Одушевлённость светил 1 страница

Другие миры

Тождественность земной и небесной материи

Джордано Бруно критикует тех мыслителей, которые, считая Вселенную пространственно бесконечной, предполагали существование за пределами материального мира другого, духовного мира. По мнению Бруно, Вселенная едина и повсюду подчиняется одним и тем же законам. Материя Земли и неба едина; аристотелева «пятого элемента» (эфира), не подверженного никаким изменениям, не существует: небесная субстанция не должна отличаться от субстанции земных элементов. Как следствие, во Вселенной нет ничего вечного: планеты и звёзды рождаются, изменяются, умирают.

Следствием принципиального тождества земной и небесной материи является гомогенность структуры мироздания: те материальные структуры, которые мы видим вокруг себя, должны существовать повсюду во Вселенной. В частности, повсюду должны существовать планетные системы, подобные Солнечной:

Более того, все эти миры могут быть обитаемы, как и Земля. Планетные системы, а иногда сами планеты Бруно называл мирами. Эти миры не отделены друг от друга непроницаемыми границами; все, что их разделяет - это пространство.

Бруно был первым, кто полагал, что по крайней мере некоторые звёзды являются далёкими солнцами, центрами планетных систем.

Отсутствие центра Вселенной; относительность движения

Следствием однородности пространства и материи является то, что во Вселенной нет абсолютного центра. При наблюдении из любого мира Вселенная будет выглядеть примерно одинаково: нам кажется, что эта Земля находится в центре и середине Вселенной и что одна только она неподвижна и закреплена, а всё другое вращается вокруг неё… То же самое кажется тем, которые живут на Луне и на других звёздах.

Итак, Вселенная Бруно не только бесконечна и безгранична, но и однородна: повсюду действуют одни и те же законы, повсюду находятся объекты одной и той же природы.

По мнению Бруно, во Вселенной вообще нет неподвижных объектов, все тела должны совершать движение. Убеждённость в равноправии всех движущихся тел привела Бруно к мнению об относительности пространственных промежутков и времени.

Бруно полагал, что если какое-либо тело не приводится в движение чем-то внешним, то оно приводится в движение своею собственной душой; следовательно, планеты и звёзды - живые, одушевленные существа гигантского размера. Более того, они наделены разумом. Как и многие другие философы того времени, во всякой регулярности, наблюдаемой в природе, Бруно видел проявление некоторого интеллекта.

Судьба Джордано Бруно,- суд инквизиции и смерть на костре в 1600 году,- дала многим историкам основание считать его «мучеником науки». Считается, что именно космологические представления Бруно сыграли значительную роль в его осуждении.

18.Аскетизм і культ чуттєвості.

Аскетизм и культ чувственности – две крайние точки зрения на проблему телесного, биологического в человеке.

Аскеза (от греч. «упражнение»), аскетизм - вид духовной практики, преднамеренное самоограничение, самоотвержение, либо исполнение трудных обетов, порой включающий в себя самоистязание. Цель аскезы - достичь определённых духовных целей или приобрести сверхестественные способности. В более широком смысле аскетизм - образ жизни, характеризуемый самоограничением, прежде всего на удовольствия и роскошь; крайняя скромность и воздержание.

Любовные чувства архетипны, но эпоха, несомненно, оказывает воздействие на чувственность. Так, для философии средних веков были характерны аскетические практики работы над телом, умерщвление плоти, осуждение всего плотского, чувственного. Церковь средних веков в целом не проводила различия между чувственностью и развращенностью. Человеческая сексуальность трактовалась как погибельная страсть.

В культуре эпохи Возрождения наоборот возобновляется античный культ чувственности, культ тела. В противовес романтической платонической традиции укрепляется другая - прозаическая, низменная, реалистическая. В ней любовь содержала в себе лишь земные, грубые черты. Все возвышенное трактовалось как призрак, выдумка. Телесная любовь представала во всех своих мирских проявлениях. Например, у Франсуа Рабле, Джованни Бокаччо культ чувственности часто находит преувеличенные, гротескные формы.

В 17 веке, в эпоху барокко, культ плоти и ее безумств продолжает усиливаться. Далее опять происходит поворот от чувстенности. Рождающаяся эпоха рациональности считает, что без любви можно обойтись. Так, мыслитель Фрэнсис Бэкон оценивал любовь как безумие и протиставлял ей разум.

Таким образом, в истории человечества существовали и существуют разные взгляды на соотношение телесного и духовного в человеке.

19. Політична діяльність. Право на істину.

Специфіка політики як суспільного явища полягає в тому, що її складають свідомі дії людей, які переслідують власні інтереси.

Складовими елементами політичного процесу, «цеглинами» політич­ного життя суспільства є конкретні дії, які чинять актори політики - індивіди та суспільні групи. Політична діяльність людей - це дійсність політичного життя суспільства. Політична боротьба та співпраця, взаємодія між собою суспільних груп, політичних інституцій складаються з фіксованих дій і вчинків конкретних, реальних осіб - учасників полі­тичного життя. Політична діяльність є способом існування політичних суспільних відносин, становить їхнє конкретне змістовне наповнення.

Усі види діяльності, людські вчинки, за допомогою яких відбуваються суспільні політичні відносини, складають зміст поняття «політична діяль­ність». Це заходи й засоби, спрямовані на завоювання влади та її застосу­вання, здійснення панування або протидії йому, участь у всіляких масових акціях, рухах та об'єднаннях громадян, у виборчих кампаніях, акції щодо прийняття суспільних рішень загальнодержавного значення, боротьба політичних партій за домінування, за встановлення певних політичних порядків, національно-визвольні рухи, всілякі дипломатичні процедури (у першу чергу переговори й укладання угод) та багато іншого.

Політична діяльність як комунікація суб'єкта політики, політич­ного актора з його контрагентами, комунікація, що здійснюється з дотри­манням певних правил, не є брутальним примушенням - можлива лише за умови визнання і відчуття елементарних свобод, рівності й відповідних прав її учасників. Так, в античному світі саме в середовищі вільних громадян формувалася й набувала поширення практика розв'язання спільних проблем, задоволення публічних інтересів за допомогою власне політичних засобів.

Формування культури політичної діяльності в античному суспільстві пов'язують з так званими «трьома великими політичними ідеями», що виникли в полісній свідомості. Це, перш за все, «громадянська ідея», відповідно до якої людина має усвідомлювати себе членом громадян­ського колективу, цінувати й шанувати права та обов'язки (свої й чужі) щодо спільноти; «ідея демократії» - народоправства; «ідея республі­канізму», що передбачає виборність і колегіальність роботи керівних органів.

Становлення політичної діяльності в її нинішньому значенні пов'я­зане з розвитком машинного виробництва та товарного обміну. Саме ці процеси у першу чергу уможливили утвердження соціальних відносин, що ґрунтуються на юридично-правовій незалежності й рівно­правності індивідів. Промислова революція привела до значного послаб­лення безпосередньої влади пана, хазяїна над залежним виробником. Так само, як три великих відкриття - винайдення компаса, пороху й книго­друкування послужили попередніми передумовами буржуазного суспільства, так і становлення промислового виробництва зумовило переведення політичних відносин на рейки лібералізму й регламентації за допомогою законів, що спираються на право.

Політичною є діяльність до задоволення часткового, корпоративного, групового інтересу в умовах протидії такому задоволенню, конкуренції інтересів. Важливою ознакою політичної діяльності є детермінуюча роль людської свідомості в ній, підпорядкованість політичних дій вольовим настановам.

Як і будь-який інший різновид людської діяльності, політична діяльність це перетворююча активність.

Плануючи і втілюючи певні політичні дії, їх суб'єкти прагнуть змінити існуючі обставини суспільного життя (часто й переважно лише на власну користь) - політичну систему та її інституції, чинне законодавство, існуюче розташування політичних сил, громадську думку тощо. При цьому неодмінним наслідком політичної діяльності незалежно від результативності досягнення цілей, є зміни, перетворення самих діячів - їхньої свідомості, адекватності сприйняття предмету діяльності, обставин тощо.

Будь-яка людська діяльність взагалі є результатом свідомого, цілеспря­мованого волевиявлення. У політичній же діяльності й поготів люди керуються перш за все певними поглядами, концепціями, почуттями, настроями - усім, що складає політичну свідомість. Своєю діяльністю політичні актори намагаються здійснити й захистити певний принцип, ідею, завдяки яким стає можливим вже задоволення безпосередніх потреб. Як форма усвідомлення групових, класових інтересів та засобів їх задоволення, політична свідомість визначає організацію і здійснення політичної діяльності, головні форми якої у кінцевому підсумку зумовлені боротьбою за владу чи вплив на неї. Активна роль свідомості у політичній діяльності полягає в тому, що ідеї, ідеали й цінності спонукують людей до практичних дій. Мислительна, пізнавальна діяльність передує практично-перетворюючій. На основі певних теоретичних концепцій виробляються програмні положення та вимоги, з них випливають або ними визна­чаються стратегічні й тактичні настанови, реалізація яких приводить до розробки конкретних практично-політичних планів, проголошення гасел, закликів, до прийняття резолюцій і, нарешті, до конкретних дій.

У такий спосіб відбувається зв'язок політичних ідеалів з предметною політичною діяльністю, що має бути визначена як вольова, а воля - як здатність суб'єкта діяти цілеспрямовано, планомірно, докладаючи зусиль, підпорядковуючи свої дії попередньому задуму, орієнтуючись на досяг­нення певних цілей. Воля є стрижневим принципом політики як діяльності.

З активною роллю людської свідомості у здійсненні політичної діяль­ності пов'язане значення ідеологій та політичних ідей як форм осягнення і передумов творення політики. Політична ідея, як уявний образ політич­ного ідеалу, цінності, чесноти, виражає потреби й прагнення людей, їхні практично-політичні наміри, задуми, плани, служить основою політичної свідомості, переконань, світогляду.

На відміну від істин науки, ідеї взагалі і політичні ідеї, зокрема, мають аксіоматичний характер, не є наслідком раціонально аргументованих доведень і логічних умовиводів. Їхнє існування, визнання та прийняття є наслідком віри чи прихильності людей до них, готовності самовіддано перейматися ними. Інша суттєва особливість політичних ідей полягає в тому, що вони надихають людей на практичні дії, навіть на самопожертви, надають значущості їхнім повсякденним, приватним зусиллям, виступають засадою легітимації.

В політичній діяльності основною метою є не пошук абсолютної істини, як, наприклад, в науці, а захист та обгрунтування інтересів певних соціальних сил.

Політика, отже, є найбільш ідеологізованою сферою людської діяльності, оскільки безпосередньо пов'язана з соціальними інтересами, здійснюється політичними силами як виразниками тих чи інших соціальних інтересів і має певне ідеологічне, отже, й ціннісне, а не лише суто наукове, обгрунтування. У політиці звичайними є прагнення політичних сил монополізувати істину, намагання видати бажане за дійсне. Що сталося з одним із таких «єдино вірних вчень» - марксизмом-ленінізмом, як теоретичним обгрунтуванням комунізму, - загальновідомо. Однак не варто було б перебільшувати й науковість, істинність інших ідейно-політичних течій - лібералізму, консерватизму чи соціал-демократизму.

Найефективнішою є не та політика, що послідовно грунтується на якомусь ідейно-політичному вченні, спрямована на досягнення якоїсь кінцевої мети, а та, яка прагматично зорієнтована, відповідає насущним інтересам і потребам якомога більшої частини членів суспільства. Головне - шукати істину. Перемога на виборах певної партії - це не захоплення монополії на істину. Гітлер теж прийшов до влади шляхом виборів. Тому «політична істина» - не обітниця лідерові, не мовчання під тиском репресій, не повне підкорення настроям мас (маси теж можуть бути дезорієнтовані й помилятися), а відображення потреб та інтересів країни, держави, які треба правильно зрозуміти, оцінити й знайти шлях їх реалізації.

20.Вчення про світову душу. Натуpальна магія. Алхімія.

Мировая душа - одно из центральных понятий в философии неоплатонизма, восходящее к учению Платона о "Мировой душе" как движущем начале космоса. Согласно этому учению, изложенному Платоном в диалоге «Тимей», весь мир представляет собой единое живое существо, разумное и наделённое бессмертной душой; мировая душа выступает посредницей между идеальным (бестелесным) миром и созидаемым ею чувственным миром. В дальнейшем учение о мировой душе претерпело ряд изменений под влиянием христианского учения о Сыне Божьем. Учение о "Мировой душе" было воспринято панпсихизмом (представление о всеобщной одушевленности природы) эпохи Возрождения (итальянские неоплатоники, Джордано Бруно), немецким романтизмом и философией 19 в. (Шеллинг, Гартман).

Итак, существуют две основные концепции учения о мировой душе. Согласно первой, мировая душа сотворена Богом для посредничества между Ним и сотворенным миром. В таком виде учение о мировой душе обнаруживает несомненное сходство с каббалистическим учением о Шехине (Шехина – ангел, существо, сотворенное Богом и служащее посредником между Ним и миром. Средневековые каббалисты развили эту мысль, представляя Шехину как душу материального мира, обладающую женской природой).

Вторая концепция более радикальна и известна под названием «гилозоизм», то есть учение об одушевленности материи. Сторонники этого учения утверждают, что мировая душа (иногда называемая природой) существует прежде Бога (или вместо Бога); она есть причина самой себя и не нуждается в сотворении. Видными сторонниками гилозоизма были Спиноза, Бруно и русские «космисты» (Вернадский, Циолковский). В таком виде учение о мировой душе приближается к тантрическому учению о Шакти как единой божественной энергии, оживляющей всю материальную Вселенную. Идейными наследниками гилозоистов в этом смысле являются материалисты, настаивающие на абсолютном существовании материи и не допускающие существования чего бы то ни было нематериального – в том числе и мировой души.

В период Средневековья формируются специфические формы знания:

1. Натуральная магия. 2. Алхимия. 3. Астрология.

Натуральная магия понимается как знание скрытых сил и законов природы. Магия предполагает, что повлиять на естественные явления, на вещественное состояние природы можно с помощью слова в виде молитв и заклинаний. Поэтому операции над природными телами, эксперименты над природными веществами сопровождались словесными заклинаниями. Тем самым, полагали маги, можно призвать на помощь для исследования природы сверхъестественные силы. Магия как форма средневекового знания получает наибольшее развитие в арабском мире. Крупнейшим представителем натуральной магии на арабском Востоке считается Ибн Рушд (в латинской транскрипции Аверроэс) - 12 в. н.э., который был известным ученым, философом и врачом. Впоследствии его идеи перекочевали в западноевропейскую науку.

Алхимия. Алхимию нередко определяют как предхимию. Образ алхимика - это человек, который работает в лабораториях, проводит многообразные эксперименты, опыты. Задачей таких опытов является трансформация, то есть превращение металлов с помощью философского камня в золото. Сверхзадачей алхимика является создание эликсира жизни с целью обеспечить бессмертие человека. Основой эликсира жизни считалось искусственное золото. Это золото и стремились получить алхимики.

Алхимики полагали, что любое вещество - это неосуществленное золото. Поэтому они проводили многочисленные эксперименты над веществами, прежде всего над свинцом и ртутью (подвергали их дроблению, смешиванию, нагреванию, охлаждению и т.д.). В то же время опыты алхимиков могли нанести вред здоровью людей (в препараты, которые они рекомендовали, входили ядовитые вещества - мышьяк, ртуть). Положительные результаты алхимических экспериментов способствовали развитию фармакологии и медицины.

Астрология - учение о звездах, предсказание судьбы человека на основе положения звезд, по знакам зодиака.

Таким образом, средневековые формы знания сочетали в себе, с одной стороны, религиозные идеи, так как они уповали на помощь сверхъестественных сил, а с другой стороны, эти формы знания содержали в себе рациональные научные идеи.

21. «Семіотика світу» у Паpацельса.

Парацельса (1493-1541), знаменитого немецкого врача-новатора, алхимика называют также одним из главных представителей теософии. Теософия – окультная паранаука, богопознание путем мистического восприятия, через непосредственное общение с божеством в состоянии экстаза.

Парацельс создал семиотическую (знаковую, символическую) картину мира (с емиотика – наука о знаковых системах в природе и обществе. Семиотика изучает системы, в которых и на основе которых реализуются процессы).

Парацельс делил вселенную на две части - видимый и невидимый мир. Благодаря органам чувств, первый из них доступен любому человеку, а другой же постигаются мистическим образом. Он заселен, по Парацельсу, бесчисленными «стихийными» духами - гномами, ундинами, сильфами и саламандрами. "Стихийные духи - это не просто духи, у них есть плоть, кровь и кости, они живут и производят потомство, они едят и говорят, спят и бодрствуют и, следовательно, не могут быть названы просто духами. Они занимают промежуточное место между людьми и духами, напоминая мужчин и женщин по организации и форме, а духов - быстротой движений". Если бы органы чувств у людей были более развиты, чем в действительности, то они могли бы увидеть в них живых существ. Подобную природу имеет и Бог. Он является высшей духовной субстанцией. Немецкий мистик верил, что в состоянии экстаза человек может слиться с Богом в своем сознании, в результате чего в него входит божественный дух (Это состояние теософы интерпретируют как общение с Богом, откровение, озарение, просветление).

Парацельс - автор понимания природы как живого целого, пронизанного "звездной душой" ("астральными телами", делающими возможным мистическое оперирование объектами природы посредством тайного инструментария посвященных). Природа, по Парацельсу, состоит из земли, воды, воздуха и небесного огня как первоначал, которые, в свою очередь, получаются из тонкого газообразного элемента и грубой телесной субстанции. Парацельс сформулировал понимание медицины как универсальной науки, синтезирующей достижения физики, химии, физиологии с опорой на ценности и установки теологии и философии. ("Число болезней, которые происходят от некоторой неизвестной причины, превышает намного те болезни, которые происходят от медицинских причин... Самые лучшие врачи это те, кто делает наименьшее зло... Врач должен быть слугой Природы, а не ее врагом. Он должен вести и направлять природу в борьбе за жизнь, и не выдвигать препятствия на пути к выздоровлению человека"). Парацельс стремился лечить болезни 7 путями, известными "герметической терапии" того времени: вызыванием духов; "вибрацией" - цветовой терапией, музыкой, пением и заклинаниями; с помощью талисманов, амулетов и чар; травами; молитвой; диетой и правильным образом жизни; кровопусканием и различными методиками очищения организма. Парацельс - автор динамически-функциональной трактовки жизненных процессов. Знание человечества во всех его ипостасях, по мнению Парацельса - результат процесса самооткровения. Потенциал человека - обусловливается характером его взаимоотношений с природой - творением Божьего промысла: "...тот, кто хочет знать пути Природы, должен исходить их собственными ногами. То, что записано в книге Природы, записано буквами". Ученый имеет право на поиск истины во всех землях и среди всех людей. Человек ("микрокосмос") - обладает божественной душой - источником познания, нравственности и блаженства. Противником души, по Парацельсу, выступают вампиры - астральные тела, как правило, мертвых людей. Стремясь продлить собственное существование в физической плоскости, вампиры отнимают у живых людей жизненную энергию и используют ее в своих целях. По мнению Парацельса, "здоровый и чистый человек не может быть одержим ими... они могут действовать лишь на людей, имеющих в своем уме для них помещение. Здоровый ум является замком, который невозможно взять, если на то нет желания хозяина; но, если им позволить ворваться, они возбуждают страсти мужчин и женщин, возбуждают в них желания, сподвигают к дурным мыслям, разрушительно действуют на мозг; они обостряют животный разум и удушают моральное чувство. Дьявольские духи овладевают только теми людьми, в которых животная природа является доминирующей. Умы, просвещенные духом истины, не могут быть одержимы". Лечение больного, таким образом, должно осуществляться, по Парацельсу, в единстве трех уровней - телесного, душевного и духовного.

22.Соціально-етичні вчення епохи Відродження.

Центральною проблемою етичних досліджень гуманістів Раннього, Високого та Пізнього Відродження (14-16 ст.), є людина, сенс її життя та щастя. На відміну від аскетизму середньовіччя, ідеалом епохи Відродження стає земне, радісне життя в пов­ноті двох природ людини. Результатом зміни погляду на люд­ську природу стає зміна її самовідчуття: розвивається почут­тя гідності, а не приниженості, що мало місце у середні віки на ґрунті ідеї гріховності людини. Об´єктивною підставою гідно­сті людина доби Відродження бачить діяльність. Саме у діяль­ності відкриваються творчі можливості людини: здібності пізнавати явища та формувати досконалу предметність, керую­чись віднайденими розумом мірками краси. У такий спосіб, на ґрунті естетично-художньої твор­чості, гуманісти Відродження "реабілітували" людину. Їхні етичні теорії суттєво відрізняються від середньовічної богословської етики: так гуманістам Відродження чужий повчально-проповідницький тон. Вони обґрунтовують моральні ідеї, апелюючи до розуму людини, не залякуючи її фатальністю наслідків необачно вибраних вчин­ків. Людина утверджується як свідомий суб´єкт вибору.

У трактаті Манетті "Про гідність та велич людини" лунає гімн людському розуму, що призначений для пізнання світу та активної творчої діяльності. Філософ розглядає працю як дже­рело і засіб формування людського суспільства. Манетті закликає "любити справедливість". Він визначає справедливість, як "винагоро­ду добра і покарання зла". До низки доброчесностей філософ відносить справедливість, пов´язану з обміном та обі­гом, - розподільчу справедливість. Вона - гарант добробуту, миру та процвітання держави.

Особливе значення у розвитку гуманістичного погляду на людину мала "Промова про гідність людини" відомого гуманіста Піко дел­ла Мірандола. У "Промові" містився виклад думок про людину та її місце у світі. Людина ставилася у центр світу і розглядалася як суб´єкт пізнання, а пізнання бачилося метою життя. Людина розглядалася як творець самої себе, як носій свободної волі. Вона "свободний і славний майстер", що сам формує себе в бажаному для себе образі. Особливе місце людини у світі філософ ви­значає на підставі наявності двох надзвичайно цінних чеснот: розумності та моральності. Ці чесноти наближають людину до Бога. «Завдяки їх наявності ми, сповнені божества, станемо тепер тим, хто нас створив", - пише філософ. "Промова" містить заперечення аскетизму з його презирством до світу та до мир­ських благ. Радощі земного життя, радість самопізнання та самоздійснення згідно з людською природою - такий ідеал моральності утверджується в "Промові" Мірандоли.

У праці Лоренцо Валла "Про насолоду як істинне благо" міститься критика етики стоїків і аскетизму зага­лом. Філософ проголошує земну радість буття вищим мірилом щастя. Він доводить, що прагнення до насолоди закладене у лю­дині самою природою. Витіснення природних схильностей, що вважалося моральною чеснотою у добу середньовіччя, філософ характеризує як злочин проти природи.

Велика увага моральній проблематиці приділена у філо­софській спадщині Марсіліо Фічино. Людина посідає серединне місце у світі, а її причетність до світової душі надає всеосяжності її пізнавальним здібностям. Тут вона богорівна, земний бог. Простежуючи систему цінностей людського життя, філософ доводить, що справжній сенс здобувається не багат­ством, почестями, не задоволеннями тіла, оскільки вони мають плинний характер. Чуттєві задоволення не дають відчуття щастя, оскільки часто супроводжуються стражданнями. Вищий сенс життя філософ бачить у безкорисливій ідеальній любові, предметом якої називає Бога. Етика Фічино базується на принципі винятковості людської душі, наділеної свободною волею. Вибір морального шляху залежить від самої людини. Вона може підноситися до божественного, занурюю­чись у споглядання, а може звертатися до тілесного. У першо­му випадку наслідком буде моральна досконалість, тоді як ін­ший шлях може бути хибним: привести до пороків.

Фічино дає аналіз моральних доброчесностей. Вчинки визначаються як гідні або негідні залежно від їхнього зв´язку з моральними зобов´язаннями людини. "Безсором­ними називають вчинки, протилежні обов´язкам, а гідними - абсолютні і довершені щодо виконання обов´язків".

П´єтро Помпонацці у трактаті "Про безсмертя душі" (1516) сторює етичну концепцію, у якій піддає критиці осново­положну засаду релігійної моралі: віру у безсмертя душі. Філософ вибудовує концепцію людини як свідомого суб´єкта морального вибору. Адже моральність, що утримується страхом кари, не робить людину справді моральною. Так само принизливо виглядає до­тримання моральних вимог із розрахунку на винагороду. Вибудовуючи ієрархію сутностей, філософ віддає людині серединний простір. Він розміщує її між вищими нематері­альними тілами (духовні сутності) та тваринами. Таке станови­ще людини зумовлене її моральною природою. Коли людина здійснює великі справи, де сходиться з духовними сутностями, її душу називають божественною. Коли ж скоює злочини, - перетворюється на звіра. Оскільки душа смертна, то виникає питання: що спонукає людину до моральних вчинків? Помпонацці виводить моральність з ідеї загального блага, тобто з розум­ності людської природи.

У добу Відродження повертається інтерес філософсько-етич­ної теорії до проблем соціального життя. Процес повернення здійснюється у напрямку творення теорії держави, що була б гарантом добробуту і захищеності громадян та формувала б їхні громадянські доблесті. Один із напрямків розробки соціально-етичної теорії представлений зокрема працею Ніколо Макіавеллі "Го­судар". Ідеальним взірцем правителя філософ бачить мудрого полі­тика, а досконалим типом правління - республіку на кшталт римської. Він не підтримує ідеї одноосібної влади, бо вона за­грожує деспотизмом. Спиратися правитель має на народ, що є ос­новним оборонцем держави. Він менше дбає про особисту владу і більше прагне свободи. Людей з великими прибутками Макіа­веллі називав "заклятими ворогами громадянськості".

У добу Відродження набувають поширення утопічні соціально-етичні теорії, де відображені сподівання широких народних мас на можливість побудови суспільства соціальної справедливості.

Образ ідеального суспільства, заснованого на майновій та соціальній рівності громадян, описаний у працях Т. Мора "Уто­пія " (1516) та Т. Кампанелли "Місто Сонця" (1602).

23. Становлення буржуазного суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця, спілкування, свідомість.

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей.

Виникнення буржуазії відбулось у надрах феодального суспільства у зв´язку з розвитком товарного господарства. Клас міської буржуазії формувався, виростаючи з купців, лихварів, багатих майстрів. У результаті насильницького позбавлення дрібного виробника засобів виробництва й утворення великої капіталістичної власності відбулося так зване первісне нагромадження капіталу. Одночасно в результаті масового розорення дрібних ремісників і насильницького позбавлення селян землі з´явилась дешева робоча сила - безробітні.

На перших порах буржуазія, маючи значні кошти і відіграючи істотну роль у житті суспільства, залишалась політично безправною. У процесі економічного розвитку суспільства на зміну простій капіталістичній кооперації приходить мануфактура, яка ґрунтувалась на поділі праці. Кінець мануфактурної стадії розвитку капіталізму збігається з періодом революцій, внаслідок яких буржуазія прийшла до влади.

Дата добавления: 2015-05-22