Сармати 5 страница

На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених зе­мель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні тіста втратили магдебурзьке право, король і маг­нати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам'янець-Подільський.

Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єрисі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.

Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.

Українці ніколи не мирилися зі своїм тяжким становищем. Форми протесту проти панської сваволі були різними. Спочатку се­ляни й городяни вдавалися до скарг на феодалів та місцевих урядовців. Польський суд, як правило, залишав скарги селян без уваги.

Поширеною формою протесту були масові втечі селян з маєтків феодалів. Тікали поодинці, групами, сім'ями, а іноді й цілими се­лами. Інколи втікачам вдавалося захопити з собою деякі речі та худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини. їхній шлях пролягав на вільні від кріпацтва землі — Лівобережжя та Слобожанщину. Посилення феодального гніту викликало нову хвилю народних бунтів. Протягом XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушійною силою цих повстань стало селянство, яке активно підтримали козаки й городяни.

Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорізька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Повстання 1734 року під проводом Верлана

Наприкінці 1733 року російська армія вступила в Польщу, щоб підтримати претендента на польський престол Августа III Фрїдеріка, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Російський полковник Полянський звернувся до надвірних козаків, щоб вони діяли проти шляхти, яка підтримувалаС. Лещинського.

Поляки звернулися до царського війська з проханням придушити повстання, і російська армія виступила проти повстанців разом із шляхетськими загонами. Повстання зазнало поразки. Рятуючись від переслідувань, Верлан відступив у Молдову, Грива й Медвідь — на Запоріжжя.

Гайдамацьке повстання 1750 року

Виступи селян на Правобережжі й у Галичині тривали, а 1750 року перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьондзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів.

Проте це не змогло припинити гайдамацького руху. У 50-60-ті рр. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.

Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України., а також Польщі, Угорщини й Молдови. У Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів І лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою.

Та найвищого піднесення опришківський рух досягу 1738-1759 рр. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Доебуш.

Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої опришківський рух не вщухав. Його очолили В. Баюрак та І. Бойчук.

Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на Правобережній Україні. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців, ватажками яких були В. Яким'юк, Д Маруснк, В. Фреюк. М. Шталюк, і. Вереднж, М. Циган, І. Волощук та ін.

17 лютого 1768 року польський король Станіслав Понятовський під грубим тиском царського уряду підписав трактат про зрівняння в політичних правах протестантів та православних з католиками, а лідери противників такого зрівняння були заарештовані російським послом М. Рєпніним і вивезені в Калугу. Це стало безпосереднім приводом до відвертого виступу частини польської шляхти проти короля. Вона організував велике військо й виступила у хрестовий похід проти єретиків, утворивши Барську конфедерацію (від назви міста Бар на Поділлі). Згадане військово-політичне об'єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Понятовського і Російської імперії, було створене 29 лютого 1768року за ініціативою магнатів братів Красинських, Ю. Пуласького та ін. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі в 1772 році.

У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання, що отримало назву Коліївщина (від слів колоти, колій). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Його загін виступив із Холодного Яру й узяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та Канів, Чисельність повстанців швидко збільшувалася. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Польський історик із жахом писав, що, здавалося, почалася нова «пожежа, подібна до Хмельниччини».

Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої, Крім того, події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу.

29. Причини утворення Запорізької Січі та її роль в історії України

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурсь-кий, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км.). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.

Під його керівництвом протягом 1552—1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення були обов'язковими до виконання.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом».

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму /державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і де визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіє де Токвіль влучно підмітив, що

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

30. Запорізька Січ у другій половині ХУІІ-ХУШ ст.: територія, населення, політичний та економічний устрій.

В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на "паланки" (області); спочатку їх було 5, а згодом - 8.

Центром "паланки" була слобода- місцеперебування всього адміністративно-військового апарату: полковник, писар, його помічник- "подписарій" і отаман "паланки".

Цей апарат зосереджував в собі всю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром в слободі, окрім козаків, з'являються і селяни-"посполитІ", які в "паланці" були організовані в "громади" і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Всі посади — виборні, а вибори проводилися щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому право участі у виборах на "посполитих" не розповсюджувалося. Вони вибирали тільки свого отамана. Перехід же з "посполитих" в козаки і назад, був вільним, як на ГетманщинІ в перші десятиріччя після возз'єднання.

В Іншому, вся організація влади на території Січі, була копією організації Лівобережжя.

Адміністративним і військовим центром була Сікти, що складалася з фортеці І передмістя. У фортеці, навкруги площі, на якій збиралася рада, окрім церкви, військової канцелярії, пушкарні, складів, майстерних, старшинських будинків і школи, знаходилося 38 "куренів," - довгих будівель-казарм колод. В передмістя - лавки, шинки, приватні майстерні. Кожний, бажаючий стати запорожцем, повинен був з'явитися отаману куреня, який Його питав, чи вірить він в Бога і чи православної віри? Після ствердної відповіді і хресного знамення, це підтверджуючого, його заносили в кошовій "компут" - список. Звичайно при цьому мінялося прізвище, оскільки і для Січі, І для того, що поступає (в більшості - збіглого кріпосного) не було бажано, щоб була відома Його біографія і справжнє прізвище.

Соціальна структура

Формально всі козаки були рівноправні, але, насправді, ця рівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично, всю владу віддали в руки цих "знатних або "старих" козаків", які, користуючись своїм багатством і впливом, вершили на радах всі справи.

Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та і то з великими обмовками, то численні документи, що збереглися, з епохи Нової Січі (1734-1775 рр.) неспростовно і категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.

На територіях, підвладних Січі, населення яких в 60-х рр. 18 в, доходило до 100.000, як у всьому світі в ті часи, були і бідні, і багаті, були соціальні суперечності Інтересів окремих груп населення, було прагнення багатих груп використовувати владу в своїх, корисливих інтересах і протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного "братства", про яке, так часто говорять і дореволюційні Історики і сепаратистична "історична школа", насправді, не було.

Те, що бунти були - факт незаперечний. Те, що це були бунти "серомьі" проти старшини і "знатних, "старих" козаків" доводять документи, що збереглися. Як же погоджувати ці факти з версією українських істориків про Запорожьі, як про "рівноправне братство"?

Ясно, що погоджувати їх неможливо, а потрібно визнати, що все написане про "аскетизм", "братство" і "рівноправність", ніби пануючих в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вигадок або міфів.

Не виключено, що на зорі Січі, коли там влаштувалася невелика група ідейних борців, месників за зганьблену віру і національну гідність, оточена ворогами і невпинно з ними воююча, щось подібне і було. Але, із зростанням Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя і соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького - все це, якщо і було, то відійшло в область переказів.

Втрата значення Січі. Заселення земель

Була раніше центром і оплотом боротьби проти цих, ніколи могутніх, ворогів, Сікти втратила своє і військове, і національне, і політичне значення.

Багатющі землі на південь, південний захід і південний схід від областей, які запорожці вважали своїми, ввійшли до складу Росії і почали швидко заселятися, переважно, вихідцями з Льовобережьі і Слободщини, сім'ями, що обзаводилися, запорожцями, а також вихідцями з Велікороссиі і що рятувалися від турецьких звірств, сербами греками і болгарами. Серби переселилися великими групами (в 1732 І 1751-2 рр.), поселилися всі разом і були організовані по військовому: в полиці і роти, як кінні (гусарські), так і піші.

В кінці ї 8-го століття, тут (в північній Таврії) влаштувалося немало німців, що створили свої села, що називалися "колоніями". Так створилося етнічно різноманітне населення Новороссиі.

Запорожцям фактично нічого було робити, а існування по-воєнному організованої, нікому що не підкорялася, Січі, стало не тільки не потрібним, але І небезпечним.

З одного боку, Сікти була надійним притулком для неспокійного елемента, що біг туди від що стабілізувався на той час крепостнического ладу Лівобережжя і Слободщини, до чого російський уряд не міг бути байдужим.

З другого боку, запорожці всіляко перешкоджали заселенню порожніх земель, вважаючи їх "своїми" і, нерідко, із зброєю в руках, изгонали нових поселенців і руйнували їх села, що порушувало плани уряду.

З третьої сторони, нарешті, свавілля запорожців і прояв ними своєї власної ініціативи, приводили до постійних непорозумінь з Польщею і Туреччиною.

Запорожці не тільки приймали до себе утікачів з Правобережья, тобто польських підданих, але і брали активну участь в опорі, яке населення Правобережья надавало польсько-католицькій агресії. Загальновідома, наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців в "Коліївщине" - повстанні 1768 р. - і "Уманській різанині". Зрозуміло, Польща протестувала, а Росія була вимушена вживати репресивним заходам проти запорожців, які тоді вважалися її підданими.

Значно змінився, в 18 столітті, і склад Січі, що була в 17 столітті "школою рицарства" і центром національно-визвольної боротьби, куди прагнула І молодь кращих прізвищ України-Русі і непохитні ідейні борці за народ із старшого покоління. Молодь вищих класів І культурного шару Правобережья була сполячена І окатоличена, а молодь Лівобережжя і Слободщини швидко входила в загальноросійське життя і створювала кар'єру в рядах загальноросійській армії і адміністрації.

Мета, якої прагнуло населення України-РусІ в епоху визвольної боротьби за звільнення від польсько-турецько-татарської агресії, була, в основному, досягнуті, а тому і у старшого покоління не було причин прагнути в Запорізьку Січ, як це раніше.

Поповнення в Січ тепер йшло, головним чином, за рахунок збіглих від кріпосного режиму і все менше і менше ставало серед запорожці хоч відносно освічених людей, здатних посісти командні посади. Сильно впала і, залізна колись, дисципліна. Окремі загони запорожців ("гурти") часто діяли на свій риск і страх, не тільки без схвалення Кошового отамана, у всупереч його прямій забороні. "Гурти" ці проникали на турецьку територію або польсько-турецьку (південне Правобережье), грабували і викликали неприємні для російського уряду пояснення.

31. Українське козацтво та його роль у суспільно-політичному житті Речі Постолитої першій половині XVII ст.

Прагнення селян до здобуття козацьких вольностей у першій половині XVII ст. вилилося в широку хвилю "покозачення". Особливого розмаху цей рух досяг на Київщині 1. Водночас у вирішальну фазу вступала і боротьба козацтва за станові права. У найвищих її проявах для посилення тиску на владні структури козаки вели пошук союзника. І тут найактивнішим еле-ментом виявилося селянство, в чому неодноразово переконува-лися запорожці. Вже в ході повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича (1630) до Переяслава прибуло багато ти-сяч селян, що забезпечило успішні дії проти коронного війська. Цілком закономірною звучала і вимога гетьмана Павла Бута (1637) залучати до формування повстанської армії "якомога біль-ше селян"

Відмова Сигізмунда III виконати козацькі умови за участь у Хотинській війні 1621 р., зокрема, розширення реєстру і лега-яізації православ"я. знову загострила стосунки запорожців з уря-дом Речі Посполитої. Оружною рукою українське козацтво стало на захист своїх прав і привілеїв. Визнаючи і надалі короля сво-їм сюзереном, запорожці сміливіше, без дозволу з Варшави, здійснювали зовнішньополітичні зносини, втручалися у вирі-шення конфесійних справ. В королівській інструкції місцевим сеймикам (грудень 1625 р.), зокрема, відзначалося: "Рік тому вони (козаки. — В. Щ.) наважилися від власного імені уклада-ти перемир'я з султаном-калгою, наймаючись до нього на службу. Тоді вони зносилися посольствами з Москвою, вирішуючи на власний розсуд питання війни І миру і розриваючи укладені Річчю Посполитою перемир'я" 32. Йдеться про угоду, укладену Військом Запорозьким з кримським ханом Магомет-Преєм III У грудні 1624 р. Першим співправителем при ньому або калгою-султаном був рідний брат Шагін-Гірей. Така діяльність запорожців суперечила й умовам Хотинського договору між Ту-реччиною та Річчю Посполитою. Для налагодження стосунків з татарами козаки використовували й вагому фігуру у державі литовського гетьмана Криштофа Радзивілла. Через приналеж-ність до кальвінізму 33 князь протистояв поряд з православни-ми католицьким впливам на східних кресах Речі Посполитої, і тому запорожці вважали його своїм союзником. Так, коли наприкінці 1629 р. козацьке посольство у складі Захарія Остелецького, Григорія Малкевича і Кузьми Капусти відбуло із Січі до Варшави на аудієнцію з королем Сигізмундом III у справі з Шагін-Гіреєм, гетьман Іван Сулима направив листа Криштофу Радзивіллу з проханням підтримки у вирішенні питання 34.

З середини 20-х рр. в Україні діяння козацтва створили загрозливу ситуацію для колоніального режиму. З метою запобігання небезпечному розвитку подій король направив військо на територію Київського воєводства. Він закликав "головних панов сенаторов и тамошних именитьіх людей, чтобьі они, со-вместно с паном гетманом, применяли всевозможньїе средст-ва, годньїе для подавления зтого своеволия" 35. Придушення повстань 1625 та 1630 рр., безумовно, не сприяли зростанню авторитету королівської влади серед українського козацтва. Вод-ночас з польського боку вживалися заходи для пошуку комп-ромісів з ним. Велику надію у справі розширення реєстру і стабілізації вза-ємовідносин з центральною владою запорожці покладали на нового короля Владислава IV. Козацтву колишній королевич був зобов'язаний як обранням його на московський престол у 1610 р., хоча й не реалізованим через неповноліття претенден-та, так і допомогою під Москвою восени 1618 р. Прихильне ставлення Владислава до запорожців як вагомої збройної сили особливо зміцнилося після Хотинської битви. Тому не випадко-во напередодні елекційного сейму у Варшаві восени 1632 р. козаки надіслали королевичу листа, вказуючи на нього як на єдиного законного кандидата на престол. Традиційне прохання підтвердити "вольності старожитні" супроводжувалося обіцян-кою у разі спроби відсторонення Владислава від престолу пода-ти йому збройну підтримку 38. І справді, в ході Смоленської війни на державну службу було залучено тисячі запорожців. Проте на цей час великої ваги в житті Речі Посполитої набували магнати, так звані "королев'ята" — Калиновські, Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі. їхні латифундії поширилися по всьому Подніпров'ю — козацькій батьківщині. Головними противни-ками утвердження магнатського панування виступили козаки. Разом з тим і Владислав IV прагнув спертися на них для проти-дії магнатській олігархії. Хоча такому союзові не сприяло становище в Україні з підписанням Поляновського договору (1634) Речі Посполитої і Московїї. Внаслідок повстання 1637—1638 рр., з'явилася "Ординація Війська Запорозького" (1638), якою лік-відовувалася більшість прав і привілеїв реєстрових. Цим доку-мептом центральна влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю Посполитою.

Потреба уряду в запорозькому козацтві виникла знову в зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною. Під час зустрічі у Варшаві Владислава IV з козацькими послами Іваном Барабашем, Ілляшем Караїмовичем і Богданом Хмельницьким 39 у квітні 1646 р. йшлося про організацію походу до Криму, за що ко-роль обіцяв відновити "давні козацькі вольностї", збільшити реєстр до 20 тисяч, а також не допускати розквартирування кварцяного війська на Подніпров'ї. Спеціальний універсал на право набору козаків Владислав IV скріпив не державною, а особистою печаткою 40. Однак на перешкоді воєнних приготу-вань стали магнати. Вони прибули до столиці на сейм у супро-воді власних військових загонів і зажадали від короля припи-нити мобілізацію. Спроби Владислава IV покластися виключно на козаків для набору військових контингентів також провали-лися через розкол серед верхівки Війська Запорозького. При-хильником королівського проекту був чигиринський сотник Богдан Хмельницький, але реалізувати його планував за влас-ним сценарієм. В ході Національно-визвольної війни зміст взає-мовідносин козацтва і польсько-шляхетського уряду набув якісно нових граней.

32. М. Грушевський про Запорізьку Січ і українське козацтво.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав Грушевський на сторінках "Історії України-Руси", було питання появи та розвитку українського козацтва, його місце в історії українського народу. Насамперед історик з'ясовує роль внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовили появу козацтва (до перших він відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян; до других - загрозу спустошливих вторгнень на українські землі кримських татар). М.Грушевський дотримувався точки зору, що козацтво - це продукт усього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений найперше вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. Грушевський дотримується "уходницької" теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи, однак, ролі втеч селянських мас як соціального фактору, що сприяв чисельності козацтва. Водночас історик підкреслював, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани, дрібна шляхта. За його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан із своїми правами та привілеями.

М.Грушевський надзвичайно високо оцінює місце та значення козацтва в історії українського народу. Принциповою є думка автора про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало й освоювало територію "дикого поля", захищало рідну землю від татарських орд.

Окремо розглянута проблема заснування та розвитку Запорізької Січі. Грушевський оцінює це явище як важливу подію в історії козацтва, що істотно розширила його політичний світогляд, вивела на дорогу міжнародного життя. Запоріжжя, - на думку вченого, стало огнищем козацької сили, солідарності, організованості.

Серед багатьох проблем, порушених і розроблених Грушевським на сторінках "Історії України-Руси", особливе місце належить визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Вчений аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, оцінює зміст укладених договорів та угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й категоричними (IX том).

Останній, X том праці, присвячений історії України у 1657-1658 рр. М.Грушевський схарактеризував і оцінив найважливіші події того часу - повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря та кошового отамана Я.Барабана, обставини укладення шведсько-української угоди та відновлення кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки царизму на шляху ліквідації автономного устрою України, показано наростання напруженості між новим гетьманом І.Виговським і царським урядом, що вилилось у відкритий конфлікт. У центр уваги історика потрапив комплекс гострих питань, пов'язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між І.Виговським і польським королем. Грушевський намагається розібратися у причинах, які зумовили цей крок гетьмана та осіб з його оточення, аналізує зміст самої угоди. Так, М.Грушевський не погоджувався з версією про І.Виговського як "зрадника". Нового гетьмана він оцінював як видатного керівника козаччини.

34. Причини та початок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5-6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними - вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності {чинш по 20-30 грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Дата добавления: 2015-05-22