

Створення ОУН відбулося в той важкий час, коли перспективи української справи виглядали малообнадійливими. На так званих "займанщинах" українські землі під Чехо-Словаччиною, Польщею та Румунією) українські суспільно-політичні і громадські організації у переважній більшості, за винятком Української військової організації (УВО), схилялися до легальної діяльності на засадах парламентаризму, що нерідко набувало форм фактичної співпраці з чужими режимами на українських землях. У радянській Україні будь-які спроби антибільшовицької національної діяльності жорстоко придушувалися.

Не було згоди і в емігрантському середовищі українства. Провалювали одна за одною спроби об'єднання еміграції, хоча б для репрезентації української справи на зовнішньополітичному відтинку. Як показали дискусії під час організації в червні-вересні 1926 р. Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО), розбіжності в поглядах були занадто великі. З одного боку, коли лідер Легії українських націоналістів (ЛУН) М. Сціборський* закликав до "активної боротьби з окупантами - Москвою, Польщею, Румунією", то представник радикальних демократів А. Яковлів стверджував, що "виголосити всім окупантам війну - це не може бути ні в інтересах реальної політики, ні практично здійснено". На його думку, боротьба "має проводитися всіма і різними шляхами, з одними ворогами збройно, з другими - шляхом дипломатичних і політичних комбінацій..."1

З другого боку, залишалося взагалі відкритим питання, а чи можливе створення загальноукраїнського політичного центра, який б зміг об'єднати всі чинники українського визвольного руху, не дивлячись на їхнє партійне забарвлення та ідеологію? Якщо ЛУН бачила свій ідеал в тому, щоб домогтися "об'єднання всіх націоналістів від монархістів-гетьманців до соціалістів", то її опоненти сумнівалися, що таке об'єднання практично можливе.

У цілому ж ситуацію на зламі 20-30-х років XX ст. дуже влучно охарактеризував, нехай і в песимістичних тонах, лідер УПСР М. Шаповал. "Еміграція, - писав він в листі від 29 вересня 1929 р. до Ю. Колларда,** - на мою

думку, пережила вже себе і вступила в той період, який називається періодом загибелі. Всі еміграції всіх народів загибали, коли жили в чужому суспільстві розпорошено. Наша живе розпорошено. Отже - загибає і скоро загине..." "Визволення прийде пізніше, - наголошував М. Шаповал, - коли його підготовлять, і може не прийти, коли українці розпорошаться по світу".2

За цих обставин взяв на себе сміливість спробувати розв'язати всі невирішені питання української справи, довести боротьбу за Українську самостійну соборну державу до логічного завершення Провід українських націоналістів (ПУН), який ще з кінця 1928 р. розпочав підготовку до свого першого конгреса. Зазначені заходи, між тим, не оминули увагою опоненти націоналістів. За їхніми даними цей конгрес мав відбутися в Женеві або у Відні. Вже на початку січня 1928 р. полк. В. Филонович*** повідомляв до Варшави на ім'я генерала В. Змієнка, що найближчим часом націоналісти зберуться в Женеві. У його листі також відзначалося, що "між націоналістами у празькій групі є велике невдоволення проводом, ледве було не дійшло до відділення, спір трива й досі, "провід баче в цій справі нашу руку (не помиляється)**** та привів своїх членів до нової присяги".3 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Перший конгрес або І Великий збір ОУН. У його роботі взяли участь 30 делегатів і гостей. В їх числі від ЛУН було 10, від Української військової організації (УВО) - 5, від Групи української національної молоді - 3 і від Союзу української націоналістичної молоді - 2 делегати.

Збір прийняв низку постанов про створення та устрій ОУН, її мету і завдання, обрав керівні органи. Очолив провід ОУН Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем - В. Мартинець. Членами ПУН були обрані: Д. Андрієвський, Д. Демчук, Ю. Вассиян, М. Капустянський,***** П. Кожевников, Л. Костарів.****** Головним суддею ОУН став Я. Дуб - М. Кушнір), а головним контролером - Я. Моралевич. У складі проводу створювались референтури: організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв'язку, фінансів, секретаріат.4

Великий збір заявив, що ОУН не буде обмежувати свою діяльність якоюсь конкретною територією, а прагнутиме опанувати всі українські терени та ті землі, де мешкають українці. ОУН проголошувала, що вестиме "політику всеукраїнського державництва" і протистоятиме всім партійним і класовим угрупуванням українства. У постановах великого збору український націоналізм охарактеризовано як духовний і політичний рух, а українську націю як "вихідне заложення кожної чинності та цільове призначення кожного прямування українського націоналізму".5 За словами С. Бандери, "ОУН прийняла ідеологію українського націоналізму, яка є всеобіймаючою, себто розв'язує всі квестії життя".6

У галузі військової політики ОУН виходила з того, що "лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, може звільнити Україну від займанців та виможливить упорядкування української держави".7

Хоч в прийнятих на І Великому зборі документах не розкривалися форми і методи діяльності ОУН, проте поставлене ОУН завдання "уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державнотворчі сили" свідчило, на нашу думку, про те, що новопостала організація навряд чи буде діяти, так би мовити, в конституційному полі.

Більшість тогочасних і сучасних дослідників переконана, що ОУН виникла, з одного боку, як ідеологічно-політичний рух, з іншого - як законспірована нелегальна організація військового типу. За словами Л. Шанковського, ОУН постала з УВО, яка залишалася її стрижнем і "була причиною побудови ОУН на військовий лад".8 А в статті "На шляху української національної революції"", вміщеної в часописі "Український націоналіст", говорилось: "Згідно з націоналістичною ідеологією й відповідно до вимог революційної боротьби, ОУН має характер політично-військової організації. Вона сама творить уже зв'язок - ядро організованої політично-військової сили, яка росте в огні революційної боротьби". При цьому також наголошувалось, що "ОУН не є випадковим явищем, як і не є наслідуванням чужих, більше або менше подібних форм націоналістичного руху інших народів".9

Між тим УВО не відразу розчинилася в ОУН і до початку 1930-х років, виступаючи у ролі бойової фракції ОУН, зберігала свою організаційну самостійність. Верховна команда УВО згадувалася на сторінках націоналістичних видань ще 1934 року. Згідно з викладеним, наприклад, провідник крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вважався водночас і крайовим командантом УВО. А поряд з військовим референтом ОУН працював бойовий референт УВО, котрий відповідав за підготовку і проведення терористичних актів.

З перших днів утворення ОУН Є. Коновалець та його найближче оточення прагнули чітко розмежувати сфери і напрями діяльності обох споріднених організацій, зберігти ще на деякий час УВО. їх особливо турбувала та обставина, що молодь західноукраїнських земель, яка з ентузіазмом вступала до лав ОУН, воліла взяти на озброєння методи УВО і несла через непідготовленість помітні втрати від дій польської поліції, даючи їй підстави звинувачувати у терористичній діяльності ОУН.

Про характер розмов, які точилися між членами ПУН у контексті згаданого, яскраво свідчить лист секретаря ПУН В. Марганця до Є. Коновальця. від 26 квітня 1930 р. У ньому Мартинець писав: "Я є за безуслівне відмежування акції Спілки [УВО. - Авт.] та її людей від ОУН, а за всякі балачки про революційні акти між членами ОУН треба валити безапеляційно в морду... Треба стати на принципі: хто хоче робити атентати (не балакати про них), хай виступає з ОУН та вступає до Спілки, в ОУН ніяких балачок про Спілку, акти і т.д. не може бути. Коли ОУН хоче "революційних вчинків", може робити такі вчинки, що не може перевести Спілка - маніфестації, бійки, страйки, кроваві віча тощо".10

Однак подолати прихильність молодої генерації ОУН до бойової діяльності членам ПУН таки не вдалося. І невдовзі УВО фактично злилася з ОУН, і остання взяла на озброєння терористичні методи своєї попередниці. На даному етапі націоналістичного руху вони були об'єктивно неминучими. Характерно, що коли вже з середини 1922 р. керівництво УВО почало стримувати терористичні акції своїх членів, то став помітним перехід частини бойовиків на бік комуністів, які в той час виступали за активні форми боротьби з поляками. У середині ж 1930-х років у зв'язку з кризою в КПЗУ її члени часто ставали до лав націоналістичного руху, вбачаючи в ОУН найбільш бойову силу у протиборстві з польським окупаційним режимом.

Виходячи з настанов І Великого збору ОУН, у дусі так би мовити принципів "вождізму", голова ПУН наділявся великими повноваженнями щодо кегрівництва ОУН та її членів і зосереджував в своїх руках необмежену владу. Вона поширювалася на всі сторони життя ОУН, вимагала безоглядного послуху і нещадно карала за провини. Зокрема, вже І Великий збір визнав, що голова ПУН, або у випадку його відсутності заступник, приймають всі рішення від імені ПУН. Члени ПУН були лише "дорадниками голови".11

Пізніше, у серпні 1939 р., на II великому зборі ОУН (тоді ще об'єднаної) був прийнятий новий "Устрій ОУН". У ньому підкреслювалося, що "голова ПУН має всю повноту влади в кермі українським націоналістичним рухом". Далі вказувалося: "за свою діяльність і рішення голова ПУН відповідає перед Богом, нацією і власним сумлінням". Широкі повноваження надавалися й низовим провідникам. Вони мали право "остатнього і невідключного рішення".

Правда, за часів Є. Коновальця зазначені принципи "вождізму" в діяльності проводу ОУН не проводилися до життя. Хоч голова ПУН неодноразово висловлював невдоволення роботою своїх найближчих соратників, дорікав їм за пасивність, відсутність ініціативи, говорив, що до ПУН "увійшли люди невідповідні і нездібні виконувати завдання",12 але він завжди рахувався з чужою думкою, намагався владнати конфлікти і непорозуміння шляхом переговорів, не вдаючись до більш дієвих засобів.

Особливо непохитним у питанні послідовного дотримання принципу "вождізму" був М. Сціборський. Коли в лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ С. Охрімович у своїй доповіді спробував обґрунтувати тезу "про введення колективного відповідального керівництва в самому крайовому центрі" ПУН, то проти цього рішуче виступив М. Сціборський, наголосивши, що основна теза і засади ОУН - монократизм.13 У зв'язку з цим конференція вихилила пропозицію С. Охрімовича.

І Великий збір заклав основи організаційно-територіального поділу ОУН як в Україні (ЗУЗ), так і за її межами. На рідних землях територіальна структура ОУН складалася з країв і округ, в еміграції - з теренів і держав, які ділилися на відділи.14 Вже в 1929 р. ПУН призначив провідником ОУН на ЗУЗ З. Пеленського ("Пакс"), хоч місцевий націоналістичний актив поставився до цього кроку із застереженням. У лютому 1930 р. на ЗУЗ прибув заступник голови ПУН М. Сціборський, котрий провів І конференцію ОУН на ЗУЗ. Вона обрала крайову екзекутиву (КЕ) ОУН в такому складі: провідник - З. Пеленський, секретар КЕ - С. Ленкавський, референт організаційного відділу - З. Коссак, референт політичного відділу - Б. Кравців, фінансовий референт - Мачай, референт юнацтва - І. Габрусевич, керівник військово-вишкільної секції - Є. Врецьона, керівник ідеологічно-політичної секції - С. Охрімович та ін.*

ЗУЗ спочатку складалися з 6 округ - Львів, Перемишль, Стрий, Станіслав, Тернопіль, Волинь. Потім їх кількість зросла до 10. Округи ділилися на повіти, а далі - на райони і підрайони. Найнижчими організаційними клітинами були "п'ятірки" і "трійки". КЕ ОУН на ЗУЗ на початку 1930-х років об'єднувала в своїх лавах 600-700 членів.15

Торкаючись питання створення КЕ ОУН ЗУЗ, необхідно зауважити, що вже з самого початку в КЕ почали виявлятися "настрої супроти" ПУН. Спочатку вони, як вже говорилося вище, стосувалися організаційного питання -призначення провідником З. Пеленського, людини не з крайовиків. Потім вони перейшли в площину практичної діяльності ОУН, форм і методів її боротьби. Хоч на згаданій конференції під тиском представників ПУН (М. Сціборський та Ю. Вассиян) З. Пеленський був офіційно обраний провідником КЕ ОУН на ЗУЗ, але авторитетом серед місцевого націоналістичного активу він не користувався. Враховуючи цю важливу обставину, Є. Ко-новалець вже влітку 1930 р. на конференції членів проводу ОУН в Празі прийняв рішення усунути З. Пеленського і призначити крайовим провідником і крайовим командантом УВО в Західній Україні Ю. Головінського, у недалекому минулому відомого командира Української галицької армії і провідного члена крайової команди УВО.16

З призначенням Ю. Головінського Є. Коновалець пов'язував великі надії на упорядкування стосунків проводу ОУН з крайовою націоналістичною організацією. Характеризуючи Ю. Головінського, діяч УВО і ОУН З. Книш писав: "Не було людини в УВО в роках 1922-1927, для якої "Юлько" не був би легендарним героєм, півбогом... З його особою зв'язані були часи, коли гомантична слава УВО була на вершинах".17

Однак сподівання Є. Коновальця не справдилися. Невдовзі Ю. Головінський був заарештований польською поліцією і за нез'ясованих остаточно причин вбитий під час перевезення з однієї в'язниці до іншої. Від цього моменту на чолі проводу ОУН в Західній Україні ніколи не було людини, яка б мала авторитет як серед старої генерації провідних кадрів УВО, так і серед націоналістичної молоді, яка інтенсивно поповнювала лави ОУН.

Втім, доля Ю. Головінського набуває ще більш трагічного офарблення, коли додати, що він, враховуючи пильну увагу до себе з боку польської поліції, ставив перед Проводом ОУН питання про виїзд з родиною на еміграцію. Інформуючи в листі від 15 березня 1930 р. з цього приводу Є. Коновальця, В. Мартинець повідомляв, що О. Сеник-Грибівський (Канцлер) та інші діячі УВО-ОУН на ЗУЗ не погоджуються на виїзд Ю. Головінського за кордон. При цьому В. Мартинець підкреслював, що "справа головства (тобто, керівництва на ЗУЗ. - Авт.) є дуже важка", "одна з найпаскудніших справ".18

Звичайно, не тільки суб'єктивний фактор впливав на стосунки ПУН з краєм. Коли М. Сціборський доповідав Є. Коновальцю про підсумки конференції ОУН на ЗУЗ у лютому 1930 р., то він відмітив, що авторитет ПУН серед місцевих націоналістів залежатиме від його здатності "займати своєчасне та керуюче становище у різних справах крайової політики". Крім того, Сціборський зауважив, що крайові націоналісти визнають необхідність свого підпорядкування ПУН за умови, коли "ПУН в стані буде виказувати себе як справжній, революційний, керуючий та творчий чинник". Він також зазначив, що крайовики виступають, проти беззмістовної "ідеологічної" фразеології, прагнуть до активних дій і що "єдиною площиною самовиявлення ОУН в краю є революційна акція".19

Впродовж 1929 року інтенсивно проходив процес творення відділів ОУН на еміграції. Їх нараховувалося на кінець року 20 з майже 500 членів. Зокрема у Чехо-Словаччині - 250; Франції - 150, Болгарії - 30, Німеччині - 14 членів. Кожний такий відділ очолював секретар. Так, наприклад, секретарем ОУН на Чехо-Словаччину був Й. Бойдунник, на Німеччину - Р. Яри.*

Планувалося також створити конспіративний відділ ОУН й у Варшаві, щоб збирати інформацію про діяльність основного політичного опонента ОУН - Державного центра УНР.20

Поряд зі створенням на еміграції своїх організації осередків (відділів) ОУН в 1931 р. заснована в Берліні інформаційне бюро - Українську пресову службу (потім - Націоналістична пресова служба), яка з метою освідомлен-ня чужинців про українські проблеми видавали бюлетені німецькою та українськими мовами. УПС мала свої філії в Женеві, Відні, Лондоні, Каунасі, Римі, Празі, Нью-Йорку.

У квітні 1930 р. було остаточно визначено місце розташування членів ПУН. Голова проводу і його канцелярія на чолі з О. Бойківим знаходилися в Женеві (Швейцарія), разом з ними перебувало Центральне пресове бюро ОУН (М. Кушнір). Секретар ПУН В. Мартинець з редакцією часописа "Розбудова нації", а також референти преси і пропаганди, економічний, зв'язок, фінансів та головний контролер ОУН розмістилися у Празі. Місцем осідку організаційного референта і заступника голови ПУН М. Сціборського та військового референта М. Капустянського був Париж. Політичний референт ПУН Д. Андрієвський проживав у Брюселі (Бельгія).*

Голова ПУН Є. Коновалець, який залишався водночас й Верховним командантом УВО, був змушений навесні 1930 р. переїхати до Швейцарії з Берліну, щоб відвести звинувачування у германофільстві,** про що постійно нагадувала польська преса та деякі інші іноземні засоби масової інформації. З цього приводу у польській газеті "Кур'єр Поранній" за 11 липня 1930 р. була вміщена наступна інформація: "Виїзд Коновальця з Берліна не був тотожнім із зірванням стислого контакту з рейхсвером. В Берліні залишився шеф штабу УВО, права рука Коновальця, бувший старшина української армії, німець з походження, п. Яри, який гідно заступає на тім терені свого команданта.*** З Берліна йдуть інструкції, звідти пливе бібула, там друкується "Сурма".21

Хоч І Великий збір ОУН відіграв видатну роль в історії українського націоналістичного руху, голова ПУН був далекий від того, щоб ідеалізувати його наслідки. У листі від 2 травня 1930 р. до політреферента ПУН Д. Андрієвського Є. Коновалець писав: "На Першому конгресі ми дали тільки загальну підбудову і від нас самих залежати буде, чи і що ми на тому фундаменті вибудуємо. Чи величаву палату, яка буде до себе притягувати багато людей, чи гуцульську колибу, яка під подувом вітру завалиться". І далі, голова ПУН висловив своє найсерйозніше занепокоєння, що не покидало його з часів І Великого збору ОУН. "Ми - писав він, - переживаємо кризу людей, здібних до чину".22

Голову ПУН надзвичайно турбував стан розбудови ОУН, особливо на ЗУЗ, її майбутнє. З цього приводу він якось писав В. Мартинцю, що коли праця в краю "не увінчається успіхом", то "кинемо політику та вернемося... до Спілки [УВО. - Авт.]", уважаючи "експеримент з ОУН за невдалий". А в обіжнику до членів ПУН від 22 травня 1930 р. Є. Коновалець заявляв, що хоч ОУН "в сьогодні є мабуть потенціально найбільше сильною організацією, вона не виявляє на ділі такої активності, якої можна було б від неї надіятися" і що в діяльності ОУН "можна часто-густо побачити значну диспропорцію між словом та чином".23

Особливості організаційної структури, політики і стратегії ОУН з часу виникнення пояснювалися насамперед умовами її існування і діяльності. Чи могла бути іншою в своїх формах і методах роботи організація, девізом якої було: "Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї"? Звичайно, ні. При цьому слід врахувати, що за польського і радянського режимів, що панували на українських землях, будь-яка пропаганда ідеї самостійної України, спроби використати парламентські методи політичної боротьби за досягнення виглядали безперспективними.*

Тому залишалися тільки нелегальна політична і пропагандистська робота, диверсійно-підривна діяльність, котрі мали розхитувати окупаційні режими, а за сприятливих міжнародних обставин - організація всенародного повстання, яке мало перерости в національну революцію. Мабуть, тільки так можна було розраховувати на успіх. І здатною до таких методів боротьби була лише організація, пов'язана чітким розумінням завдань, жорсткою внутрішньою дисципліною, згуртованістю своїх лав, здатністю всіх її членів покласти життя в ім'я перемоги.

"Принциповість, жертвенна безкористність, рішучість і швидкість рішень, активність у роботі і відвага в перебранні на себе усієї повноти відповідальності за свої вчинки, - говорилося у статті "Новий тип українця-націоналіста", - це основні прикмети характеру і чинності українського націоналіста.24

З огляду на вищезазначене цікаво, що на схилі свого життя такий рішучий противник будь-яких тоталітарних структур, як В. Винниченко, був змушений визнати доцільність покладення в основу організаційної побудови ОУН принципу "вождізму". За його словами, коли українські націоналісти виступали "за владу вождя", то "вони цього хотіли для того, щоб забезпечити сильну, монолітну владу, яка могла б без хитань і слабовольності здобувати державу".25

Певно, що за тих екстремальних умов, у яких протягом тривалого часу діяла ОУН, в арсеналі її боротьби накопичилося чимало такого, що з погляду сьогодення не можна виправдати. Нерідко у закликах і гаслах, розрахованих на членство і симпатиків ОУН, зустрічалися твердження такого гатунку: "Український націоналізм не рахується з ніякими загальнолюдськими засадами солідарності, справедливості, милосердя й гуманітаризму". Не важко збагнути, до чого вело наслідування подібним настановам і які негативні наслідки це мало. Правда, ОУН, особливо в роки Другої Світової війни, намагалася зійти з світоглядних позицій націоналізму профашистського типу і демократизувати свою програму та ідеологію.

Говорячи про утворення ОУН як революційної організації нового типу, не можна обминути й питання про те, що ж ця організація пропонувала українському народу. Вона закликала народ до національної революції - збройного повстання українського селянства, пролетаріату і культурних робітників проти всіх окупантів українських земель. Про це у стислій і динамічній формі йде мова у відозві-летючці ОУН, яка на початку 1930-х років розповсюджувалась "на українських землях під московсько-большевицькою окупацією".26

Наведені тут цитати з відозви-летючки не можуть не вразити:

"Які завдання матиме Українська Держава? Вона 1) забезпечить всім працюючим політичні права, громадську свободу і участь в державному кермуванні; 2) передасть трудовому селянству всю землю в приватну власність, лишаючи колгоспи лише там, де цього добровільно бажатиме саме населення; 3) встановить вільну торгівлю і вартісні гроші; 4) доповнить продукцію удержавлених фабрик, заводів і копалень приватним виробництвом щоденних життєвих потреб для найкращого забезпечення населення; 5) сприятиме розвиткові вільної кооперації у всіх її формах; 6) забезпечить українському пролетаріатові працю, гідні умови існування і право організації у вільних професійних союзах; 7) унеможливить визиск народу з боку капіталістів; 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський елемент, який відбирає працю і землю в українців та допомагає їх поневоленню, а на тих українських землях (під польською та іншими окупаціями), де ще залишилися поміщики, переведе експропріацію поміщицької землі й передасть її без викупу селянству; 9) поширить національну школу, освіту і культуру; 10) створить сильну національну армію для оборони державних границь та інтересів українського народу перед імперіалізмом ворожих і чужих народів".




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 395; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.