Сармати 4 страница. 24. Архітектура та мистецтво в Україні у ХУІ - ХІІ ст

24. Архітектура та мистецтво в Україні у ХУІ - ХІІ ст.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або "козацьким" бароко.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п"ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барськнй, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев"яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кушам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У ХУІОО/ІІ ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу украшських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светльї и телом дебельг". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра І. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє". Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні "Пересопницьке Євангеліє" стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до "Віршів на жалосний погреб.-.гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного". Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні - Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". _Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень - ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлесмській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

25. Освіта і наука в Україні у ХVІ - початку XVII ст.: тенденції розвитку

Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Йов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Інокентій Гізель, Ян Лотос, Кирило Лукаріс, Йосип Кононович-Горбацький, Костянтин Острозький, Петро Могила

Шкільна освіта в Україні на межі ХУІ-ХУП ст. перебувала на дуже високому рівні.

Провідна роль у розвитку української культури та освіти належала містам. Перші українські школи виникли в містечку Красноставі у Східній Галичині 1550 року та у Львові 1586 року. За допомогою братств були також відкриті школи в Києві, Ярославі, Перемишлі, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Немирові, Галичі, Вільні, Мінську, Могилеві, Луцьку, Кременці.

Братські школи були не тільки закладами освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою.

Навчали в цих школах історії, математики, української та церковнослов'янської мов. Учні вивчали також польську, грецьку, латинську мови, поезію, риторику, філософію, діалектику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, а в деяких ще й теологію. Найкращими в Україні вважалися Львівська, Київська та Луцька братські школи.

У школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Крім того, братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв'язували господарські проблеми. До викладачів висували вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. На відміну від єзуїтських колегій, братські школи мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства й шляхти. Крім того, сироти й діти з незаможних родин мали змогу жити в бурсах.

Кожна школа мала свій статут. «Порядок шкільний» — таку назву мав статут Львівської школи. Поряд із братською шкільною освітою в Україні з'являлися єзуїтські колегії, які мали високий рівень змісту освіти та викладання.

Острозька академія. У 1576-1580 рр. в Острозі на кошти князя Костянтина Острозького була заснована перша вища школа в Україні — Острозька академія. Першим ректором школи став письменник Герасим Смотрицький, а викладачами — видатні українські та зарубіжні педагоги, яких запросив князь: Дем'ян Наливайко (брат керівника козацького повстання), Ян Лятос, Кирило Лукаріс та інші. В академії вивчали церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, богослов'я та філософію, а також граматику, математику, астрономію, риторику, логіку.

Києво-Могилянська колегія. На свято Покрови 1615 року київська шляхтянка — дружина заможного шляхтича Стефана Лозки — поборниця української освіти Галшка (Єлизавета) Гулевпчівна пожертвувала свою садибу на Подолі для організації братської школи. Засноване на цих землях Богоявленське братство збудувало тут православний монастир і школу, яка пізніше стала основою Київського колегіуму. Першим ректором цієї школи став Йов Борецький, з 1620 року він став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі.

У цей же час у Троїцькому монастирі діяла Лаврська школа, заснована Петром Могилою.

Незважаючи на проблеми й труднощі, Києво-Могилянська колегія була найпрестижнішим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Тут навчалися українці, білоруси, росіяни, румуни, болгари, серби, навіть греки й араби. Ця школа була осередком освіти для всього православного світу. Чимало її випускників працювали в багатьох європейських університетах.

Розвиток української мови

Ще за Литовської держави офіційною (літературно-писемною) була т. зв. руська мова, яка складалася на основі давньоруської писемної мови й увібрала в себе численні лексико-граматичні, фонетичні й фразеологічні елементи народнорозмовної української мови, її ще називають староукраїнською, або книжною українською мовою. Тогочасні офіційно-ділові документи, значна частина художніх і релігійних творів написані саме цією мовою. Цінною мовною пам'яткою тієї доби стало Пересопницьке євангеліє — рукописний переклад Євангелія з церковнослов'янської на тогочасну книжну українську мову. Перекладали Пересопницьке євангеліє в 1556-1561 рр. М. Василевич та Григорій, архімандрит Пересопницького монастиря на Волині. Книга написана на пергаменті, добре орнаментована, має багато кольорових заставок та мініатюр у стилі Відродження.

У нашу добу усталилася традиція під час присяги Президента на вірність українському народові поряд з Конституцією та Актом проголошення незалежності України класти саме Пересопницьке Євангеліє, що стало яскравим символом єдності минулих і прийдешніх поколінь та втіленням національно-культурних святощів.

26. Основні групи джерел з історії України у ХУІІ -ХУШ ст.

У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники; етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу; лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови; 4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін 5)писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1)актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2)оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори. Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письмен ників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина Кромера (помер 1589 р.) та ін.

Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст — Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 рр. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля і будував фортеці в Україні, таін.

Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 рр., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 р., а в деяких списках — до 1734 р.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.

До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722— 1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в

1729—1730 рр. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 рр., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старший — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 р.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).

В українській історіографії XVII — XVIII століть визначне місце займає твір, який його видавцем О. Лазаревським умовно названо Чернігівським літописом, хоча твір має свою первісну назву: «Літописець в Руських и Польських що ся сторонах діяло і якого року». Чернігівський літопис є важливим джерелом та цікавою пам'яткою української історичної і суспільно-політичної думки того періоду. Однак його високо поціновують не тільки історики. Дослідники-філологи відносять його до жанру історико-оповідної прози, вважають видатною пам'яткою української літератури і мови, відзначаючи при цьому стилістичну спільність чернігівського літопису з славнозвісним літописом Самовидця початку XVIII століття.

«Польські аннали» Веспасіана Коховського як джерело до історії України середини і третьої чверті XVIII ст.

Для написання своєї хроніки В.Коховський використав значну кількість наративних джерел (хроніки, щоденники, мемуари), документальний матеріал, власні спогади та спогади очевидців, які брали участь у тогочасних подіях.

27. Українські землі в контексті польсько-російського протистояння (друга половина ХУЇІ-ХУШ ст.)

Новий етап боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного пригноблення панської Польщі пов'язаний з ім'ям Богдана Михайловича Хмельницького. Предводитель визвольної боротьби українського народу володів всіма якостями вождя: умінням згуртувати різнорідні в соціальному відношенні сили (не тільки козацтво, але і селян, городян, духівництво) і націлити їх проти загального ворога. Інша гідність Хмельницького полягала в широкому політичному кругозорі, що дозволяв йому сміливо лавірувати, укладаючи союзи, якщо того вимагала обстановка, навіть з таким ненадійним партнером, як кримський хан. В той же час Богдана Хмельницький ні на хвилину не забував того, що остаточна мета може бути досягнутий тільки в тісному союзі з російським народом

Початок руху супроводився поряд блискучих перемог повсталих над військами Мови Посполитої. Перший успіх посліду вав в травні 1648 р., коли в двох битвах у урочища Жовті Води і у Корсуні була наголову розгромлена армія коронного гетьмана Потоцького. Чутка про перемогу швидко рознеслася по Україні, і в армію Хмельницького стали вливатися величезні маси населення. Влітку 1648 р. повстання переросло у визвольну війну.

Чергові перемоги військо Хмельницького взяло у Пілявец (вересень 1648 р.) і у Зборова, де 5 серпня 1649 р. були розгромлені каральні війська, якими командував сам король. За компромісним Зборовському договором, укладеним через три дні після битви, у ряді воєводств посади могли займати тільки православні; число реєстрових козаків було доведено до 40 тис. В той же час договір дозволяв польським магнітам, вигнаним з України в ході визвольної війни, повернутися в свої володіння і вимагати від селян виконання повинностей.

Хмельницький розумів значення Білорусі як плацдарму для нанесення панами ударів по Україні з флангу і тилу. Тому він відправляв в допомогу білоруським повстанцям значні сили. Сумісні дії білоруських селян і городян з українськими козаками сковували сили супротивника і позбавляли його можливості кинути їх на Україну.

. Власних національних ресурсів було недостатньо для завоювання незалежності і тривалої боротьби з Мовою Посполитої і Кримом. З самого початку визвольної війни Хмельницький багато раз звертався до російського уряду з проханням прийняти Україну в російське підданство.

Обстановка в Росії не сприяла задоволенню прохання — країна не була готова до війни з Мовою Посполитої, яка почалася б зразу ж після оголошення про возз'єднання України з Росією. На рішучість уряду задовольнити прохання Хмельницького надавало стримуюче вплив загострення соціальних суперечностей усередині країни — в середині сторіччя Росія була охоплена міськими повстаннями.

Для Росії настала пора рішучих дій. Земський собор в Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив рішення про возз'єднання України з Росією. На Україну було відправлено посольство на чолі з боярином Бутурліним. Рада в Переяславлі 8 січня 1654 р. одностайно висловилася за входження України до складу Росії. В урочистій обстановці було проголошено возз'єднання двох братських народів.

Війна з Мовою Посполитої на першому етапі, що почалася, протікала для Росії вельми успішно. В кампанію 1654 р. російські війська оволоділи Смоленськом і 33 містами Східної Білорусі, у тому числі Полоцком, Вітебськом, Могильовом.

Розгромом Мови Посполитої скористалася Швеція, що прагнула відтіснити її від побережжя Балтійського моря і стати самою повновладною господинею прибережних територій на півдні Балтіки. Влітку 1655 р. шведський король Карл X з півночі вторгнувся в межі Польщі і без праці оволодів переважно її території, у тому числі і Варшавою.

Успіхи Швеції загострили і без того напружені відносини її з Росією. В Москві справедливо розсудили, що захоплення Швецією польських земель укріпить її позиції в Прибалтиці і ускладнить боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря. Оскільки російський уряд був переконаний, що Мова Посполита, ослаблена успішними діями російської і шведської зброї, більш не в змозі вести активні бойові дії, то в серпні 1656 р. воно почало з нею мирні переговори. Російська сторона зажадала приєднання до Росії всіх територій, якими вона оволоділа протягом двох років війни. Поляки не погоджувалися на такі поступки. Тому з Мовою Посполитої 24 жовтня 1656 р. був укладений не мир, а перемир'я. До цього часу Росія вже знаходилася у стані війни з Швецією, оголошеною 17 травня Відновлена з Мовою Посполитої війна більш не супроводилася блискучими перемогами, характерними для перших літ військових дій. Вона прийняла затяжний характер, що виснажував матеріальні і людські ресурси сторін. В одних битвах перемогу брали польсько-литовські, в інших — російські війська, причому, дедалі дії російських військ ставали менш успішними. Найкрупніша поразка росіяни потерпіли під Чудновом 23 жовтня 1660 р. Показником напруженого стану економіки Росії був Мідний бунт в Москві в 1662 р.

Сторони почали мирні переговори ще в 1661 р., але вони, то припиняючись, то поновлюючись, не приносили миру, оскільки жодна з них не погоджувалася на поступки: Мова Посполита відмовлялася поступитися Росії землі, якими вона фактично володіла, а Росія не погоджувалася на межі, обумовлені Поляновським договором 1634 р., вигідним Мові Посполитої. Виснажливі переговори завершилися ЗО січня 1667 р. Андрусовським перемир'ям на 13 з половиною літ: Росії були повернені Смоленськ, а також всі землі на схід від Дніпра. Мова Посполита визнала возз'єднання Лівобережної України з Росією, проте Білорусь залишалася під її владицтвом. Росія придбала також Київ, розташований на правому березі Дніпра, правда на два роки. Умови Андрусовського перемир'я в 1686 р. закріпив «вічний світ», згідно якому Київ на вічні часи залишався за Росією.

Хоча Андрусовське перемир'я, а потім і «вічний мир» не вирішили питання возз'єднання з Росією всієї України і тим більше Білорусі, вони знаменували крупний зовнішньополітичний успіх уряду: возз'єднання Лівобережної України з Росією цементувало дружбу двох братських народів і відкривало перспективу входження всієї України і Білорусі до складу Росії.

Возз'єднання України з Росією піддалося суворим випробуванням. Після смерті Богдана Хмельницького (1657) гетьманська булава опинялася в руках тих представників старшини, які дотримувалися польської орієнтації. Всупереч волі українських селян і городян вони намагалися розірвати узи возз'єднання з Росією і повернути Україну в підданство Мови Посполитої. Позиція цього прошарку старшини пояснювалася слабкістю центральної влади в Мові Посполитої, існуванням магнатко-шляхетського свавілля, що відкривало широкий простір для гетьманського свавілля і збагачення. Корисливі інтереси частини старшини вступали в суперечність з кореними інтересами українського народу, що надавав рішучу протидію зрадницьким задумам гетьманів. Звідси гетьманська чехарда, характерна для Лівобережної України 50 — 60 рр. XVII в.

Гетьманами Лівобережної України були Іван Виговський, що уклав з польсько-шляхетським урядом ГадячськиЙ договір, що відмінив ухвала Переяславської ради, 16-річний Юрій Хмельницький, що виявився негідним свого знаменитого батька і що став слухняною маріонеткою в руках супротивників возз'єднання України з Росією, Іван Брюховецький, що домовився з султаном про перехід України в підкорення Імперії Османа. Проти них боролися кращі представники українського народу. Всі спроби відірвати Україну від Росії закінчилися провалом. Та все ж гетьманам поступово вдалося розширити привілеї старшин і відновити феодальні порядки, розхитані визвольною війною.

28. Українські землі під владою Речі Посполиі ої у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.

Усі спроби польського уряду залюднити територію Правобережної України, яка спустіла від кровопролитних воєн та втечі населення, були марними: люди не вірили полякам. Тоді 1685 року новий польський король Ян Собеський, який добре знав козаків, вирішив для досягнення своєї мети поновити козаччину. Були створені чотири полки. На чолі Богуславського полку став полковник Самійло Самусь-Іванович, Корсуиського — Захар Іскра, Брацлавського — Андрій Абазин, Білоцерківського — Семен Палій. Найвидатнішим серед пол­ковників був Семен Палій.

Від Правобережного Полісся до «Дикого поля» мешканці міст і селищ визнавали владу С. Палія і «покозачувалися». Ця територія, яку називають «Паліївщииою» дуже приваблювала переселенців з Польщі, Молдови, Лівобережжя насамперед тим, що вони там могли безпечно жити й працювати. Фастів, опорне місто Білоцерківського полку, перетворився на справжню фортецю. С. Палій боронив своїх людей як від зовнішніх ворогів, так і від панів. Своєю політикою керманич Правобережжя «руйнував економічну базу польського панування в Україні». Ситуація кардинально змінилася не на користь Палія після підписання Карловицького мирного договору. Польському урядові більше не потрібні були козаки і 1699 року сейм ухвалив скасувати полки на Правобережжі. Звичайно, такий наказ викликав невдоволення козацьких полковників, козаків та народних мас, а в С. Палія — справжній опір.

Народні повстання проти Польщі під проводом С. Палія та Самуся. У вересні 1700 року ПалІєва армія відбила наступ 4-тис. польської армії з гарматами на Фастів. Розуміючи, що власних сил замало, С. Палій звертається за допомогою до запорожців та І. Мазепи. Тим часом спалахнули селянські повстання на Поділлі, Брацлавщині, південній Київщині, приєднатися до С. Палія виявили бажання (попри заборону) багато козаків Правобережжя (Переяславський полк), Лівобережної Гетьманщини та особливо Запоріжжя.

Прихід на Правобережжя І. Мазепи

Поїш Польща була союзником Росії Петро І не дозволяв І. Мазепі вести воєнні дії на Правобережжі. Після посилення в Речі Посполитій влади шведського ставленика Станіслава Лещинського, російський цар дав згоду на похід українського війська на Правобережжя.

Після свого утвердження на Правобережжі, І. Мазепа став розглядати С. Палія як небезпечного конкурента. Полковника запросили до табору гетьмана начебто для переговорів, де потім і заарештували. За згодою Петра І його закували в кайдани й відправили до Сибіру.

Польща, яка була знесилена війною зі шведами, не могла й далі боротися за Правобережну Україну. Цим скористався І. Мазепа, об'єднавши українські землі під своєю булавою, хоч і на нетривалий час.

Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих старосте. Проте їх кількість постійно зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.

Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.

Дата добавления: 2015-05-22