Сенс життя в стоїцизмі і скептицизмі

Стоїцизм. Наприкінці IV ст. до н е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністичному, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш по­ширених філософських течій. Назва «стоїцизм» походить від грецького слова «stoa», що означає «колонада» (портик), яку купив для своїх учнів і для себе Зенон із Кітіона (бл. 336-264 pp. до н. е.) - засновник стоїциз­му. Він, добре обізнаний з післясократівською філософією, приблизно в

300 р. до н. е. створює власну школу. У своєму трактаті «Про людську природу» він проголошує, що основна мета - жити згідно з природою, а це - те ж саме, що жити згідно з добром Цим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку. Стоїки порівнювали філософію з людським організмом Хрісіпп із Сол (бл 280 - бл 207 pp. до н. е.) перетворює стоїчну філософію на розгалужену систему.

Стоїки характеризують філо­софію як «вправу з мудрості». Її знаряддям, основною частиною во­ни вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створю­вати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральни­ми частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони ви­значають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважа­ється основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю мате­рію і утворює конкретні одиничні речі.

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі. Він є законом необхідності. Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). Її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина повинна підкорятись кос­мічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

• Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого прими­рення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору. Тому стоїцизм знову оживає в період кризи і розпаду Римської імперії.

• Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скепти­цизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл 360-270 pp. до н. е.). Він так само, як і Сократ, викладав свої ідеї лише в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому свідчення про його ідеї ми одержуємо з праць його найвидатнішого учня - Тімона (бл 320-230 pp. до н. е.).

Скепсис і раніше мав місце в грецькій філософії. В елліністичну епоху формуються його принципи, і тут скепсис визначається не методичними настановами про неможливість пізнання, а відмовою від можливості досягти істини. Ця відмова стає програмною.

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза — утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запере­ченні догматів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечую­чи, врешті-решт, і саме тверджен­ня «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності, як чуттєвого сприйняття, так і «пі­знання думкою» скептики об'єд­нали в десять тез — тропів. У першому піддається сумніву по­ложення про дійсні відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому під­креслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У тре­тьому йдеться про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж подразники (наприклад, вино здається зору черво­ним, а смаку - терпким тощо). Четвертий звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я, сон, радість, смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і про­сторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизь­ка - великим тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відобра­жається ізольовано у наших почуттях без домішки інших факторів. У сьомо­му відзначаються різноманітні впливи різної кількості однієї і тієї ж речови­ни (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій - шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути «ліворуч»). Дев’ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні почуття (наприклад затемнення сонця - як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий троп підтримує пере­конання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

До цих десяти тез у І ст. н. е. пізні скептики додали ще п'ять. Перший з нових тропів аргументує відмінність думок і поглядів. Другий критикує нескінченний ланцюг доказів. Третій підкреслює, що будь-яке обмеження стосується завжди лише чогось конкретного. Четвертий критикує прий­няття передумов, які потім не доводяться. П'ятий троп застерігає від дока­зу по колу, звертає увагу на те, що кожний доказ, у свою чергу, вимагає свого доказу, цей доказ - свого, і так по колу, до вихідного пункту.

Дата добавления: 2015-05-22